Люди і долі. Частина ІІІ. (Автор: Яцук Тимофій)

Дата публікації допису: Apr 21, 2015 4:14:32 PM

Повернення до свого краю.

І я знову поїхав на Рівненщину. Добирався я додому різними потягами. У Києві зустрів Михайла Ракочого, якого взяли в армію. Мене здивувало те, що він служив у військах НКВД, ймовірно він був евакуйований, бо виселенців чи колишніх засуджених в такі війська не брали, а сам Михайло родом із Івано-Франківщини. Пройшли роки, і я довідався, що у себе вдома він до пенсії служив в міліції.

По дорозі додому я згадав ще про одного галичанина Юру Олексишина, який побував на Закарпатті у січовиках. Сам він 1916 року народження, родом із Винник. Ще в Комі АРСР одружився з молодою комі-зерянкою, завжди твердив мені, що він з неї зробить українку. Але перед від'їздом я довідався від нього, що вона його виказала і його викликали в НКВД, бо він їй признався, хто він є. А продала жінка його через ревнощі, він працював годинникарем і дружина "пришила" йому любов з однією клієнткою. Я його за відвертість ганьбив, бо такі речі ніколи жінці не розповідають. Але, водночас, було його шкода, бо він був патріотом України. Забігаючи наперед, хочу сказати, що я так і не дізнався, яка доля його спіткала.

Повернувшись до рідного краю, я не став залишатись довго у селі, а більше жив у Клевані у сестри Ганни Янкевич. Через два тижні гостювання я поїхав в Рівне шукати роботу. В той час у Рівному не було промисловості, і я вибрав ІІІпонівський цукровий завод. Прийняли мене з охотою в майстерню, а на квартиру мене взяв завідувач майстерні Іван Литвинчук (людина бездітна). Мене поставили машиністом парової машини. Ця робота була серйозною.

Литвинчук у вільний від роботи час просив мене читати "Кобзаря", бо любив поплакати. Він багато розповідав мені про те, що відбувалося за часів німецької окупації. Додому я не доїжджав, бо батьки ще були на нелегальному становищі, а доїжджав в Клевань до сестри Ганни. Часто буваючи у сестри, я ближче познайомився із капітаном Костею, він був із Курщини. Не раз він читав листи із дому і плакав, бо батько писав йому, що нема чого їсти, і нема в що одягнутися. Розповідав мені, що хоч війна уже закінчилась, але він вважає, що для нього ні. Він ще із фінської воює, був на Кавказі, в партизанах, і от зараз знову керує взводом по боротьбі з бандерівцями.

Костя розповів мені, як один раз він узнав через сексотів, де знаходиться командир південно-західного фронту на псевдо "Рудий", на прізвище Юрій Степманшук, який на той час був хворий. Військові розробили операцію щодо його захоплення, а охорона у Степманшука була 18 чоловік. Військові через сексотів дали фальшиві дані, що нібито вони підуть із півдня (щоб дати можливість партизанам піти до Цуманського лісу), а самі зробили засідку у лісі і контролювали евакуацію хворого командира із села. Допустивши партизанів до лісу поближче, військові стали атакувати охорону Степманшука.Найбільш завзято билася жінка, яка була ад'ютантом у "Рудого". "Рудий" побачив, що потрапив в халепу, і, незважаючи на те, що був хворим, вискочив із фіри з автоматом в руках і побіг за насипаний скопець біля лісу. Тоді Костя роззувся і босоніж побіг до "Рудого" по канаві, яка тягнулася понад лісом. "Рудий" довго відбивався, але охорона його вся була перебита. Раптом у "Рудого" заїв автомат, він кинув його і схопив пістолет й почав відстрілюватись з пістолета, але і пістолет у нього відмовив. Тоді капітан вискочив із канави і захопив "Рудого" живим. За той подвиг і ту операцію Костю нагородили орденом і підвищили у званні до майора. Тоді я запитав, а чого ж він тепер капітан? Костя мені розповів іншу історію.

У Цумані їх вісім офіцерів, разом з молодшим сержантським складом, зайшли до одного господаря повечеряти. Раптом заходить сержант у формі танкових військ і запитав російською мовою, де тут розташована танкова частина. І ще поцікавився, чи є хтось із Ленінграда. Серед них один був: "О, землячок!", здавалось, що вони мало не сусіди. Костя його просив до столу, але той відмовився, розпрощався і пішов. Раптом через вікно прострочила черга із автомата – двох офіцерів було вбито відразу, Костю і ще трьох сержантів поранили, двоє із офіцерів вціліли. Тоді вони схопили зброю і до вікна, виявилось, що партизанів було троє, вони посідали на коней і втекли. От за це Костю розжалували у званні і позбавили ордена Червоної Зірки.

Я не раз привозив військовим самогон із меляси, бо вони мене просили, а їхні розповіді для мене були дуже корисними. Я тоді запитав, а чи не мають партизани у їхніх рядах своїх людей. Костя підтвердив, що так, бо недавно судили двох людей, які працювали при штабі, вони передавали відомості командування партизанам. Не раз бувало таке, що їм повідомляють місцезнаходження повстанців, але коли вони туди йдуть, то на них там вже чекає засідка.

Перед Різдвом Христовим 1946 року до мене приїхала племінниця і повідомила, щоб 4 січня був на Дерев'янських хуторах у Федора Яцука, там зі мною хоче зустрітися брат Іван на псевдо "Довбуш". Я відпросився з роботи на два дні, збрехавши, що у мене захворіла мама. З Клеваня на Дерев'янські хутори десь близько 6 км. Швагро Сидор запряг коней в сани. Племінниця Василина, брат Федір і я сіли та поїхали. Надворі вечоріло, а в хаті горів вогонь лампи. На столі рихтувалася вечеря. Вийшов брат з другої кімнати, ми обнялися, поцілувалися і довго-довго тримали один одного в обіймах. Після того мене познайомили з рештою партизанів. Брат мені зразу дав псевдо "Безсмертний" і усім представив як "Безсмертного", а було у хаті 14 повстанців і ще чотири стояли на варті.

Після вечері пішли чотири повстанці замінити варту. Я особисто з братом мав розмову десь близько трьох годин, а пізніше пішла загальна розмова з усіма. В мене тоді був великий запал до боротьби, бо те, що я бачив у сибірських таборах, де люди гинули в нелюдських умовах, де під кожною шпалою Воркутинської дороги сотні тисяч людей в снігу заритих, потребувало помсти. Але повстанці мене охолодили. Сказали, що вони змінили тактику боротьби, тепер більше займаються пропагандистською роботою і готують молодь до боротьби в тилу ворога. Потім брат "Довбуш" підійшов до мене і сказав, хоч би я і дуже хотів до них, але вони тепер нікого не беруть, їм такі, як я, потрібні "на волі". Відтоді я став співпрацювати з підпіллям.

Одного разу десь після Різдва Христового я зустрів маму свого колеги Мефодія Столярчука, який загинув у бою з німцями в селі Бемові. Мама до мене підійшла і просила влаштувати другого сина Миколу на роботу. Він був на іншому прізвищі, бо їхнього батька, а її чоловіка, Столярчука, посадили на 10 років, а хату спалили, і тому усі вони на нелегальному становищі. Я поцікавився в неї про її дочку Ганну, яку я так її дитинстві любив, і, напевно, тому і потоваришував з братом Мефодієм, щоб більше бувати у них в хаті. Палажка Столярчук мені розповіла, що Ганя мала одружитися з Максимом Гуньком (це мій дворідний племінник), але в 1945 році його було підступно вбито НКВД.

Миколу Столярчука я оформив на роботу слюсарем і жили ми разом, бо головний механік заводу Петро Збераський дав мені одну крайню кімнату з окремим входом. Микола став моїм зв'язковим. Він часто їздив додому і привозив мені звідти усі відомості.

Рівне. Справа – племінниця Василина, дочка сестри Одарки Яцені. Зліва – племінниця Женя, дочка сестри Марії Червоної. Посередині – Тимофій Яцук. Світлина після першої зустрічі із повстанцями на Різдво 1946 р.

Поява брата на своїх теренах давала мені можливість частіше з ним зустрічатися. У брата почалось формування політичних осередків. Якщо моя перша зустріч була з багатьма повстанцями з різних теренів, то на подальші зустрічі приходило по п'ять, а то і по три повстанці. Кожна група мала окремі завдання і повинна мати радіо, друкарську машинку та друкарські кліше, а також фотоапарати.

Одного разу мене завербували хлопці із нашого села, які навчались у Шпонівському технікумі на ветеринарів, до села Великого Олексина на вечорниці. На вечорниці завітали і повстанці, вони з нами мали бесіду і мені доручили розкидати на цукровому заводі листівки. Я їх завдання виконав. Після того я зустрівся з братом, він мене попередив, щоб я ні з ким незнайомим не зв'язувався, тому що у партизанах є багато більшовицьких агентів і можуть мене спровокувати. Відтоді я більше в село Олексин не ходив.

Одного разу я розповів брату, що мама наполягає на моєму одруженні, бо тоді вона буде спокійніше почуватися, і що мене може не будуть чіпати, якщо я буду жонатим. Брат це підтримав і сказав, що дійсно менше буде підозри, якщо в мене буде сім'я.

Тимофій Яцук з дружиною Марією Іванівною відразу після одруження. Світлина 1946 р.

13 травня 1946 року я розписався з Марією Головатчик, а весілля і шлюб назначили на 20 червня, тому що чекав я брата Олександра, який мав повернутись із Алтаю. Але він на весілля не повернувся, а на цілий місяць пізніше, так що весілля було без нього. Ще до моєї розписки нас трьох відправили в Рівненський обком робити парове опалення. Керували тоді обкомом усі майже радпартизани на чолі з Бегмою. Мені ця робота була на користь. Жив я в гуртожитку із Василем з Полтави. Він возив другого секретаря обкому Гапія. Зустрів я тут колишніх комуністів із КПЗУ, які добровольцями їхали до Іспанії воювати проти диктатора Франко. Один із них мені розповів про братів Гурта із села Личани – це за селом Радухівкою, де жила моя сестра Марія. Братів Гурта було аж восьмеро, двоє із них виїхали в Аргентину. Між іншим, вони усі були музиканти і створили свій духовий оркестр та й ходили грати по весіллях. Двоє із них були близькі приятелі мого брата Олександра, але усі вони були комуністи. Ті, що виїхали до Аргентини, опинилися в Іспанії і воювали проти Франко, а потім були в таборах для переміщених осіб у Франції. Після війни вони приїхали в Україну, притім стали активно працювати з органами НКВД, допомагати їм у боротьбі проти повстанців. Брати Гурта приїхали до свого села та організували мітинг, закликаючи селян будувати радянську владу і боротись проти націоналізму. Коли проходив мітинг в селі Личани, завітали туди на конях партизани. Хоча Гурти не були там самі, а із чекістами, їх усіх партизани перебили, а то був 1945 рік.

Справа – Іван Яцук ("Довбуш"), зліва – Максим Гунько ("Рубан"). Світлина 1941 р.

Мені було легко отримував інформацію, скеровану на боротьбу з партизанами. Начальником при обкомі від НКВД був Журавльов. Називали його звіром, бо мав звіриний погляд і був дуже жорстокий. Таку характеристику дав не я, а командир партизанів при Бегмі – Смоленський, що керував роботами з монтажу опалення. Смоленський любив дуже випити, був людиною доброю, ріст у нього був десь коло двох метрів. От він і розповідав мені про усіх своїх начальників.

Усі накази по Рівненському обкому, особливо по боротьбі із повстанцями, я діставав і передавав партизанам.

Брата мого "Довбуша" десь приблизно місяців три не було на теренах Клеванського району. Зустрілись ми з ним аж на початку червня 1946 року. Я передав деякі накази по обкому. Він мені показав наказ Проводу про те, що "Далекий", який очолював службу СБ Рівненщини, виявився агентом КГБ і засуджений до страти, так що кожний повстанець може цей вирок виконати. Ще повідомив гірку новину про те, що, переходячи із Рівненської території на Волинську, вони потрапили у засідку із Служби безпеки, яку очолював районовий на псевдо "Мороз". СБ, як брат повідомив, уже давно полює на нього, але на цей раз убили "Баса" – журналіста, і Галю, а в брата тільки шинелю посікли. Брат розповів мені і про директора млина Миколу Тишкевича, якого забрав брат "Мороза" на самий Свят-вечір, а голову Ярмака Тимоша після Різдвяних свят. Проти свавілля СБ брат виступив, тому що Микола Тишкевич працював на партизанів, повідомляв, коли буде державне борошно, а Т. Ярмак допомагав грішми. Він організував хор і на Різдво зібрав великі гроші, які передав партизанам, а також допомагав молоді, щоб не забирали на Донбас. Але "Мороз" не став слухати партійних керівників, а робив за вказівкою надрайонового "Данила", бо любив дуже владу. Брат з початку організації партизанського руху був ад'ютантом у Верещака, пізніше очолював рейдові групи у Східну Україну і був на чолі групи міжобласного зв'язку. І тільки у 1947 році почав стабільно працювати на теренах Рівненської і Волинської областей. В основному був керівником Клеванського району, районовим УПА разом із Іваном Малимоном на псевдо "Артем", з яким він мене познайомив і подарував фотографію, де сфотографований із ним разом.

Після засідки на партизан, між іншим, бігав "Мороз" тоді по Радухівських хуторах, начіплявши радянських медалей, щоб забрали "бандітов", яких нібито "НКВД побило". Протягом двох місяців після того злочину, вчиненого Службою безпеки, була розроблена операція зі знешкодження підрайонового Служби безпеки – "Мороза", коло нього постраждав ще і партизан. Після його знешкодження виявилися речові докази про засідку і вбивство "Баса" та Галі, бо був при "Морозі" портсигар "Баса" і годинник Галі. Але небезпека для брата ще була, бо ще був живий "Данило", який очолював Службу безпеки по області і був заступником "Далекого". Брат мені розповідав, що вони повинні очистити терен від всяких самозванців, бо серед них є ще один член Української головної визвольної ради "Зот". Брат продовжував свою розповідь про становище підпілля, про те, як більшовики вміють забивати клин в їхнє підпілля, а основне – це те, що більшовики позасилали досвідчених агентів, більшість із яких очолюють Службу безпеки УПА, і у Проводі є агенти. От, наприклад, "Данило" дуже уміло діє, бо полює за авторитетами і славетними командирами партизанки.

Коли "Еней" потрапив в оточення недалеко від Дубна, то так хитро вивів своїх вояків, що ніхто не загинув. Але "Данило", ще будучи у нього політробітником, вірніше "комісаром", зумів його вбити, коли почув, що почалась якась стрілянина. Він убив не тільки "Енея", але і його ад'ютанта, який помітив, що "Данило" вистрілив у "Енея". Вагітна дружина "Енея" знаходилася в моєї сестри Марії і народила дочку. Дружина мала псевдо "Галя". Коли вона довідалася про вбивство (близькі друзі "Енея" розповіли їй, як усе було), вона визначила, що убивця "Данило". "Данило", довідавшись про те, що "Галя" звинувачує його у вбивстві "Енея", прийшов і забрав "Галю" з собою, назвав її зрадницею і наказав своїм підопічним повісити її. Залишилася мала дитина, її доглядала моя сестра Марійка, аж доти, доки Марійку не вивезли на Сибір в 1951 році. Дівчинці тоді було уже 5 років, і сестра передала її на догляд братові свого чоловіка Лавріну. З поверненням сестри із Сибіру дівчини не виявилось у живих, а також і Лавріна. "Данило" для партизанів був твердим горішком, бо дуже багато провокував партизанів. Якщо Крайовий Провід ОУН розправився з "Морозом", а його брат вийшов з каяттям, то "Данила" було не так легко спіймати: він мав захист від НКВД і підбирав різних дезертирів, які переховувалися і від УПА, і від радянської влади, бо вони повтікали з відділів УПА.

Одного разу на початку весни 1946 року у Рівному я зустрів свого земляка із села Івана Хоминюка. Він ходив до школи 6 років і закінчив усього 2 класи. Замолоду викрадав шкільні речі, а після школи обкрадав сільських господарів, за що і потрапив до тюрми. Відсидівши в Клеванському замку до повноліття, в 1936 році потрапив знов до тюрми за крадіжку збіжжя у одного господаря і за підпал клуні із зерном – за це його посадили на п'ять років. З вибухом німецько-польської війни він повернувся з награбованим майном. При радянській владі у 1940 році його знову судять за злодійство на десять років. В 1946 році у лютому він повернувся додому. Зустрівши його, я привітався і зразу запитав, коли він вернувся і що тут робить? У відповідь я почув неймовірне: "Я тут на курсах голів сільських рад". Його поставили головою села. Ця звістка мене приголомшила. Я подумав: "Боже! Що то робиться? На що тільки не йде ця радянська влада – ставить такого злодюгу і зовсім неграмотного головою сільради, коли є люди достойніші". Закінчивши місячні курси, Іван Хоминюк взявся за роботу, організував "стрибків", понавішував на себе гранат і автомата та й так ходив по селу. Його молодший брат був в той час в УПА, але це Хоминюку не завадило організувати групу із "стрибків" (декого взяли з опергрупи НКВД) і обкрадати заможних селян та церкви. Крім того, він довідався від одного із "стрибків", його прибічника, що у 1945 році літом молоді юнаки на чолі із Терновцем Іваном і Самком Мартиновим, а їх було аж десять, убили працівника фінвідділу і закопали його, в 1947 році їх усіх посадили. Одного разу Хоминюку захотілося пограбувати селянина Бихуна. Він оточив хату, зчинив стрілянину і став виламувати двері. Господар їх не пускав і сказав, що зарубає того, хто посміє зайти до хати. А голова сільради кричав: "Відчиняй, у тебе є бандити" (тобто повстанці). Наступного дня господар пішов у район і пожалівся радвладі. Але влада не реагувала.

Одного разу ця група Івана Хоминюка із награбованими золотими чашами і церковним майном вирушила на потяг до Луцька. Проходячи дорогою, потрапили на засідку опергрупи. Після викриття бандитів засудили, Івану Хоминюку дали десять років, хоча люди кричали в суді, щоб за усі ті злочини, які він скоїв, дати кару смерті. Отак радянська влада керувала у тяжкі післявоєнні роки в Західній Україні.

Десь за тиждень перед моїм весіллям я приїхав із Рівного. Коли ішов по Клевані, почув, що хтось мене кличе. Озирнувся – Гриць Бойко, мій сусід, колишній колега, на рік від мене молодший. Я знав, що він був в УПА, навіть одного разу бачив, як він із Фоніком Панасюком заглядав у вікна, коли я був на вечорницях у дівчат. Я навіть брата питав, чи він дійсно у партизанах. Брат мені тоді сказав, що то дійсно був Гриць, але зараз вони як дезертири переховуються. Гриць мене почав проводжати аж до села, розповідаючи мені, про те, що він був при штабі розвідником і що вони спіймали великого радянського розвідника – Кузнєцова. Якось вони змушували його викладати у школі розвідників. Кузнєцов робив це без бажання і намагався втекти. За це його повісили. А нібито сам Бойко вийшов з повинною по завданню, зберігши свій комсомольський квиток. Я усе це слухав і мовчав, бо мені в той час мало було відомо про Кузнєцова. Коли Бойко закінчив говорити, я йому сказав, що в політику не втручаюсь, все це мене не цікавить і взагалі через тиждень у мене весілля. Тоді він мене спитав, чи не бачив я Івана. Я відповів, що ні.

Через два тижні на Зелені свята Гриць Бойко пішов до села Дерев'яного на свято і звідтіля уже не повернувся. Він був убитий серед білого дня, коли ішов додому, і повішений за ногу на черешні. Я пізніше запитав партизан, нащо вони з ним так повелися. Партизани сказали, що він їм, навпаки, був потрібний. Це зробили самі енкаведисти. Бо, щоб його засудити, треба було порушити свій закон про волю для тих, хто виходить із підпілля і добровільно здається радянській владі. Тому вони робили розправи під виглядом УПА. Українська повстанська армія не мала можливості спростувати цього перед громадськістю.

Після мого весілля через місяць повернувся брат Олександр і пішов жити до нашої хати. До нього прийшли жити батьки і молодший брат Федір, хоча брат Іван ("Довбуш") не схвалював того. Після коляд 1947 року брат Олександр одружився, взяв із села Старожукова Шадурську. В той же самий час племінниця Василина вийшла заміж за Суботу із Новостова. Брат Олександр прожив із батьками півроку і після збору урожаю перейшов жити в село Старожуків. Батьки залишилися жити з наймолодшим сином Федором. Вони сподівалися, що уже старі і їх, напевно, уже не вивезуть на Сибір.

Я жив у Шпонові сам, бо не мав відповідної квартири, щоб забрати до себе дружину. Одного разу мені приснився сон, що батьків вивозять на Сибір і я їх побачив у товарних вагонах. Про цей сон я розповів батькам і додав, що бажано було б їм бути обережними і не ночувати вдома.

Десь в середині серпня 1947 року мене попередив головний механік Петро Збераський, що мене хочуть взяти до Києва на нараду, яку мав проводити сам Каганович. Після наради я мав отримати підшипники в "Цукроснабі" і завезти їх до Бара, де виготовляли голівки до центрифуг. Вдома я попередив дружину, вона в той час була вагітна.

На нараду їхали американським студебекером в кузові. Тільки директор Ярмощук їхав у кабіні. Ярмощук з собою взяв дружину, а також швагра, який працював у Рівному лікарем. До Києва ми їхали майже 8 годин. Головний механік Петро Збераський, секретар парторганізації – Панасюк і я. Поселили нас в гуртожитку медінституту. Ще був з нами Корчинський, який хотів вступати у військове училище. Ярмощук і його родина поселилися на Подолі у одного єврея, якого під час війни швагро Ярмощука протримав усю війну у лікарні і ніхто не видав його німцям. А нас четверо: Корчинський, Панасюк, я і Збераський ночували в гуртожитку медінституту, де за ті дві ночі нас мало не загризли блощиці. На другий день наради головний механік Збераський дав мені рознарядку на шарикові підшипники до головок центрифуг і прізвище управляючого – Тетерюка. Я обійшов усі інстанції, виявилося, що таких номерів підшипників у них немає, хоча рознарядка була. Можливо, як я зрозумів, вони хотіли хабара, бо запитували, ким я працюю і чому не приїхав заступник директора, а зрештою сказали, що такі підшипники знаходяться у Веселому Подолі на цукровому заводі. А це у Полтавській області. Про все це я ще встиг повідомити своє начальство. Мені потрібно було їхати до Веселого Подолу, але я не мав з собою грошей. П.Збераський витягнув 100 крб. і дав точну адресу в Барі на механічний завод, куди я мав завезти підшипники. До Полтави я поїхав через Бахмач, щоб заїхати до своїх знайомих. Ночував у Бахмачі у коменданта. Вранці, коли я прокинувся, у хаті було повно народу. Усі хотіли довідатись, як я влаштувався, як живу і, взагалі, як там в Західній Україні. Розповідали мені, що усі їхні запаси, які вони зробили під час німецької окупації, спожито, а протягом 1945 – 1947 рр. нічого в колгоспах та радгоспах на трудодень не давали, працювали "на галочки". Я пообіцяв, що можу небагато, але чоловік 10 влаштувати на роботу. Так я і зробив.

Через місяць після мого повернення до мене приїхав тесть, щоб повідомити, що вночі велика група емгебістів виїхала в село, вони організовували фіри для вивозу людей на станцію. Моїх батьків також впіймали і повезли на станцію. Тоді я терміново відпросився і після обіду був уже в Клевані на станції. Я побачив страхіття. По усій станції стояв плач, ридання. Мої батьки з наймолодшим братом Федором були уже у нагоні. Я з собою мав близько 5 кг цукру, скинув свого кожуха, якого мав ще із Комі АРСР, светра, якого одержав від ЮНР, і шапку, усе це кинув у вікно батькам, бо охорона не хотіла пустити мене близько до вагона, щоб попрощатися із рідними. Той плач і крик біля вагонів та у вагонах мене дуже вразив. Я з великою тугою покидав Клеванську станцію і думав, що справдився мій сон, у який мої батьки не повірили, понадіялися на милосердя радянської влади. Відчував я на серці великий смуток, бо думки не виходили з голови, що, напевно, я уже своїх батьків не побачу, хіба що, може, брата.

Після цих подій я довго не міг зустрітись з партизанами – вони мені доручили перед поїздкою до Києва скласти інформацію про настрій людей, про ставлення до радянської влади, до партизанів. Їх цікавило взагалі матеріальне становище населення, як іде післявоєнна відбудова. Ми зустрілись із партизанами десь аж у листопаді місяці. Пригадую, що я описав на багатьох листках про все те, що я бачив і чув від людей. Усі ті інформативні листки я попідписував під псевдонімом "Безсмертний". Брат Іван ("Довбуш") мене висварив і сказав, що ніколи нічого не треба підписувати. Усе буває в житті, можуть десь захопити наші документи і почнуть "розкручувати".

Як більшовики вивезли багатьох людей і разом з ними наших батьків, то брат став частіше з'являтись на наших теренах. Під час однієї зустрічі, коли я передавав хлопцям інформацію про мою поїздку в Київ, Бахмач, Полтаву, Веселий Поділ і Бар, брат мені розповів у присутності Малимона (псевдо "Артем") про "Данила", що підпорядковувався "Далекому" – Розкольнику. Їм усе ж таки вдалося спіймати зв'язкового, який відбирав повстанську пошту. Зв'язковий "Данила" відкрив пошту і дав прочитати. Там була інструкція МГБ, як далі діяти "Данилу". Пізніше зв'язковий розповів, де заквартирований "Данило". Партизани згрупувалися, зняли пости "Данила" і оточили будинок, попередивши своїх вартових, щоб на випадок втечі через вікно стріляли. Зайшовши до хати, партизани скомандували: "Руки вгору!", але досвідчений радянський розвідник вихопив гранату і кинув її, а сам вистрибнув через вікно, проте був зразу ж убитий. Партизани мені пояснили, що Служба безпеки при УПА була гірша від сталінського НКВД. Вона дійсно була насичена радянськими агентами. СБ не йшло по лінії ОУН, і тому членам ОУН доводилося боротися і проти СБ. Партизани, члени ОУН, заявили, що тепер вони мають і знають про одного ворога НКВД.

Ще до мого одруження я зустрів в Рівному колегу по партії моїх братів Івана і Олександра, Миколу Приварського із Клеваня. Він мене запросив на свій день народження, познайомив з багатьма артистами Рівненського драматичного театру, а також з молодою своєю дружиною, яка була провідною артисткою цього ж театру. Сам Микола грав на сцені і керував Народним будинком творчості. Приварський, знаючи добре мене і моїх братів, бо вони брали активну участь у художній самодіяльності, агітував вступити до театру. Але у мене тоді була велика апатія до радянських розваг, а тим більше мені хотілось мати свою сім'ю. Я добре знав, що у артистів рідко буває міцна сім'я. Так воно і сталось з М.Приварським, його молода дружина зрадила. Він від сорому за неї виїхав до Києва і там працював художником в театрі Лесі Українки.

Хвиля напливу голодних людей із Східної України, Білорусії, а також із південної частини Росії, давала можливість партизанам вести пропаганду проти більшовицької влади. Владні структури це розуміли і почали серед населення вести контрпропаганду, що мовляв усі ці люди – це ледарі і злодії, які не хочуть працювати. НКВД стала проводити провокації.

Недалеко від Дубного в селі вирізали усю сім'ю, де ночували голодні люди. Біля Клеваня, в селі Застав'є одна жінка цілу весну помагала сім'ї Хабурів. Один син Хабурів працював на аеродромі у Рівному, а інший – вчився у Львові. При старих жила тільки німа дочка. Ця жінка із Східної України, заробивши за весну картоплі, зерна, борошна, хотіла відвезти усе додому своїй сім'ї. Старий Хабур допоміг їй завезти кіньми до станції і повантажити на товарняк, який слідував на Східну Україну. Але уже була команда влади знімати таких людей з поїздів. Отож, піймавши цю жінку, НКВД умовило її на співпрацю. Дали їй можливість завезти усе додому, але з такою умовою, що коли вона повернеться назад, щоб дала їм знати. Повернулась ця жінка якраз на Зелені свята. Господарі зустріли її як рідну, пригостили. Увечері на Зелені свята хлопці пішли на вечорниці. Старий Хабур заснув одягнений на незасланому ліжку, а бабця прилягла у запічку біля печі. Лампи в хаті не світили. Їхня гостя то виходила з хати, то заходила. Бабця не спала, так лежала, неначе серце її відчувало якесь нещастя. Раптом зайшов якийсь чоловік у військовій гімнастерці і попрямував просто до старого. Бабця почула стогін і слова: "Він уже готовий, а де стара?" Бабця схопилась із запічка і просто у вікно, наробивши крику. Я в той час якраз проходив біля хати і побачив, як сусіди і молодь і вечорниць побігли до Хабура. Я також зайшов поцікавитись і побачив закривавлену бабцю, у якої по ногах текла кров, але їй вдалось все ж таки вискочити через вікно. Коли вона тікала, то їй ножем встигли посікти хіба що ноги, а старому Xлбуру перерізали горло. Усі кинулися шукати за тою жінкою і чоловіком, але так нікого і не знайшли. Син, який вчився у Львові, пожалівся владі, але усе було даремно. Бо влада заявила, що, мовляв, вони всіх попереджали, щоб не приймали тих "попрошайок". Зрештою взяли та ще посадили і того студента на 10 років. Отаку він знайшов "правду". А таких провокацій по одній Рівненській області було десятки, а ще більше було їх по Волинській.

Працюючи на цукровому заводі, я брав активну участь у громадському житті, художній самодіяльності, грав у волейбол. На обласних змаганнях 1946 – 1949 рр. ми завойовували почесні місця – 1, 2, 3, тільки в 1949 році у першому колі програли емгебістам. Мені це давало можливість заводити усе більше знайомств. Я навіть одного колегу мого брата Івана виручив – він був у Радянській армії із 1941 року. Під час війни скинули його з парашутом у радянську партизанку, а він втік додому і переховувався у жінки. Коли у 1947 році була амністія дезертирам, то він приїхав до мене, щоб я його влаштував на роботу на завод. Я, добре знаючи, що Мосій Козлишин дуже добре малював, влаштував його у скульптурну майстерню. За короткий час він став знаним скульптором.

Я продовжував працювати на Шпонівському цукровому заводі і доїжджав в село, бо сімейної квартири мені не давали. Та я і сам не дуже хотів, бо то були дореволюційні будинки. Завжди, коли починалася переробка буряків, я мав завдання від партизанів забезпечити їх цукром. У 1947 році восени була реформа грошей. Господарі, з якими був укладений договір на вирощування і доставку буряка на завод, у зв'язку з грошовою реформою не спішили везти буряк. Завод повинні були зупинити, а це було дуже збитково для нього. Дирекція заводу зібрала збори, поділили на групи по усіх селах області. Мене призначили у село Корнів, біля Рівного, а секретаря парторганізації Панасюка – у Клеванський район. Він був моїм сусідом по житлу, добре знав, звідки я. Тому попросив мене, щоб я звернувся до директора, аби мене дали до його групи, що я і зробив. У нас були такі села: Диків, Белів, Старожуків і Белівські хутори, а по дорозі мали ще зайти на Михайлівну. Звичайно, мені у своєму районі було безпечніше, бо мене і нашу сім'ю добре знали, та і родина була по всіх селах.

Приїхали ми приміським потягом. Зайшли до моєї тещі, де жила моя дружина, пообідали і подалися на село Диків, а звідтіля на Белів. За допомогою агровиконавців ми виплачували гроші тим господарям, які вивезли буряк, а тих, що не вивезли, ми трохи залякували. Якщо вони не вивезуть, то згідно із договором будуть новими грішми платити великий штраф. На ніч нас голова сільради поселив там, де стояв батальйон НКВД. Раненько ми встали (правда, зброї ми ніякої не мали, хоча нам давали, але я сказав, що зі зброєю буде небезпечніше), і пішли до агровиконавців. Дорогою ми побачили масу листівок на школі і на магазині. Панасюк з великим здивуванням дивився, ахав і казав до мене: "Слухай, Тимошо! Куди ми попали?". Я пожартував: "Хіба ви не знали, що нас поселили не серед гарнізонщиків, а серед повстанців?" – "Це що, ти серйозно? Але ж нас вони не чіпали". Я засміявся. Він зрозумів, що я жартую. Я тільки подумав, що якби Панасюк знав, що мій брат тут підпіллям керує, то, напевно, боявся би зі мною ходити.

Обійшовши зранку господарів, які не вивезли буряків, ми пішли на Белівські хутори. Пообідали, зайшли до дядька моєї дружини. Поки ми ходили по господарях, я дивувався з деяких продажних людей. Вимагаєш, щоб вивезли буряк згідно з договором, а вони показують на односільчанина, а то і на сусіда, що, мовляв, це бандитська сім'я, то ви до них ідіть і вимагайте. Селяни не знали, що серед нас більшість було таких, хто симпатизував партизанам. Навіть були там і холмчани, які ходили разом зі мною. Під вечір ми вже думали, де б нам тут переночувати. Коли заходимо в одну хату, привітались, почали за буряк, але жіночка, приблизно в таких роках, як моя мама, питає мене, чи я часом не Теклі Яцукової син? Я підтвердив. Вона сказала, що старших, Олександра і Івана, добре знає, а мене по матері впізнала, бо моя мама, то її трирідна сестра. Тут же нас запросили на вечерю і запропонували, якщо маємо бажання, переночувати. Ми так і зробили. Мамина сестра на прізвище Мануйло розповіла, що її найстарший син вивезений, знаходиться в Черемхові разом з моїми батьками.

Я повернувся назад у Голишів, зайшов до дружини і взяв із собою дещо з харчів. Приїхав до Шпонова десь близько 16 години. Тільки я з'явився, дружина Панасюка побачила мене і почала голосити, де я подів решту людей. Я їй пояснив, але вона мені не повірила, тільки одне, що їй нібито передали, що усіх нас побили. Уже збирається загін "стрибків" і охорона заводу їхати на села. Не встиг я добре їй пояснити, як прибігла секретарка директора, щоб я зайшов до нього. Я пояснив директору, як усе було. Директор наказав мені їхати з ними у Клеванський район. Я заперечив, пояснюючи, що хлопці пішли через Михайлівку. Коли була уже готова машина, хтось прибіг і сказав, що прийшов Панасюк із хлопцями. Так що задумана невідомим провокатором версія провалилася.

З кожним роком ставало все важче працювати у підпіллі. Мабуть, світ ще ніколи не знав, щоб при такому режимі, як більшовицький, можна було довго утриматись підпіллю. Але було ядро, а там слабкодухих не було. Якщо і були деякі партизани, то це просто групи ходили самі по собі, не підпорядковувались Проводу, який очолював Ніл Хасевич, член УГВР на псевдо "Зот". НКВД, а пізніше МГБ, організовували свої групи під маркою УПА, займались терором і грабунками, тим самим підривали авторитет партизан.

Якось навесні 1948 року прийшли чекісти, переодягнені партизанами, до моєї сестри Марійки і почали стукати у вікно землянки, але не таким сигналом, як партизани. Сестра не хотіла відчиняти, вони їй пригрозили, якщо не відчинить, то самі вирвуть двері. Сестра відчинила. Коли чекісти зайшли у хату, то стали вимагати зв'язку їх з партизанами. Вони самі нібито прибули з Галичини. Чи сестра знає таких: "Довбуш", "Артем", "Кармелюк", "Бджола". Марійка категорично відмовилась, сказала, що не знає ніяких партизанів. Тоді вони пристали до її дочки Жені, заявили, що беруть її з собою, щоб вона зв'язала їх з партизанами. Сестра не пускала, але вони відштовхнули Марійку і таки забрали з собою Женю. Пройшла ніч, пройшов день, а Жені немає. Уже пішла друга ніч, а її немає. Тоді Марійка біжить раненько до сестри Степаниди в село Голишів. Поговоривши між собою, дійшли висновку, що то мабуть з тризубами була група чекістів, і, напевно, Женя знаходиться в руках МГБ. Вирішили піти до установи МГБ. Коли сестри туди прийшли, там стояв вартовий. Вони запитали, чи не помітили тут заарештованої дівчини, чорнявої. Вартовий кивнув головою і сказав, що зараз її будуть вести на допит. Сестри чекали, переживали, незабаром Женю відпустили. Такі більшовицькі провокації (під виглядом повстанців) траплялися часто. Чекісти навіть мали свої криївки, куди заманювали до себе партизан. Майже на кожному терені були такі групи, а в них зрадники із УПА, які добре знали партизанську пошту.

В 1948 році на Свят-вечір, 6-го січня, моя дружина народила мені сина. А після Різдвяних свят у неділю завітав до мене брат з трьома повстанцями, щоб відвідати новонародженого. Він знав, що у неділю я приїжджаю із Шпонова. Світла наказав не палити, а ліхтариком присвітив й подивився на дитя. Їсти у нас не стали, а взяли трохи їжі з собою.

Я допомагав не лише партизанам, але ще й батькам до Сибіру часто висилав посилки, щоб вони не повмирали з голоду. В цій справі мені допомагали і батьки дружини. Крім того, у сестри Гані було троє дітей, а чоловік загинув на фронті, їй також потрібна була моя допомога.

Як я одружився, то став менше заходити до сестри, а вона стала частіше приїжджати до мене в Шпонів. Якось Ганна здивувала мене новиною, що Костю посадили і засудили на 10 років. Я подумав: от так буває, людина воювала від 1940 до 1948 року, а зрештою її ще й засудили, нібито за розтрату. Але це була тільки причина, основним було те, що коли він випивав, то проклинав радянську владу та її порядки.

Як запрацював цукровий завод, до мене приїхала сестра Марійка із завданням підготувати хоча б 50 кг цукру для партизанів. Їй передали також гроші на цукор. Я сказав сестрі, що партизанські гроші мені не потрібні. Працював я кожного року, коли запускали завод, на паровій машині, що крутила генератор. Від дверей в цех готової продукції у мене був ключ, бо за дверима біля стіни треба було змазувати підшипник ковзання. Раніше там стояв охоронець, але мені довіряли, може тому, що я жив у домі головного механіка Петра Збераського. Охорона майже вся була із вірмен. Частіше за інших приходив до мене Артур. Просив йому відкрити, я відкривав, однак помітив, що завжди він під шинелею ніс через кишені торби з цукром. Я йому давав зрозуміти, що я не телепень і усе бачу. Підходив до нього і тихо говорив: "Артуре, ти ж мене не підведи", – це так, між іншим, бо я добре знав, що найбільше крадуть охоронці вірмени. Вони забезпечували цукром усе начальство. Тоді з цукром була скрута, в магазинах його ніде не було.

Настав час, коли зміг і я використати Артура, бо одержав замовлення від партизанів. Одного разу, коли Артур попросив відкрити двері, я йому сказав, що відкрию з умовою, якщо він одну із двох торбинок занесе мені і кине під сходи веранди. Після закінчення зміни я перевірив, чи заніс Артур мені цукор. Виявилось, що він виконав умову. Я сам ніколи не брав ні грама, не хотів втрачати довіру начальства. Приблизно 20 кг він мені заніс за чотири рази. Я вдосвіта, а то і пізно увечері, відносив цукор на залізничну зупинку до Гораків, сестра приїжджала фірою і відправляла партизанам. Кожного сезону із заводу я відправляв по 45-50 кг через сестру Марійку. Бувало таке, що відправлялось і більше.

Одного разу, коли я ніс цукор, зі мною трапилася біда. Це було вдосвіта. Було дуже темно, я почув, що йдуть якісь люди. Підходжу ближче, стоять, я кинув торбу вбік, раптом чую: "Стой, кто идет?" Я зупинився, до мене підійшли облавники: "Куди ідеш?" – "До поїзда". Раптом один підносить ближче мою сумку з цукром (вона була біла і її було дуже видно) і до мене: "А это что?" – "Я не знаю". Облавники нічого не питали, взяли той цукор і мене завели на прохідну. Я від торби відмовлявся. Незважаючи на це, на другий день мене викликав директор і сказав, що він мене звільнить. Я його попросив, щоб я сам подав на звільнення заяву. Так я розпрощався із цукровим заводом.

На роботу у Клеванський ДОК (деревообробний комбінат) мене давно уже просив Іван Іванович Домашенко, де він працював головним механіком. Раніше Домашенко працював на цукровому заводі головним теплотехніком, і ми з ним дуже потоваришували. Забігаючи наперед, хочу сказати, виявилося, що Іван Домашенко, працюючи на Івано-Франківщині, був пов'язаний із УПА. Із зрозумілих причин мені не дуже хотілося іти працювати у свій район.

З Домашенком ми провернули велику роботу: пустили парову машину на 300 кінських сил, яка крутила генератор і давала світло всьому району. Раніше халтурник на прізвище Жуков взяв гроші від заводу і нічого не зробив, крім того, він вкрав золотник і регулятор, та ще й погрожував дирекції, що якщо вона йому не заплатить гроші, то машини ніколи ніхто не пустить. Але ми з Домашенком відлили у кузні примітивним способом із бронзи золотник, перебрали підшипники, ригелі, бо усе було зібрано халтурно, і через два тижні пустили машину. На пуск прийшов директор, головний інженер (колишній шофер, який ні на чому не розумівся) та головний бухгалтер. На другий день після пуску машини завітали кореспонденти районної газети та фотографи. Дуже хотіли про мене написати в газету і сфотографувати, але я всілякими способами відмовлявся, нібито я мало тут ще працюю і мій внесок невеликий, а усе то заслуга людей, які брали участь у роботі, і Домашенка. Я собі ніяк не міг того дозволити, щоб мене побачили в газеті люди, які мене знають. Хоча премію я одержав – 1500 карбованців.

Приблизно в березні мали відбутись вибори до Верховної Ради СРСР. Перед виборами скрізь було багато антибільшовицьких листівок. Одного березневого дня з'явився з нашого села один сексот НКВД і раптом побачив мене. Тут же відразу прибіг до мене і питає, що я тут роблю. Я йому прибрехав, що ніби приїхав сюди у відрядження. Але не такий він уже довірливий, щоб мені повірити. Він перепитав людей і адміністрацію, а коменданту охорони заводу розповів, що у мене брат у "банді", і що листівки на заводі міг і я розповсюдити. Бо одного разу до нього зайшов брат Іван - "Довбуш" з повстанцями (їх було аж троє). Він приніс їм поснідати і попередив, щоб були спокійні, а сам закрив клуню і пішов. Ймовірно, він відразу пішов дзвонити із сільської ради в МГБ, яке недалеко від нього розташоване. Повстанці не лягли спати, а спостерігали через щілини між дошками. Раптом вони побачили, що здолу села ідуть військові. Повстанці до дверей, а двері зачинені. Тоді вони видерли із стріхи снопки і втекли, але їх емгебісти помітили і почали стріляти. Одного повстанця вони поранили. Його хотіли забрати товариші, але він сказав, щоб вони відступали, а емгебістів він затримає. І, дійсно, так і було. Хлопцям вдалось захопити коней, якими орав один дядько, випрягли їх і втекли на конях до лісу. Коні потім прийшли самі до господаря. До того повстанця, що відбивався і затримував емгебістів, підійшов сексот з умовою, щоб той здався. Хлопець строго сказав: "Іди, дядьку, звідси, бо жаль, що у мене один патрон залишився для себе, а то мені не шкода було б тебе убити". І партизан застрілився. Цю історію мені розповіла сестра Степанида.

Іншу історію вона розповіла про те, як одного разу, коли повернулася з магазину, у хаті застала двох людей, а уповноважений МГБ заховався під ліжко. Її провокували, вірніше, розпитували про брата Івана ("Довбуша"). Але сестра помітила ноги під ліжком і сказала їм, що може вони брата під ліжко їй заховали, а самі питають, чи вона його бачила. Після цього довго сексоти до неї не заходили, а тим більше уповноважений, бо було, напевно, стидно. Хоча у Сірка очей стидливих немає.

Так, що цей чоловік вирішив і мене змусити донести, бо він розповів про мене не тільки коменданту Калініну, але і в МГБ Алексєєву. На другий день після зустрічі з земляком до мене підійшов І.Домашенко і запитав: "Слухай, Тимошо, у тебе брат в УПА?" Я подивився на нього і спитав, хто йому про це сказав. А він: "Калінін, бо йому вчора твій земляк розповів, що нібито усі ті листівки, то твоя робота". Попередив мене І.Домашенко, щоб був обережним, перевіряв кишені, коли переодягаюся, бо можуть мені підкинути не тільки листівки, але і зброю.

Через кілька днів після цієї розмови з Домашенком мене викликають до начальника МГБ Алексєєва. Я спокійно з повісткою з'явився в МГБ. Там було багато офіцерів. Не знаю, чи Алексєєв спеціально їх зібрав, чи це був випадок. Але коли я з'явився і зарекомендувався, хто я такий і чого прийшов, то Алексєєв відразу звернувся до всіх офіцерів і представив їм мене як брата "Довбуша", і що я під носом у них працюю та ще на посаді майстра парових машин і "вільно розкидаю листівки", а офіцери нічого не знають. Після такого звинувачення мені стало моторошно. Алексєєв почав мене шантажувати і погрожувати, якщо я не приведу до них брата. Я цілком спокійно заявив, що я не знаю, що брат в УПА, як він тут заявляє, бо мені родичі говорили, що як пішов брат з дому у 1942 році, то його більше ніколи не бачили. Алексєєв до мене: "Ты не делай из себя дурачка, а разве сестры тебе не говорили о брате?" – "Ні! Сестри мені не довіряють, а я у них не допитуюсь. Я маю свою сім'ю, тому мене не цікавить ніяка політика. А якщо ви хочете брата, то ви з тими майте контакт, хто разом з ним був. А хто вам дає фальшиву інформацію, то, напевно, хоче більше червінців". Тоді Алексєєв прямо мені заявив, що як я не візьмуся знайти брата, то вони знайдуть за що мене посадити. Я їм пояснив, що так може сказати хіба людина зовсім некомпетентна. Ну, наприклад, я піду його шукати, не відаючи, де і що – це все одно, що голку в сіні. Буду ходити по ночах і раптом я когось із них зустріну і скажу, що я шукаю брата, не знаючи ні пароля, ні клички брата. – "А мы тебе дадим". По-друге, якщо брат пішов ідейно боротись, то, напевно, і присягав, то він сам мене може вбити. Та й розповів їм історію про братів Саричових під час революції. Один був на боці Леніна, а інший на Далекому Сході з Антоновим воював проти Леніна. Або візьмемо Будьонного – був маршалом, а його брат воював на боці білогвардійців. Тут дивуватися нема чого, що є повстанці, а я з ними не маю нічого спільного. Я чесно працюю і годую свою сім'ю. Після такої розмови Алексєєв до мене: "Откуда тебе известно о брате Буденного и о Сарычевых?" Я відповів, що із радянської літератури. Тоді Алексєєв спитав мене, за що я сидів. Я відповів, що я не сидів (подумав собі, нехай шукають, була ж війна, можливо, усі ті архіви в Рівному знищили). Потім розпитували про родичів. Я сказав: "Ви ж самі їх вивезли на Сибір, а тепер ще й питаєте". Знову пішли запитання: "Где живут сестры и где их мужья?" Я розповів, що чоловік Ганни, яка живе в Клевані, загинув на фронті під Варшавою, чоловіка Степаниди німці забрали з обозом і там десь загинув. Чоловіка Марії вбили поляки разом із німцями. Оце й усе, що я знаю про сестер та їхніх чоловіків, а брат Олександр живе в селі Старожукові. Один із офіцерів вів протокол, він зачитав, що там написав про мене і про усю родину і дав мені підписати. Я підписав, розпрощався і пішов. Коли після роботи я насамперед зайшов до сестри Ганни і розповів їй про цю історію, то вона мені пояснила, що сьогодні у неї робили у хаті обшук. Під вечір я прийшов до тещі. Теща і жінка мені розповіли те саме, що робили обшук, навіть гній у стайні перекидали, а у клуні перевернули усю солому. Позабирали мої книжки і "Кобзаря" також. Їхня розповідь мене дуже стривожила. Незабаром прийшла сестра Степанида і розповіла, що у неї також робили обшук, і в Одарки теж. Ця звістка говорила про те, що чекісти запланували знайти на мене який-небудь компромат, але коли нічого не вийшло, тоді мене відпустили. Але тривога в душі залишилася, бо після того усього у мене розпочався розлад шлунка. Справа не в тім, що я боявся, але шкода було б, що я ще нічого не зробив доброго, а більшовики знову хочуть мене запроторити до в'язниці з допомогою сексотів, які про мене розповіли "усе". Одне тільки, що вони чули дзвін, тільки не знали, де він. Мій земляк доповів МГБ, що я "сидів", але конкретно за що, він не знав. А я Алексеєву сказав, що я вчився і наше училище евакуювали, так що я під німцями не був і нічого не знаю про підпілля. Усвідомлював я радянські закони і прислів'я про те, що була б людина, а справа на неї буде. Тому я став ночами не спати, усе роздумував, як мені вчинити? З того усього пішов на лікарняний. Коли повернувся з лікарняного, мені запропонували путівку до Моршина. Хоча я на заводі працював усього 6 місяців, але мені дали відпустку. На курорті я трохи заспокоївся. Довідався, що недалеко від Моршина в Миколаєві будується цементний завод. Разом зі мною в кімнаті був із Миколаєва директор школи Й.С. Шнепф. З поверненням із Моршина я остаточно вирішив переїхати до Миколаєва. Подав заяву на розрахунок, але директор Смірнов ніяк не хотів мене розраховувати. Прийшлось мені податись до Рівного у вербувальне бюро, там працював мій колега Серж Олійник. Його батько був касиром на Шпонівському цукрозаводі. Серж дав мені адресу в Клевані до вербувальника, щоб той мене фіктивно розрахував, буцімто я вербуюсь. Сержик мене попередив, що вербувальник любить випити, як усі росіяни. Згідно із фіктивним договором директор ДОКу мав би мене розрахувати, але він сказав вербувальнику, щоб я ще зайшов до нього на бесіду. Коли я прийшов до директора, він мені запропонував особнячок, який ще побудували поляки, але я відмовився, пояснив директору, що справа не тільки в квартирі, а взагалі пов'язана з сімейними обставинами, бо мені тут важко жити, оскільки теща далі буде втручатись у моє сімейне життя. Я зрозумів, що директор нічого не знав про моє становище і про мого брата. Директору Смірнову нічого більше не залишалось, як підписати заяву на розрахунок. Далі справа була не легка: знятися з обліку в паспортному столі. Вербувальник взяв у мене паспорт, щоб зняти мене з обліку, але йому там відмовили. Коли він повернувся з міліції, то до мене з криком: "Что ты за человек? С завода тебя не хотят рассчитывать, а пошел в милицию, начальник сказал, чтобы ты сам пришел". Мені нічого не залишалось, як іти самому. Найважливішим для мене було те, як би зустрітися з братом Іваном, щоб пояснити моє складне становище, і почути, чи брат схвалить моє рішення. Якраз перед тим, як потрапити до начальника міліції, я зустрівся з партизанами, довго-довго ми вели розмову на різні теми. Наприклад, Іван Малимон з Олики на псевдо "Артем" цікавився, чи можна у більшовицькій системі безпартійному здобути авторитет і рости по службі. Я пояснив, що це залежить від того, яку він матиме спеціальність. А ще додав, що таким, як він, що мають спеціальність зубного лікаря, немає потреби рости. А от мені насамперед треба здобути освіту, а практичний досвід своєї справи, особливо у механіці, у мене великий. Повстанці дуже були стурбовані, бо хоча вони не сиділи склавши руки, далі вели пропаганду через плакати та листівки з ілюстраціями, цього було надто мало, і більшовики оволоділи селом повністю. Тому треба було думати про легалізацію повстанців по фіктивних переселенських документах. Брат Іван перебив нашу розмову і додав, що вони випускають не тільки брошури і листівки: вже скоро має вийти партизанська книга "Волинь у боротьбі". Щодо легалізації, то, як я їм пояснив, можна це зробити тільки у селі, де поки що люди не мають паспортів, бо у містах це важче зробити.

Брат Іван на Рівненщині мав псевдо "Довбуш", а на Волині – "Грек". Їхні криївки були розташовані біля Волинської області. Це давало їм можливість ховати сліди від переслідування емгебістів. Наприкінці брат сказав, що їм треба вижити, хоча вони добре розуміють, що зараз війни ніякої не може бути, але настане такий час, що треба буде залишити хоча по одному партизану на район. Залишився у них самий кістяк, який може підняти народ. Поки вони носять зброю, вони себе вважають вільними. Я розпрощався з партизанами, побажав їм успіхів у боротьбі і щоб їх оберігала Божа Мати від куль ворога. Взаємне було і мені побажання, щоб добре повелося з начальником міліції, щоб далі я міг працювати на користь нашого народу і вести тиху пропаганду проти більшовиків, щоб показати себе справжньою чесною людиною як щирий українець, бо, можливо, я уже з ними не побачусь.

З самого ранку я вирішив піти до начальника міліції Форостова. Мені повезло, бо я застав його в кабінеті. Постукав, почув голос: "Войдите". Я зайшов, привітався, зразу почув: "По какому вопросу?" Я спитав, чому мене не хочуть зняти з обліку? "А так-так, це ж Яцук, ну сідай" (тут же заговорив українською мовою). Начальник сказав, що у нього є особиста симпатія до нас, братів, хоча він бачився тільки з Олександром, знає, що ми усі користуємося авторитетом серед людей нашого району. У нього є прохання до мене, щоб я допоміг своєму брату Івану вийти з підпілля. Сам він бере на себе відповідальність видати паспорт Іванові, і тоді він зможе жити, де захоче, а я цьому повинен сприяти. Слухав я цю казочку про сірого бичка і міркував, що це Форостов собі задумав? Але він перейшов відразу на мене, чого це я вербуюсь, краще, аби я залишився в районі. Підійшла черга мені говорити. По-перше; я його підхвалював, що про нього я чув завжди хороші слова від людей. Насправді я знав дещо про нього, бо Михайло Шило з нашого села працював у нього фірманом і мені особисто розповідав про нього. Форостов разом з батьками ще в 1931 році був вивезений на Сибір з Вінниччини, а під час війни виріс до капітана і у нашому районі став начальником міліції. Я сказав, що дуже йому вдячний за те, що він хорошої думки про мене і моїх братів, бо, дійсно, ми ніколи не були екстремістами, ми багато читали і розуміли, що у першу чергу треба в нашого народу будити свідомість і щепити любов до рідного краю та до свого знедоленого народу. Так ми починали боротьбу проти поляків, проти більшовиків і проти німецького фашизму, бо усе це для нас було чуже, а ми любили своє і виховані були чесно, ніколи не посягали на чуже. Але я нічого не зможу допомогти в тому, що стосується брата, бо не знаю, чи він живий, чи ні. Начальник мене перебив і підтвердив, що він точно знає, що Іван живий і йому дуже хотілося б допомогти, щоб брат залишився живим. Він також знає від людей, що Іван не душогуб, а чесний політик. Форостов знову мене запитав, чого я хочу виїхати? Я йому пояснив, що, по-перше, це за сімейними обставинами, не хочу і близько бути із тещею, а по-друге, не хочу, щоб на мене тицяли пальцем, що я брат "бандита". Начальник важко зітхнув і сказав: "Ну, що ж, раз так, то я зніму тебе з обліку, але прошу, пиши до сестер і намагайся Івана схилити, щоб він вийшов з повинною, прийшов просто до мене, про це ніхто не буде знати, а я йому видам паспорт". Викликав він паспортистку, зняв мене з обліку, і на цьому ми розпрощались. Не обіцяв я йому нічого.

Враження у мене про Форостова як про людину залишились хороші, побачив в ньому щирого українця, тільки одне не знав, чи він говорив усе це щиро, чи просто думав, що йому вдасться від мене щось вивідати.

В тому 1950 році йшла масова колективізація на Рівненщині і у Волинській області.

Розділ II

Початок нової епохи мого життя

Після бесіди з Форостовим я довго не міг заснути, а коли засинав, то всю ніч снились жахіття. Я прокидався зі сну мокрим, бо мені снилось, що за мною скрізь погоня. Але через кілька днів після зняття з обліку попрямував я до Львова, поки що до Миколаєва не хотів їхати. Мукалов, львів'янин, який працював на цукровому заводі майстром, чогось завжди мені симпатизував і коли довідався від Домашенка про мене, то попросив, щоб я зустрівся з ним. При зустрічі він мені дав адреси у Львові, щоб мене влаштували на роботу. Але я по дорозі до Львова зупинився в селі Салець-Беньків Кам'янко-Бузького району на деревообробному заводі. Познайомився з директором і головним інженером, вони з охотою готові були взяти мене на головного механіка. Але коли я оглянув заводське устаткування та переговорив з деякими людьми (а тим більше перспективи квартири для сім'ї не було ніякої), то відпала охота там залишатись. Таке саме було у Львові за рекомендацією Мукалова.

Поїхав я на Миколаївський цементний завод. Пройшовся по заводі і побачив страхіття. На заводі було скрізь таке болото, що треба було мати гумові чоботи, інакше не пройдеш. Обертову піч готували уже до пуску. Я все роздивився і мені тут не сподобалося, хоча заробітки були дуже високі. На роботу мене головний механік Іванов брав з охотою в механічний цех. Після довгої розмови я сказав, що згоден, тільки хочу переговорити з дружиною, і ми на тому розійшлися.

Повернувся я знову додому в Голишів. Намагався умовити дружину поїхати до Миколаєва. Наразі усе було без успіху.

Поїхав я на механічний завод у Красилів. Мене брали з великою охотою контрольним майстром з виготовлення причепів, але з житлом було безперспективно. Зустрівся я з другом із Мизоча Кравчишиним, який працював енергетиком на Здолбунівському цемзаводі. Він мені дістав скерування на Миколаївський цемзавод. Не заїжджаючи додому, я подався знову до Миколаєва. Написав заяву, і мене відправили у механічний цех бригадиром слюсарів. Наразі дали мені кімнату на двох з Вячеславом Бедіним. Не пройшло і кілька тижнів, як мені дали хату у Миколаєві на вулиці Шевченка. Хату цю передали заводу після того, як у 1947 році вивезли господарів на Сибір, але там жив квартирант із військкомату. Залишилось мені тільки привезти сім'ю. На заводі не було ні гроша, тому що завод давно мав працювати і випускати цемент, але його ніяк не могли запустити.

Листи я ні до кого не писав, хіба до Рівного і в Шпонів до знайомих, ті знайомі пересилали мої листи до дружини. Через кілька тижнів мені вдалося перевезти сім'ю. Працював я з великим ентузіазмом. Ніколи не рахувався з часом, коли запускали завод, то доводилося працювати по 12 годин. За цей короткий час я уже встиг завоювати у робітників авторитет, а у начальства – повагу. Зі мною стали рахуватись. Під кінець року були вибори завкому. Мене робітники і адміністрація механічного цеху висунули у завком, де я очолював комісію зі спорту. Я став брати активну участь в громадському житті, організував волейбольні майданчики і волейбольну команду.

Саме тоді я познайомився з дуже приємною для мене людиною. Це був Юрій Миколайович Микольський, який працював у нас механіком транспортного цеху. Микольський сюди був скерований після закінчення Львівського політехнічного інституту. Молодий, але технічно грамотний інженер. Він завжди ставав мені у пригоді. Крім того, він був не тільки грамотним інженером, але чудовою людиною, хорошим волейболістом, а також і футболістом. Наші погляди завжди збігалися, і наша дружба закріпилась назавжди.

Довго на вулиці Шевченка я не жив, бо син господаря, якого вивезли на Сибір, покаявся і йому повернули хату. Перейшов я жити у робітниче селище відразу після Різдвяних свят 1951 року.

Невдовзі, можливо, через місяць, коли я вже перейшов жити в комунальну квартиру, сусідка з вулиці Шевченка привела до мене мого односельчанина Ананія Терновця. Звертаючись до моєї дружини, вона каже: "Я привела вашого тата", а той моргає, щоб ми підтвердили. Цей його приїзд мене стривожив. Я його запитав: "Хто вам дав мою адресу?" (Бо я додому ні до кого не писав). Він мені відповів, що він працював у Славську в Олександра Медведчука і нібито виїздив з лісу по вулиці, Шевченка, то бачив мою дружину біля колодязя.

Мене дивувало те, що син Ананія був засуджений на 25 років, а його спільників і їх батьків повивозили усіх на Сибір, Ананій при цьому залишився вдома. Відтоді, коли прибув мій односельчанин, пройшло кілька місяців. Будучи у Львові, випадково зустрів Олександра Медведчука, виявилось, що Медведчук працює уже у Львові. Я його розпитав про цього "земляка". Медведчук мені пояснив, що ніякого лісу з Миколаївщини вони не возили, а по-друге, Ананій у нього працював на складі, а його брат Толік покаявся, то його зразу забрали від нього, бо Толік у підпіллі не був, а просто переховувався.

Я тоді усе зрозумів, що Ананію адресу дали в МГБ, бо я був приписаний спочатку на вулиці Шевченка, а корінець приписки іде туди, звідки людина виїхала. Як потім виявилось, МГБ загубило сліди брата "Довбуша", тому відправили до мене наглядача-односельчанина, доброго знайомого моїх батьків. Незважаючи на свою підозру, я його прийняв дуже добре, влаштував на роботу підопічним до мого колеги І.І.Домашенка, який приїхав незабаром до мене і працював на котельні Миколаївського цемзаводу.

Перед моєю річницею перебування в Миколаєві я одержав листа від сестри Степаниди, яка написала, що за Глікерією Савчик та її сином Олексієм прийшли ніби повстанці і забрали їх, щоб Олесь лікував поранених. Уже пройшло три дні і невідомо, де вони. Через кілька тижнів після одержання листа (а це було в кінці липня) я взяв відпустку і поїхав у своє село. Там я наслухався різних новин від людей, що ніби "Довбуш" забрав Глікерію і Олеся та водив їх по лісі, а опергрупа відбила їх від повстанців, і зараз вони в замку. Щодо цієї версії, то в мене виникли сумніви. Знаючи брата, я завжди вірив у його порядність, а, тим більше, Глікерія була його вчителькою і її усі поважали, бо вона багато зробила для розвитку української мови та культури у нашому селі.

Через 5-6 днів до мене прийшла дочка сестри Одарки, яка жила біля колгоспного управління. Попросила, щоб я до неї прийшов, а чого, не сказала. Хоч було уже пізно, але я зібрався і пішов до сестри. Коли прийшов, сестра мені пояснила, що потрібно буде йти до колгоспної ферми, там я зустрінуся з повстанцями. Уже темніло, я пішов по стежці поміж тинами. Дивлюсь, назустріч ідуть четверо. Першим підійшов до мене брат, ми обнялися і довго трималися в обіймах. Після братового привітання підійшли по одному партизани. З деякими я був знайомий, зустрічався декілька разів. "Романа", молодого повстанця, я бачив вдруге, а от псевдо "Буйного" чув уперше. "Роман" був між ними наймолодший, пішов він у підпілля уже в 1948 році.

Розмова розпочалася з мого запитання: "Чи ви причетні до тої версії про знущання над учителькою-пенсіонеркою Глікерією Савчик? Тому що мені говорять люди, що це вчинили партизани і що це "Довбуш" їх прислав". Партизани мало не в один голос відповіли, що вони такими справами не займаються, якщо і був би у них хтось поранений, то вони мають своїх лікарів, а щодо ліків, то "Довбуш" особисто у Олеся Савчика замовляв. "Це ж мій шкільний товариш", – так відповів мені брат, та й, взагалі, де б він міг заподіяти щось погане своїй вчительці і патріотці нашого народу.

В тую прекрасну зоряну тиху ніч я з партизанами просидів майже до ранку. Показали мені, присвічуючи ліхтариком, чудову книжку з ілюстраціями партизанських листівок і на першій сторінці портрет Степана Бандери, дуже вдало графічно намальований. Я просто був здивований, що так чудово змогли у підпіллі оформити книгу. Назву я добре не пам'ятаю, але щось трохи згадую, ніби називалась вона "Волинь у боротьбі". Розглянувши книжку, я попросив брата, щоб дав мені, але брат заперечив, сказав, що не хоче, щоб через книгу я потрапив вдруге до тюрми: "Збережи себе, бо нам патріоти потрібні на волі". Далі брат продовжував розмову про те, щоб я не забував попередньої домовленості, що я маю показати на виробництві, що ми не раби і можемо краще працювати, ніж за колонізаторів. А основне, хитро, помірковано вести пропаганду патріотичного напрямку за незалежну Україну. Нагадав мені брат про їхній архів і сказав, де він знаходиться. Якщо з них нікого не залишиться в живих, щоб я мав ним скористатися і зберегти для добрих часів, щоби про повстанців знали як про героїв, а не як про "бандитів", як більшовики їх називають. При розмові запитав, чи я знаю, що вивезли на Сибір сестру Марію, яка була віддана справі нашої боротьби, я відповів: "Так, знаю". Брат далі почав розповідати про своє життя, відколи пішов у партизани, і які на його шляху були пригоди.

За німецької окупації перше бойове хрещення було у нього в селі Бельові. Їх повідомили, що німці вирушили з Рівного до села Бельова і хочуть пограбувати село на контингент, а молодь забрати до Німеччини. Партизани зробили на німців засідку, були знищені усі машини, які їхали, і німці усі перебиті, лише одному вдалося втекти. З нашого боку загинули: Мефодь Столярчук, Микола Яцук і ще п'ятеро. Через пару днів німці, повідомлені втікачем про події, що сталися в селі Бельові, вирішили помститися. Однієї неділі, коли люди були в церкві, оточили село, позаганяли людей до церкви, зачинили й спалили село і церкву з людьми.

А іншого разу, то смерть і братові заглядала у вічі. Це було на нашому хуторі. Партизани заквартирували у хаті Архипа Саська і чекали зустрічі з сотенним Нечаєм. Вартовий помітив, що із лісу ідуть не партизани, а червонопогонники. Їх було багато. Партизани бачили, що їхнє становище катастрофічне, бо червонопогонники почали укріплятися вздовж лісу у канаві і стали оточувати хату. Недовго думаючи, партизани підпалили хату, закидали ворогів гранатами, а самі стали втікати на поля, бо бій давати такій силі не було змоги. Допоміг трохи Бог, бо раптом здійнялася така хурделиця, що просто не було нічого видно. Енкаведисти з кулеметів сікли насліпо, убили трьох партизанів. Миколу Козлишиного поранили (його потім підлікували і засудили на 10 років). Івана також було злегка в ногу поранено, але йому вдалося взяти коня у одного господаря та й втекти. Ще в одне оточення брат потрапив на Поліссі. Між іншим, тоді був з ним брат Федя, якого Іван не хотів брати з собою, бо він був ще зовсім молодий. Але у бою так сталося, що саме Федя Івана виручив. Оточили їх тоді чекісти з усіх боків. Хлопці прийняли бій, але побачили, що їх оточують кільцем, стали прориватися в одному напрямку. Тоді під Іваном убили коня і поранили злегка в руку. І тут на місці подій з'явився брат Федя на коні, Іван вчепився за хвоста і таким способом вирвався з оточення.

Дуже багато було аналогічних випадків і в Східній Україні під час рейдів, але завжди Івана кулі минали, не раз шинель була вся продірявлена, а до тіла кулі не доходили. Тоді я сказав Іванові: "Це наша мама усе молиться за нас, щоб Господь нас рятував". Нам перебив розмову надрайоновий на псевдо "Буйний". Він продовжив розмову про вчительку Глікерію Мойсіївну, яку водили по полях емгебісти під виглядом повстанців. Радянська влада спеціально створила такі органи для боротьби із підпіллям, а до цих органів – в додаток групи, які спеціалізувалися як повстанці. Вони мали свої криївки і кадри, забезпечені високими рангами – до полковників. Ці кадри через наших зрадників вивчають усі вади повстанців і таким способом заманюють до своїх криївок на зимівлю. Більшість це робить через повстанську пошту. Мало того, вони у людей забирають свиней, продукти, кожухи, чоботи і нічого за те не платять. І все це робилося, щоб підірвати авторитет повстанців. Спростувати наклепи – такої можливості повстанці не мали, опергрупи робили провокації кваліфіковано і хто цього не знав, то уся напасть падала на партизанів. Селяни, а їх було багато таких, що були пограбовані опергрупами, стали ставитися до партизанів вороже.

"Довбуш" сказав нам, що пора іти на вечерю, бо уже пізно, сестра Одарка уже чекає. Ніч була тиха і зоряна, тільки собаки перегавкувалися. Я одне запитав, чи безпечно тут, бо дуже близько замок, та й Одарка живе біля шосейної дороги. Брат сказав, що саме у таких місцях безпечніше, бо емгебісти їх шукають подалі від міста.

Того ж вечора брат разом з іншими повстанцями, розповів мені дуже цікаву історію про радянську партизанку. Цю розмову я їм сам нав'язав, щось я став згадувати про колишніх членів КПЗУ і про братів Гуців, про Мефодя Гунька і Івана Головія. Один з партизанів сказав мені, що Олександр Гуць потрапив до них у руки, коли йшов на зв'язок із загоном Медведєва. Це було недалеко від Деражного. Спочатку він хотів підмазатись під УПА, але коли його впізнали, йому уже не було куди діватись і він признався, що його із Гощанського району направив підпільний Провід комуністів. Він вклякав перед хлопцями, просив прощення за ті злочини, які він заподіяв українському народові. Хлопці з ним поводилися дуже ввічливо, потім передали його до повстанського суду. Суд присудив йому кару смерті через повішання за злочин перед українським народом. Він умовляв, що може партизанам УПА допомогти, а себе реабілітувати перед народом, але йому наші хлопці не повірили. Я запитав у брата, чи правда, що Мефодь Гунько, повертаючись з Уралу після війни, йшов із станції додому, і ніби "Довбуш" його знищив. Так мені розповідали його родичі. Брат Іван мені відповів: "По-перше, Мефодь був мій шкільний колега, по-друге, його мати була моєю хресною матір'ю, а по-третє, він ще за перших совєтів зрозумів, що не туди потрапив, і перед хлопцями ще у 1940 році каявся і закликав, щоб не йшли по його шляху. Тому більшовики забрали його з інституту і відправили в Радянську армію. Більшовики знали, коли він має повертатись, і могли його знищити, бо таких, як він, емгебісти більше боялися, ніж нас. Так що це чергова емгебістська вигадка. Емгебісти займаються різними провокаціями, людей убивають, кидають в річку, в колодязі, а все звертають на партизанів. А якщо роблять це не самі, то їхні агенти, замасковані в УПА. Але ми з цією підступністю боремося".

Повстанці швидко повечеряли, бо їм треба було ще добратись до безпечних місць. Я з партизанами розпрощався, а з братом обнявся. Я стояв, аж поки вони відійшли, і думав: "Боже, бережи їх! Троє, із тих чотирьох, уже по 10 років як у підпіллі, хіба один молодий "Роман", якому всього 20 років, третій рік у підпіллі". Після прощання у мене на серце ліг тягар, мені було дуже хлопців жаль, що на їхню долю припала така тяжка боротьба. Мені доводилось багато читати про козаків, про боротьбу 1918 – 1922 рр., але щоб таке глибоке підпілля, то, напевно, цього ще історія не знала. Хоча їхня боротьба останніми роками не була збройною, а більше пропагандистською, тому що вони, за їхніми розповідями, завжди уникали зустрічі з опергрупами. Мало того, вони намагалися когось із районового начальства чи із офіцерів опергрупи спіймати, щоб ті підписувалися, що не будуть тероризувати населення, а енкаведистдв змушували співпрацювати, а якщо хтось не виконував підписаного, то партизани провокували його перед начальством своїми листами, і його судили.

Коли я прийшов додому, то не міг довго заснути, хоча скоро був уже ранок. В мене не виходила з голови думка, чи доведеться мені ще коли-небудь побачити свого дорогого брата.

Пройшли роки, помер Сталін. Повернулась моя вчителька Глікерія Мойсіївна із Мордви.

Кілька років я не був у відпустці, бо мене поставили механіком цеху випалу і не було ким замінити. В 1959 році я довідався, що Глікерія Мойсіївна живе у Львові. Одного разу я зустрів Олеся, її сина, він мені дав адресу. Незабаром я її відвідав, мені було дуже цікаво довідатись про той випадок, коли їх водили по лісі. Глікерія Мойсіївна, заливаючись слізьми, розповіла про своє страждання: "Це було у суботу, до мене повинен був приїхати Олесь, бо він приїжджав один раз на два тижні із Львова. Я його виглядала, все виходила з хати та дивилась на дорогу. Серце моє ніби відчувало недобре, і я думала, що з сином щось сталося. Уже почало смеркати, коли дивлюсь – іде Олесь з портфелем. Я не стала іти назустріч, а стояла біля брами. Олесь підійшов, обняв мене, поцілував, і ми пішли разом до хати. Не встигли ми присісти, Олесь навіть не роздягнувся, як в хату заходять "повстанці". Бачу, гарно одягнені, тризуби на пілотках. Мене здивувало, звідки вони так швидко взялися, ймовірно, вони ховалися у саду. Зайшли вони до хати, привіталися, сказали, що їх послав "Довбуш", і запитали Олеся, чи він лікар, бо їм треба раненого полікувати. Я подивилася на них усіх, а їх було шість чи сім, і ні одного не бачу знайомого обличчя. Бо Іван, ваш брат, не раз бував у нас з хлопцями, і я деяких знала уже в лице, а тут ні одного знайомого. Але їх ставлення до Олексія дало мені зрозуміти, що це не повстанці. Олексій їх просив привезти пораненого сюди, він буде лікувати його тут. Але "повстанці" називали Олеся зрадником українського народу, який ховається у Львові в той час, коли вони борються у важких умовах за волю України. Дійшло до того, що вони стали Олеся насильно забирати, а я почала кричати, вчепилася за сина і сказала їм, що я його не пущу, краще убийте нас на місці. А якщо забираєте його, то і мене забирайте, бо він у мене один син. Моєї дівчини в той час не було (у неї жила колишня робітниця школи). Водили вони нас, не пам'ятаю точно, десь дві чи три ночі. Ми уже з Олексієм питали, де ж той ваш поранений? А на це вони дали нам лопати і сказали копати ями. Один з них кричав: "Копай, у цій ямі будеш похований як зрадник українського народу. Твій батько був патріот, а ти відсиджуєшся у Львові, коли ми за тебе кладемо голови за нашу неньку Україну". Ми почали копати яму. Земля тверда, очі зав'язані, довбаємо, а лопата ніяк не хоче лізти у землю. Раптом почули ми стрілянину з кулемета, а вони усі в один голос закричали – "Совєти! Совєти!" Через кілька хвилин стрілянина припинилася. Стало тихо-тихо. Тоді я Олексію запропонувала розв'язати очі і втікати. Тільки-но ми розв'язали очі, пробігли може десь до 30 кроків, як тут вискакують з-за кущів якісь хлопці і кричать: "Стой, бандьора!". Почали стріляти по нас. Олеся поранили в ногу. Мене куля не зачепила. Я зорієнтувалась, що ми знаходимося у Сморжівському лісі. Я після Першої світової війни навчала в селі Сморжеві дітей і у цей лісок водила своїх учнів. Нас схопили, пов'язали руки та запхали на бортову машину і повезли до замку і тримали нас там, поки в Олексія зажила рана на нозі. Нам "пришили" те, що він ходив лікувати бандерівців. Склали акт і примусили нас підписатися "на вивіз". Я тоді, ще коли нас водили по полях, здогадалася, що все це спровокував начальник обласного управління МГБ. Він останній місяць не хотів платити за хату, у якій жив у Рівному, і вирішив її привласнити, а нас запроторити до Мордви".

Я заспокоював Глікерію Мойсіївну, говорив, що усе це тепер залишилось позаду, що хату, напевно, повернули ту, що у Рівному, і ту, що у селі Новоставі. Глікерія Мойсіївна відповіла: "Так, повернули, хати порожні, бо всю обстановку розграбували. Але мені не шкода того всього. Шкода мені тільки того, що знівечили мою душу. І ще шкода мені, що я більше не зможу зустрітися зі своєю подругою Наталією Ужвій. Вона так багато зробила як депутат Верховної Ради України для нашого швидкого звільнення. Коли нас звільнили, мені так хотілось побачити Наталю, але я не мала у що вдягнутись. Все, що я мала, вже проміняла, щоб вижити, а обдертій не хотілось показуватись перед своєю подругою. Ми ж з Наталею разом ходили до школи у Клевані, разом вчилися у гімназії, а Перша світова війна нас розлучила. Я залишилась на заході, а вона на сході і стала знаменитою артисткою. Усе це тепер далеко у минулому, тільки осад кривди на серці залишиться до смерті".

Після тієї зустрічі я ще багато разів відвідував свою улюблену вчительку.

1952 рік приніс мені великий смуток. Невдовзі після Різдвяних свят я одержав повідомлення від брата Федора, що померла мама. На похорон до Іркутська потрапити ніяк не міг, бо тоді туди ще не літали літаки, а поїздом треба було добиратись цілий тиждень. Замовив я у церкві св. Миколая панахиду і тим обмежився. А 27 лютого отримав листа від сестри Степаниди з другою трагічною для мене вісткою. Вона мені написала, що загинув брат Іван на Радухівських хуторах у бункері, який був у Миклашевських у землянці. І що її викликали емгебісти для опізнання брата. По обличчю вона його не могла впізнати, а по одежі впізнала, бо був у тій кожушаній безрукавці, що йому дав я, і по штанах. Серце її так стиснулося, що не могла ані слова промовити. Тому вона емгебістам сказала, що не може підтвердити, що це він, бо ще коли він був удома, то золотого зуба в нього не було. А як відійшла від них, то так розридалася, що довго не могла вгамуватися.

Через деякий час, можливо, через кілька тижнів, я довідався, що недалеко, де жила моя сестра Марія, на краю села Радухівки, яке межувало з Сухівецькими хуторами, приблизно 600 м від нього, знайшли криївку, в якій знаходився технічний керівник відділу Центрального і Крайового Проводу ОУН та єдиний на Рівненщині, що залишився живим до 1952 року, член УГВР. Ці новини мене так розтривожили, що я не міг спати, відразу стільки нещасть: померла мама, загинув брат Іван і з ним ще двоє повстанців, та дві дівчини, а незабаром загинув і Ніл Хасевич з двома повстанцями. Для мене то була трагедія, але нікому мі слова про це я не говорив і не писав в листах про це родичам, бо знав добре, що мої листи перевіряються МГБ. Залишалося чекати відпустки, а тоді уже довідатись про деталі розкриття бункерів.

В 1952 році відпустку мені дали в кінці серпня. Поїхали ми з дружиною до її батьків. Батьки її жили біля річки Стубла. Я з сином ходив майже щодня, як була сприятлива погода, на рибалку. Колгоспне господарство було розташоване недалеко від хати жінчиних батьків і хати моєї сестри Одарки. Якось ми йшли з сином від річки саме тоді колгосп молотив збіжжя. Біля складеної солом'яної скирти стояв мій сусід по хутору "Новини" Петро Симончук. Він підійшов до мене і став упевнено мені доказувати, що мій брат Іван не загинув, а живий. Я його запитав: "Чи ви, дядьку, його бачили?" Він цього не підтвердив, тільки сказав, що були у нього братові друзі, які не раз заходили до нього разом з братом Іваном. Після тієї розмови я пішов до сестри Степаниди запитати, чи точно вона впізнала Івана. Сестра підтвердила, що точно впізнала по одежі, бо обличчя було дуже знівечене. Я тоді зробив висновок (із розмови Петра Симончука), що, можливо, залишились друзі Івана, які заходять до всіх знайомих і твердять, що "Довбуш" ще живий. В той час когось розпитувати, як усе сталося, було неможливо. Господарів обійстя, де загинув брат, усіх забрали і посадили до в'язниці. Так само забрали Лавріна Стасіва з дружиною, в них знаходився Ніл Хасевич з побратимами.

В 1951 році я закінчив шестимісячні курси майстрів цементної промисловості, а у 1952 році річні курси механіків це усе було організовано на цементному заводі без відриву від роботи. Праця на заводі була не з легких, але мені треба було показати, що я не профан і що зможу в технічних питаннях "заламати" будь-якого післявоєнного інженера, бо у мене уже був великий досвід у роботі. Мене вдруге обрали у завком, я був заступником голови і очолював спортивну секцію. Брав участь у драматичному гуртку. Був народним засідателем суду.

У 1952 році, коли я повернувся з відпустки, мене з механічного цеху перевели механіком цеху випалу. Я став користуватись авторитетом у адміністрації заводу, бо за два місяці праці механіком я впровадив ряд технічних новинок, організував з місцевих хлопців комплексну бригаду. Характерно те, що мене ніхто ніколи не викликав до МГБ.

Правда, один раз, коли ще відділ кадрів був на прохідній заводу, я побачив, що троє осіб з червоними кантами на шапках перевіряли відділ кадрів. В той час начальником відділу кадрів був Анатолій Францович Рогальський. Він був моїм сусідом. Незабаром, коли я проходив через прохідну, мене зупинив Рогальський і сказав, щоб я переписав свою біографію і вказав, де мої родичі, чи є у мене брати, сестри і де живуть. Я йому відповів, що це не має нічого спільного з моєю біографією, і пішов. Але Рогальський від мене не відставав і вдома. Я йому твердив одне, навіть сказав, щоби мене викликали. Рогальський розповів мені, що перевіряючі не хочуть викликати, а біографію вимагають від нього. Він мені пообіцяв принести стару біографію, щоб я так само написав, тільки дописав про родичів. Я так виконав, і на тому був кінець.

З цієї перевірки енкаведистів я переконався, що вони не були впевнені в тому, що брат загинув, і не вірили свідченню сестри Степаниди. Чутки про те, що "Довбуш" живий, очевидно, не давали їм спокою. Навіть по тому було зрозуміло, що сексота А.Терновця від мене не забирали. Тому що А.Терновець мене часто випитував, чи то правда, що мій брат загинув, бо нібито він чув, що Іван живий.

У 1953 році сконав тиран світового масштабу Сталін. На цементному заводі більшість людей стиха дуже раділи з смерті Сталіна, але були і такі, що плакали. Після смерті Сталіна владу хотів захопити Берія, який став активно діяти. Він зайняв політику, щоб дати більше прав республіканським кадрам, а також і місцевим на виробництві.

Незабаром, можливо, через кілька днів чи місяців після смерті Сталіна, всіх місцевих керівників директор викликав на нараду. На нараді був присутній секретар парткому Г.Головченко, який мене і мого колегу Микольського агітував у партію, коли я перейшов в цех випалу. Директор Яків Кисельов почав на нараді говорити про вказівки, які надійшли згори. Звертаючись до нас, він сказав, що цього року, можливо, усі приїжджі залишать завод. Сказав, що він покладає великі надії на місцевих, які за ці три роки засвоїли технологію випуску цементу. А майстра цеху випалу Табачишина вирішили послати в аспірантуру до Харкова. Але ця епопея довго не тривала. Берію викрили як "англійського шпигуна", розстріляли.

Після усіх тих подій сталінські сатрапи, які вірно йому служили, перегризлися між собою за владу. Кожний з них хотів перед народом себе реабілітувати. У цій кремлівській битві виграв Хрущов. Почала кремлівська влада потрохи розпускати табори. Зразу, можна сказати, серед перших – це було в 1954 році – випустили Миклашевських, у яких в криївці загинув мій брат. У 1956 році звільнили із заслання мою сестру Марію, а у 1957 році вона приїхала до мене і розповіла, як сталося, що загинув брат Іван. Про все їй розповіла Миклашевська: що за день до упаду криївки прийшов "Довбуш" і, можливо, хтось із сусідів помітив, бо на другий день приїхали автомашини, енкаведисти і зразу до хати. Надворі тоді було ще не зовсім видно. Господарів вигнали з хати. Почався бій, хлопці намагалися прорватися, і двоє повстанців втекли та з ними одна дівчина. Миклашевські не бачили, чи загинув брат Іван. Послались на продавця магазину, яка часто ходила до дівчат Миклашевських. Можливо, вона знала про криївку, бо її арештували ніби за розтрату. Оце і все, що розповіла мені сестра про брата зі слів Миклашевської.

Про Ніла Хасевича ("Зота") сестра нічого не знала, бо Лаврін Стасів був дуже замкнутою людиною і нічого не хотів розповідати. Може, відчував свою провину в загибелі Ніла Хасевича та його побратимів.

Пройшли роки. Україна стала незалежною державою. У 1992 році я поїхав до Рівного на святкування 50-річчя УПА. Взяв з собою фото брата. Підготував плакат-звернення до колишніх вояків УПА: можливо, хтось був разом з братом і знає, як усе відбувалося. На мої відозви з'явилося двоє людей, що знали "Довбуша". Прийшов син господині Миклашевської – Борис. Нового у Бориса я не довідався, бо він посилався на те, що у той час його не було вдома. Але він сказав, що сестра ще жива, вона може усе розповісти, бо у повстанців працювала друкаркою. До села Бронники в той час я не зміг заїхати. Тоді я звернувся до обласного начальника Служби безпеки Українського, щоб довідатися, куди поділи тіло брата. Але, на жаль, мене до начальника Українського не допустили, хоча я двічі намагався до нього потрапити. Дали мені лише папір на прохідній, щоб я написав заяву. Відповідь на мою заяву прислали до мого місця проживання, що такий, як "Довбуш", у них не рахується. Після публікації моєї статті в газеті "Волинь" – "Наша сім'я в боротьбі за волю України" – з'явилися люди, які знали, де повстанців скидали у провалля. Пізніше бульдозером це провалля засипали і на тому місці дали одній людині ділянку під забудову. Але коли господар довідався, що на трупах повстанських побудував хату, він її продав. Так що на тому місці уже третій господар.

Я продовжував досліджувати діяльність мого брата Івана Яцука, на жаль, я навіть не знав, на якій він посаді був у підпіллі. Коли у 1947 році партизани мене просили купити два радіо, два фотоапарати і поробити валки для їхньої підпільної друкарні, тоді мені розповів Іван Малимон з Олики ("Артем"), що він буде займати посаду надрайонового провідника, а брат мій буде районовим провідником Клеванського району. Більше я не посмів їх розпитувати, а жаль.

У часи незалежності із-за кордону можна було отримувати різну мемуарну літературу із спогадами тих, кому пощастило переглядати історії УПА. В 17-му томі "Літопису УПА" я знайшов статтю брата, написану в 1943 році, про дівчину на псевдо "Галя", яка обеззброїла трьох німецьких офіцерів, що їхали із Цуманя до Клеваня. У спогадах "Макса" згадувалося, як він познайомився з "Довбушем", що був на той час ад'ютантом у Верещака. Наприкінці потрапила мені до рук книга "Літопис УПА" – 28 том, який написала Марія Савчин на псевдо "Марічка". Вона в той час разом зі своїм чоловіком Василем Галасою (псевдо "Орлан") перебувала на Волині за вказівкою Проводу, бо "Орлан" завідував відділом пропаганди. Вона пише: Перебуваючи в криївці в селі Радухівці, завітали до криївки "Буйний" з "Романом" і пообіцяли десь через місяць принести нове радіо, бо їхнє було зіпсоване. Вже закінчувався лютий місяць 1952 року, а їх усе не було. Одного пізнього ранку чуємо домовлений стукіт, відтак, з продухи переляканий голос господині: "Слухайте!" "Орлан" підійшов до продухи: "Що сталося?" На Радухівських хуторах сьогодні вранці військо відкрило бункер, ми чули, як стріляли. Кажуть люди, що бункер був у землянці, в нім сиділи хлопці й дівчата. Вони повискакували наверх і вже із землянки відстрілювались. Оповідають, що одна з дівчат ніби пробилася крізь вікно й забігла до сусідської хати. За нею погнались емгебісти, оточили хату і підпалили. Не знати, чи вона вирвалася живою звідти, чи згоріла. Недавно кілька авто, навантажених солдатами, знову погналися на Радухівські хутори. Господиня була така перелякана, що ледве вимовляла слова. "Орлан" сказав їй вважати, щоб своїм затривоженням не привернула уваги до себе сторонніх людей. В нас не було сумніву, що впав бункер "Буйного". Аж несамовито ставало від думки, що не стало нараз п'ятеро людей. А Люба, як почула, розридалася, заголосила: "Братику мій любий, ріднесенький..." – ледве могли ми її трохи заспокоїти. Люба була сестрою "Романа". Коли МГБ через родину, де була криївка, довідаються, що до грудня місяця перебував там "Орлан", то дійдуть висновку, що за такий короткий зимовий час "Орлан" далеко не міг відійти і зазимував десь неподалік, і як грянуть емгебісти, наша криївка може не витримати, якщо до того часу не заллє нас вода. Однак нам в той час не було куди іти.

По кількох днях ми довідалися, що тіла загиблих повстанців виставили в Клевані № 2 на загорожі подвір'я районового відділу МГБ. Люди розпізнали їх. Це були "Зіна", "Мала", "Буйний", "Задума" і, казали, "Дуб", останній районовий провідник у Клеванському районі. Був високий і темно-русий, як "Роман", і ми були впевнені, що люди помилялися. Раніше "Дуб" також зимував в тому бункері, але тепер у ньому не зимував. "Дуб" походив з того ж Клеванського району, і емгебісти привели його сестру, щоб опізнала, чи це її брат, вона заперечувала, але насправді мала б його впізнати, бо коли відійшла, то дуже оплакувала – так розповідали люди. Люди говорили, що ніби один з повстанців таки вирвався з оточення і тепер спецвійсько робить на нього облави. Ним ніби мав бути наймолодший "Роман". Також ми довідались, що за день до упаду бункера МГБ потаємно заарештовувало одну з хатніх дівчат, яка була ланковою в колгоспі. Її покликали в район ніби на нараду ланкових буряківників, тим часом "органи" взяли її на допитування. Вони певно уже знали, що в їхній землянці бункер, від неї тільки хотіли довідатися, хто в ньому живе. Проте було фактом, що всім обложеним вдалось вибитися з криївки у землянку, а декому із землянки прорватися через заслони емгебістів. "Буйний" відбивався два кілометри від бункера і вже під самим лісом загинув від кулі тих солдатів, що тримали попід ліс заставу. Люди багато розповідали про "Зіну". Мабуть, спецзагін застукав їх, коли спали, бо дівчата вискочили з бункера босоніж. "Зіні" вдалось прорватися крізь вікно. Вона добігла до сусіда, там взула чоботи господині і втекла іншими дверима. Ось таким чином їй вдалося вислизнути з хутора. Солдати гналися за нею, але поки добігли до хати, то "Зіна" уже покинула хутір, солдати оточили хату, кричали, щоб вона вийшла, а коли вона не виходила, хату запалили, гадаючи, що вона буде пробиватися з палаючої хати, а як ні, то згорить в ній. Тим часом "Зіна" добивалась до того самого лісу, що й "Буйний". За нею також стріляли, проте їй вдалося загубитись у лісі. Вона недавно прибула в Клеванський район, не знала тут людей, крім родини, у якої лікувала мене в криївці. "Зіна" дійшла аж до хати Ольги Пасечної – це недалеко від самого Клеваня, на Дерев'янському хуторі, уже смеркало, однак у криївку не хотіла заходити. Пройшло не більше двох годин, як по її слідах натренований собака завів емгебістів під саму хату. Застукали у двері, домагаючись, щоб господиня їм відчинила двері. "Зіна" тут добре орієнтувалась у забудівлі, знала, що з хати є вихід до клуні, а з неї – на город. Вона ним скористалась і подалась через село Дерев'яне у напрямку залізничної колії. Ішла попри залізницю Рівне – Луцьк, мабуть, маючи на меті дістатись в околиці, де знала населення, і насамперед згубитись від переслідування. Усю ніч йшла. Удосвіта, вимотана з решток сил, не знаючи, де подітись, дісталась на горище хати будочника на перестанку Ставки. Ранком емгебісти зі своїми собаками там її дослідили, і будочник та його жінка стали свідками останнього бою "Зіни".

Зразу оточили хату і стали намовляти "Зіну", щоб здалася в полон. "Мені смерть буде милішою, як мала б дивитись на ваші бандитські морди!" – відгукувала їм з горища "Зіна". "За всі муки мого народу з вами ще розправляться!" – переповідала її слова жінка будочника, а за нею з уст в уста переказували люди. Емгебісти не зважали на її слова, все ще намагалися взяти її живою, коли котрийсь із солдатів пробував вилізти на горище, вона в нього стріляла зі свого пістолета. Тоді майже останнім набоєм відібрала собі життя, залишаючи на подолі написані слова. "Тут гине "Зіна". На день пізніше її тіло виставили у Клевані біля чотирьох інших".

Далі Марія Савчин пише: "Було 4 березня 1952 року. На світанку господиня, де ми були з "Орланом" в криївці, поїхала до Рівного за хлібом. Вона ще не повернулася з міста, як ввечері її донька повідомила нас, що люди говорять, ніби сьогодні опергрупа відкрила бункер у Сухівцях. У ньому загинув старший чоловік без ноги і ще один або й два повстанці. Нині сполудня наїхало в їхнє і сусіднє село повно військ МВД. Привезли з собою кухню, харчі та розквартирувалися".

З її розповіді "Орлан" відразу зорієнтувався, що загинув художник Ніл Хасевич ("Зот-Бей"). "Орлан" знав, що "Зот" перебував на постою у районового "Дуба" і надрайонового "Буйного". Велика незаступна втрата в нашій боротьбі...

...Ніл Хасевич – художник, у підпіллі УПА був керівником технічної ланки Центрального та Краєвого Проводів ОУН і єдиним у Рівненській області членом Української Головної Визвольної Ради. Деякий час він перебував у референтурі пропаганди провідника ОУН на Волині, який очолював і Службу безпеки Богдана Козака на псевдо "Смок". Ніл Хасевич мав псевдо "Зот" і "Бей", загинув у 1952 році на початку березня на Суховецьких хуторах Рівненської області.

Його ім'я в 30-х роках було широко відоме мистецьким колам як у західних областях України, так і на теренах Польщі. Твори молодого українського художника, який у 1934 році успішно закінчив Академію мистецтв у Варшаві, часто експонувалися на престижних виставках у Празі, Берліні, Варшаві, Львові, Рівному та Луцьку. Ряд дереворитів Ніла Хасевича на міжнародних виставках у Чикаго й Лос-Анджелесі одержали високу оцінку фахівців. Художник отримав кілька мистецьких почесних нагород, дипломів. У 1939 році у Варшаві побачив світ альбом робіт художника під назвою "Екслібриси Ніла Хасевича". В альманасі "Дереворити" здібний митець умістив одинадцять своїх графічних робіт. Фахівці в тогочасних рецензіях ставили його ім'я поряд з іменами видатних графіків Юрія Нарбута, Василя Кричевського, Петра Холодного, Олени Кульчицької. Відзначалося, що Ніл Хасевич "...створив в українській екслібристиці окремий тон, повний свіжої інвенції та неабиякої оригінальності думок і формальних розв'язок". У 1931 – 1943 рр. митець брав участь у 35 виставках. В окупованому фашистами Львові у 1942 – 1943 рр. проходила виставка українських митців, в якій востаннє брав участь Ніл Хасевич. Тут експонувалася його глибоко драматична за змістом малярська робота "Спіть, хлопці, спіть...", написана на мотив відомої пісні українських повстанців. Після цього в Україні про життя і творчість талановитого графіка не було відомо нічого. З відновленням після війни в західних областях України радянської влади ім'я художника кагебісти занесли до списків "ворогів народу". Він був для них "бандитом", "художником-убивцею", "військовим злочинцем", "зрадником"...

Пізніше, вже весною, "Орлан" точніше довідався про обставини виявлення криївки "Зота". Його бункер забезпечував "Назар" усім потрібним: харчами, матеріалами до праці. Коли МВД викрили криївку "Буйного", "Назар" хотів перевірити, яка ситуація біля "Зота", чи все там гаразд. Тільки він увійшов у хату, як за ним зайшов озброєний уповноважений. Обидва вчепилися за зброю, позмагалися й вискочили з хати. Уповноважений побіг просто до сільради, подзвонив у район до МВД, і ще тієї ночі наїхало на хутір опервійсько. Увесь день шукали бункер і не змогли знайти. Вхід був дуже добре замаскований. Може, були б не знайшли його, якби не вжили хитрості. Емгебісти відразу ж розділили всіх членів родини і допитували кожного зокрема. Ніхто не признавався. Врешті ввечері прийшов до господаря начальник МГБ і з тріумфом заявив: "Ну, довольно валять дурака. Знаем, что у тебя есть бункер. Жена сказала. Теперь не будем тебя больше спрашивать, есть ли он, покажи только, где вход!" Господар аж застогнав, схопившись за голову: "Ах, не витримала! Будь ти проклята!" – і показав вхід. Тим часом жінка ні в чому не була винна, до нічого не призналась.

Тим часом "Марічка" з "Орланом" перебралися до Олицького району у село Дідичі, звідкіль походив "Роман" і його сестра Люба. Там вони зустрілись через родичів. Збудували тимчасову криївку і там "Романа" трохи підлікували, рана його уже загоїлась, а ноги були ще поморожені. "Роман" розповів про свою одіссею, про падіння криївки у Миклашевських:

"За кілька днів до падіння бункера прийшов до "Буйного" в якійсь там справі районовий провідник "Дуб" і затримався, чекаючи, поки настануть темні ночі. Тим часом напередодні того рокового дня викликали до району хатню дівчину, ланкову, нібито на нараду ланкових. Настав уже пізній вечір, а вона все ще не поверталася. В криївці занепокоїлися, чи там часом її не арештували. "Зіна" наполягала, щоб ще тієї ночі залишити криївку, але "Буйний" відтягував, казав почекати один день і "не робити руху", бо до весни ще далеко. "Дуб" також довіряв цій родині, бо він цю криївку сам будував і до цього у ній не раз зимував. Увечері полягали спати. Лиш один я залишився на слуху.

Зачувши вдосвіта стук чобіт на криївці, я розбудив усіх. Нагорі вже розгортали сніг біля однієї продухи і всередину посипалась земля. "Більшовики!" – хтось сказав, хоч це всім уже було ясно. "Роман" підліз по драбині під саме вікно до входу, щоб послухати, що діється в хаті. Чув, як в землянку ввійшли солдати і один сказав: "Ну, что? Варишь завтрак бандитам?" Відтак забряжчала покришка, мабуть, заглядали у посуд. Інший солдат виліз на піч і постукав у стіну, звідкіля був вхід до бункера.

Я тихцем зліз і розповів про все почуте. Більше не було сумніву – емгебісти знали точно, де криївка. "Буйний" поспішно знищував важливі документи, жінки допомагали йому, ламали друкарські машинки. "Казала, залишимо криївку", – дорікнула йому "Зіна". За той час спецвійсько вигнало з хати родину та обложило землянку. Хоч шансів на врятування не було, вони вирішили все одно пробиватись наверх і дати бій. Першим пішов – "Дуб". Тихо підліз вверх, блискавично відкрив вікно й кинув гранату у землянку. Посипались стіни, шиби випали з вікон. Кинув другу гранату, як тільки вона розірвалась "Дуб" вискочив зі своїм автоматом. За ним я, "Буйний", усі босоніж, бо не було часу взутися. Жінки подавали наверх усю зброю, яку лиш мали в бункері, і тоді самі вискочили. Двері в землянці емгебісти відчинили, а навпроти дверей, замаскувавши за деревом, примістили кулемет. Повстанці стали пробиватись із землянки. Яка там різниця – так чи так – ми загинем, то уже краще з пробоєм. Найперше ми вели із землянки бій, стріляли на облогу з вікон у всіх можливих напрямках, а військо сікло нас з кулеметів. В землянці було темно від пороху, і зброя затиналася. Жінки гарячково прочищали цівки автоматів, подавали їх чоловікам, а ті давали їм зброю для прочищення. Першим упав важко поранений "Дуб", його просік кулемет крізь груди. Він опустився на долівку землянки, спокійно, без стогону промовив: "Прощайте, друзі, я вмираю", – і через кілька хвилин умер у калюжі своєї крові з автоматом у руці" Це вперше молодий "Роман" побачив, як умирає повстанець. Яка вже була безвихідна ситуація, а я стояв і глядів на нього з подивом, він стрінув смерть так спокійно, без хвилювань", – розказував "Роман".

Намітили вікно, крізь яке вирішили пробиватися, хоч насправді не було з чого вибирати. Знову першим вискочив "Роман". Недалеко був ліс, але він туди не подався, а вибіг у поле. Був одягнений лише у сорочку і штани, босий, ніс автомат, який затявся ще в землянці, і ще мав при собі пістолет. По ньому сікли із автоматів. Терен там горбкуватий, і з тієї сторони від поля військо не тримало застави. "Мене злегка поранили в ногу, але мені вдалося відбігти за гірку і тому їхні кулемети мене не досягали. За мною пробився через вікно "Буйний", потім "Зіна", "Задума". Дружина "Буйного" "Мала" не пробивалась. Загинула від кулеметних пострілів? Гранати? Чи сама підірвала себе? Я оглянувся, то бачив, що "Буйний" досягав лісу, де і загинув. "Задума" далеко не відступив, його скосили автоматні постріли близько землянки". От таку історію розповів "Роман", якому вдалося вирватись з облоги бункера, що знаходився на Радухівських хуторах у Миклашевських.

Скільки я не допитувався, мені розповідали по-різному. Але, як бачимо, криївку продала якраз хатня дівчина, між іншим, тоді, коли прийшов туди мій брат Іван на псевдо "Дуб", "Довбуш", "Грек" (мав різні псевда, як багато провідників).

Терен Клеванського району був насичений партизанським рухом, а емгебісти вважали брата Івана за провідника і давали за його голову 30-35 тисяч карбованців, і тому цей випадок є загадковим. Бо причиною падіння бункера став мій брат, якого добре знали господарі криївки і вважали його "найголовнішим", оскільки під його псевдо маскувались вищі провідники підпілля. Такі, як Ніл Хасевич – "Зот", "Буйний" і ряд інших. Тому що усі криївки були побудовані на подвір'ї у тих людей, які добре знали брата і всю нашу родину і довіряли йому, а він довіряв їм. Населення добре знало, що брат був у підпіллі, чесно боровся і ніколи нікого не скривдив. Один партизан якось при розмові зі мною сказав: "Якби були усі такі партизани, як ваш брат, то легше було б виборювати Україну".

Пише письменник Микола Руцький 22.X. 1994 р. у газеті "Шлях Перемоги" про Ніла Хасевича: "Цікавлячись історією ОУН-УПА, я нещодавно натрапив на маловідому книжку "Со щитом и мечом" (Очерки и статьи. Львов: Каменяр, 1988). Вона цікава тим, що написана про чекістів за архівними документами Рівненського обласного управління КДБ. Якраз у ній вміщена розповідь Теодора Гладкова, який розкриває усі подробиці операції ліквідації Ніла Хасевича і його бойових побратимів холодного трагічного дня 4 березня 1952 року.

Одного травневого дня 1951 року капітана держбезпеки СРСР Бориса Стекляра викликав до себе один із керівників МДБ полковник Судов і кинув перед ним на стіл пачку світлин. На першій з них був напис "Волинь у боротьбі". Це були малюнки з альбому невідомого художника, які розкривали звірства червоних "визволителів" та прославляли національно-визвольну боротьбу УПА. Фотокопії надійшли з Москви разом із наказом виявити маляра і знешкодити, адже альбом, який потрапив на Захід і був розтиражований там, створює негативну громадську думку про СРСР. Так виникла опергрупа, в яку, крім Стекляра, увійшли капітан Мудрицький і співробітник Клеванського райвідділу держбезпеки Михайло Маркелов. Один професійний художник із Рівного, до якого звернулися чекісти, заявив їм, що це роботи високопрофесійного маляра-графіка. Їх автор володіє ксилографією – гравюрою на дереві. Експерт розшифрував енкаведистам через лупу й ініціали невідомого маляра "Н" і "X", що були накладені один на одного й нагадували щось подібне до мініатюрної зірочки, на яку чекісти не звернули уваги. Перегорнувши гори документів, зокрема грипсів, вони на одному з них знайшли ініціали і прочитали: "Ніл Хасевич", "Зот". Поступово оперативники МГБ зібрали дані про Хасевича, його перебування в оточенні командира УПА-Північ Клима Савура на Костопільщині, а потім і командира УПА Запілля Ростислава Волошина ("Павленка"). Тоді Хасевич мав псевдо "Старий", "Бей", "333". Виявилося, що він не просто художник з УПА, що виготовляв націоналістичну літературу та документи, а й керівник технічного відділу Центрального і Крайового Проводів ОУН та єдиний на Рівненщині, що лишився живим, член УГВР. Захопивши на Клеванщині бункер, у якому перебував командир "Буйний", серед багатьох документів емгебісти виявили саме той, який і навів їх на слід Ніла Хасевича. Грипс повідомляв: "Заготовили для вас 5 кг паперу, вишневе дерево", тобто ті матеріали, що необхідні для ксилографії, бо кліше можна виготовити на Волині лише з вишневого дерева. Встановили й адресу, на яку "Буйний" не встиг переправити грипс, – хутір, що складається із шести хат, за кілометр від села Сухівці Клеванського району. Але в якій з них є бункер, де можливо перебуває Хасевич, емгебісти не знали.

3-го березня увечері Стекляр, Маркелов і Мудрицький заїхали в сусіднє село Радухівку, щоб розвідати становище в Сухівцях. Аби не привернути до себе уваги, групу солдатів залишили у Клевані. У разі чого їх мали повідомити телефоном. Зупинилися на ночівлю у сільраді. Отут і трапився випадок, що прискорив операцію і допоміг виявити Хасевича. У сільраду забіг опівночі поранений місцевий уповноважений для заготівлі сільськогосподарської продукції. Він розповів, що, повертаючись із Сухівців до Радухівки, біля хати хуторянина Лавріна Стасіва випадково наткнувся на озброєного чоловіка, і той від несподіванки натиснув на гашетку автомата.

Капітан Стекляр зателефонував у Клевань і терміново викликав солдатів із собакою-шукачем. Прибулі солдати оточили хату Стасіва. Але застали вдома лише господаря. Із сусіднього села Новосілки привезли його дружину, яка гостювала в родичів. На допиті вона й зізналася, що в дерев'яному хліві в бункері сидять троє, один з яких не має ноги. Викинувши на подвір'я дрова, емгебісти виявили лаз, який затикав сніп соломи, обмазаний засохлою глиною. Капітан Стекляр вимагав через лаз здатися, але повстанці не відповіли. Як стверджують самі чекісти та численні документи, переважно оточені упівці тих років не здавалися. У гіршому разі дострілювали самі себе, коли закінчувалися набої. Це були віддані до кінця справі й ідеї патріоти, які, незважаючи на розуміння, що збройна боротьба програна, воювали з комуною до останнього подиху. Коли емгебістам удалось вирвати сніп з лазу, звідти вмить вдарили автоматні черги. Стекляр пригрозив оточеним, що закидає їх гранатами, якщо не вийдуть на поверхню. Повстанці бачили безвихідне становище і самі пострілялися. Стекляр все одно кинув до лазу гранату. Після чого в бункері запала могильна тиша, з нього уже не стріляли. Емгебісти обережно спустились всередину криївки. При світлі акумуляторного ліхтаря вони помітили три трупи, один з яких справді був безногий. У руках він замість різця і пензля тримав автомат. Це був Ніл Хасевич. Поряд із ним лежали два охоронці – "Богдан" та "Павло", до речі, прізвища їх не встановлено і досі. Окрім зброї та продуктів, окупанти виявили в бункері кілька тисяч антисоветських листівок, матриці для виготовлення прокламацій. А в особистому архіві Ніла Хасевича чекісти знайшли десятки малюнків на різні теми з визвольної боротьби УПА, переважно графіку. Тому варто запитати їх сьогодні, де ці унікальні роботи, й повернути їх із колишніх кагебістських архівів як цінне надбання всього українського народу, нашої героїчної історії і культури. Також пора створити музей повстанської слави".

Мені дуже цікаво знати, хто пише правду, а хто – неправду. "Марічка" у своїх спогадах пише, що їй про все розповідав "Роман", але "Роман" не міг бачити, як під лісом загинув "Буйний", бо він утікав майже у протилежний бік. Далі пише "Марічка", що загинув "Буйний", "Задума" і "Дуб". А сестра моя Степанида розповідає, що було тільки два повстанці і дві дівчини, і що брата вона по одежі впізнала. Виходить, що "Буйному" вдалося втекти, а, можливо, його пораненого підібрали і тому його не виставили на огляд до впізнання. Далі виникає запитання, хто видав криївку? За розповіддю "Романа", яку передала "Марічка", виходить, що зрадила хатня дівчина. Можливо, вона сама пішла до сільради і подзвонила у район, що прийшов "Довбуш", якого усі добре знали, бо криївку у них він сам будував. Тому що МГБ було впевнене, що він керує усім підпіллям, а за його голову сексотам обіцяли по 30-35 тисяч крб. З розповіді "Романа" виявляється, що чекісти уже добре знали, де лаз і продуха, причому дуже спішили, щоб брат не відійшов. Тому того ж дня організували військо, вночі прибули на Радухівські хутори і до ранку оточили землянку та поставили заставу біля лісу. Причому після смерті Сталіна господарів хати, де була криївка, зразу усіх повернули додому.

Наша родина в боротьбі за волю України

Першим почав політичну діяльність брат Олександр, ще юнаком належав до УВО, а уже в 1932 році вступив до партії радикалів. З приїздом Івана Макухи у Клевані була заснована ця партія. Місцевий осередок очолив Микола Приварський, а пізніше, десь в 1936 році – Андрій Трипачко. Клевань в той час був багатий на українську інтелігенцію. Тут жили: Оболонський, Куцевичі, Бусли, Янкевичі, Приварський, Селипини, Серветники, Димидович, Лютих. Брати Бусли – Яків і Олександр, Ігнадій Янкевич навчалися у Львові. Будучи студентами, вони вступили в організацію ОУН Степана Бандери. Коли приїжджали в село на канікули, то часто бували у нас в хаті і не раз вели дискусії. У нашому селі не було таких людей, щоб належали до ОУН. Тут був осередок єдиної партії УСРП, яку спочатку очолював мій брат Олександр, а членами були: Іван Шируда, Ананій Вашета, Олексій Тишкевич, Мефодь Гунько, Феодосій Яцук, Іван Головій, Михайло Гунько, Дмитро Просюк і багато інших. Але з часом із партії радикалів багато відійшло до КПЗУ. Такі, як І.Головій, М.Гунько, О.Тишкевич. Брат Олександр займався просвітянською роботою серед молоді. В 1937 році членом Радикальної партії став брат Іван. Уже в 1936 році були посаджені в польські тюрми усі члени ОУН і КПЗУ.

У нас часто збиралися усі патріоти села. Писали петиції до польської влади про зменшення податків і про ліквідацію шарварків (це безкоштовна праця на упорядкуванні доріг), на якій кожна сім'я мала безплатно відпрацювати. За це поляки не раз брата арештовували і штрафували. А коли Закарпатська Україна стала незалежною, то брат організував збір коштів на її підтримку, за, що поляки його знову арештували.

Згодом виникла війна між Німеччиною і Польщею, повернулися додому усі політв'язні.

17 вересня 1939 р. Радянська армія вступила на західноукраїнські землі. Під час виборів до Львівських національних зборів, почалася боротьба за висунення кандидатів. Брат Олександр різко виступив на мітингу з критикою на адресу радянської влади, а ми, юнаки, писали листівки, щоб не голосували за комуністів. Нас заарештували і судили.

Брат Іван залишився вдома. 22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз. Повернулися брати Бусли, хоча Яків ще за 10 днів до війни прибув на Рівненщину. Після проголошення у Львові 30 червня 1941 р. незалежності України почалися масові арешти членів Проводу ОУН. Після того в Рівному Кох організував український уряд. До уряду увійшли брати Бусли – Яків і Олександр, а також Тарас Боровець, який очолив українську жандармерію, а згодом на її базі створив "Поліську Січ", залучивши колишніх офіцерів Української Народної Республіки.

Коли німці арештували Степана Бандеру, то у Рівному Бусли організували велику демонстрацію з транспарантами: "Степану Бандері – волю!". На базі "Поліської Січі" почалося формування УПА. Оскільки наша сім'я жила на хуторі "Новини" – це близько 6-ти км від Клеваня, до нас сходилася молодь з усіх сіл із Клеваня і вела підготовку до підпільної боротьби проти німців.

У 1942 році у Рівному мав відбутися з'їзд ОУН, але він не відбувся, бо перекладачка Коха попередила, що німці планують увесь з'їзд ОУН арештувати. Уже в 1942 році зі сторони німців почалися репресії українського народу. Тарас Боровець пішов у підпілля, Олександра Бусла німцям вдалося арештувати, а пізніше і розстріляти. Німецькій владі допомагали у знищенні українських патріотів більшовицькі агенти, яких багато було при німецькій службі – це такі, як Новак, директор валянкової фабрики, і багато інших, та, зрештою, Кузнєцов із своїми терористичними актами.

В 1943 році на Радухівських хуторах загинув Іван Червоний, чоловік моєї сестри Марії, у нерівному бою з польсько-німецькою поліцією. Тоді поляки з німцями спалили усі хати на хуторі біля села Радухівка.

В 1944 році Іван Петрович Яцук, чоловік сестри Степаниди, загинув у боях з більшовиками біля Степанця на Поліссі. В тому ж році пішов Василь Червоний, син сестри Марії, в УПА, йому було усього 18 років. Він примкнув до командира на псевдо "Узбек", і подалися вони в гори, після чого про нього вже не було ніякої звістки, а псевдо мав "Юрко".

Син найстаршої сестри Одарки Яцені – Олексій, пішов до партизанів УПА ще в 1943 році, а дочка Василина була на вишколі медсестер і лікувала партизанів. Олексій Яценя мав псевдо "Коваль". Загинув у 1946 році, а Василину Яценю засудили у 1947 році за співпрацю з УПА і лікування партизан на 10 років. Вона вийшла заміж і народила дитину уже в дубненській тюрмі. Із Дубна перевезли її з дитиною до Мордовського табору. З великими труднощами сестрі вдалося дитину забрати.

Чоловік сестри Ганни – Микита Янкевич, брат якого Ігнадій був членом ОУН, пішов у 1944 році до Радянської армії і загинув під Варшавою, залишивши троє дітей. Найстарший його син Олександр мав усього 12 років, а також допомагав підпіллю, а найменшому Ростиславу було 8 років.

Яків Бусол ("Галина", "Київський", "Дніпровий", "Шахтар"). Народився 1910 (?) в м. Клевань Рівненської обл. Діяч ОУН на Волині. Організаційний референт на Волині і Поліссі 1935-37, референт пропаганди і редактор 1941-44, політвиховник Головного Військового Штабу УПА і член Проводу 1943-45. Загинув у бою з НКВД 15 вересня 1945 р. в с. Вишки Козівського р-ну на Тернопільщині. Світлина з т. 27 "Літопису УПА"

Олександер Бусол – діяч ОУН на Волині. Нар. в м. Клевань Рівненської обл. Керівник обласної Шкільної Кураторії в Рівному від літа 1941. У 1943 р. арештований німцями і розстріляний у Рівненській тюрмі. Світлина з т. 27 "Літопису УПА"

Магадан. Справа – Василина Яценя, дочка сестри Одарки, з подругами з табору Колима. Світлина 1955 р.

Сіверськ Іркутської обл. Зліва – брат Федір Яцук з друзями по роботі, земляками одної Рівненської області (виселенцями). Світлина 1948 р.

Мій наймолодший брат Федір у сімнадцять років також пішов у партизани. Батьки після того, як сексот видав, що брат Іван є головним організатором УПА на цих теренах, перейшли на нелегальне становище. З появою брата Івана на своїх теренах Федір мусив, на прохання Івана, повернутись до батьків, щоб не залишати їх без опіки.

У 1947 році батьків разом із Федором вивезли у Черемхово Іркутської області. Після того хату, решту забудови розкидали, понищили пасіку, а сад викорчували. Матір похоронив брат Федір у 1952 році, перед падінням бункера, в якому загинув брат Іван. Батько помер у 1960 році. Перед самою смертю батька, принесли звільнення сім'ї від поселення в Сибіру, але вже не було кому їхати додому.

Сестра Марія Червона із дочкою Женею були основні зв'язкові, і скільки чекісти опергруп під різним виглядом УПА намагалися їх спровокувати і щось в них добути, їм це не вдавалося. Тому, коли Женя, дочка Марії, вийшла заміж, на сестру не змогли знайти компромат, щоб засудити, так її в 1951 році вивезли на Сибір.

Я не раз дивувався з сестриної мужності. Вона була малограмотною, а так добре знала конспірацію. Усіх партизан по голосу впізнавала і, взагалі, знала про всі події, що відбувалися у підпіллі, а особливо відчувала, хто може зрадити. Якщо було якесь важливе повідомлення, то йшло тільки через неї, і їй не треба було нічого записувати, вона запам'ятовувала геть усе.

Сибір, Іркутська обл., с. Черемхово. Мати, батько, брат Федір та сестра Марія. Світлина 1951 р.

Я пригадую, коли брат Іван (псевдо "Довбуш", "Грек", "Дуб") перебував на посаді референта міжобласних зв'язків, передали Марії важливий пакет, щоб вона занесла до сестри Степаниди, а та мала занести його до батьків Якова Бусла (псевдо "Київський", "Дніпровий", "Шахтар"). В пакеті була посмертна грамота, виписана золотими літерами, про те, що їхній син загинув хороброю смертю. Марія від Клеваня жила за 20 км на Радухівських хуторах, але не знала добре Буслів. Степанида жила в селі Голишеві за 2 км від Клеваня і знала добре родину Буслів, вони були сватами сестри Ганни. Яків Бусол народився в 1910 році в Клевані, був засуджений у 1936 році на 12 років. В 1939 році звільнився. У 1940 – 1941 рр., перебуваючи у Кракові, був членом групи підготовки та учасником II ВЗ ОУН, керівник Крайової референтури пропаганди та редактор усіх підпільних видань на ПЗУЗ, 1941 – 1944 рр. – начальник політичного відділу КВШ УПА-Північ, 1943 – 1944 рр. – учасник III НВЗ ОУН, вибраний членом Проводу ОУН, ініціатор Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії, в листопаді 1943 р. заступник крайового провідника ПЗУЗ та заступник крайового командира УПА-Північ, у 1944 р. один із творців НВРО, літом 1944 р. – керівник політичного вишколу при Проводі ОУН, начальник політичного відділу ГВШ УПА (1944 – 1945 рр.) Загинув у бою з підрозділами НКВД 15 вересня 1945-року в селі Бишки Козівського району Тернопільської області. Членом ОУН став з 1933 р. Смерть його була загадковою.

Справа наліво: брат Іван ("Довбуш", "Грек", "Дуб"); Іван Малимон ("Артем"), родом з міста Олики Волинської обл., зубний лікар. Світлина 1950 р. з підпілля

Брат мій Іван народився в 1917 році. У підпіллі з 1942 року. Був на різних посадах, останні роки – це з 1947 до загибелі в 1952 р. – був районовим керівником, членом ОУН став в 1942 році. У нашому районі було зосереджене ядро підпілля: Іван Литвинчук (псевдо "Дубовий"), командир ВО "Заграва", був дуже добрим другом мого брата, і в нашій хаті вони починали підпільну роботу.

Наша мама була дуже богомільна, завжди турбувалася про своїх дітей і була віщункою. Вона відчувала біль кожної своєї дитини і завжди молилась. А я, наприклад, відчував усе, коли був у концтаборі. Вона через сни давала мені сили боротися з моїми недугами. Так само, як і братові Івану. Його завжди минали кулі, у яких би він не був перестрілках. Як тільки мати померла, зразу ж загинув і він, бо не стало його хоронительки.

Наше село напевно не тільки у районі, але, можливо, і у всій області, найбільше віддало своїх синів і дочок у жертву за волю України. А наша сім'я найбільше постраждала. Всевишній Бог допоміг нам пережити всі страждання. Сестри були ще молоді, коли повтрачали своїх чоловіків, але заради своїх дітей не виходили більше заміж. І намагалися з великою потугою дати діткам лад і щоб вони здобули освіту. Самі вони були усі малограмотними, а їхні діти вчилися дуже добре. І мені дуже приємно, що всі мої племінники одержали вищу і середню технічну освіти. На нинішній день у нашій родині є лікарі, інженери і педагоги, бо і я спричинився до цього своїм впливом і допомогою. До цього ж багато доклав своїх порад і брат Іван ("Довбуш"), який завжди говорив сестрам дати дітям вищу освіту, бо "наука добра штука, міцніша від бука".

В наше село Голишів у 1941 році, десь під осінь, з'явився колишній будьонівець, так званий "полтавець". Його так прозвали у селі, бо коли Будьонний проходив фронтом на Польщу, то цей "полтавець" одружився із дівчиною з нашого села. І от за німців появився знову у нашому селі і став вести шалену пропаганду проти радянської влади, закликав селян, особливо в 1943 році і на підході радянських військ, щоб люди, хто як може, виступали проти "червоної чуми". Брат мій Іван попереджав, щоб усі були обережні перед ним, бо він може виявитись агентом КГБ, але люди наші дуже легковірні і багато хто йому довіряв, а "полтавець" усе більше хотів узнати: хто чим дихає, де знаходяться схрони зі збіжжям і де, хто має які криївки. З приходом радянських військ він зразу ж з'явився у штабі радянського війська. Штаб знаходився в селі Сухівцях у хаті священика. Микола Захарович Панасюк, який став зятем священика, вчителював у Сухівцях і жив з дружиною Галиною у тій хаті, де був штаб – військові відгородили їм одну кімнату на всю сім'ю. І от через стінку він почув голос "полтавця", який доповідав, що прибув "у ваше розпорядження майор військ НКВД". Микола був моїм колегою по "народному університеті". Відчуваючи небезпеку, він переживав за друзів, хотів їм переказати, хто є "полтавець", але це йому так не вдалося зробити, бо "полтавцю" тут же була виділена група солдатів і він почав видавати усіх причетних до допомоги повстанцям, а декого витягнув і із криївки. Усіх придатних до військової служби ловили, і сам "полтавець" у Клеванському замку розприділяв кого в армію, кого на Урал чи Донбас, а хто був хоч трохи "замішаний" – на 10 років у тюрму. Навіть безвинних саджав у тюрму – тих, хто за німців, можливо, з ним особисто повівся грубо. М.З. Панасюк також тремтів, бо один раз йому доручили підготувати реферат. У своєму рефераті він посилався на таких вчених, як Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, а "полтавець" сказав викреслити, бо, на його думку, це були ледь не комуністи. Миколу усе ж таки забрали до Радянської армії. А "полтавцю" довго не вдалося ходити із своїм енкаведистським загоном, його скоро прибрали партизани.

Ціна свободи села Голишева у визвольній боротьбі 1939 - 1952 рр.

Історія визвольних змагань українського народу 1939 – 1954 рр. містить багато "білих плям". Час був такий, що не було можливості зберігати і накопичувати документи. Обставини змушували людей ховатися за псевдами. Списки особових складів УПА, як і інша оперативна документація, знищувалася, щоби не потрапити у руки ворога. Тому сьогодні я не можу точно знати, хто мав яке псевдо і яку займав посаду в УПА. У більшості випадків єдиним критерієм, який надійно підтверджує участь у визвольному русі його учасників, залишається факт загибелі або відбуття відповідного покарання у більшовицьких таборах. Але не всі могили зафіксовані, не всі обставини загибелі знайшли відбиток у ворожих архівах, та й самі архіви НКВД, МВД та НВС не завжди доступні. Залишається людська пам'ять, яка з усіх історичних чинників найменш тривала і найбільш тенденційна. Я поставив перед собою завдання: опитуючи селян, виявити серед жителів села учасників національно-визвольних змагань у 1939 – 1952 рр., які загинули під час цієї боротьби або відбули певні терміни у більшовицьких таборах. До загиблих необхідно зарахувати і тих, хто загинув від рук вояків УПА. Жорстока логіка партизанської війни часом вимагала відповідних дій і з боку СБ Повстанської армії. Однак часто подібні акції здійснювались за вказівкою більшовицьких агентів. Тому кожна така акція потребує детального дослідження, а кожна людина, яка загинула за таких обставин (якщо точно не встановлений факт свідомої зради), повинна бути внесена до списку жертв. А також всі, хто був відправлений на спецпоселення, і ті повстанці, які були засуджені радянською владою. Тому я розглядаю цей матеріал лише як первинне джерело майбутніх досліджень визвольного руху у нас в районі і, взагалі, в Україні. Тільки тоді довідається український народ правду, як відкриють архіви, бо уся поки правда тільки в архівах Служби безпеки.

Список

вояків УПА села Голишева Клеванського району Рівненської області, які загинули у боротьбі за волю України від гітлерівських і сталінських карателів у 1939 – 1952 рр.

Прізвище, ім'я рік народження рік смерті

Бійці УПА

із села Голишева Клеванського району Рівненської області, які потрапили до рук НКВД і були засуджені на різні терміни ув'язнення

1. Бойко Євгенія Парфенівна – 1922 р.н., 1946 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

2. Бойко Олександр Парфенович – 1927 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

3. Гунько Антоніна Степанівна – 1926 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

4. Гунько Микола – 1928 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

5. Дущук Петро з Холмщини – 1930 р.н., 1950 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

6. Козлишин Микола (потрапив поранений під час бою на хуторі "Новини") – 1923 р.н., 1945 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

7. Козлишин Марія – 1922 р.н., 1946 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

8. Концимал Андронь (помер зразу після звільнення у 1954 р.) – 1923 р.н., 1944 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

9. Корсюк Олександр – 1912 р.н., 1948 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

10. Кохан Микола – 1919 р.н., 1947. дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

11. Лукащук Марія – 1925 р.н., 1945 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

12. Мартинов Семко (помер у 1978 р.) – 1928 р.н., 1947 дата арешту, 25 р. (терм. ув’язнення)

13. Панасюк Микола Захарович (учасник війни, арештований у Львівському університеті) – 1919 р.н., 1950 дата арешту, 7 р. (терм. ув’язнення)

14. Панасюк Феофан Захарович – 1923 р.н., 1949 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

15. Просюк Дмитро – 1913 р.н., 1939 дата арешту, 4 р. (терм. ув’язнення)

16. Сасько Андрій – 1928 р.н., 1947 дата арешту

17. Свистун Андронь (за німецької окупації був в УПА, з приходом радянських військ пішов до Рад. армії, в армії був заарештований і засуджений) –10 р. (терм. ув’язнення)

18. Свирид Ольга – 1920 р.н., 1945 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

19. Симончук Віталій Ничипорович – 1921 р.н., 1939 дата арешту, 5 р. (терм. ув’язнення)

20. Столярчук Трохим – 1898 р.н., 1945 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

21. Тишкевич Євген – 1922 р.н., 1944 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

22. Тишкевич Михайло – 1928 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

23. Терновець Іван – 1928 р.н., 1947 дата арешту, 25 р. (терм. ув’язнення)

24. Яценя Василина (заарештована вагітною, у Мордовських таборах народила сина) – 1926 р.н., 1946 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

25.Яцук Анна Семенівна – 1926 р.н., 1946 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

26.Яцук Аркадій Ананійович – 1928 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

27.Яцук Аркадій Семенович – 1923 р.н., 1944 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

28.Яцук Олександр Прокопович – 1914 р.н., 1939 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

29.Яцук Тимофій Прокопович – 1923 р.н., 1939 дата арешту, 3 р. (терм. ув’язнення)

30. Яцук Федір Семенович(учасник війни, інвалід без ноги) – 1917 р.н., 1947 дата арешту, 10 р. (терм. ув’язнення)

Селяни села Голишева Клеванського району Рівненської області, які, з приходом радянських військ, потрапили до лав Радянської армії

1. Бусол Іван – нар. 1917 р., мобілізований в 1941 р., пропав безвісти

2. Бушко Олексій – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., у 1941 р. знятий з фронту і працював на Уралі

3. Вашета Ананій – нар.1913 р., моб. в 1944 р., загинув у 1945 р.

4. Веремчук Дмитро – нар. 1921 р., моб. в 1944 р., загинув у 1945 р.

5. Веремчук Іван – нар. 1924 р., моб. в 1944 р., загинув у 1945 р.

6. Гапончук Филимон – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., пропав безвісти.

7. Головатчик Опанас – нар. 1911 р., моб. в 1944 р., загинув у 1945 р.

8. Головій Василь – нар. в 1919 р., моб. в 1940 р., загинув у 1942 р.

9. Гунько Аркадій – нар. 1912 р., моб. в 1944 р., повернувся з фронту в 1945 р.

10. Гунько Мефодь – нар. 1918 р., моб. в 1941 р., був знятий з фронту, працював на Уралі, загинув невідомо де.

11. Гунько Михайло – нар. 1918 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р.

12. Гунько Яким – нар. 1910 р., моб. в 1944 р., повернувся з фронту без ноги.

13. Зелінський Михайло – нар. 1911 р., моб. в 1944 р., пропав безвісти.

14. Козлишин Іван – нар. 1914 р., моб. 1941 р., загинув 1942 р. у німецькому концтаборі для військовополонених.

15. Козлишин Мойсій – нар. 1918 р., моб. в 1940 р., був скинутий з літака до партизанів, але дезертирував і просидів вдома до кінця війни, аж поки оголосили амністію дезертирам, зголосився він у 1947 р., пізніше став скульптором.

16. Козлишин Олексій – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., повернувся в 1946 р.

17. Корсюк Дмитро – нар. 1910 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р.

18. Корсюк Іван – нар. 1921 р., моб. в 1944 р., повернувся з фронту в 1945 р.

19. Корсюк Микола – нар. 1918 р., моб. в 1941 р., потрапив до Канади.

20. Лукащук Федір – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., залишився у Тулі.

21. Мандік Володимир – нар. 1926 р., моб. в 1944 р., загинув у 1944 р.

22. Марчук Андрій – нар. 1910 р., моб. в 1944 р., пропав безвісти.

23. Марчук Олександр – нар. 1912 р., моб. в 1944 р., залишився на Уралі.

24. Новак Дмитро – нар. 1917 р., моб. в 1940 р., потрапив у полон до німців, з полону втік, пристав до чехословацьких партизанів. З приходом комуністів до влади на чолі з Готвальдом був радянською владою засуджений на 10 років, пропав безвісти.

25. Новак Костянтин – нар. 1908 р., моб. в 1944 р., загинув у 1944 р.

26. Панасюк Микола – нар. 1919 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р., навчався у Львівському університеті, з 4-го курсу в 1950 р. був арештований і засуджений на 7 років.

27. Приварський Олексій – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., повернувся в 1945 р.

28. Симончук Андрій – нар. 1915 р., моб. в 1944 р., загинув у 1945 р.

29. Симончук Віталій Захарович – нар. 1914 р., моб. в 1944 р., загинув у 1944 р.

30. Симончук Прокіп – нар. 1923 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р.

31. Симончук Прохор – нар. 1923 р., моб. в 1944 р., загинув у 1944 р.

32. Сасько Олексій – нар. 1914 р., моб. в 1944 р., пропав безвісти.

33. Сасько Петро – нар. 1912 р., моб. 1944 р., загинув 1945 р.

34. Свирид Микола – нар. 1922 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р.

35. Олейко Микола – нар. 1910 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р. без руки.

36. Терновець Михайло – нар. 1923 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р., був в УПА в рейдових відділах. Після викриття їхньої криївки за 60 км від Києва із 25 повстанців вирвалось з оточення всього 13. З поверненням на Рівненщину пішов у ряди Червоної армії.

37. Яцук Василь – нар. 1919 р., моб. в 1940 р., повернувся в 1945 р.

38. Яцук Федір Семенович – нар. 1917 р., моб. в 1944 р., повернувся в 1945 р. без ноги, а в 1947 р. був арештований за зв'язок з УПА і засуджений на 10 років.

Сім'ї села Голишева Клеванського району Рівненської області,

які були вивезені до Сибіру в1947 році

1. Бойко Парфен – 7 осіб

2. Гунько Марта – 1 особа (чоловік Степан втік і переховувася в Почаєві)

3. Кобилецький Трохим – 4 особи

4. Козлишин Антон – 4 особи

5. Концимал Марія – 3 особи

6. Кохан Гапка – 2 особи

7. Сасько Іван – 1 особа

8. Сасько Настя – 3 особи

9. Тишкевич Костянтин – 1 особа

10. Яценя Сильвестр – 2 особи

11. Яцук Ананій – 8 осіб

12. Яцук Лукаш – 5 осіб

13. Яцук Ольга – 3 особи

14. Яцук Прокіп – 3 особи

15. Яцук Сергій – 5 осіб