Дата публікації допису: Jul 29, 2013 9:13:35 AM
Нині вже всьому світові відомо, що більшовики, захопивши владу в 1917 р. та створивши нову імперію – СРСР, репресіями і голодоморами встановили диктатуру над народами і пролили море крові. Особливо безпідставні і масові репресії на Україні розпочалися після агресії більшовицької Росії проти Української Народної Республіки. Так, у лютому 1918 р. червоногвардійські загони під проводом полковника Муравйова – колишнього царського офіцера, без суду розстріляли у Києві п'ять тисяч українців. Цей провокатор, як писав про нього В. Сосюра у своїй «Третій роті», дав наказ розстрілювати за кожне українське слово. Згодом його і самого розстріляли. У Полтаві чекіст Шуров пишався у 1919 р. тим, що «кінчає четверту тисячу хохлів».
Листи російського письменника В. Короленка до наркома освіти Луначарського і голови Полтавського губвиконкому В. Порайка, уродженця с. Устя (тепер Снятинського р-ну), опубліковані в журналі «Новый мир», свідчать про жорстокі репресії на Полтавщині в 20-х роках.
Відомо, що сталінські репресії протягом 1926-1953 рр. забрали в могилу 19,8 млн. осіб. Вони торкнулися не лише окремих груп людей, але цілих народів. За час правління Сталіна в СРСР зникло 6 автономних республік. Цілі народи виселено в холодні краї. За підрахунками істориків, всього від 70 до 110 мільйонів людей було вбито, закатовано, репресовано, засуджено, заслано «в ім'я світлого майбутнього».
Вихідці з Прикарпаття теж зазнали жахів сталінізму ще задовго до встановлення радянської влади на Західній Україні. Понад 300 тисяч галичан опинились у Росії як військовополонені австрійської армії або біженці чи вивезені на Сибір. Після закінчення громадянської війни на Радянській Україні залишилися колишні стрільці Української Галицької Армії, які були реорганізовані в ЧУГА і воювали разом з червоноармійцями проти Польщі. Вони і стали першими жертвами репресій. Так, у квітні 1920 р. були заарештовані колишні сотники УСС, згодом офіцери УГА-ЧУГА Сень Горук (родом зі Снятина), Р. Дудинський, брати Іванчуки із с. Ілинців – Олекса, учитель, четар, і Володимир, хорунжий, та інші офіцери. Їх відправили в табір Кожухів під Москву, а звідти на Соловки, де всіх знищили.
У 20-30-х роках з-під гніту Польщі на Радянську Україну втекло чи добровільно виїхало теж багато наших земляків. Всі вони плідно працювали на різних роботах.
Але з початком 30-х років на Україні розпочалися трагічні події, спричинені культом особи Сталіна та діяльністю Генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича і його прибічників: порушувались норми партійного життя, дискредитувалися українські партійні, державні та культурні діячі, набули поширення безпідставні звинувачення громадян республіки в націоналізмі.
Українські родючі землі в 1932-1933 рр. охопив штучний голод, який забрав життя до 7 мільйонів громадян, у тому числі й дітей. Проти антиленінських методів керівництва Кагановича, зокрема у ділянці національної політики, різко виступив нарком освіти України О. Шумський. Його підтримали 10 членів ЦК КПЗУ та керівник закордонного бюро допомоги КПЗУ, кандидат у члени ЦК КП(б)У К. Саврич (родом зі с. Кукільників Галицького р-ну).
Після цього західноукраїнських комуністів безпідставно оголосили розкольниками, агентами польського фашизму, тому серед багатьох галичан, які працювали на Радянській Україні, в першу чергу жертвами сталінських репресій стали засновники КПЗУ Карло Саврич і Василь Сірко, члени ЦК КПЗУ В. Корбутяк, М. Заячківський – перший секретар ЦК КПЗУ з 1928 р., колишній член ОК КПЗУ Д. Лазорко з Городенки, члени ЦК Сельробу К. Вальницький і Й. Букшований, партійні і державні діячі М. Левицький, В. Порайко зі с. Устя, делегат II з'їзду КПЗУ Б. Еленяк з Тростянця, члени КПЗУ В. Гоцанюк із с. Маняви, С. Томенко з Дебеславців, учасники Заболотівської першотравневої демонстрації у 1924 р. Т. Іванчук з Ілинців, Д. Павлюк з Тростянця, брати Василь та Іван Арсеничі з Нижнього Березова, М.Хомин із Добровлян Калуського р-ну, офіцери Червоної армії Ю. Гоїв з м. Снятина, І. Верб'юк із Середнього Березова та багато інших.
7 лютого засуджено академіка М. Явороського до шести років позбавлення волі. За цією спровокованою справою «Українського центру» було заарештовано і засуджено 50 осіб, в тому числі 14 уродженців західноукраїнських земель. Серед них – завідувач школи № 18 м. Харкова Федір Замора, колишній викладач Городенківської гімназії, брати Косакки – колишній четар УСС і поручник УГА Василь (1895-1937), колишній полковник УСС Григорій (1882-1939) та інші. З грудня 1932 р. почалися арешти за нібито приналежність до Української військової організації. За два роки за цією – «Справою» було ув'язнено 148 осіб.
11 грудня 1932 р. заарештовано завідуючого їдальнею 27 управління авіобудівництва у Києві І. Романка, 22 грудня цього року – прем'єра Кам'янець-Подільського інституту птахівництва О.Мельника.
У ніч на 1 січня 1933 р. заарештовано колишнього хорунжого УГА В. Баб’яка (1895-1937), який після закінчення університету у Празі (1932) був співробітником Українського науково-дослідного інституту географії і картографії.
Всі заарештовані у справі УВО були засуджені від 3 до 10 років, а 9 осіб 3 березня 1934 р. були засуджені комісією ОДПУ СРСР до страти. З них п’ятеро уродженців західноукраїнських земель, у тому числі уродженець с. Тростянця Снятинського р-ну, колишній член КПЗУ, завідувач відділу інформації газети «Комсомолець України» Василь Єленюк (він же Степан Новарський, в минулому січовий стрілець, активіст КПЗУ).
23 травня 1935 р. вчетверте було заарештовано доцента Київського медінституту Миколу Сисака родом із Тернопільщини, який закінчив Станиславівську гімназію і Віденський університет.
Серед тисячі репресованих письменників – 400 українських. Розстріляні або померли в сталінських таборах і наші славні земляки, українські письменники Мирослав Ірчан, В. Атаманюк, М. Кічура, М. Козоріс, Ю. Гринюк, А. Крушельницький і його сини Іван та Тарас (обидва розстріляні у Києві в грудні 1934 р.), художники В. Кобринський, Ю. Панькевич, Г. Колцуняк, композитор В. Верховинець (Костів) з Мізуні, вчені – філософ, член-кореспондент НАН України П. Демчук з Городенки, мовознавець В. Дем'янчук з Надвірної, етнограф А. Онищук з Коломиї, Н. Гаморак, І. Кіндрат, географ М. Іваничук – професор Харківського університету, І. Сіяк – директор Київського лінгвістичного інституту, М. Бандура – помічник прокурора УРСР, І. Запаренюк, секретар посольства СРСР в Чехословаччині, а потім помічник П. Любченка – голови Ради народних комісарів УРСР та багато інших галичан, які працювали на відповідальних посадах.
Лише на честь 20-річчя великої жовтневої революції чекіст Матвєєв розстріляв від 27 жовтня до 4 листопада 1937 р. 1111 в'язнів соловецької тюрми, серед них-М. Зеров, Мирослав Ірчан, Лесь Курбас, Микола Куліш, Богдан і Остап Крушельницькі та сотні інших діячів України. 2 березня 1939-го р. розстріляний Г. Коссак.
2 жовтня 1939 р. ув'язненого О. Луцького, директора Ревізійного союзу українських кооперативів і засуджено на 8 років (3.10.1941 р. в таборі).
29 жовтня 1939 р. заарештовано найстарішого галицького політика, колишнього керівника уряду ЗУНР К. Левицького, який до 14 травня 1941 р. перебував у в'язниці НКВД у Москві.
У вересні 1939 р., коли гітлерівські війська загарбали Польщу, західноукраїнські землі під виглядом визволення захопила Червона армія. Галичани з хлібом-сіллю і подекуди з синьо-жовтими прапорами зустрічали «братів» зі Сходу. Однак організатори цих зустрічей невдовзі були заарештовані як націоналісти і репресовані. Так, жителі Старого Лисця з квітами зустрічали визволителів, на читальні «Просвіти» вивісили синьо-жовтий прапор. Але коли командир наказав зняти прапор і скинув зі стіни портрет Т.Шевченка та потоптав його ногами, радість у людей зникла і вони почали замислюватись, що то за такі визволителі.
Житель м. Станіслава, член КПЗУ кравець Ф. Баранецький радісно зустрічав Червону армію з червоним прапором, але і він через два тижні був заарештований як троцькіст і скоро загинув.
З перших днів почалася уніфікація державного ладу і управління нових радянських областей, яке здійснювалося жорстокими командними методами.
Керівні посади, як правило, займали уповноважені зі східних областей України. Незнання ними специфіки краю, мале залучення місцевих кадрів привели до серйозних порушень радянських законів у галузі податкової політики, хлібозаготівель, колективізації, яка почалася в 1940 р.
Ліквідація польської системи управління супроводжувалась засланням службовців, посадників та їх сімей до Сибіру без урахування вини. На січень 1941 р. було переселено 54 832 родини з 586 населених пунктів. Відсутність теплого одягу у незвичних кліматичних умовах, брак продуктів спричинили до того, що смертність спецпоселенців досягла 16%. Епідемії спалахнули у Комі АРСР, Свердловській, Іркутській та інших областях.
Всього впродовж 1939-1941 рр. в Західній Україні було репресовано 1780170 осіб.
Протягом 1939-1941 рр. продовжувалися арешти колишніх політичних та культурно-освітніх діячів. Так, у Коломиї були заарештовані адвокати Антон Кузьмич, Іван Могильницький та Іван Новодворський, у Станиславові – адвокати Микола Бих, Юліан Олесницький, у Надвірній – Микола Николайчук, Валеріан Банах, студент права Степан Дунець, учителі Василь Левицький з Драгасинова Снятинського р-ну, Іван Гробельний з Драгомирчан, діячі «Просвіти» М. Качан з Побережжя (загинув 20.03.1940 р. під час слідства), Іван Корчинський, секретар «Просвіти» з Галича (21.09.1949 р.), С. Деренько з Драгомирчан, селяни Микола та Роман Карп'юки з Тучапів (обидва засуджені як члени ОУН до розстрілу) та багато інших.
До розстрілу були засуджені 31 березня 1941 р. син священика з Угорників (біля Станиславовав) Теофіль Ганушевський, за звинуваченням: член ОУН, військовий керівник окружного проводу ОУН, дочка гімназійного професора Надія Білобрам з Івано-Франківська, член крайового проводу ОУН, керівник зв'язку між провідниками Остапом Луцьким (центр, Львів) і «Ромбом» на Станиславівщині.
Після урочистого відкриття 1 травня 1940 р. Станіславського історико-краєзнавчого музею був заарештований його директор, колишній сотник УГА, член ОУН Корній Купченко, і був засуджений на 8 років позбавлення волі.
В 1940 р. був вивезений з родиною до Казахстану професор Станіславської гімназії Д. Ліскевич, а його сина розстріляли, культурно-громадські діячі міста К. Вишневський, П. Трач та інші. Лише в Косові протягом 1940-1941 рр. було заарештовано 28 осіб, переважно килимарів, і вони не повернулися з місць ув'язнення. Серед них у березні 1940 р. було заарештовано діяча Української соціалістичної радикальної партії, засновника «Каменярів», голову артілі «Гуцульщина» колишнього січового стрільця Михайла Горбового, який помер на засланні, та колишнього січового стрільця М. Богоноса, члена ОУН Михайла Арсенич з Нижнього Березова.
У перший день війни 22 червня був заарештований викладач старослов'янської мови Станіславського учительського інституту Пашницький Василь Михайлович, родом із с. Вовчинця. Закінчив Львівський університет, працював у Станиславівській українській гімназії, після визволення очолив обласну бібліотеку, а потім був одним з організаторів кафедри української літератури в учительському інституті. В наступні дні були заарештовані агроном Мирослав Гаврилюк (25.06.1941), його співробітник продавець Мирослав Лущак (24.06.1941) й інші та розстріляні в Станіславській тюрмі.
В перші дні війни жертвами сталінських репресій стали академік Кирило Студинський – перший радянський проректор Львівського університету ім. І. Франка, син Каменяра Петро Франко – депутат Народних Зборів.
У 1941 р. перед початком війни були заарештовані члени КПЗУ, колишні в'язні Берези Картузької, завідуючий відділом історії історико-краєзнавчого музею ім. 17 вересня Я. Скаліш і Г. Соколик з Микитинців, поет А. Красовський із с. Рожнів Косівського р-ну, кооператор, діяч радикальної партії, збирач гуцульського фольклору, колишній січовий стрілець О. Манчук із с. Ільців, етнограф і письменник Петро Шекерик-Доників з Жаб'я.
Відомо, що в перші дні війни перед приходом німців у в'язницях Львова, Чорткова, Станіслава, Коломиї, Надвірної без суду були розстріляні політичні в'язні. Тільки в Станіславській тюрмі було знищено близько 1500 осіб. У Дем'яновому Лазі під час розкопок 1989 р. було виявлено останки 532 закатованих. Всього було розстріляно 35 тис. українців, з них 5 тис. – у Львові. Зокрема, у Львові загинув уродженець Нижнього Березова Василь Ґеник (1909-1941) – діяч УСРП, член Головної Ради крайового Союзу української поступової молоді «Каменярі», співредактор газети «Каменярі», у Станіславі – колишній сотник Гуцульської сотні, згодом куреня УСС-УГА, пізніше лісничий у Микуличині Гриць Голинський, якого було знайдено у Дем'яновому Лазі і перепоховано у 1989 р. у Делятині.
Отже, встановлений на Західній Україні московсько-комуністичний режим заборонив діяльність усіх політичних партій, культурно-освітніх, спортивних та господарських товариств: Просвіта, Союз українок, Луг, Сільський господар – і розпочав переслідування національно свідомих українців, в першу чергу членів ОУН.
Перші арешти галичан були проведені 20-23 жовтня, 9, 11, 23 листопада та 26 грудня 1939 року. У 1940 р. заарештували членів «Просвіти» І. Мандзюка з Делієва (30.04), працівника кооперації М. Боду, братів Михайла і Юрія Дутків з Делієва (7.05), колишнього вояка УГА С. Дубеля із Блюдників (24.09), члена ОУН В. Бойчука з Підгороддя (18.12) та багатьох інших. Окремі в'язні, просидівши по півроку під слідством і, мабуть погодившись на співпрацю, були випущені на волю. Впродовж січня-червня 1941 р. арешти проводилися майже щоденно.
30 січня 1941 р. було схоплено членів ОУН С. Бойчука і Д.Воробчака з Підгороддя, 15 лютого – М. Козія з Дорогова, Б. Головчака і Л. Заболотного з Суботова, 13 березня – І. Бойчука, В. Михальчука з Крилоса, 18 березня – В. Бабія з Пукасівців, В. Гургулу та О. Довгого з Перлівців, 3 квітня – О. Калиновича з Ганнівців та інших. Більшість заарештованих членів ОУН розстріляли, інших засудили до різних термінів ув'язнення і відправили на заслання.
В'язнів, котрих не встигли відправити в табори, перед відступом у червні 1941 р. енкаведисти вивезли в Дем'янів Лаз і розстріляли. Під час проведення розкопок у жовтні 1989 р. на основі виявлених документів і записів на речах встановлено, що тут були поховані Василь Бойків та Ярослав Гургула (обидва з Бурштина), Микола Корпан (з Делієва), Марія Касюк з Кут, Іван Козьмик з Белелуї (11.04.1941 р. засуджений до розстрілу). Федір Пастушенко з Павлівки (засуджений 24.04.1941 р. на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах), Михайло Пірус (проживав у Гузієві, заарештований 17.02.1941 р.) обвинувачувався в тому, що був керівником підрайонного проводу ОУН, Ярослав Ухач, рахівник відділення Держбанку в Делятині, заарештований 24.04.1941 р., звинувачення: керівник станиці ОУН. Після втечі більшовиків у Станіславській тюрмі знайшли тіла понад 1500 закатованих, яких захоронили на цвинтарі в центрі міста. На стінах тюремних камер та на в'язничних мисках були виявлені різні написи, що свідчили про незламний дух заарештованих, ненависть до більшовизму.
Подаємо уривки окремих написів, що стосуються в'язнів з різних сіл нашої області.
НАПИСИ В КЕЛІЯХ
Зроблені копії написів в келіях (камерах) засвідчують, що на третьому поверсі в келії 85 сиділи М. Стасюк з Товмачика, В. Миронів з Городенки, В. Костик з Надвірної та С. Деренько з Драгомирчан, засуджений за ст. 54- 2-11.
Із судових справ, що зберігаються в архіві СБУ по Івано-Франківської області довідуємося, що Стасюк Микола Михайлович 1910 р.н., дійсно проживав у Товмачику, учителював у сусідній Княждвірській школі, заарештований 29 січня 1941 р. Був керівником підрайонового проводу ОУН. Військовим трибуналом 12-ї армії київського ОВО 15 травня 1941 р. засуджений до розстрілу. Місце поховання невідоме. Реабілітований 12.07.1993. (12419 П).
Миронів Володимир Юркович, 1924 р.н. учень, з Городенки, член молодіжної ОУН, заарештований 1 січня 1941 р., засуджений на 8 років позбавлення волі. Реабілітований 4 вересня 1991 р. (6354 П).
Із написів на стінах тюремних камер довідуємося, що до розстрілу були засуджені І.Надрічняк з камери 95, учні СШ № 2 м. Коломиї Орест і Костик (1.10), М. Микитюк 29 жовтня 1939 р., з камери 90. Попович Юрій (Мельник з Микулинець, член ОУН, засуджений до розстрілу 19 березня 1941 р. і розстріляний 23 травня 1941 р.), Рижко Василь 4 травня 1941 р.; камера 89 – Ліщук (Тулуків), Головай Осип (Богородчани), О. Хомів (Городенка) 12 квітня 1941 р. (дійсно Остап Хомів, 1921 р.н., табельник цукрового заводу в Городенці, керівник місцевого ОУН, був засуджений до розстрілу 12 квітня 1941 р. і розстріляний. Місце поховання невідоме).
«Антоневич Францішек з Рогатина, кара смерти виконана 29.06.1941 р.»
«Бродович Семен. Галич + 25.ХІІ.39».
Кімн. 3.: «Урденчук Миколай з Вороненки. Арештований 3.V. 1941 жінка відала в тюрму чоловіка вінчаного».
«1941 Сидел Ющенко Владимир Сергеевич».
Курток Доня поїхала 16.І.1941 – транспортом засуджених на 5 годов».
Бойків Д. транспорт 26/VІ
Скіба Михайло виїхав на суд 21. VІ.41 р.
кімн. 3 на дверях «о. Іван Балук Васючин 28. VІ.41».
кімн.6: «В этой камере сидели ст. с-т Падолюк К. Т. рожд. 1918 года (бывш. летчик РККА)
кр-н Терещенко М. Н. рожд. 1914»
кр-н Бульбах родж 1921»
кр-н Крюков П. А. родж. 1921
Фрек Илья Мик. рожд. 1911»
Приговорени все к растрелу (29-30 июня 1941 г.
Білик Тарас
ч. к. 73. ОУН Група Стецівського району 16 людей зас. 10 і 11.IV .1941 9 на кару смерти, 7 на 10 літ. 8 смертників дано на 73 камеру, а одного на невідому.
Шологон Григорій, Сухолиткий Касіян, Личук Григорій, Печенюк Дмитро, всі з Стецеви Кнігініцкій Іван Підвисоке, Мельничук Юрко-Русів, Турик Федір – Красноставці, Козьман Іван – Білиця. З того чотирьох станичних помилувано 10.IV. 1941, а саме Печенюк Дмитро – 10 літ, Мельничук Юрко – 15 літ, Турик Федір – 15, Козьман Іван – 10».ч. Келії 71.»Куриляк Гринь Вербіж Нижній 15/ІV. 1941. Кара смерти.
Цих кілька слів присвячую чотирнадцятьом юнакам, котрі були у шутковий понеділок і вівторок 14/ІV і 15/ІV 1941 року перед воєнним судом за ОУН і зістали покарані на кару смерти...
за рідний нарід за Україну
за її славу і могутність
Ми не лякаємось терпінь
Вас арештують беззаконно
На суд безправний нас дають
Одні конають в казаматах,
А другі на Сибір ідуть
коли ми стали перед судом
Двайдцять чотири юнаки
Не налякались вироку
Що прочитали нам кати
І прочитали – кара смерти –
Нас чотрирнайдять юнаків
Слухали гордо й не просили
Ласки й пощади для катів
Дев'ять на літа засуджен
На волю вийшов з нас оден
(дальше не можна прочитати) .
«Гальо! Хто є з Галича арештований, відозвіться. Савчук Сава».
«Коли закінчили слідство? Городецький, Леочко, де сидите? Відпишіть. Дуб. 50».
І поверх, ч. камери 40. Харів Одарка арештована 3.ІІІ.41 по ст. 54-11-6. Вивезена несуджена 25 квітня 1941. Прощай рідна земле, родина та друзі – Гаразд».
«Ч. келії 5 22/61 Куриляк Верб. В. Мартинюк ар. 17.ХІІ. 1940. Легкий Ст. в карц. 3 міс. від 18/І – 20.ІV
«Одарка, напиши, як твоя справа, бо моя погано, але до всего не признаюся. Богдане, ти маєш того слідчого, що я, мені слідчий показував знимку ту, що ми є, Мілько і Стефан з Дем'янова. Напиши. Чи питає тебе слідчий про мене...»
«Жуцький Михайло. Желибори. 31 К. 54-2-11. Гаразд. Друзі, тримайтеся».
«Я з Різдвян Андрусів Рузя, арештована 27.04. 1941 р. з двома хлопцями, Крайківський і Терпеливець. Андрусів Рузя. Камера 36».
«Терпеливець Богдан сидів у камері 50».
«Савчук є на камері 43, поздоровляє Дубика на 50, Козія М. з Дорогова 50, В. Бабія з Пукасовець, др. Водославського. За що сидить др. Водославський з Галича?»
Із в'язнів, які залишили ці написи, на волю вдалося вирватися тільки О. Крайківському з Різдвян, що сидів у 55-й тюремній камері. Свій арешт, перебування у Станиславській тюрмі та втечу він описав у книзі «Визволителі» (Крайківський О. Визволителі. – Дрогобич, 1998 – С. 128-153.).
Із напису на стіні у камері (келії ч. 9) довідуємося, що в цій камері сиділи «Білобрам Н, Лагода В., Грабовенська М., Мисевич М., Яцишин Г, Кричевські І. Чорнушка С., Яворська Р. 26. VІ.41 Слюсарчук О., Баринець Н».
А на мисці № 31 був такий запис:
«Оля С. і Надія Б. кара смерти. Маруся Г. вже з нами по касації дістала 10 літ».
З напису на тюремній стіні та судових справ встановлено, що це: Слюсарчук Ольга, 1910 р.н., м. Івано-Франківськ, статист-економіст облспоживспілки, заарештована 11.09.1940 р. за те, що була зв’язковою ОУН, поширювала націоналістичну літературу, в її будинку була явочна квартира керівників ОУН, і засуджена 31 березня 1941 р. до розстрілу, який замінено на 10 років позбавлення волі;
Білобрам Надія Корнилівна, 1910 р.н., с. Старий Самбір. Проживала у Станиславові і працювала плановиком Лісотресту. Була членом крайового проводу ОУН.
Грабовенська Марія Теодорівна, 1913 р.н., Поляниця (тепер Болехівської міськради), працювала медсестрою в Коломиї. Обидві звинувачувались в приналежності до ОУН і були засуджені до розстрілу, згодом замінено на 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна.
Василь Ніньовський, якому вдалося уникнути смерті, вибравшись з-поміж трупів із могили в Дем’яновому Лазі, в книжці «Відлуння ленінського пекла» (2002) згадує, що в’язні його камери довідалися, що над їхньою камерою є камера для жінок, засуджених до страти. Між ними була Маруся Грабовенська і дві подруги – Надія Білобрам й Оля Дудка, обидві зі Станиславова. І далі він пише: «Пізно вночі Великодньої суботи 1941 року в нашій камері хтось зауважив за вікном мотузку, що звисала з камери дівчат-смертниць. Виловивши її, відв'язали маленьку передачу: вузеньку блакитно-синю стрічку з вишитим на ній жовтими нитками написом : Христос Воскрес! Воскресне Україна! Маруся (Грабовенська), Надія (Білобрам), Оля (Дудка). Усі в нашій камері, українці й не українці, тихо заплакали, передаючи стрічку з рук у руки, цілуючи напис й імена дівчат».
1 жовтня 1940 р. заарештований учитель Коломиї Нестор Хоржевський. Не витерпівши тортур, припертий слідством незаперечними доказами зізнався, що мав псевдо «Орлик» і був керівником окружного проводу молодіжної ОУН, куди входило 4 повіти (Коломийський, Городенківський, Косівський і Снятинський). Від повітового керівника ОУН Василя Мельничука отримав текст юнацького гімну і написав мелодію. За це Станіславським обласним судом 14 лютого 1941 р. засуджений до розстрілу. У його судовій справі (9165 П) зберігається текст гімну. Подаємо його скорочено.
Ми юнаки Вкраїни
Нам не страшні кремлівські дикуни
Ми підем в бій за волю Вітчизни
Не страшать нас Соловки ні Сибір
Не знищить нас Московський дикий звір
Хай згинем ми за нами тисячі
З завзяттям в серці з вогнем у душі
Україно спокійна й горда будь
Бо береже тебе юнацька грудь
Тебе жде велич, нас ще святий бій
За честь за славу і за прапор твій...
На тюремній мисці Н. Хоржевський написав: «Коломия для Ірки Карачевської К. 33 "Я мамо під кнутом ката. Душі своєї я не зломав... пощади життя не благав. Спокійно я ждав тої хвилі, коли на розстріл поведуть. Мамо це все для Вкраїни. Забудь мене, біль цей забудь...»
Мабуть, Н. Хоржевський зробив ще такий напис «Коломия. Для панни Ірки Карачевської. Останній поклін тобі мила з крат і решітки я цілую. Бо завтра по завтра дівчино Ти знаєш! На що я тут жду. Розвіялись мрії кохані... Тямиш слова ці останні – Вкраїно життя лиш тобі».
Ірина Карачевська, 1917 р.н., м. Коломия, була заарештована 16 грудня 1940 р. і засуджена як зв'язкова ОУН на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження у правах.
К. 45. «Я з Суботова, Яремко Олекса. Арештований 1.03.по ст.. 54-2-11. Прошу написати, хто з хлопців арештований».
К. 33. «Хто з Микуличина. Прошу написати. В карцері давали 40 дк хліба. Вони не прийняли і влаштували голодівку».
Копії написів з в'язничних мисок (минашок) у Станіславі
Написи з тюремних мисок (минашок) відчитав та переписав 3 вересня 1941 р. економіст в'язниці Дмитро Храбатин на прохання голови міського суду, громадсько-політичного діяча Михайла Литвиновича (1878-1944). Ці унікальні записи зберегла дочка М. Литвиновича Мирослава Радловська, якій висловлюємо щиру подяку за надану можливість їх опублікувати.
Подаємо тексти окремих написів, зроблених на мисках в'язнями Станіславської тюрми протягом 1939-1941 рр.
Миска № 1. К.33. «Роже-сестро. Прощавай! Від великої сім'ї – родини нашої Вкраїни! – Я друг-брат Твій прощай борись до загину за Неньку Вкраїну. Брат».
Миска № 8. «Іване! Родиною не переймайся вони вже погодилися зі всім, ми не перші не останні, напиши хто сипнув Б.І. з ним ти мав ставку про яку ти згадуєш. Думаєш про Олю! Рунда... (решту не можна відчитати)».
Миска № 9. «Коломия для Ірки Карачевської. К 33. Мамо під кнутами ката ми 8. Спокійно я ждав тої хвилі. Своєї душі не зламав як стали. Коли на розстріл поведуть. Судять прокляті пощади життя я не благав. А Мамо все це Вкраїні. Забудь мене, цей біль забудь. Переложив Нестор, Іван Рундо. кінець.».
Миска № 10. Друже Антоне. Богородч. група вироки кара смерти. 10 літ К.О.С., 8 літ Б.І. Як можете, розвідайте, де сидить Іван. Скажіть смертникам, що Іриська 20/VІ пішла на больницю. Нічо страшного. Нехай не вживають так багато карцеру бо це не здорово, прошу мені написати як дійсно чувся Іван. Щиро здоровлю Рунда. Коломиянки здоровлять Нестора, я Ґерманка-Влодка».
Миска № 15. До К. 50. «Михайла Фледаня. Друже Михайле радбимся довідати о твоїм здоровлю чи будемося ще на волі видіти, я арештований 5 марта до мого арештування про Тебе Твоя рідня не знала де Ти знаходишся. Причина нашого арештування з того вийшла, що мав наші автобіографії від О.Пав. він мені зробив (6) шістку і про ті гроші що ми мали доочну ставку. Поздоровляє І. К. Відпиши...».
Миска № 18. «Гальо. К.30. Прошу о відповідь Литвинюк що знаєш про родину Дицька? з с. Любковець.». (Селянин Микола Дицько, 1881 р.н., за антирадянську пропаганду 30 липня 1940 р. засуджений на 10 років, а його син Василь 1913 р.н., станичний ОУН 27 березня 1941 р. до розстрілу і був розстріляний).
Миска № 22. «К.33 Дорогенькі Богородчанки. Про Івана я розвідував, але його ніде на нашім крилі нема наразі почта межи нами а смертниками перервана, бо 22.06.1941 зачалася війна... В неділю того дня в ночі забрали майже всіх смертників з них мало хто остався десь їх вивезли...» (тепер ми знаємо що їх вивезли в Дем’янів Лаз і там розстріляли).
Миска № 28. «Привіт!! Смертників до К.33. Друзі Ордену! Базар – Маківка – Крути дають Вам приказ хоча в тюрмі однак в стані боєвої готовності не тугою а бажанням в танкові смертидобудете Волю! Друзі Ордени! Смертники».
Миска № 32. «Коломиянкам шле дружній привіт Місько П». Це Пригродський Михайло Іванович, 1917 р., с. Нижній Березів. Працював бухгалтером школи Коломиї. Заарештований 6 липня 1940 р. за звинуваченням, що був членом ОУН, і засуджений на 8 років. Довідавшись із зізнань інших заарештованих, що М. Пригродський - це псевдо «Круг», який був керівником окружної молодіжної ОУН, Станіславський обласний суд 14.02.1941 р. засудив його до розстрілу.
Миска № 32. «К.33. Владко – Голинь і Маркіян дякують Наталочці за поздоровлення і засилають дружній привіт!
Нестор і Владко заробили по п'ять (добів): Владко карцеру в четвер і мріють про велику чвертку хліба. Іван.
Ірочко я співчуваю з Твоїм хворим пальчиком, козачка не танцюю бо заскалив собі ногу. Нестор.».
Миска № 45. «Зі Снятина сидів на К.45 Дорко Ф.(рендзей) ареш. 2/ ХІІ.40, засуд. 19.03.41 на кару смерти. З ними були на суді Опарук А(ндрій), Содовий І(ван), Кара та Сама...».
Миска № 48. «Шалійте кати червоні дурійте Данати та не уб'ють українських юнаків Ваші тортури та кайдани. Виродиться помста з мук, І з крови святої. Ви на завжди червоні кати покоритесь українській зброї. Український націоналізм запанує на безмежній волі».
Миска № 52. «Хто з Рожнятівського району зі села Князівського питає Юзів Іван зі 43 камери. Хто є найся тримає моцно».
Миска № 56. «Слава. Тюрма здрігнеться і кат сконає! Світло тризуба далеко засяє по всій Україні».
«Я є з Різдв'ян. Арештована 3.03.1941 р. по статті 54-2-11-6. Харів Одарка, але з дому я пішла 23 серпня 1940 р.... моя камера 40».
Миска № 62. «Гальо! Коломиянки! Місько П. чекає на касацію мав + (розстріл).
Василь Н. має завернене слідство, карцер мали три камери за то що пробили діри в стінах і передали папіроси з кам. до кам. Але це вже скінчилося в понеділок тривало 5 днів. Несько здоровить і цілує Іриську та друзів Коломиї».
Миска № 72. «К.31. Желибори. Щ.М. напиши що нового Ти маєш, які відомости із дому, як почуваєшся і як Ти дивишся на нашу групу, бо нас іде на суд 3-х Я, Ти і Трофим із Журова. Він на мене зізнав, що я його завербував і навіть те зізнав, що я з ним говорив у камері в районі він сам себе утопив бо на него нічого не було і він нічого не знав. А на мене зізнав, що я підрайонів і таке інше. Я сподіваюсь кара смерти. Ти дістанеш може 10 літ.
У маю був масовий вивіз родин. Цікаво, що з нашими родинами сталось бо я ще передачі не дістав як ще 25/ІІІ біля з харчу я не дістаю нічого, а 26/V дістав 10 крб. чи ще із дому чи хто з друзів прислав то я не знаю. Чи ти дістаєш передачі які? Як дістав ти харчеву то тримай на суд може нам доля судила що ще цего року будемо на волі. Гаразд О. Мик. 45».
Миска № 78. «Хто зі Снятина питає Опарук Адам параграф 54/2, 54/6, 54/11 закінчив слідство 27/ІV. К.41 Б.С.».
Миска № 83. «Хлопці мене видав Капусняк. Здоровлю знайомих».
Миска № 102. «Два тижні вивозили родини тих, що в Німеччині і тих, що ховаються від НКВД, а наші родини цебто заключних дістали Ордени охорони і безпеки здоровить і цілує. Твій брат Іван».
«Для Коломиянок вітром шлю щирий дружний привіт та палкий поцілуй. Іван без долі».
Миска № 110. «Коломия 4/V для Іркі! Ірочко я вірю в те що Вони – Рожі для нас не відцвитуть. І обіцюємо Місько, Несько і я прийти до Тебе з першою серенадою на волі!!! Нестор».
Миска № 113. «Олю на весні будемо вдома. Добра відомість з Нім. Чи Сяньо Калинський за Вас був дома? Ці вироки так страшні тільки на ново забраних землях на них буде амнестия.
Ліськевич Богдан засуджений на смерть. Комаринський Ромко на 10 літ. Я чекаю на суд поновний параграф 54, 10, 11, 80/16.
Хто зі Стан, арест. по 1-шіт травня? Здоровлю Вас всіх тов. і дорогеньку Чічку. Відпишіть. Ромко К. 41».
Миска № 102. «Іване Д. Держися, бо шкода людей. Усе в порядку. Рунда».
Отже, наведені нами написи подають прізвища арештованих, вказують з яких місцевостей вони походять, коли і де були заарештовані, в яких камерах і на якому поверсі сиділи в тюрмі.
Проти багатьох прізвищ зазначено, хто був засуджений на кару смерти, або на який термін тюремного ув'язнення, а також кого з в'язнів транспортом відправили на заслання.
Із цих написів довідуємося, що в Станиславівській тюрмі сиділи в'язні з таких населених пунктів: Бабин, Біберка, Богородчани, Болехів, Братківці, Бринь, Васючин, Вербіж Нижній, Видинів, Вороненька, Ворохта, Вовчинець, Гаврилівка, Галич, Глибівка, Глибока, Глушків, Голинь, Городенка, Грабівці, Делятин, Деліїв, Дем'янів Дрогомирчани, Єзупіль, Жаб'є, Жидачів, Желибори, Журів, Заболотів, Загір'я, Заріччя, Іванівні, Ілинці, Ісаків, Калуш, Карлів, Княж, Князівське, Коломия, Камінна, Колоколин, Коростивичі. Кортів, Клубівці, Колоколин, Красноставці, Кути, Лисець, Ліска, Лоєва, Львів, Любківці, Майдан, Мартинів, Марківці, Микулинці, Миловання, Микуличин, Мишин, Надвірна, Надіїв, Негівці, Нижнів, Олешів, Перегінськ, Підвербівці, Пороги, Псари, Пукасівці, Різдвяни, Рівня, Рогатин, Рожнітів, Рожнів, Рудники, Русів, Саджава, Семаківці, Снятин, Старий Самбір, Серафимці, Сваричів, Спас, Станиславів, Стратин, Стецева, Спецівка, Татарів, Чемерівці, Тисмениця, Товмач, Товмачик, Тростянець, Тулуків, Тязів, Тяпче, Угорники, Церківна, Цуциків, Черганівка, Чернелиця, Черемхів, Черніїв, Хлібичин, Хмелівка, Хуст, Хотин, Хом'яківка, Шепарівці, Юрівка, Ямниця, Ясінь та десятки інших сіл.
22.03.1940 у Львові заарештовано 20 членів КПЗУ, серед них М. Заяць, М. Голінатий.
Після війни репресіям піддавалися не тільки учасники національно-визвольних змагань, але і багато невинних людей, які не мали, або мали дуже опосередковане відношення до ОУН-УПА.
Здійснювалися численні репресії і на релігійному ґрунті. 11 квітня 1945 в Станіславі були заарештовані єпископи Григорій Хомишин (помер 28.12.1945 у Лук'янівській тюрмі у Києві), Іван Лятишевський, ректор духовної семінарії А. Бойчук та багато інших. У 1946 р. на скликаному за вказівкою КГБ Львівському Соборі УГКЦ була ліквідована, а священики, які не перейшли на православ'я, арештовувалися.
Озлоблене населення жорстокими методами насильства чинило опір. Перша велика хвиля терору на Західній Україні відбулася у 1944-1945 рр. Тоді з близько 90 тисяч армії УПА було знищено чи полонено 72 тисячі та проведена «чистка» серед населення, яке було зв'язане з цим рухом. У цей час загинуло і багато невинних людей. Так, у с. Курові Галицького району 24 серпня 1944 р. було розстріляно понад 40 мирних жителів та спалено половину хат.
За період з 1944 по 1 квітня 1948 р. військовий трибунал по Станіславській області засудив як «зрадників Родіни» в основному членів ОУН-УПА 11667 чоловік і було виселено 5072 сім'ї.
Для боротьби з ОУН-УПА використовувалися «истребительные» групи («стрибки»), яких в області було 169 в кількості 2126 чоловік та спеціальні групи, які діяли під виглядом УПА або боївок СБ. Таких псевдогруп УПА в 1945 р. було 46, а в 1948 – 27.
У 1947 р. з початком колективізації, що супроводжувалась голодом, почались друга хвиля репресій та масове вивезення населення на Сибір.
Третя була спричинена убивством Я. Галана 1949 р. Тоді найбільше потерпіла інтелігенція. Були втрачені національні цінності не тільки в приватних осіб, але і в музеях і бібліотеках. Убивство письменника Я. Галана, якого спочатку теж переслідували, не друкували, і масові репресії з цього приводу можна порівняти з розгортанням терору в СРСР після загибелі Кірова. По справі Галана була безпідставно репресована письменниця Ольга Дучимінська.
За сталінським планом, для освоєння Сибіру за 1947-1953 рр. було вивезено 5,5 млн. українців.
З профілактичною метою без суду і слідства майже з кожного прикарпатського села було вивезено до Сибіру по декілька родин, а з 28 сіл – повністю все населення. Так, с. Селище, що біля Блюдників (тепер Галицького району), було зліквідоване за 24 години.
Ніхто ніколи не буде знати, скільки політв'язнів було вбито, заморено голодом, закатовано у режимних секретних таборах особливого призначення, «психушках», виправно-трудових таборах. У Гітлера, що скопіював структуру ленінсько-сталінських політізоляторів, було, як відомо, 28 концтаборів, у Сталіна – 162.
Розсекречені тепер документи в архіві громадських організацій (Київ, вул. Кутузова, 8), засвідчують, які підступні і жорстокі методи застосовували більшовики, війська НКВД і НКДБ, «истребительные батальоны» у боротьбі з націоналістичним підпіллям ОУН та УПА, з мирним українським населенням, яке в усьому підтримувало борців за Самостійну Україну.
Отже, наведені далеко не повні факти засвідчують, що комуністичний режим в Україні здійснив ряд злочинів, і настав найвищий час його осудити і винних притягнути до відповідальності.
Петро Арсенич, кандидат історичних наук (Івано-Франківськ)