Енкаведисти постріляють, постріляють і – щезають (Частина ІІІ)

Дата публікації допису: Feb 01, 2013 7:0:3 PM

Автор: Дарія Юріївна Кошак-Свистельницька

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 162

У квітні 1945 р. мені сказали іти у Химчин. У Рожнові прийшлося просидіти більше двох тижнів, бо всюди були засідки, тож у Камарський ліс, під Химчин, я прийшла в перших днях травня. Там вже була «Леся» – Лепкалюк Іринка (раніше вона була окружною юнацтва під псевдом «Хмара»), «Ксеня» – Ліда Німа з села Старі Скоморохи Галицького району, дочка священика, «Сизий» – Степан Радиш з Рожнова (раніше був пропагандистом в селах Космач, Шешори, Брустури). «Самбірський» – Сенюк Микола з Старих Кут (раніше чотовий сотні «Мороза»), хворів на запалення легенів, лікувався в Іспасі, після чого його направили до нас пропагандистом.

Провідником нашим був «Грім» – Василик Ярослав з с. Вікна Городенківського району, студент Львівського політехнічного інституту. Було організовано ООП – Окружний Осередок Пропаганди.

Мали свою боївку з 3-5 стрільців, але переважно наша група перебувала при відділах, які відпочивали після рейдів у Камарських лісах. Це були сотні з куреня командира «Скуби» під орудою «Мороза», «Гамалії», «Підгірського», «Білого». Ми складали відозви, листівки до населення, до стрільців УПА, до большевиків. Видавали газету «За волю!» Газета друкувалась на половину листа. На першій сторінці відбивався дереворитом дуже гарний краєвид – ряди стрільців, освічені сонцем, з крісами і прапорами в руках, перед ними – лани пшениці, за ними – Собор св. Юра, а внизу напис: «За волю!» Намалював першу сторінку «Сизий», а виготовив на дереві різьб'яр з Брустур. «Сизого» я знала ще хлопчиком зі школи. За цей час він дуже змужнів, роздався в плечах, став мудрим і здібним юнаком. Ліву руку він завжди тримав у кишені, бо мав вроджений дефект (на лівій руці не було пальців), зате Господь щедро нагородив його талантом – він гарно малював, був добрий промовець. Освіту здобув у Коломийській гімназії, багато читав, писав статті. Писав статті і «Самбірський», але основну роботу вів провідник «Грім». Як і в Жаб'ю, друкували ми з «Ксенею», а частіше «Ксеня» диктувала мені. Технологія була стара: текст видряпували на восківницях і друкували на ротаційному цикльостилі. Слухали радіо, читали газети, які приносили хлопці з терену, збирали літературу. Зв'язкові розносили нашу пошту на всю Коломийську округу, на Буковину. Дуже часто приходив до нас окружний провідник «Борис» – Гладкий Григорій Йосипович (1922 року народження, з м. Бережани Тернопільської області, щупленький, середнього зросту, завжди дуже акуратний), а з ним його секретарка «Соня» – Гоянюк Катруся зі Спаса, теж маленька, тихенька і скромна. Ми її називали «Сонечко».

Приходила до нас часто «Уляна» – Водоставська Надя з Коломиї, організаційна Коломийського повіту. Ми її дуже любили. Маленька на зріст, худенька, вона добре знала терен і була дуже відважна. Поночі переводила лісами відділи через Карпати. Її часто питали: «Уляночко, як ти не збиваєшся з дороги?» А вона усміхнеться і каже: «Я до дерева притулюся, обійму його, а воно мені і скаже, куди далі йти». І це не було вигадкою: в рідних горах повстанцям допомагало кожне дерево, кожний камінь. Приходила до нас і «Оксана» (Одинська Ольга зі Стецеви) дуже гарна дівчина, кароока, чорнява, а також Дарія – «Вірна». Любі мої подруги. Вони працювали в терені, де було чимраз важче – облави, засідки, провокації. Приходили до нас, щоб спокійно перебути кілька днів, відпочити, а потім знову ішли на завдання в терен.

Прийшла до нас у табір Орися, дочка священика з Городенківщини. Як вона чудово складала вірші! Бувало, сидить, сидить і раптом десь зникне. А за якийсь час приносить списаний листок паперу – слухайте, дівчата. І читає нам новий віршик, а я друкую:

Край діброви берізка стояла,

Свої віти плела, розплітала.

Таке синє, як очі, як твої,

Розгорнулося небо горою.

Я іду і минаю байдужньо

Цю берізку задуману й тужню.

Ой, чого ж ти, подруженько мила,

Свої очі руками закрила?

Чом не хочеш дивитися нині

На це небо, погідне і синє?

Вечорами, як уже стане темно, ми сідаємо довкола вогнища і тихенько говоримо або співаємо. Наш провідник «Грім» витягне руки до вогню і затягне свою улюблену пісню «Рибалка молоденький». Він трохи шепелявив букву «р», але то не шкодило.

Часто в нас у таборі відбувалися конференції. Тоді приходили з Краєвого проводу провідники «Митар», «Роберт», «Залізний» (родом з Вінниччини, колишній чекіст), «Демон» (надрайонний організатор Колимийського терену), його дружина Дарка, «Рибак» (господарчий Коломийської округи), провідник «Сталь» зі своїми хлопцями з Буковини. Останній прийде, сяде між нами, обійме усіх і так нас жаліє: «Дівчатка мої, ви вже старі партизанки, вже зі стажем. Ну, як ви тут? Чогось погано взуті, погано вбрані, часто бігаєте на завдання?» А сам змучений, виснажений, кругом очей зморшки, на скронях сивина. Дуже тяжко було їм на Буковині. Весь час у русі, бо постійно за ними погоня, засідки, облави. Боївку він мав з наших хлопців, з галичан. У 1944-1945 роках ад'ютантом при ньому служив Йосип Гринчук («Чигирин»). Виконуючи завдання в Кутському районі (він ходив у формі лейтенанта), попав на засідку. З кулемета йому посікли ногу і пораненого забрали в тюрму в Кути, засудили на 10 років. Провідник «Сталь» дуже за ним шкодував.

Постійно ми міняли місце постою. Переходили переважно ночами. Часто так було, що при переході десь досвітком надійде команда відпочинку чи короткого сну, тоді відійдемо кілька кроків від дороги і лягаємо покотом один коло одного, щоб зігрітися. І ніколи не було випадку, щоби хлопці образили дівчат, щоб дозволили собі якийсь непристойний жарт чи щось негарне. За три роки підпілля не пам'ятаю такого випадку. На підпитку у табір теж ніхто не з'являвся.

Командирові «Скубі» я часто друкувала звіти і всякі інші документи. Дивувався, що я так швидко друкую. Друкувати доводилось і при вогні, і при свічці, і при місяці – всяке траплялося.

Це було 27 вересня 1945 р. Наш табір був недалеко Химчина. Над ранком, коли вже починало сіріти, ми всі позривалися на ноги – почули десь недалеко автоматні черги. Що це? Сильно стривожилися. За якийсь час у табір прийшли провідник «Борис», політвиховник відтинку «Левада», «Рибак», кілька командирів – всі дуже сумні і мовчазні. Аж перед обідом під великим секретом «Сизий» нам сказав, що сталося велике нещастя – загинув командир «Скуба». Він з відділом повернувся зі Снятинщини і відразу ж подався поза Коломию, на Воскресінецьку гірку, щоб полякати трохи коломийських москалів. З кулеметів і мінометів обстріляли більші об'єкти. В Коломиї загасло світло, почалась паніка. Акція, без сумніву, була би вдалою, якби не сталося нещастя: стрілець з обслуги міномета неправильно заклав снаряд і від вибуху загинула обслуга, а «Скубові», який стояв недалеко, малесенький уламок потрапив у сонну артерію, і він тут же впав. Встиг іще сказати: «Візьміть мене...» Його взяли на палатку і відразу відступили. По дорозі, у селі Кривобродах, він помер. На границі Кривоброди-Пилипи, його тимчасово поховали. А постріли, які ми чули, – це був салют над його могилою.

Командир «Скуба» – Гах Дмитро, родом з Хриплина, вік 32-35 років, дуже здібний командир, суворий, вимогливий, справедливий. Стрsльці його дуже любили. Він уже командував куренем (його сотню перебрав командир «Білий»), а стрільці все одно називали себе «скубівцями» і дуже тим гордилися. Великий авторитет «Скуба» мав і серед населення. А москалі його боялися, як вогню. Смерть «Скуби» провід дуже довго тримав у таємниці, бо знав, що стрільці будуть за ним тужити. Це була для ОУН і УПА непоправима втрата.

У наші ліси на відпочинок після рейдів і боїв приходила сотня командира «Підгірського» – Костянтина Приймака з Молодятина. Він закінчив Коломийську гімназію, пройшов старшинську школу в Космачі і очолив відділ. Часто мав бої в околицях Микуличина, був два рази поранений. Стрільці в нього були з Березовів, Мишина, Лючок, Спаса, добре вишколені, дисципліновані. Сам високий, стрункий, з ясним кучерявим чубом. Часто приходив до нас, дівчат, і розповідав якісь смішні історії, приносив нові пісні, вчив нас співати. Завжди з ним було весело. Мої дівчата чомусь стали підтягати мене на рахунок його особи. Я сердилася...

Ми, дівчата, жили дуже дружно, і не було між нами таємниць. Ми знали, що «Леся» і провідник «Сталь» кохаються, що провідник «Борис» симпатизує Ксені, що «Соня» і командир «Білий» знаються віддавна і люблять одне одного. У «Скуби» і «Залізного» також були наречені – Ліда та Зенка, дочки священиків. Але ж чи до любові нам було? Тривала сувора тяжка боротьба. Щодня приходили болючі вістки про те, що хтось загинув, попав на засідку, підірвався на міні, застрілився, а отже – не верне до нас уже ніколи. Падали хлопці, падали дівчата. Селами скаженіли большевики, жорстоко караючи тих людей, які допомагали повстанцям. Заарештовували, страшенно катували, палили господарки, вивозили на Сибір. Не страшно було вмерти, страшно було живим потрапити у руки ворога, бо не знати, чи вдасться мовчки витримати тортури.