Казка про мову

Колись дуже давно жив на землі один народ. Було це сильне, красиве і могутнє плем’я. Люди дружно працювали, вирощували та збирали врожаї, рибалили, полювали, розводили худобу. Заможно жило це плем’я. Та була в них велика біда – не мали вони мови. Зовсім не вміли розмовляти, не могли співати пісень, не могли ні сваритися, ні вимовляти слів радості й любові, тому посмішка рідко торкалася їх облич.         А винні в цьому були вони самі…

Багато років тому цей народ образив добру фею – Мову, і вона, гірко зітхнувши, назавжди пішла від людей, забравши з собою квіти. Оніміле плем’я давно вже пошкодувало, що скоїло таке, та часу назад не повернеш, помилку не виправиш.

А в тому селищі, де мешкало оніміле плем’я, жили дівчинка з довгою косою, добрим серцем та великими, як небо, очима, а по-сусідству хлопчик, який чудово грав на сопілці.  Хлопчик часто заходив до сусідів, щоб подивитися на прекрасні вишиванки дівчинки, а вона слухала й захоплювалася його чудовою грою.

Бачачи, як тяжко бідує їхній народ без мови, діти самі теж переживали, бо не могли висловити своїх думок і почуттів.

Хлопчик надумав відшукати Мову, попросити в неї вибачення за свій народ і повернути втрачені слова-квіти.    Дівчинка вирішила піти з ним, бо одна голова – добре, а дві – краще. Та як же вони обізвуться до Мови, як скажуть, навіщо прийшли? І дівчинка вишила їхнє прохання на рушнику – він вийшов прекрасний, а хлопчик вирішив домовитися з феєю з допомогою гри на сопілці. Полилася чарівна мелодія, якою всі заслухалися…

Чи довго шукали діти фею, чи ні – того ніхто не знає. Знайшли її серед величезного поля, засіяного квітами-словами, які вона доглядала. Від пахощів цих квітів у дітей запаморочилася голова, а з вуст полилася пісня.

Діти показали Мові свої дари.

Побачивши рукоділля дівчинки, почувши гру хлопчика, Фея все зрозуміла без слів. Взяла оберемок своїх чарівних, запашних, різнокольорових слів і пішла за дітьми, понесла мову людям.

З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж!  Вдихнули люди аромат чарівних квітів – і… заговорили, заспівали від щастя!

З того часу  бережуть люди слова-квіти, шанують Мову, бо вона – найбільший, найкоштовніший скарб.

5-А клас ЗОШ № 7 м. Бердянська, Україна, 2017 р.