Ізотов. Как пастирчето Василчо победи чуждоземците

Ізотов. Як Василько - пастушок чужинців переміг

А вранці, лише сонечко кидало перші промінці на землю, на вулиці села звучала інша мелодія – весела, іскриста. Це грав на сопілці сільський пастушок Василько. Цією життєрадісною мелодією він скликав корівок на пасовище в лузі.

Одного разу, опівдні маленький пастушок зі своїми корівками прийшов на лісову галявину. Там він збирався перечекати обідню спеку. Але враз подув різкий вітер. Навіть не вітер – справжнісінький вітрюган.

Затремтіли листочки на деревах, протяжно заскрипіли високі сосни, і Василько почув, як усе в лісі злякано зашепотіло:

 – Біда... Біда йде...

 – Му... у...у... Злякались і корівки та хотіли бігти до дому. Але

Василько-пастушок заспокоїв їх.

 – Не бійтеся. Йдемо в глиб лісу. Там сховаєтесь. Я ж тим часом піду

тай дізнаюся, що за біда насувається на нас.

Так і зробили. Тварини слухняно йшли за хлопчиком в лісові хащі, де він наказав їм зачаїтися і чекати. Сам же Василько пішов назустріч вітру, пробирався через густі чагарі і підступні болота. А коли ж дійшов до протилежного краю лісу, то побачив на широкому полі вороже військо. Чужинці отаборилися: частина вояків рубала дерева, розпалювала вогнища, інші ставили котли, щоб варити їжу. Вершники на конях підганяли до табору полонених, а щоб змучені, зв'язані люди йшли швидше – чужинці нещадно шмагали їх нагаями.

Василько все це бачив. Але щоб вороги не запримітили його – хлопчик повернувся до лісу. Враз зашуміло листя на великому дубі, біля якого він проходив.

Пастушок почув людський голос...

 – Хлопчику, що ти бачив на галявині?

 – Ой, дідусю-дубе, – шморгнув носом Василько, – там так багато чужинців, вони знущаються над полоненими людьми. А завтра військо вирушить далі руйнувати і розорювати наші міста і села. У хлопчика від розпачу потекли по щоках сльози. Ліс притих і серед цієї моторошної тиші чути було лише тріск гілок та глухі удари падаючих на землю дерев. Старий дуб трохи помовчав.

Та невдовзі листя знов зашелестіло і Василько почув:

 – Не плач, хлопчику, як тільки сонце сховається за лісом – приходь до мене. Я подумаю, як прогнати клятих бусурманів.

Зрадів пастушок, побіг до своїх корівок, заспокоїв їх та швиденько повернувся назад. На цей час сонце вже сідало за лісом і сутінки огортали землю. Побачив старий дуб Василька, та й каже:

– Відламай від моєї найбільшої гілки невеличку гілочку і обірви на ній всі листочки.

Не гаючи часу, хлопчина швиденько заліз на дерево і зробив все так, як наказував дуб.

 – Тепер іди прямо і побачиш галявину, на якій лежить повалений дуб. Це мій старший брат. Він помер сто років тому. Як зійде на небі місяць і освітить галявину, ти сідай на стовбур і шмагай його гілочкою поперед себе і позаду. Та не забудь примовляти: «Дубе, дубочку, обернись великим конем, а мене зроби сильним і хоробрим козаком. Дай мені сили прогнати чужинців з нашої землі...»

Трохи помовчавши – кремезний велетень додав:

 – Мало не забув. Повернутися на галявину з ворожого стану вам слід до сходу сонця...

Василько - пастушок подякував дідусеві дубові та й пішов шукати галявину. В цей час на небі вже з'явився місяць, і хлопчик досить легко знайшов старого дуба. Він відгорнув траву, сухі гілки, сів верхи і почав шмагати деревину, що є сили, не перестаючи при цьому казати примовку.

Через деякий час колода поволі почала рухатися і підніматися до гори – все вище і вище. Хлопчик відчув, що сидить на коні, а в руці в нього замість гілочки довжелезна нагайка. Кінь повернувся в той бік, де було вороже військо і поволі пішов. З кожним кроком він ставав все вищим і вищим, а з ним ріс і Василько. Коли ж вони наблизились до лісової галявини, то вже були такими велетнями що ліс видався їм низеньким, як кущі. На Василеві були червоні чоботи, голубі шаровари, сорочка-вишиванка, а на голові – козацька шапка.

З висоти Василько - пастушок побачив вогні смолоскипів, що освічували ворожий табір. В мідних котлах варилася їжа. Посередині стояв великий білий шатер, підступи до якого пильно охороняла сторожа. Звідти чутно було сміх та гучну музику. Вороги почувались, як вдома.

 – Гей, кляті бусурмани! Забирайтеся з нашої землі! – Крикнув, що є сили, Василько. Його грізний голос, неначе грім, пронісся над полем. Враз згасли всі вогнища. Кінь під хлопцем звивався, як змій і бив копитами землю. Вона тремтіла і гула. Чужинці зачудовано дивилися на незвичайного велетенського коня. Та й вершник був йому під стать. Тож військо завмерло від подиву. А козак – Василь так свиснув, що великий білий шатер захитався і впав на землю, поховавши під собою нахабних завойовників. І пішов топтати кінь-велетень непрошене військо, а молодий козак гнав ворогів нагайкою геть з рідної землі. Злякалися чужинці, затремтіли їхні ряди, почали вони кидати зброю і тікати.

Більше це військо ніколи не приходило на схили Дніпра.

Гнав козак Василь ворогів до самісінького кордону. Коли ж вершник пересвідчився, що за втікачам аж куриться земля, то повернув коня додому. Чим ближче до рідного лісу кінь і хлопчина ставали все меншими і меншими. Рівно опівночі вони зупинились на знайомій галявині. В руках у пастушка замість нагайки знову з'явилась гілочка, а кінь припав до землі і став, як і раніше, деревом.

По знайомій стежині маленький пастушок побіг до старого дуба , поклав до підніжжя дерева гілочку і сердечно подякував за допомогу. Зелений велетень відповів йому легким шелестом листя. Далі Василько поспішив до своїх корівок і відвів їх додому. Про свої пригоди хлопчик нікому не розповідав. Але люди, котрі повернулись з ворожого полону, пам'ятали, що своїм звільненням вони завдячують незвичайному героєві. Вони казали, що козак-визволитель дуже схожий обличчям на малого пастушка. Отож слава про Василька поширювалася від одного села до іншого. Люди любили і поважали хлопчика. Ранком, коли Василько збирав своїх корівок на пашу, з хлопчиком привітно віталися в кожному дворі. А він, як завше, награв на сопілочці.

Коли ж до села заходили мандрівні бандуристи, вони часто співали пісень про героя козака, який визволив земляків з полону і вигнав ворогів з рідної землі. Але як воно було насправді – не знав ніхто, окрім Василька і його лісових друзів.

Валентин Ізотов

Ізотов. Как пастирчето Василчо победи чуждоземците

Ізотов. Як Василько - пастушок чужинців переміг