Embedded Files
Один із сучасних поетів зауважив, що «різні люди, як зірки, на різній горять висоті». Якщо людей уподібнювати зіркам, то треба буде визнати, що вони різняться не лише висотою, а й яскравістю горіння. А інший поет зазначив, що кожна людина залишає по собі слід на землі: одна — ледь примітну стежинку, яка губиться у високій траві чи бур'янах, інша — торує широку дорогу, якою йдуть інші люди, цілі покоління і навіть не задумуються над тим, хто ж проклав цей битий шлях.
Такою людиною, яка все своє свідоме життя горить високо і яскраво і залишила по собі широкий і виторований слід, і є Микола Степанович Шаульський, якому сьогодні виповнюється сімдесят років. Його сімдесятиріччя з дня народження щасливо співпало з п'ятдесятиріччям Великої Перемоги радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками, в досягнення якої він як воїн вклав і свою частку. Про це свідчать і бойові нагороди, і фронтові поранення, за якими оте яскраве горіння серця і душі.
У нагородному листкові, підписаному 11 лютого 1944 року командиром 1054 стрілецького полку Радаєвим, сказано: «В бою 8 лютого 1944 року за населений пункт Велика Лепетиха Запорізької області, діючи у складі взводу, рядовий Шаульський М. С. перший увірвався в окопи противника, будучи поранений, після перев'язки знову повернувся в стрій і, вміло діючи разом з іншими бійцями у вуличних боях, долав шалений опір противника. Особисто знищив сім гітлерівців. Достойний нагородження орденом Слави третього ступеня».
І такі бої зустрічалися на фронтовому шляху вісімнадцятилітнього солдата не один і не два, аж, поки на підступах до Одеси на станції Роздольній не був тяжко поранений в ліву ногу, після чого став інвалідом другої групи і приїхав у рідний Бердянськ на милицях. Про повернення на фронт не могло бути і мови. Тому після того, як рана загоїлася і можна було ходити без милиць, потомствений рибалка з Матроської Слобідки Микола Шаульський очолює комсомольську рибальську бригаду, яка згодом стає одним з кращих рибальських молодіжних колективів Північного Приазов'я.
Таку вже вдачу заклали батьки Миколі, що за що б він не брався, яку б роботу йому не доручили, він не міг її виконувати так-сяк, упівсили. Послали його вчитися до Одеської юридичної школи. І хоч було дуже нелегко, Шаульський закінчив її з відзнакою. Правда, працювати юристом не довелося, але після, коли його обрали головою Бердянської ради народних депутатів, а через два роки першим секретарем міського комітету Компартії України, юридичні знання йому стали у нагоді.
Саме на цей період — головування у міськвиконкомі і очолювання міської партійної організації (а це майже вісімнадцять років) — і припадає зоряний час і в житті Миколи Степановича Шаульського, і в історії Бердянська. Шістдесяті і сімдесяті роки так звані демократи нарекли глумливо роками застою. А для Бердянська ці роки були роками найвищого злету, найбільшого розквіту промисловості, курортної справи, охорони здоров'я, культури, комунального господарства.
Посудіть самі: Бердянськ, який під час відступу німецьких загарбників був знищений на 83 проценти, в якому не вціліло жодне промислове підприємство, жодна школа, жоден заклад культури чи охорони здоров'я, почав зводитися на ноги. І особливо бурхливого розмаху набрало відродження міста саме в 60-70 роки. За цей час були споруджені міський Палац культури, Будинок піонерів та школярів, універмаг, Будинок зв'язку, середні школи № 7,10,11, медичне училище, машинобудівний технікум, заводи скловолокна і «Прилив», взуттєва і трикотажна фабрики, виросли нові селища кабельників, скловолокна, бо вводилось у дію по 50-60 тисяч квадратних метрів житла щорічно. Виросли нові корпуси міської лікарні.
Бердянськ у 1970 році став всесоюзною оздоровницею. Виросли нові корпуси санаторіїв «Лазурного», «Приазов'я», «Бердянська». З 1960 року, коли на Ближній косі були споруджені перші будиночки «Прибою», почалося бурхливе освоєння Бердянської коси, на якій згодом розташувалося понад півсотні санаторіїв, баз відпочинку, профілакторіїв, піонерських таборів. Бердянська коса стала знана не лише в Україні, а й в усьому Радянському Союзі. Тут відпочивали трудящі люди з Уралу і Казахстану, Сибіру і Прибалтики, з Мурманська і Тюмені. Багато підприємств з цих далеких країв мали тут свої бази і піонерські табори. Вони ж вкладали, як тепер модно говорити, свої інвестиції і в розвиток інфраструктури. Тобто на пайових внесках була споруджена дорога з твердим покриттям на косі, прокладені лінія електропередач, водопровід, каналізація. За цей же час у Бердянську виросло півтора десятки піонерських таборів і серед них — піонерська здравниця дослідного нафтомаслозаводу «Червона гвоздика», яка отримала заслужену назву азовського «Артеку». В 1973 році в Бердянськ був прокладений газопровід.
Багато чого ще я не назвав, що було зроблено в Бердянську за роки, коли біля керма, скажемо так, був Микола Степанович Шаульський.
Хтось прочитає і скаже, що ж тут героїчного, мовляв, планували, кошти відпускали, ось і будували. Так, та не так. Скільки треба було проявити тому ж таки Шаульському наполегливості, підприємливості (і тоді воно було!), щоб «вибити» фінансування, ліміти, скажімо, на той же Будинок піонерів та школярів, який став одним з кращих в області.
І з якою гіркотою, з яким болем нещодавно говорив Микола Степанович:
— Скільки труда було вкладено в цю споруду, все робилося для дітей, а тепер там засіли комерсанти...
Медичні працівники міської лікарні старшого віку, мабуть, пам'ятають, як споруджувалися терапевтичний, хірургічний та інші корпуси. Будувалися вони методом народної будови за рахунок коштів підприємств міста. І не було дня, щоб на цих спорудах не побував Микола Степанович.
Те ж саме було і тоді, коли зводився міський Палац культури й інші споруди міста.
Коли в 1977 році М. Шаульський пішов з посади першого секретаря міськкому партії і став начальником морського порту, то і сюди він приніс отой неспокій будівничого і новатора. Відразу ж він почав споруджувати приміщення управління порту, будівлю морського вокзалу, розширювати вантажні причали. В Бердянський порт стали заходити кораблі майже з усіх країн світу. Вантажообіг виріс в ті роки майже втричі.
В історії Бердянська було два великих його творці — це Кобозєв М. С., який був одним з перших його градоначальників і почав будувати і порт, і місто. І адмірал Шмідт П. П., батько легендарного лейтенанта Шмідта, будучи начальником порту і градоначальником, багато зробив для благоустрою міста, для розвитку його культури і науки.
І в цей список начальників порту і градоначальників Бердянська може по праву стати і Микола Степанович Шаульський, бо стільки, як зробив він для Бердянська, ні до нього, ні після нього ніхто не зробив, та і вряд чи хтось зробить за такий короткий проміжок часу. Візьміть останні десять років так званої перебудови. Не тільки нічого суттєвого не зроблено, а й те, що було, руйнується, розвалюється: ті ж піонерські табори, дитячі дошкільні заклади...
Бердянці (особливо люди старшого покоління) знають Миколу Степановича Шаульського не лише як будівничого творця й доброго господаря, а й як чуйну, турботливу і уважну людину, для якої перш за все була турбота про простого трудівника. І тепер, коли він на пенсії, не буває дня, щоб хтось до нього не звернувся за порадою, за підтримкою. І він по можливості допомагає,
Поздоровляючи Миколу Степановича з 70-річчям від дня народження і з 50-річчям Великої Перемоги, хочеться побажати йому доброго здоров'я і такого ж неспокою і яскравого горіння у справах, які він вирішує тепер, беручи участь у багатогранній громадській діяльності. Однією з таких граней є участь у роботі міського клубу садоводів-городників, де розкрились нові його сторони — природолюба, вмілого і досвідченого садовода і городника.
А якщо повернутися до притчі про слід на землі, то можна з упевненістю сказати, що слід, який проклав Микола Степанович Шаульський, не загубиться до тих пір, доки буде стояти місто над морем — Бердянськ.
Михайло Кривошей
Page updated
Google Sites
Report abuse