Вільям Затьора – просвітянин, громадський діяч і поет

(Уривок статті)

Ганна Леонідівна Токмань, доктор педагогічних наук, кандидат філологічних наук, професор Переяслав-Хмельницького ДПУ ім. Григорія Сковороди, керівник міськрайонного об’єднання Товариства української мови «Просвіта» 1988 – 1996 років

[…] Прекрасний педагог і агроном, він начебто поєднав ті дві іпостасі, які століттями берегли український дух – землеробів і інтелігенції. Любив землю і все, що на ній проізростало, читав, думав, приймав те, що осмислено, в серце і жив за його законами. Не зраджував, не лякався, не відступав. А як розповів Юрій Васильович, у СРСР був гнаний, зазнав і зради начебто щирих українців (редакція видання, куди надіслав вірші, переслала їх в Бердянське КДБ), і «роз’яснювальної» бесіди в КДБ, і відчуження вчорашніх начебто товаришів. Був вірний собі та Україні. Україна була в серці, тому відступити від неї означало б зрадити себе. 

А ще був митцем, як і брат, тільки писав не фарбами, а словом  - така талановита родина, такі гени, рід. Як літературознавець-україніст, хочу сказати тепле слово про українськомовні вірші Вільяма Затьори. Доля водила його різними землями: козацьке Подніпров’я - батьківщина, дідизна; Кишинів - столиця Молдови, прекрасний край студентських років у сільськогосподарському інституті; Гагаузія – південь Молдови, самобутня нація, початок трудового шляху; а ще були Тирасполь (друга, вже педагогічна вища освіта), і навіть Примор’я в Росії, далекий порт Посьєт на березі Японського моря – служба у радянському війську. Більшу ж частину свого недовгого життя Вільям Васильович прожив у Бердянську - і полюбив цей край. Про життя, переконання, любов розповідають вірші, такі ж щирі, без жодної ноти фальші, як і його вчинки.

Його вірші мають стрижень, чітку систему цінностей і критику антицінностей, беззастережну і категоричну. 

А чесність в нас тепер не в моді,

В нас чесних дурниками звуть.

Неначе пошесть у народі:

Моральна криза – її суть.

Насмілювався в країні ГУЛАГу казати правду про лицемірство партійних керівників.

Говорять в нас добро все спільне,

Та недоступне чо́мусь нам:

З КПРС князі удільні

Гребуть собі народний крам.

Та найбільше ранило спустошення душ звичайних людей. Любив Україну, романтично її підносив  і водночас був суворим реалістом щодо стану суспільства, ранили зміни в людях, їх моральне падіння. У вірші «Дві юності» дає політичну оцінку занепаданню духовних цінностей: 

Куди в них поділось хороше

І хто оті душі спустошив?

Не ворог заморський з небес,

А нечисть із КПРС.

А у творі «Знайомі обличчя» автор обурено змальовує типовий портрет людини маси (Х. Ортега-і-Гассет)

Хапай і греби,

Що ще можна схопити,

Самому спливти,

А других потопити.

Чим гірше країні,

Чим тяжче народу,

Тим радісніш вашому 

Підлому роду.

Вільям Затьора належав до іншого роду - вільного, доброго, козацького. Любив життя, розумів його скінченність, тому у віршах так гостро відчувається радісне переживання краси існування, посилене розумінням його минущості (наче передчував, що дорога не буде довгою). Так, у вірші «Ціна життя» читаємо: 

Хай як не тяжко у цім світі

Чиєсь безглуздя пережить,

Я радо мчатимусь по літі

Туди, де синя даль дрижить.

Життю земному знаю ціну

З земним повітрям запашним.

І перш, ніж я цей світ покину, 

Спішу надихатися ним.

Життя для поета не тільки самоцінна річ, прекрасна й вагома, бо скінчиться, коли ще не надивився, не надихався, а й час для боротьби, бо саме вона надає сенс існуванню. У вірші «Не все одно» він пише:

Того не бачить нам, не чути,

Бо зникнем ми, як не було,

Але поки живі, ми – люди

Й бороти мусимо те зло!

Свою любов до України, відданість їй поет виражає метафорично, готовність стати часткою рідної землі – вишукана філософська метафора, за якою мотив смерті як самопожертви. У поезії «Просто́ри України» читаємо:

Я б хотів так іти, відпочинку не знати,

Щоб землі тій віддатись душею сповна.

Я готовий хоч зараз її часткою стати,

Лиш би тільки завжди розквітала вона.

У вірші «Спасибі, друзі!», написаному в 1973 році читаємо про те, що стало основою активної участі Вільяма Васильовича у діяльності Товариства української мови.

Одягнені святково

Йдуть люди, як боги,

І рідну серцю мову

Я чую навкруги.

І серце вже не в тузі,

І болі відлягли.

Кричу: «Спасибі, друзі,

Що мову зберегли!»

Дуже зворушливі вірші родинної тематики: думки і почуття, у них висловлені, настільки універсальні, що сприймаються як заповіт усім українцям, як щось найсокровенніше, найголовніше. У вірші про рідну хату - архетип, близький кожному українцеві. Прекрасна метафора про море сонця у кожному малому віконці прочитується як символ любові й безмежної вдячності родині й Україні у творі «Сонце в шибках»:

Ось тут моя хата,

В ній дрібні віконця,

Та у кожній шибці

Ціле море сонця.

А питання «Чи знаєш, сину…» у Вільяма Затьори звернене до всіх заблукалих синів України.

Чи знаєш, сину, ти,

Що є друге життя – 

В нім радість пізнання,

В нім щастя повнота,

І розум в нім ясний,

І світлі почуття,

І відгук на печаль,

І серця доброта?

Його «Молитви за синів» - це молитви самої України.

Хоч вас і пригріла далека країна,

Але чужина, вона є чужина.

Занесені вітром, немов дві билини,

Завжди пам’ятайте: вітчизна одна. 

Пейзажна лірика посідає значне місце у доробку Вільяма Затьори, природа близька йому своєю щирістю, мудрою простотою, різноманіттям форм, радістю життя. Із захватом описано і Молдову, і Софіївський парк, і Кримські гори, проте найбільше творів про Бердянщину. Приазов’я стало рідним краєм для поетичної душі Вільяма Васильовича. Його вірші про море та його узбережжя нагадують нам, що автор – біолог за фахом, тож зустрічаємо точні назви й описи рослин, птахів. У вірші «Відгомоніло літечко» бачимо осінній пейзаж, у якому образи кермека й похмурого лиману.

Ключем осіннім хмари потягнулись,

Згасили барви на земній палі́трі.

Засохлі трави до землі пригнулись,

І лиш кермек качається на вітрі.

Злітає піна білими клубками

З солоних вод похмурого лиману,

А осінь шарудить очеретами,

Останній промінь гасить невблаганно.

Увага автора часто зосереджується на малих, не прославлених у віршах і картинах рослинах, його приваблює їхня скромна краса і неповторність. Про це, наприклад, вірш «Жовтушник»:

На пустирях в осінню пору

Ще квітнуть квіти запашні.

Вони голівки тягнуть вгору

Назустріч сивій далині.

А в картині степу («Рідний степ») бачимо ціле буйство рослин, кожна з яких чарує митця:

Рідний степ окинуть оком важко –

Трав квітучих буйний океан:

Деревій, петрів батіг, ромашка

І струнких васи́льків гордий стан.

Ось прослалась в’язелю куртина –

Неповторний, ніжний аромат.

Там сивіє братія полинна,

Духмяні́є теж на власний лад.

Астрагалів китиці лілові

Світяться на сонці іздаля…

Ні! Нема, повір мені на слові, 

Кращої землі, ніж ця земля!..

Море також присутнє в поезії В. Затьори, змальоване у різні пори року, з різним настроєм. Цікавим є погляд на море очима чайки у вірші «Рідне море…»:

Обезсилились вітрила, 

Мовчки ждучи вітру.

Чайка біла, легкокрила

Лине над блакиттю.

По воді крилом черкнула,

Глянула на себе,

А під нею промайнуло 

Те ж бездонне небо.

Душевна спорідненість ліричного героя з природою часто відчувається у віршах, коли чи то природа віддзеркалює стан людини, чи то людина переймається станом довкілля. У вірші «Злітає листя» листок одночасно злітає і з клена, і з душі людини.

Душа німіє і холоне,

Коли у клена за вікном

Стає убогішою крона

Із кожним втраченим листом.

1979 року Вільям Затьора написав вірш «Іде весна», у підтексті якого, безумовно, приховано думку про національне визволення України. Наведемо першу і останню строфи твору.

Іде весна крізь сині зливи

І крізь виття гучних завій,

Та проголошує щасливо

Кінець сваволі зимовій.

…

А по землі крилаті тіні 

Біжать привиддям мовчазним…

Іде весна по Україні

Світанком року осяйним.

Вільям Васильович побачив весну в Україні, він був одним з її творців. Його життя було світлим, вірші щирими, справи добрими. Ми, його соратники, друзі по Товариству української мови, шануємо пам’ять вірного і сміливого українця, громадського активіста, людини, яка потверджує: Бердянськ – це місто патріотів, готових виборювати й боронити свою Батьківщину. 

м. Переяслав-Хмельницький, 12.04.2019, пт.