З історії Запорізької Січі

У 1553 році князь із Волині, Дмитро Байда-Вишневецький, зібрав в роту козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпровські пороги. Там на віддаленому, але стратегічно важливому острові Мала Хортиця, будує укріплення з кам’яним замком – «Січ». Ця назва походить від слова «сікти», тобто «рубати», і первісно означала укріплення з дерева та хмизу («засіка» – укріплення).

Дмитро Вишневецький перетворює Запоріжжя на осередок всього козацтва. Столицею запорізької вольниці була Січ – своєрідне місто-фортеця.

Чисельність січового товариства не була сталою, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, перетворювалася на людський мурашник. Запорозьке військо ділилося на курені. Більшість козаків тільки числилась за куренями, проживаючи постійно при своїх господарствах на території, що підкорялася Запорозькій Січі. В околицях Січі у мирний час козаки, насамперед, займалися промислами й скотарством, а в паланках (округи у Запорізькій Січі) – землеробством.

Спочатку виникали тимчасові поселення запорізьких козаків. Тоді жінок у Запорізьку Січ не допускали. Потім з’явились і постійні поселення, з жінками, дітьми, і козаки жили там сімейним життям, не втрачаючи, однак, зв’язок із Січчю: прибували сюди за вимогою пішки чи на конях зі своєю їжею і зброєю. Іноді і хлопчиків, своїх синів, теж брали з собою на Січ. Жінки проводжали їх, розуміючи, що головним обов`язком козаків був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народові дух протесту.

Волелюбні козаки захищали свою землю від натисків литовських і польських військ з півночі, а турецьких і татарських орд з півдня. Вони визволяли з турецько-татарської неволі своїх батьків, братів та сестер, наречених, захоплювали трофеї і здобич – зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.

Зброя козаків була дуже різноманітною. Складалась вона зі зброї, виготовленої на Січі, та зброї, захопленої в боях з різними супротивниками.

Частина зброї була дуже поширена, як то: гармати, рушниці, пістолі, шаблі, бойові сокири. Інша зброя, навпаки, зустрічалися нечасто: алебарди, бердиші, аркебузи. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постійно підвищували свій військовий рівень, а також вигадували нові прийоми застосування зброї, що надавало їм значної переваги перед супротивником. Наприклад, довгі списи з металевими наконечниками, крім прямого призначення, використовувались, як опори-підставки для рушниць;складені у вигляді ґрат, як дорога при переході через багно; ощепи, якірці та рогульки – проти ворожої кінноти тощо.

Алебарда – стародавня зброя у виді фігурної сокирки на довгому ратищі, що закінчується списом. Спис – холодно-колюча чи метальна зброя у виді довгого ратища з гострим металевим наконечником.

Аркебуза (або аркебуз) – пищаль, ґнотова дульнозарядна рушниця. Заряджалася з дула кам'яними, а потім свинцевими кулями. Пороховий заряд підпалювався ґнотом від руки через затравочний отвір у задній частині дула.

Бердиш – стародавня холодна зброя (широка сокира з лезом у вигляді півмісяця, насаджена на довге ратище).

Валентин Ізотов