Добрий вечір!!! Сьогодні мої односельці-червонопільці проводжали в останню путь молоду людину, захисника АТО Кузьміних Романа. Не на Донбасі загинув, ні, не через хворобу пішов із життя так рано, у 39 років. Якось врізалося в мозок: "Так не йдуть із життя..." І я не вгамувалася, доки не викричала в собі вірш-реквієм світлій пам'яті Романа, який був щирим другом, завжди приходив на допомогу, як кажуть, за першим покликом...

Так не можна іти...

Так не можна зриватись в дорогу...

Так не можна наосліп

іти в потойбічні світи,

бо життя, як і небо,

тільки раз нам дарується Богом...

Так не можна, мій друже,

не можна навіки іти.

Бо життя наче ранок,

де за нас щиро моляться мами,

де онучкові коника

вистругав з дерева дід,

де промінчики сонця дзвенять,

мов усміхнені гами

і твої ковзани

розмалюють

ніжнісінький лід.

Бо життя наче юність,

де ти загартовуєш волю

і де вперше устами

торкнешся пелюсточків губ,

бо життя наче молодість,

де тебе випробовує Доля

і де ти вже подібний

на дубочок, дубок а чи дуб.

Й коли рідній землі

загрожує хижа заграва,

зробиш крок їй назустріч,

де чекають і кулі, і смерть.

Ти, Роман Кузьміних,

зробив вибір заради держави,

не боявся, що в груди

поцілить вогненний той смерч.

Так не можна іти...

Так не можна зриватись в дорогу...

так не можна наосліп

іти в потойбічні світи,

бо життя, як і небо,

тільки раз нам дарується Богом...

Так не можна, мій друже,

не можна навіки іти...

Сугалова-Катрич Тетяна