Письменники рідного краю: Андрій Олександрович Будугай

Андрій Олександрович  Будугай народився  23 вересня 1966 року у селі Московському Ізобільненського району Ставропольського краю, в Росії.  Але через деякий час батьки  пана Андрія вирішили повернутися на на Бердянщину  (батьківщину матері).

Перші  роки  дитинства Андрій провів у бабусі Василіси в селі Бердянському Бердянського району. Потім – переїзд до батьків у Бердянськ, півроку відвідування дитсадка, а пізніше – шкільне дитинство, яке тісно пов’язане з 8-річним навчанням у Бердянській ЗОШ №4. Завершення навчання в школі припадає на 1981 рік. У тому ж році Андрій вступає на І курс стаціонару відділення плодоовочівництва-виноградарства в Бердянський технікум виноградарства й виноробства. Десь на третій курс припадають перші поетичні спроби.

У березні 1985-го року закінчив технікум. Пропрацювавши кілька тижнів робітником виноградарної бригади в Одеській області,  пішов служити в армію водієм. Служба проходила в Ленінграді, що дало Андрієві можливість значно підвищити свій культурний рівень: практично постійні відрядження, перебування в середовищі військово-медичної інтелігенції, можливість спілкуватися з багатьма людьми зовсім різного плану, відвідувати всесвітньо відомі музеї, ходити на концерти, в театри, в найкращі кінотеатри – усе це разом взяте не могло не накласти відбиток на свідомість людини, яка хоч трохи тягнеться до світлого.

Після демобілізація в 1987 р.  і вступу до  зооінженерного  факультету Української сільгоспакадемії в Києві (нині – Національний аграрний університет)  потрапив на цикл зустрічей, які носили назву «Зоряний ключ». Вів їх письменник Олесь Бердник, а допомагав його друг і видатний кобзар Василь Литвин. Відвідання цих зустрічей, пізнавальних лекцій товариства «Знання» в Київському планетарії, Будинку вчених, відвідування театрів, концертів, музеїв, знайомства з цікавими людьми – це був якісно новий етап у становленні Андрія, який водночас можна назвати логічним продовженням того, з чим він зіштовхнувся в Ленінграді. У цей же період Андрій за допомогою друга Валерія Маринченка почав грати на гітарі, що незабаром його підштовхнуло писати не тільки вірші, але й пісні – тексти й мелодії до них.

У жовтні 1994 року Андрій Олександрович повертається до батьків у Бердянськ. Через пару місяців шлях приводить Андрія в народний театр юного глядача «Данко» при міському палаці культури, де він знайомиться з багатьма цікавими людьми, у тому числі й з Ольгою Дмитрівною Ковтун (в майбутньому Будугай), викладачем української літератури в Бердянського держпедінституту й водночас ведучої дитячої передачі «Веселка» на місцевому телебаченні, на якому вона працювала за сумісництвом уже другий рік, з самого моменту його створення (спочатку як диктор, а потім вже як ведуча авторської передачі).

30 серпня 1995 року Ольга й Андрій розписалися й створили сім’ю. 9 січня 1997 року у них народжується син Богдан.

У 1998 році Андрій закінчив факультет української філології Бердянського ДПІ. У 1997-1998 роках працював науковим співробітником Бердянського художнього музею імені Йосипа Бродського, потім – керівником літстудії «Неопалима купина» в Центрі дитячо-юнацької творчості імені Євгенії Руднєвої м. Бердянська, яку за рік до цього створила його дружина. У цей же час у тому ж ЦДЮТ відвідував хорову академічну капелу вчителів «Промінь», якою керував і керує зараз талановитий музикант Іван Іванович Іванченко. Дружина ж виступала на концертах капели в ролі конферансьє.

Вересень 2001 року був особливий для сім’ї: 03 вересня дружина Ольга поїхала працювати в Київ у Національний авіаційний університет, а 17 вересня туди ж виїхали Андрій і син Богдан. Цей крок сім’я була вимушена зробити через те, що Богдан захворів на таку хворобу, як ранній дитячий аутизм, а в Бердянську для дітей його типу не було передбачено жодного закладу. У Києві сім’ї на допомогу прийшла приватна «Школа-Життя» на чолі з директором Марією Василівною Щибрик, мамою дочки, яка захворіла раніше від Богдана на аутизм у наслідок неправильно зробленого щеплення. Богдан потрапив у колектив, де з розумінням ставилися до нього самого і до проблем його батьків.

22 листопада того ж року Андрій їде на п’ятимісячну спеціалізацію з болгарської мови в Софійський держуніверситет (Болгарія), а після повернення в Україну теж влаштовується працювати (спочатку лаборантом, а потім і викладачем) у НАУ. А через рік з невеликим, а саме в жовтні 2003 року, родина переїжджає жити в Переяслав, влаштувавшись на роботу в ПХДПУ імені Григорія Сковороди. Андрій спочатку працював у відділі дистанційної освіти, а з грудня 2004 року – редактором університетської газети «Педагогічні обрії», де одним із нововведень започаткував літературну сторінку, в якій друкуються вірші й художня проза студентів, викладачів і співробітників ДПУ.

Наразі пан Андрій з сім’єю  проживають у м. Біла Церква, де вони  продовжують свою викладацьку та творчу діяльність.

А.О. Будугай має у творчому доробку, крім віршів та пісень на власні вірші та тексти інших поетів, також ще пісні, покладені на музику композиторами Миколою Ведмедерею (м. Лозова), Вірою Мілусь (м. Бердянськ), Іваном Іванченком (м. Бердянськ), Валентиною Кірносовою (м. Бердянськ), Катериною Любомудровою (м. Ростов-на-Дону, Росія), Віктором Тузиком (м. Переяслав-Хмельницький). Досліджує духовне, космічне значення слова. Свої вірші, пісні й наукові статті про вагу слова й на інші духовні теми друкував в Україні, Росії й Болгарії.

Письменники рідного краю: Андрій Олександрович Будугай