Берда Ліра - 11.08 Тетяна Сугалова-Катрич

11.08 Тетяна Сугалова-Катрич

Вчитель червонопільської загальноосвітньої школи Тетяна Сугалова-Катрич:

«Я стала вчителем української мови та літератури, щоб донести красу рідного слова дітям»

Сазонова Юлія

За плечима Тетяни Іванівни Сугалової-Катрич більше тридцяти років учительської праці. Проте вона не тільки працелюбний і небайдужий педагог, а ще й творча людина. Письменниця, кореспондент, публіцист — це тільки декілька слів, якими можна було б характеризувати її діяльність. Про свій творчий і життєвий шлях Тетяна Іванівна розповіла журналістам «Ведомостей Юга».

Дитинство, запроси мене на вальс…

— Відомо, що у сімнадцять пишуть усі, коли ж почали писати саме Ви?

— Віршувати я почала ще за часів навчання у школі. Пам’ятаю, навіть, до газети «Піонерська правда» надсилала свої твори. Щоправда, їх не надрукували, а натомість прийшла відповідь, мовляв, ще потрібно мені більше читати, більше творити, набиратися досвіду. Мені тоді було років 13 – 14. Потім уже в інститутській літстудії імені Михайла Шломи — поета, випускника Запорізького педагогічного інституту. Той період для мене був гарною такою літературною школою. Там відбувся мій перший творчий звіт, десь на третьому курсі. У нас була тоді багатотиражна інститутська газета «Педагог». От саме там я мала змогу відшліфовувати свою творчу майстерність.

— Чи є автор, творчість якого направила Вас на шлях письменництва?

— Мій улюблений письменник — Михайло Стельмах. Його романами я дихала ще у шкільні роки. Завдяки впливу творів Михайла Опанасовича (до речі, усі вони були прочитані мною ще у дев’ятому класі) прийняла доленосне рішення — нести українську мову людям. Важко мені було тоді: уявіть собі тодішній Маріуполь, де 99 % мешканців користувалися для щоденного спілкування російською. Хтось вважав мене «білою вороною», міські ж літератори називали мене «останньою з могікан», які пишуть українською мовою. Проте усе це не змінило принципів моїх. Після прочитання романів Михайла Стельмаха почала вести дівочий щоденник, де записувала свої твори і роздуми. А із сучасних письменників, які мені подобаються, можу назвати Любко Дереша. Він пише дуже цікаво, а головне — гостро. Я думаю, що зараз нашому суспільству необхідні саме такі твори.

— А як Ви ставитеся до творчості письменників, вивчення яких було заборонено за часів Вашого юнацтва, молодості?

— Звичайно, те, що їх повернули до шкільної програми, — дуже добре. Але, на превеликий жаль, дуже мало такої літератури дійшло до наших часів, зокрема самих творів. Того, що є у хрестоматіях, — дуже мало. Ось наприклад, спеціалізована бердянська школа №16 з поглибленим вивченням української мови та літератури замовляє ці художні твори в Америці, хоча мали б усе ж таки друкувати їх в Україні.

Я вас запрошую до себе на урок…

— Чи впливає місце роботи на формування творчої сторони Вашої особистості?

— Тут скоріше, не місце роботи, а життя навчає. Колись була я дуже скромною. Зараз вже приходжу до того, що потрібно відстоювати свої інтереси. Буває, трапляються неприємності, але й вони мені на користь, бо загартовують характер. Наприклад, пам’ятаю один такий випадок. Я написала присвяти усім своїм випускникам як класний керівник, при цьому прагнула врахувати і нахили дитини, і її уподобання, і, можливо, обраний вже життєвий шлях. Писала, звісно ж, українською, у кожне слово вклала часточку своєї душі. Тим болячіше мені було, коли на випускному вечері їх прочитали перекладеними російською мовою. Ще й досі я «не відійшла» від цього. Проте зрозуміла, як поводитися у подібних ситуаціях у майбутньому. Завжди намагаюся передати усім, хто мене оточує, власну любов до слова українського.

— Мені відомо, що, окрім вчителювання, Ви займаєтесь ще й літературним об’єднанням для школярів «Світанок». Розкажіть, будь ласка, про цю сторону Вашої діяльності.

— Як учитель української мови, як кореспондент, як творча людина намагаюся прищеплювати дітям любов до українського слова, щоб вони не були байдужими до рідної мови. Адже саме у дитинстві закладається той фундамент, на якому вже потім формуватиметься особистість. І ви знаєте, дитячі серця озиваються на українське слово, особливо учасникам нашого літоб’єднання подобається писати твори. Усі свої вірші, етюди, мініатюри ми надсилаємо до газети «Дзендзик», з творами учасників літературного об’єднання «Світанок» ми виходили й на орбіту газети «Запорізька правда», також беремо участь у багатьох творчих конкурсах. Діти отримували навіть грошові премії. Зазвичай, учитель приділяє увагу якомусь одному сильному учневі. Я вважаю, що це не зовсім правильно. Буває, діти приходять усім байдужі, я б навіть сказала — занедбані, але їм теж хочеться творити. Звісно, пишуть вони недосконало, доводиться редагувати, поправляти їхні твори. Але головне те, що такі діти мають змогу виразити себе.

І гірко плаче вірш,

неначе сиротина…

— Чого в Вашій творчості більше: прози чи віршів? З чим це пов’язано?

— Починала як поет, але останнім часом схильна до прозової форми, тому що тут є більше можливостей дійсно висповідати свою душу, розповісти про людину, її життєвий шлях.

Є також декілька пісень на мої вірші, музику до яких написав Григорій Горбач, осипенківський музикант і композитор, а також Михайло Горшков із Маріуполя та Микола Ведмедеря із Харківщини. Він прочитав мої вірші у газеті «Зірка», а потім надіслав мені листа зі своїми нотами.

— Для творчої людини дуже важливо відчувати душевний комфорт. Чи комфортно Вам у селі, де Ви живете?

— Мені дуже добре там, де я живу. Допомагають творити і чудові пейзажі, і рідна земля. Буває, приходить натхнення, коли пораюсь на городі, тому завжди при мені ручка і хоча б якийсь клаптик паперу

— Що більше надихає Вас на творчість: позитивні чи негативні емоції?

— Мені здається, що все ж таки більше негатив. Буває, переплаче душа якесь горе, а потім озивається словом. Якось у нас односелець збив юнака-дев’ятикласника. Ця історія настільки мене шокувала, що я ридала за комп’ютером. Я сподіваюся, що не залишила моя стаття тоді байдужим нікого. Звісно, для дійсно якісного твору потрібен певний стрес у душі. Якщо говорити про поезію, то й там, особливо в інтимній ліриці, переважають сумні мотиви, наприклад, тема самотності й нерозділеного кохання. Я вважаю, що під впливом якихось трагічних ситуацій пишеться легше, бо душа переживає катарсис — очищення. «Моє перо пише болем» — так хочу назвати збірку прози (етюди, нариси, оповідання, сторінки щоденника).

Мамо-мово, не плач, не журись.

Твоїй пісні віддам своє слово

— Як Ви вважаєте, що потрібно, щоб популяризувати українську мову?

— Чи говоритиме людина українською, залежить від дуже багатьох факторів. Це й освіта, й оточення. Взагалі це дуже складне питання, бо, на мій погляд, не досить працюють у цьому напрямку політики. Але як би не було важко, вважаю, потрібно намагатися хоча б там, де живеш, просто спілкуватися українською. Саме так роблю я. Взагалі мені дуже приємно спілкуватися зі старенькими людьми, які мають чималий життєвий досвід за плечима. Спілкуватися — і набиратися від них мудрості. Про окремих із них написала нариси, вірші. Майже усі свої творіння присвячую тим, з ким спілкуюсь. Навіть на сільський риночок приходжу саме заради спілкування.

— Які у Вас плани, перспективи на майбутнє?

— Хотілося б видати збірку із матеріалів пошуково-наукової роботи «Історія села Червоне Поле в усних оповіданнях і переказах». Дуже цікаво: через долю людини проходить фрагмент історії села. Спогади людей про своє життя, зокрема про війну, про період громадянської війни. Цю роботу збираюсь продовжити, тільки на матеріалі сусіднього села Деревецького, там близько ста мешканців залишилось. Щоправда, фінансова проблема щодо видання цієї збірки, як і наступних двох, не вирішена. На свої кошти видавати відразу три збірки — забагато для автора. На жаль, меценати-спонсори «не бігають» за творчими людьми. Немає навіть гонорарів за публікації у всеукраїнських виданнях. Чомусь зіставляю літераторів, журналістів з повіями, які отримують незначні кошти за свою діяльність. З виданням перших трьох збірок поезій пощастило. Знайшлись добрі люди, які підтримали моїх «дітей», дали їм крила.

— Якби Ви були президентом, яких би заходів вжили для розповсюдження української мови в нашій країні?

— Повернуся до болючої проблеми, що постала колись на моєму життєвому шляху. Мені доводилося працювати в російськомовних школах Маріуполя, і зтикалася з тим, що краща половина класу не вивчала української мови. Тож саме українізація шкіл, мабуть, стала би першим моїм кроком, якби була така можливість. Сумний факт: зараз від державної мови відвертаються багато нинішніх політиків. А ще розробила б певну програму підтримки сучасних літераторів.

Слово до рідної мови

Засмутилася пісня твоя.

Хтось в обличчя плює їй: не в моді!

Посмутніли і поле, й бджоляр,

мов без сонця — земля у непогоду.

Мамо-мово, не плач, не журись.

Твоїй пісні віддам своє слово.

Помолюся за тебе: живи!

Не журися, не плач, мамо-мово!

Засльозилась душа. Хай болить

Не у тебе — в твоєї дитини!

Та у небі весна журавлить:

Твоя пісня не згине, не згине!

Он до тебе лелека летить,

щоб почуло дитя рідне слово.

Наливається сонцем блакить

і блакиттю — пісні мами-мови.

Тетяна Іванівна Сугалова-Катрич народилася 29 червня 1956 року у Маріуполі в робітничій родині. Батько був металургом, мати — працівниця. Навчалася у маріупольській загальноосвітній школі, потім — у Запорізькому педагогічному інституті. Закінчила навчання за спеціальністю «Українська мова та література» у 1977 році. Звідтоді і донині працює вчителем, викладаючи у школі цю дисципліну. У 1991 році переїхала з чоловіком і двома доньками з Маріуполя до села Червоне Поле Бердянського району. Саме там через вісім років Тетяну Іванівну знайшли маріупольські поети Геннадій Мороз і Анатолій Сопільник, які допомогли авторці за три місяці видати дві збірки: «Тобі на щастя» (1998) і «Польова стежина» (1999). Третя збірка — «Починаюся з Вас» — вийшла друком у 2006 році. У 2001 році Тетяна Іванівна увійшла до Національної спілки письменників України, а з 2009 року є членом Національної спілки журналістів України. Останнім часом займається пошуковою роботою.

http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=8332

02.06 Городские литераторы объединяются

10.06 Виктор Бердянский из Бердянска

11.08 Тетяна Сугалова-Катрич

11.08 Юбилей Валентина Изотова (80 лет)

12.01 Бердянські письменники. Светлана Скорик

12.05 ЛитТО “Парусу” 80 лет

12.06 В стенах серебряного века

12.07 Я буду счастлива!

13.09 Двотомник "Вітрила натхнення"

13.09 Литературное наследие Бердянска на «Парусах вдохновения»

14.01 "Русское собрание"