Ген за Бердою сива могила

в мареві, наче у плині води.

Незагойне своє, наболіле,

як приїду, несу я сюди.

На потрісканий камінь сідаю.

Де ще є така дивна краса?

Котить вітер аж до небокраю

жовті хвилі пшениці й вівса.

А за річкою на оболоні

барвоквіття — не видно землі.

Що це? Крешуть копитами коні

і дзвенять вудила та шаблі.

То погнали у ліс московитів

наші предки-січовики.

Не страшні їм в'язниці і плахи,

незліченні ворожі полки.

Гей, Таран, Середа, Головатий!

Де курінь ваш останній знайти?

Вашу мужність і мову крилату

як у хаті своїй зберегти?

Степ мовчить. Ані звуку могила.

Тільки жайвір бринить угорі.

Скіфська баба стоїть почорніла

від негод вікових і вітрів.

Мліє мальва, пирій край дороги,

йдуть тополі кудись вдалині.

Краю мій, твої болі й тривоги - у мені.

Володимир Сіренко, 1970