Цей вірш я написала для Фантастмагорії,

присвяченої екологічним проблемам Азовського моря.

Сторінка жалю Азовського моря з
"Книги скарг природи"

***

Люди, люди, що ви наробили?!

Світ за очі хочеться втекти,

Але не здолають мої хвилі,

Мої бідні мешканці путі. 

Я знесилене, я як калюжа,

Мутна, що у тебе під ногами.

А колись було я повноводне,

З гарним краєвидом, берегами.

Мешканці мої не знали втоми,

У водичці чистій проживали.

А тепер, знесилені з утоми,

Всі в калюжі, що у тебе під ногами.

Чим скажіть я, люди, завинило?!

Де скажіть не дало допомоги?!

Я лікую, надаю вам їжу,

По мені йдуть транспортні дороги. 

Мої хвилі спокій навивають,

Сіль морська вас від хвороб лікує.

А ви поділили мої води,

Ворожнеча навкруги панує.

У біді я, люди! У біді я!

Кожен з вас для мене є мучитель.

Де ж той покровитель, де ж Місія,

Що вам толку дасть як той Учитель. 

Хто вам роз’яснить, що майже вбите,

Я у вас хлюпочусь під ногами,

Порятуйте! Дайте оновитись, 

Не вбивайте душу ланцюгами!

Цей вірш я написала для виступу на екологічному перформансі, який пройшов у грудні 2017 року у музеї І.І. Бродського, де наша школа висвітлювала екологічну проблему лиману Молочного Азовського моря.

***

Вітаємо присутніх в цьому залі. 

Сьогодні маєм людям передати

Те, що ніколи вам не відкривали,

Але прийшов час болю та розплати.

Екологічний стан малого моря 

Став гірший, треба щось робити,

Достатньо вже живим істотам горя,

Повинні ми цей морок зупинити.

До чого ж тут лиман? Він є прекрасним дитям 

Народженим в любові моря й неба.

Земля його народження зустріла,

Заколисала, прийняла до себе.

Азовське море руку простягнуло, 

По ній йшли риби – вісники любові,

А небо напувало дощовою,

Прозорою і прісною водою.

Лиман зростав, приймав від моря ласку

І риб на нерест, що знайшли притулок.

Земля дала шляхи – він потягнувся, 

Живим зробивши кожен закаулок. 

Він ріс. Тримались міцно руки -

Азовське море, небо та лиман,

Але старіють всі, і слабше море,

Прийшов цей день і долю вкрив туман…

Не може рука моря вже тримати 

Своє дитя кохане як колись.

Не може… А пісок, той ворог лютий

Із вітром руйнуванням зайнялись. 

Вони зв’язок родинний обірвали.

У моря – горе, висиха лиман.

А риби – оці вісники любові померли,

Вкривши берег. 

Чи дурман

Якийсь найшов на люд.

Не помічали біду таку, 

А рибку куштували, 

Рецепти вигадали на 100 блюд,

Вони ж її на ринку купували.

Що риба гине і з лиманом лихо

В людей на думці навіть не було,

Як вона бідна десь там виживає.

Найголовніші ж ціни за кіло.

Якби могло, на землю небо впало,

Та напоїло до повна лиман.

Але воно вже сірим з горя стало,

Бо тяжко бачити такий дитини стан.

Фантастмагорія, феєрія чи казка,

Але живі насправді море та лиман,

Допомогти їм можемо ми – люди.

Промоїну відкрити і дурман тоді спаде.

Протягне море руку, і до лиману 

Вісники любові підуть на нерест.

Знайте, всі єдині лиман і море, небо й ми з тобою.

Иванюта Татьяна