Примітки:

  *Дядько Пéтро – Дмитришин Петро Михайлович (1926-1991 рр.), приїхав у село Новогригорівку у 50-х роках із Західної України, одружився, працював ковалем, завжди був привітним. Його ім’я в селі вимовляли з наголосом на першому складі, так слід чинити і при читанні вірша.

  **Баба Катря – Різниченко Катерина Андріївна (1898-1970 рр.), сусідка. Зазвичай якось зайшовши до нас і угледівши, як я малюю портрета Т. Г. Шевченка по клітиночках, завважила: «О, мабуть, богомазом буде!»

  ***Дід Титко – Білаш Тит Михайлович (1901-1978 рр.), односелець. Я, коли був малий, якось улітку вештаючись біля сільмагу, почув його оповідь про “колективізацію”, голод; запам’ятав дослівно одну його фразу: “Як забрали коня, то світа живого далі не бачили”. Дід був підкреслено чепурною людиною.

   У вірші згадується і В. Висоцький, і ось чому. Приблизно в 1970 році чи то весною, чи восени парубки з нашого села йшли додому з курсів механізаторів , що були в сусідньому селі Успенівці. Обабіч  профіліровки у місці, де вона мала досить крутий загиб (там якраз і знаходилося шляхове відгалуження до нашого села), побачили у стані “догори ногами” легковий автомобіль “Побєду”. Водій звернувся до них допомогти поставити “на ноги” машину, при цьому додав: “Я Володимир Висоцький”. Йому, певна річ, хлопці не повірили (в обличчя ніхто ще тоді його не знав), тому хтось кинув репліку: “Та йди, ти, не  бреши”. Але незнайомець показав свого паспорта і всі переконалися у його правоті. Автомобіль хутко поставили і побажали щасливої дороги. В. Висоцький їхав із Запоріжжя до Донецька. По цій місцевості, де трапилася у нього пригода, якраз і пролягав у свій час шлях повстанців під орудою Н. Махна у напрямку до Дібрівського лісу. Якось мені, підлітку, хтось із старших показував у нашому селі місце, де  колись там стояла хата і жив у ній дід, який лагодив повстанцям тачанки, підковував коней.

  1. Вислів “повні чоботи дівочих ніг” я почув від старшого брата Анатолія (він є автором вірша “Дума про Савур-Могилу”), ось як воно сталося. Якось стояли ми з ним навесні біля нашого обійстя при виході з двору, це було  десь приблизно 1963 року, я ще  підліток, а він – вже парубок, бо на 4 роки старший. А мимо нас пройшла дівчина Шаганова Валентина, приблизно, ровесниця брату. Стежок ще не було тоді, тому вона була взута в гумові чоботи, халяви яких щільно прилягали до литок дівочих ніг. А брат мій, задивившись їй услід (власне, і я теж), несподівано і каже: “Вова. Бачиш он? Повні чоботи ніг”. Така влучна заввага мені запам’яталася.

   2. Рядки “Ти й образ чоловіка-косаря,  /Що хліб рятує в грози-гради,” їх зачаття також припадає, приблизно, на час  “повних чобіт ніг”. Улітку, у липні після добрячих дощів та ще й з градом, якось стоячи у дворі під вже декілька днів хмарним небом, серед усього обважнілого, промоклого до нитки, угледів, як чоловіки села: комбайнери, трактористи, причепники… – повставали з механізмів, поклали на плечі коси, зодяглися в брезентові плащі, в гумових чоботях простували до хлібного поля косити полеглу від града пшеницю. Це також запам’яталося до скону.

Пилипенко Володимир