* * *

Ти йдеш із ним, позападали очі.

І пелюстки опали на золу...

Щось каменю говориш, не йому, –

І камінь, мов ікона, кровоточить...

Незграбно він торкається душі,

Намацавши її крізь тепле тіло...

Голубка на плече тобі присіла,

Він вистрелив – і зойку не лишив!

Ти йдеш із ним, ти топиш ногу в ґрунті, –

Так тихо топлять цинкову труну.

...Торкаю спрагло тишу кам’яну,

Крізь неї протекли до мене руки... 

Антощак Микола