Мусір Петро Іванович

Україно – ти мати Тереза

Час зрізає все краще, як лезом.

Але… хто це життя прикраша?

Україно – ти мати Тереза,

Ти землян незчисленних душа.

Петро Іванович Мусір, м.Бердянськ

Україна – бригантина,
А Бердянськ – вітрила

Нас несе нестримна сила 

У розбурханий безкрай.

Море вабить, хвиля грає 

Вдалину благословляє

Наш Азовський водограй.

Петро Іванович Мусір, м.Бердянськ

Про рідний край.
Бердянщина…

Про тебе хто б не розповів,

той залишає на папері   –             

 вінок живих барвистих слів...

*   *   *

Чудесна наша сторона:

духмяний степ, луги привітні…

Усе навколо порина

у виноградники розквітлі.

Мережі золоті  хлібів,

і, раптом, поруч – синь безмежна,   

скорила погляд голубінь:

то море радісно-бентежне.

Здружили море й степ – літа

і споконвіку вони в мирі,

і чайку – жайворон віта,

і радість ллється в пісні щирій.

А в тиху північ на поля

спішать стрункі русалки з моря,

щоб до світання погулять….

Легенди так говорять.

Щоб це багатство зберегти,

повинні зрозуміти люди:

чим більш природу збагатим –

самі величнішими будем.

Квітуй же, земле, й молодій!

Будь, світу рідний, життєдайним!

Бердянський край, в красі своїй

щасливим будь і надзвичайним!

Петро Іванович Мусір

ВІЙНА

Яблунька

Коли ішов мій батько на війну,

на щастя – яблуньку лишив нам біля хати.

«Як прийметься, - промовив, – повернусь».

Пішов солдат за край свій воювати.

Прихорошила деревце весна

рожевим квітом, листям презеленим,

а батько… не вернувсь, його війна

забрала в яблуньки і в мене.

 -*-*-

Батькова обіцянка.

Була війна жорстока

не на життя - на смерть,

планету охопила

кривава круговерть.

Із тугою і біллю 

кидав домівку, нас,

мій батько в путь зібрався –

на те була війна.

А ми були малими 

і не могли збагнуть,

що вже не буде днини

з татусем разом буть. 

Ні, ми не розуміли

гірких матусі сліз,

і батенька прохали:

цукерок щоб привіз.

Він обіймав нас любо –

цукерки обіцяв…

На серці запеклася

обіцянка отця.

І підхопив усіх нас

війни страшної вир…

Узяв мій батько зброю,

щоб захистити мир.

Петро Іванович Мусір

Простіть, мої ви найдорожчі...

Простіть, мої ви найдорожчі,

забрали в мене вас гробки.

Мене гукають ваші мощі,

та став я неповоротким.

Але колись полину в серпні

у найзапеклішу жару,

хвилини будуть ті нестерпні…

і сам серед могил помру.

Зіллюсь з селом, з  рікою, з вами

на лоні сонячних степів,

наговорюсь з тобою, Мамо,

що доказати не успів.

Тут – хто мовчить, хто  гірко плаче

у неймовірнім забутті…

Цей день і ніч  –  що все це значить

у нашім грішному бутті?

Збирайсь  останній раз в дорогу,

Господнє стомлене дитя…

Не стачить вічності для того,

щоб відпочити від життя.

Петро Іванович Мусір

Дачникам

Передмова:

Земле! Щастя ти святе,

про кожного дбаєш.

А коли земля цвіте –

краще не буває.

  * * *

Є людям пам’ятник в Бердянську:

вогонь у стомлених очах,

стоять, немовби ті  атланти,

що держать небо на плечах.

Та кажуть, що воляча поза

псує приморський краєвид…

Коли це труд на Україні

перетворивсь на страм і стид ?!

В страшенний час голодоморів,

у дні воєнні – дикі , злі…

нас рятували хлібороби,

припавши серцем до землі.

Із споконвіку  українців

вітала росяна зоря,

і найпочеснішим вважався

стражденний хист плугатаря.

   * * *

Післямова:

Була в нім неймовірна сила…

Земля цвіла і колосилась.

П.І. Мусір

Мудрість степу

На цім путі буття земного

я – Степ,

я – те Село, що серед нього

в липневий день,

коли найбільше світла, жару…

Святий Петро

в степу жене овець отару.

З дитячих літ

за ним я гнався неуміло,

щоб розгадать – 

те дійство нам незрозуміле.

Біжать овечки,

стелиться трава –

це мудрість наша степова…

Петро Іванович Мусір

Переможемо страх

і покиньмо  житейські роздори,

у гробах, як в човнах,

понесе нас по мертвому морю.

Так, настала пора,

відштовхнись від усього земного,

непроглядна мара

навіває тягучу тривогу.

Що за темна стіна

з глибини вирина?

Там вода земляна 

і проруха без дна…

Де наш берег, повзучі химери?

П.І.Мусір

БІЛА ТРОСТИНА

Найбільше каліцтво у нас –– сліпота,

У відкритих очах –– одна темнота...

Білая Тростина, наша провідниця,

Нас по світу водиш, люба помічнице.

А земля нерівна –– горби та канави,

Проведеш, я вірю, усюди до справи.

Бо живуть незрячі не єдиним хлібом,

Треба крокувати і травою й снігом...

А, бува, спіткнешся, упадеш невміло...

Встанеш... обіпрешся на Тростину білу.

І вона –– утішить, стук-постук легенько,

Залікує –– рідна,  зранене серденько.

І не жить сліпому, як Землі –– без Неба,

Білая Тростина, не ходить –– без тебе...

Петро Іванович Мусір, місто Бердянськ

Валідол для душі

Зумій прислухатись до вітру,

Він обвіва з усіх боків.

Він оживля в душі ті титри,

Впродовж життя, що розгубив.

В садах квітучих шаленіє,

Зриває вихри у степах.

Все краще розбудить зуміє,

Що так старанно ти приспав.

Петро Іванович Мусір, м.Бердянськ

Світ Басані

Cело Антонців… Білодідів… Бобирів…

Вайновських… Вишняків… Горецьких…

Дьяченків…  Жаданів і  Лисенків…

Матяш…  Сидоренків… Лозицьких… 

 (В.Пилипенко)}

Колись зберу свої останні сили,

щоб на Басанські луки ще ступить –

де сисняга, немов козацькі стріли,

у небо цілиться, щоб сонце, як жарптицю, збить.

Я думкою гіркою-прегіркою

туди лечу і серденько щемить,

де кручі так схилились над рікою,

здається, рухнуть й кінець світу вмить.

Там водоспад зривається грозою,

бентежить душу гомінка луна,

і береги, оточені лозою –  

зеленою, немов сама весна.

Там кожен цвіт, то слід років дитячих,

який веде у казку чарівну,

зі сходу – сонця золотавий м’ячик

несе ріка в безкраю далину.

У вовчих ягід тільки назва хижа,

як вабить зір кущів рясна краса!

Між кручами сплива цілюща тиша – 

такий цей край, така моя Басань.

Ті кручі не зруйнуються ніколи

і сисняга у всесвіт не сягне,

а просто “на Миколи та ніколи”…

Басань – не зустрічатиме мене.

Петро Іванович Мусір, місто Бердянськ.

Басань моя, 

що на прощання скажеш ти мені?

Тернові кручі,  річка, луки – 

тебе я бачу взимку, навесні,

Тобою милувався здалека, у сні,

Тепер так близько до розлуки.

Що знав про тебе, написав,  Басань…

Петро Іванович Мусір, м.Бердянськ

(Басань - чудове село Пологівського району Запорозького краю, - Володимир Пилипенко.)

З обох боків над річкою

З обох боків над річкою

Розкинулись вони:

Басань і Петропавлівка – 

Немов би дві струни.

А вітерець, гуляючи, 

Легесенько дихне  

І забринить над луками

Повітря весняне.

І села, просипаючись,

Прислухались на мить:

Там гомінлива річенька

Між кручами шумить.

У березневій повені  

Збурилась, розлилась, 

Росою світанковою 

Вмиває два села.

Петро Іванович Мусір

Де хлопці-молодці,
дівчата – як пані?.. 

Де хлопці-молодці, дівчата – як пані?..

Звичайно, вони розквітають в Басані.

В дзеркальні криниці дівча як погляне,

На луках казкових красунею стане.

В степах і понині Махна клич завзятий,

Летять козаченьки свій край захищати.

Летять миротворці на схід яснолиці

Де ще полихають криваві зірниці.

Басань жайворина, простора, шумлива,

Бажаний неспокій добра щедра нива.

Петро Іванович Мусір

Наш добрий трудяга УТОС  

Наш добрий трудяга УТОС.

О, скільки в нім калік спасенних,

Того нікому не злічить. 

УТОС собором незбагненним 

І до безтями задушевним 

Над нашим містом височить.

В ранкових променях ясна 

Нас зустрічає прохідна. 

Переступаю той поріг, 

Де я недугу переміг.

Ти наша юність і турбота,

Ти нас щасливими зберіг.

Забрав злочинець в нас роботу, 

Перетворив УТОС в пустоту, 

Та пам’ять вирвать з нас не зміг. 

До тебе линемо щодня,  

Гірка дорога навмання…

Над УТОСом ворон кряче, 

За УТОСом сліпий плаче, 

Як йому на світі жить, 

Голівоньку притулить…

Ми не голі і не босі, 

бо робили всі в УТОСі. 

Бо сліпому без УТОСу, 

Як бездомному Барбосу.

Не губіть УТОС, благаю! 

Він як день із ночі. 

Без УТОСу, як без раю,

Як для зрячих очі.

Петро Іванович Мусір,  м. Бердянськ

Я поринаю у слово Франкове,

У слово билинно-казкове.

Лис Микита, вояко Микита,

я з дитинства тебе полюбив,

 бо обох нас цей світ, часом  – дикий,

не зловив, не замучив, не вбив.

Хай пащать людожери сердито,

Наганяють смертельний свій жах…

Доки є Кожум’яки і Лиси – Микити,

квітувати Вкраїні  в віках. 

Петро Іванович Мусір, м Бердянськ

О місто наше гомінливе

Бердянськ розпочинався із села,

з рибалок, хліборобів в Дикім полі,

бо тут колись козацький дух гуляв -

на грані волі і неволі.

(В. Пилипенко)

Вже сонце над косою сходить,

Ранкових променів кипінь.

Бердянськ з гори спливає в море

В його пречисту голубінь.

Зайшов у вир морський по груди,

Де кришталевих хвиль Едем,

Щоб остудить жагучу душу 

Перед жарким липневим днем.

О місто наше гомінливе,

Як спів пташиний голосне,

Ніхто розгін твій не зупине,

Ти і зимою весняне.

Ми з ним здолаєм перешкоди,

Нам з ним негоди по плечу,

Бердянськ – це мій нестримний човен,

В нім – проти бурі я лечу.

Петро Іванович Мусір, м.Бердянськ

Гей, наші волики невтомні!

Горою на гарбі солома,

воли, спаровані ярмом,

ідуть поквапливо додому,

немов пливуть понад селом.

Сади квітують, меду повні,

жита хвилюють на полях…

Гей, наші волики невтомні!

Куди веде вас битий шлях?!

Як їх сьогодні не згадати -

завзятих орачів степів.

Вони тягли століть армади,

везуть минуле на гарбі.

Богатирі у кожнім русі,

хода спокійна, не хитка,

спинились на розкішнім лузі -

там, де вируюча ріка.

І полягали круторогі,

прим’явши квіту пелюстки,

для них скінчилися дороги –

вони заснули навіки.

Села того вже не побачиш,

у нім звелось гніздо журби…

Та незборима міць воляча,

у плузі, сіялці… гарбі.

Петро Іванович Мусір, місто Бердянськ

Грудневі замальовки

Мерзнуть будинки, в скверах дерева

захолодила темінь груднева.

Дивляться дивно  із-за хмарини

злякані зорі, наче крижини.

Чом я в цю пору містом блукаю,

що серед ночі  в нім відшукаю?

Думи, як хмари – сила-силенна…

Грудень – нестерпний, ніч – незбагненна.

  *   *   *

Над Бердянськом небо похмурніло,

розходивсь не жартома буран,

в нім була така нестримна сила,

що, здавалося, тремтить Гора.

Ба, з розгону налетів на місто,

мабуть, забракло,  моря і степів.

Він хтів зім’яти усе чисто, –

простору для себе він хотів.

Бердянськ у буревії порина,

у нас завжди погода вітряна.

Петро Іванович Мусір