У містечку приазовськім

Тиха осінь наступила.

Та не раді люди зовсім:

Місто тінь війни накрила.

З перших днів навали злої

Молодь йшла до військкоматів

 І з ранковою імлою

 Залишала рідні хати.

«Женю, донечко рідненька!

 Ти ж така іще дитина...»

 Промовляла бідна ненька,

 М’яла нишком край кофтини.

Чисті крила мрій дівочих,

 Серце, сповнене любові,

 Широко відкриті очі

 Прагнуть бачить зірки нові.

Женя мріяла про небо.

 Астрономом би їй стати,

 Та на фронт тепер всім треба,

 А не космос відкривати.

...Майже кожну ніч – у виліт.

 На борту – вантаж смертельний.

 За Вітчизну, вдів і сиріт

 Бомби мчать у ніч пекельну.

За життя без воєн, гарне,

 За оновлену планету!

 А душа – до світла прагне,

 Мирного бажає лету.

А в останній виліт, Женю,

 Ти й сама зорею стала,

 Бо горів літак підбитий,

 Як зорі нової спалах.

Освітили небо Керчі

 Спалахи ракет сигнальних.

 Падав посвіт їх на плечі,

 На твої смертельні рани.

Мчав літак, зорею падав,

 Смолоскипом ніч осяяв

 Кольорових іскор градом

 Розсипалась ціла зграя...

Парашут є в тебе, Женю,

 «То ж рятуй життя невинне!»

 «Ні. Веду літак за місто.

 Тільки там хай смерть зустріне...»

Час пройшов… Зорю учені

 Нарекли ім’ям цим світлим.

 Ти безсмертна нині, Женю:

 Над Бердянськом завжди квітнеш

В теплих рученятах діток,

 Що творять в юнацькім Центрі –

 Острівці добра і цвіту –

 В кожного бердянця серці.

Будугай Ольга