Будучи на пенсии, полностью посвятил свою жизнь краеведению и составлению книг по результатам поисковой работы. Жил скромно, тихо, одиноко.

Содержание жизни видел не в накоплении материальных благ, а в сохранении и изучении культурного наследия Бердянска, был полностью увлечен своей деятельностью.

В конце 1993 года, чувствуя себя плохо, Павел Петрович попросил устроить его в пансионат ветеранов. Живя в пансионате, пользовался уважением, никогда не падал духом, был оптимистом. Прожив там семь лет, 22 августа 2000 ушел из жизни.

П.П.Архипенко -почти неизвестный летописец м. Бердянска ХХ века, обладавший энциклопедическими знаниями о любимое город. Он был летописцем по призвание. Скрупулезно описывал историю города через призму его улиц, пляжа, отдельных зданий и крупных сооружений. Этот истинный краевед регулярно приносил результат своей титанической работы - рукописные книги в Бердянский краеведческий музей. В фондах музея хранятся 32 толстые рукописные книги и 10 альбомов журнального формата, с фотографиями, вручную сброшюрованные автором.

Читайте: 

Архипенко П.П. Дневники (сокращенный вариант) / Павел Петрович Архипенко // Бердянску - 185: к 185-летию основания города Бердянска. - Днепропетровск, 2012. - с. 242-269

Архіпенко Павло Петрович

За життя П.П. Архіпенко був зовсім невідомий загалу, проте мав і зберіг для нас енциклопедичні знання про улюблене місто, його видатних діячів. У книзі бердянського краєзнавчого музею «Бердянську-180» були вперше опубліковані щоденники Павла Петровича, які розкривають власне увесь процес увічнення пам’яті про Трохима Зіньківського у нашому місті. Щоденники передав до музею  його племінник Г.Л. Шхардін у 2003 році. Зі щоденників дізнаємося, що задум гідно вшанувати Т.А. Зіньківського з’явився  у Павла Петровича ще в 1963 р. Він писав запити до бібліотек, тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, записував спогади родичів письменника. Так у грудні 1970 року він зробив витяг з церковної книги щодо смерті Т.А. Зіньківського. На той час ані у бібліотеках міста, ані у краєзнавчому музеї відомостей щодо письменника не було. П.П. Архипенко зустрічається з Віктором Васильовичем Ликовим – головою літературного об’єднання, від нього отримує рекомендацію написати листа до письменниці Віри Єніної, яка на той час мешкала у Києві. Пошуки Павло Петрович продовжував роботою у паспортному столі Бердянська – йому дали десять адрес старожилів міста на прізвище Зіньківські. Так у музеї з’явилися спогади племінників Т.А. Зіньківського – Ігоря Костянтиновича та Григорія Григоровича, так збереглися відомості щодо домівки, де народився Трохим Аврамович.

Павло Архіпенко створив за своє життя тридцять рукописних томів, які розповідають про життя Бердянська та бердянців в 20-90-ті роки, про зміну виду і назв міських вулиць в описах і фотографіях. Павло Петрович не мав сім'ї і все своє життя (він прожив майже 101 рік) присвятив історії. Краєзнавець тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, яким заповів свою працю.

http://zinkivsky.at.ua/load/doslidniki_tvorchosti_t_zinkivskogo/arkhipenko_pavlo_petrovich/7-1-0-56

Андрій Олександрович Будугай: Людина-легенда для бердянців, які цікавляться історією міста. Коли дружина працювала у Бердянському краєзнавчому музеї, то стала свідком, що багато суперечливих питань швидко завершувалися, якщо їх торкався у своїх записах цей чоловік: його авторитет краєзнавця був таким, що написане ним ставало ледь не "істиною в останній інстанції"...

Цікава річ стосовно чуття історії цієї людини: на полях зошитів нерідко були наклеєними різні етикетки та обгортки – з-під ниток, якихось цукерок і так далі... Цей "непотріб", який практично всі звичайні люди викидали, був чимось на кшталт "тканини історії", яка "прялася" з таких незначних проявів промисловості. Проходило кілька років, промисловість переставала випускати такий товар чи мінялося його маркування і ... старі упаковки ставали неповторною "малою історію" побуту, який повертався у царину музи Кліо...

До речі, дружина розповіла, що працівники музею, в яких, як можна зрозуміти, не було "архипенківського чуття", практикували такий прийом з накопичування експонатів: відкладали ті чі інші одиниці продукції на пів-року. І вже навіть на такій невеличкій відстані часу ставало зрозуміліше, що має якусь краєзнавчу цінність, а що – сміття, яке потребувало утилізації...

Біобібліографічний список