білінгва

Барвисті килими

Із квітів та журби

Робили світ земним

І ти його любив.

Я соберу мозаику из снов

А из нее создам калейдоскоп.

Обрывки из чужих картин и слов…

Вплетаю, подбираясь к знаку "STOP".

Я знаю это очень странно, но

Ковер цветов и красок не сплетён

И, может быть, беспечны мы весной -

Как мотыльки живём одним лишь днём.

Я не могу судьбу перехитрить

И не могу предугадать событий…

Попробуй не спешить, а просто жить.

Не сочиняй ни персонажей, ни сюиты!

Барвисті килими

Із співу та із мрій

Під світлом неясним 

Самотньої зорі...

А МЫ ТОЛЬКО ДУШИ БЕЗ ТЕЛА

Нам время плетет паутину.

Ты просто со мной говори.

Цветочную шаль я накину,

Но мы в разных точках Земли.

Я чувствую в спину дыханье.

Ведь больше слова не нужны?

Я знаю: вокзал - расстоянье...

Ты в шепоте смелой волны.

Мы – души, нам буквы не важны -

Ты просто со мной говори.

Я слышу и шепот твой даже,

Хоть мы в разных точках Земли.

А может, все было Театром?

Спектакль, Паяц, Маскарад?

И в запахе сладких нектаров

Бьет сердце печальный набат.

А мы только души без тела,

Нам больше слова не нужны...

Бездельнику ветру нет дела,

Не мы! Ему тучи важны...

НЕ ВІДПУСКАЙ!

Стій! Не мовчи! У нас немає часу.

Він стиха плине, він невпинно мчить.

Не підкоряйся ти його наказу,

Не зволікай! Ми живемо лиш мить.

Не відпускай! Щоб я не загубилась...

Я пам'ятаю кожен з наших днів.

Я пам'ятаю час, коли зустрілись

І аромат бузку, що в травні цвів.

Не відпускай! Щоб не шукати після...

Дощ на даху серпневий танцював.

З його краплин зібрала я намисто,

Таке, як те, що ти подарував.

Не відпускай! Як все б там не складалося,

Щоб ми не поринали в небуття,

Та нашій долі не властива сталість -

На нас чекає корабель життя.

Не відпускай! Лиш обійми міцніше,

Я із тобою разом навіки.

Не відпускай мене ніколи більше,

Нам на заваді час - летять роки...

ВІДШТОВХНИСЬ КРИЛЬМИ

За вікнами нестерпно дощ шумить,

Наш час лише відображає мить.

Ступаю тихий та непевний крок, 

Але для нас ця мить - столітній строк.

Лишаю все, відштовхуюсь крильми

В блакить небес злітаю... певно ми...

Навіки нас з тобою хмара вкрила,

Вона руйнує сонячні вітрила.

Минулі наші лиха залишай,

За мною йди, бо Я - твоя душа,

Я чую завжди голос тихий твій,

Я знаю, що завжди в твоєму сні.

Лиши минуле, відштовхнись крильми

Полетимо у небо синє ми

Цієї миті ми з тобою - ціле,

Нас не відділить лазурова хвиля.

Клени сумують…

Клени сумують яскравими фарбами,

Сиплють на плечі нам листя осіннє.

Я задивляюся в небо смарагдове:

Ніби мереживо... Це ж павутиння!

Вітер підхоплює листя з-під дерева.

Я поринаю у казку чарівну...

Плину й не можу дістатися берега,

Хто я - не знаю. 

Жебрачка? Царівна?

А над бруківкою листя, кружляючи,

П'яно танцює 

свій вальс кольоровий.

Згадую очі твої. Посміхаєшся?

Ти не сумуй. 

Ми зустрінемось знову.

Дмитриева Людмила