Осиротіло синє море,

Даремно сяє, мерехтить.

На нім самотньо в непокорі

Одне вітрило майорить.

Вже осінь прозолоть у віти

Рукою щедрою впліта,

Хоч і небесної блакиті

Недоторкана чистота.

Кленовий лист прозорий, світлий

Від гілки рідної відпав,

Поколихавшись у повітрі, 

Осів на зелень свіжих трав.

Велично так і урочисто

Крокує осінь золота,

Та гірко бачити, як листя

З дерев зажурених зліта.

Душа німіє і холоне,

Коли у клена за вікном

Стає убогішою крона

Із кожним втраченим листом.

* * *

Важкі краплини звисають, як намисто,

Десь чути крука поклик на полях.

Туман заплутався у косах крон безлистих

І під собою скрив промоклий шлях.

Затьора Вільям