Що лишилось від скіфів? Кургани?

Що лишилось від скіфів? Кургани?

Де їх мрії, надії, думки?

Чи співали вони про кохання

У мандрівках своїх нелегких?

Як жилося і як їм булося?

Що вважалося сенсом життя?

І кому знадобився той досвід,

Коли скіфи пішли в небуття?

Яке бачення їх спонукало

Карбувати із брил кам’яних

Образ жінки? Задля ритуалу

Чи гінця до нащадків своїх?

Що приховує постать жіноча,

Що несе крізь буремні роки?

І чому розповісти не хоче?

А послухали б ми залюбки.

Яке жваве життя вирувало

В осередках численних родів,

Що їм серце в той час зігрівало,

Викликало що розпач і гнів?

Чи були вони доброї вдачі,

Войовничі, веселі, сумні?

Зарясніла роса… Наче плачуть

З туги очі її мовчазні.

Розкажіть мені, пращури дикі,

Чи такі ви вже дикі були,

Чи це думать про вас ми так звикли,

Бо в науці чогось досягли?

У обіймах духмяного степу

Скільки верст під копита лягло?

Скільки стріл проспівало під небом?

Скільки впало сивин на чоло?

Не розкажуть, мовчать істукани,

потонули у безвість віки.

Що лишилось від скіфів? Кургани?

Де їх мрії, надії, думки?..

Валентина Солонська

Бабусина казка

На сонечку грілись курчата,

Шовковиці падали рясно,

А я коло білої хати

Бабусину слухала казку.

Ту казку про курочку рябу,

Про те, як яйце золоте

Знесла вона діду і бабі,

Як мишка розбила яйце.

І шкода було мені бабці,

І діда старого шкода,

І капали сльози дитячі,

Солоні, як в морі вода.

Давно вже заріс бур’янами

Той двір, де дитинство цвіло,

Шовковицю люди зрубали,

Бо, мабуть, в них дров не було.

Померла старенька бабуся,

І я вже бабуся давно,

Та іноді в пам’ять дивлюся,

Як миле казкове вікно.

Валентина Солонська, м. Бердянськ

Гойдалось сонечко на хвилі

Гойдалось сонечко на хвилі, мов дитина,

З околиць долинав пташиний спів.

Куди ж сховалася від мене та стежина,

Де ти мене, всміхаючись, зустрів?

Розлогі пагорби, що поросли травою,

Забули наші безтурботні дні,

В які колись ми поринали з головою…

Заборонивши спогади й мені.

Валентина Солонська