Біографічна довідка

Григорій Андріянович Горбач народився 30 березня 1939 року у селі Новоспасівка. Навчався хлопчик у сільській школі. Але після сьомого класу пішов різноробочим на ферму, щоб приносити додому якісь харчі. Коли стало не так сутужно з продуктами, за наполяганням батька повернувся до школи. Після закінчення навчання Григорій Горбач пішов працювати трактористом у своєму ж селі. Потім, оскільки парубок непогано знався на техніці, йому запропонували «крутити кіно» по селах. Через деякий час пішов вчитися на механізатора у професійне училище села Чубарівка Пологівського району. Під час навчання виконував обов’язки керівника художньої самодіяльності. У 1961-му повернувся до Осипенко. З 1961 по 1967 роки працював у рідному селі механізатором. З 1967 року навчався у Мелітопольському інституті сільського господарства, де здобув вищу освіту за спеціальністю інженер-механік. Закінчив навчання у 1972 році, повернувся додому і став працювати спочатку завідувачем майстерень у колгоспі, а потім його призначили головним інженером. На цій посаді був до 2000 року. Зараз знаходиться на заслуженому відпочинку. Має звання заслуженого раціоналізатора України. Нагороджений орденом «Знак Пошани» і медаллю «Ветеран праці». Має 45 років трудового стажу. У творчому доробку поета-пісняра близько 150 пісенних творів, деякі з них є у збірці «Пісні і краса рідного краю», яка вийшла друком у 2008 році.

http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=9386

У творчому доробку Григорія Андріяновича більше 150 віршів-пісень, у яких автор оспівує рідний край, природу, український народ, бо саме це вважає головною метою свого життя. Багато його творів лунали на пісенних фестивалях і конкурсах, як українських, так і міжнародних. Про дитинство митця, його творчий шлях і плани на майбутнє дізналися «Відомості ЮГа» (Сазонова Юлія).

— Григорій Андріянович, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, родину.

— У сім’ї, окрім мене, було ще п’ятеро дітей: Павло (1919 р.н.), Ольга (1922 р.н.), Марина (1925 р.н.), Марія (1929 р.н.) і Микола (1931 р.н.). Батько — Андріян Маркович — професійний столяр, майстрував музичні інструменти; мати — Людмила Прокопіївна — була різноробочою.

У 1943 році батька забрали до трудової армії, там його призначили на роботи у шахтах, де він і працював до 1946 року. 

Повернувся він до родини, коли мені було сім років. Три роки по тому від тяжкої хвороби померла мати. Батько ще до війни навчав дітей у сільській школі столярної справи. І коли закінчилася війна, із школи написали листа до батькового командування з проханням відпустити майстра й учителя. Мабуть, якби не надіслали тоді такого листа, батька ще б утримували на роботі в шахтах. Найстарший мій брат — Павло — також був на фронті, брав участь у блокаді Ленінграда, побував у німецькому концтаборі. Старшу із сестер — Ольгу — забрали в остарбайтери до Німеччини. А менші діти майже весь час ховалися від німців.

— Сумна історія… А можете пригадати щось радісне зі свого дитинства?

— Мені запам’яталося, як батько щовечора, повернувшися додому з роботи (це було вже після війни), брав у руки мандоліну і грав українські народні пісні — здебільшого на вірші Шевченка — або старовинні вальси. Для мене це найщасливіший спогад. І що цікаво — майже щоразу батько грав нові, ще невідомі мені мелодії.

— А кого Ви вважаєте свїм першим учителем музики?

— Звісно, батька. Він власноруч змайстрував для кожного зі своїх дітей струнні музичні інструменти: бас, балалайку, мандоліну, домру, баритон, балалайку піколо. Його витвори — баритон та мандоліна — навіть були на виставці музичних інструментів у 1935 році. Там батька було визнано найкращим майстром Дніпропетровської області, навіть запрошували взяти участь у такій самій виставці в Києві, але за браком коштів він не зміг туди поїхати. До початку війни батько разом з дітьми, таким собі маленьким домашнім оркестром, грали на сільських музичних вечорах, а мама співала. Щоправда, коли у 41‑му році прийшли німці, то вони половину зі зроблених батьком інструментів позабирали. Декілька з них вдалося сховати за подвійною грубою (на печі), тільки вони й уціліли…

Батько сам учив нас музики. Часто він влаштовував у нашому селі музичні вечори. Приміщенням для клубу був звичайний сарай, проте в ньому ставили інсценівки за творами Карпенка-Карого та ще й танцювали. І незважаючи на те, що усе це, звісно, було не на професійному рівні, такі вечори дуже подобалися усім мешканцям села.

— Розкажіть, будь ласка, як розпочинався Ваш творчий шлях? Якими були Ваші перші музичні спроби, виступи?

— Найпершим колективом, у якому я грав, був шкільний гурток. Коли я навчався у середній школі, директор, Анатолій Іванович Зюзь, запропонував мені вести музичний гурток для однолітків. Ми збиралися вечорами, виконували здебільшого українські народні пісні. Потім, коли навчався на механізатора у Чубарівці, виконував обов’язки керівника гуртка художньої самодіяльності в училищі. Цікава була історія створення такого гуртка. Директор училища знав про моє захоплення музикою, він одного разу викликав мене до себе і поставив завдання: за місяць підготувати музичний вечір до якогось свята. Я спочатку розгубився, бо не знав, як мені набрати учасників ансамблю, а потім придумав. Я пішов ввечері під вікна нашого гуртожитку і прислухався. Хтось яскраво й емоційно розповідав історію з життя, з іншого вікна лунала українська народна пісня, десь реготали над смачно розказаним анекдотом… Тож я походив по кімнатах, дізнався, хто це так розповідає-співає-сміється. І таким чином вдалося залучити до організації творчого вечора близько 30 учнів нашого училища. На той вечір ми підготували 20 творчих номерів. Концерт наш сприймали на біс. Взагалі, українська земля багата талантами, їх тільки потрібно побачити і розвивати.

— Мені відомо, що Ви граєте на кількох музичних інструментах. А на яких саме?

— Граю на гітарі, балалайці, домрі, мандоліні, акордеоні, клавішних. Звісно, професійної музичної освіти я не маю, але сам вивчив ноти. Можу зіграти будь-яку мелодію з нотного листка.

— Окрім гри на музичних інструментах, Ви ще й самі складаєте пісні. Пам’ятаєте свою першу пісню?

— Звичайно, пам’ятаю. Я написав її у 1987 році, називалася вона «Афганістан». Там служив мій син і тільки дивом залишився живим. Цей сюжет і надихнув мене на створення пісні. До речі, коли мій син повернувся з Афганістану, він дуже змінився: почав ходити до церкви. А зараз учиться заочно в духовній семінарії.

— А як приходили ідеї для інших пісень?

— По-різному. Наприклад, одного разу почув по радіо спів Олі Козинець. І так мене зачарував її голос, такий він був народний, український, що якось сама собою народилася пісня «Рідний край». Я писав її саме під Олін голос. Іншим разом пісенний твір народився після такого випадку. Мій двоюрідний брат, художник Дмитро Зозуля, деякий час працював на шахті. Але робота ця дуже важка, тому він скоро звільнився. А наступного дня, одразу після того, як він пішов з шахти, там стався обвал штольні. Ось так випадково мій брат тоді ледве не загинув. Після цього я написав пісню «Калинова Україна».

Часто натхнення приходить під час прогулянок. У нашому краї надзвичайно красива природа, вона просто не може залишити байдужим. Якось ми з Дмитром Зозулею і братом Миколою були втрьох на березі Берди, так спогадів і вражень від тієї місцевості вистачило на багато-багато пісень.

Ще я часто відвідую дітей у сільських школах, спілкуюся з ними. Мене вражають їхні емоції, простота сприйняття світу, тому в результаті такого спілкування нерідко народжуються пісні. Буває, пісня починається з фотографії, художнього твору. Багато пісень написано за мотивами картин мого брата Дмитра Зозулі.

— А з ким, окрім вже названої Олі Козинець, Ви співпрацювали?

— Я писав пісні для декількох співочих дівчат із сел Бердянського району. Твори мої виконували Анжела Кріпак, Марія Турчак, Олена Фінченко, Настя Іванюта. У всіх них чудові глибокі за тембром і м’які голоси. Майже усі вони перемагали у творчих конкурсах: міських, районних, обласних і навіть міжнародних. Наприклад, у 2010 році Настя із моєю піснею «Чорнобильська елегія» виступала на міжнародному Чорнобильському фестивалі і виборола там приз глядацьких симпатій, а того ж року на Всеукраїнському пісенному фестивалі «Боромля» зайняла почесне І місце із моєю піснею «Моє рідне село».

Співпрацюю я і з деякими поетами, які входять у творче районне об’єднання «Світанок». Зокрема, із Тетяною Сугаловою-Катрич та з Ольгою Джаббаровою. На їхні вірші я написав декілька пісень. До речі, я і сам учасник цього об’єднання. Також співпрацюю із літературним об’єднанням «Парус». +

— Що дає Вам Ваша творчість? Для чого Ви це робите?

— Моя мета — заповнити білі плями у музичному плані. Адже про Бердянський край, про його природу, красу, про людей, які тут живуть, написано дуже мало пісень. А замовчувати таке я не уявляю можливим. Тож своїм основним завданням вважаю оспівування рідного краю.

— Розкажіть, будь ласка, про Ваші творчі плани, мрії.

— Мені б дуже хотілося видати друком збірку пісень про Бердянський край, де було б уміщено не тільки мої пісні, а й твори інших поетів-піснярів Бердянщини. У першій збірці, фінансову підтримку у виданні якої надали мої друзі Гаденко Леонід Олексійович, Казанцев Микола Петрович і Калюжний Леонід Олексійович, надруковані лише мої музичні твори. А хотілося б створити такий спільний проект. А ще мені б хотілося, щоб в Осипенко, у будинку, де раніше був банк «Україна», було створено районний центр туризму, музей і Дом народної творчості. Зараз ця будівля занедбана, шкода, що нікому привести її до ладу. 

http://pro.berdyansk.biz/content.php?id=9386

В Осипенківському краєзнавчому музеї 30 березня 2016 р. відбулось вшанування роковин пам’ятісамобутнього митця з с.Осипенко Григорія Горбача – шанованого в селі й на Бердянщині автора збірки «Пісні і краса рідного краю». В творчості автора, спрямованій на юних слухачів і виконавців, розповідається про історію й буття рідного краю. Студійці декламували віршовані твори земляка - «Балада про млини-вітряки», «Юний дубочок», «Новоспасівська балада».

http://berda.gov.ua/district-state-administration/novini/1648-3003.html