Пам`яті Дмитра Петровича Зозулі

присвячується

Життя не вічне...Знаю, знаю, знаю.

Слова я в мозок забиваю, наче цвях.

Світанок літній сон струсив над гаєм

І роси загубив свої в житах.

Мить майбуття на Вашім полотні

Вже не озветься, мов зоря ранкова.

Втомились пензлі Ваші, наче сніг

Торішній з неба сипатися знову.

А я до пам`яті на човнику веслую

На вернісаж у вашому селі.

Князів преславних поглядом цілую

Й за думу Вашу тиху на чолі.

Почую дзвони Великодні у душі –

Христову церкву звів художник на мольберті.

Вмирає серпень – грішний? – без дощів.

Я не відправлю лист Вам у конверті.

Не доторкнусь до Вашої руки, 

Що народила дивосвіт магічний,

Ці небеса високі і легкі,

І рідний степ, збентежений і вічний.

Червоні маки квітнуть на стіні –

Про літо спогад. Натюрморт Ваш – диво!

Мій світ застиг в якімсь чарівнім сні.

Закохана у нього, я щаслива!

У вересні стає ріднішим небо.

Проміння спить. Вже день осінній згас.

Зоріє ніч. У цьому є потреба.

Й світатиме, та вже, на жаль без Вас.

Сугалова-Катрич Тетяна