Embedded Files
Коханій сестрі
Серпневі громи –
Мов птахи перелітні над степом.
Ще рано в дорогу,
А крила вже б’ються у скронях.
Чуття мої вічні,
Немов персонажі вертепу,
Чуття мої грішні
Розбрелися по світу,
Мов коні.
У юності нам не сидиться,
Немов блискавицям.
Романтика пахне
Гіркуватим димком і тайгою.
І нам вже бракує
У жмені співанків синиці.
На крилах зірок
Ми шукаємо в юності долю.
Пегасе мій любий,
Не скинь із сідла у польоті!
Зіб’ю не коліна –
Душа моя хай не кривавить!
Не дай поселитися
В серці моєму журботі:
З мінорними гамами в пісні
Не йдуть наші справи.
Прости мене, Боже,
За мамине вічне безсоння,
За те, що на зорях вечірніх
Мене виглядала.
Нам мамине серце
Світило в житті, наче сонце,
Й молилось за нас,
Доки руки до неба здіймало.
На білому світі,
Здавалося нам, неділимім,
Ми землю далеку ділили – усім на дива.
Ми юні були і в дерзанні
Такі невтомимі.
Ділили хліб – сіль
І пісні нової слова.
Той світ розколовся,
Наче райдуга в калейдоскопі,
І ближче у космос тепер,
Ніж до маминих рук.
Моя Україна
Загубилася десь у Європі,
Й зозуля кує нам
Про тисячі грішних розлук.
І вже ми прикуті навік
До північних морозів,
І маримо в снах
Розтопити крижинку – сльозу.
З роками романтика грішна
Дорівнює прозі,
А доля нагадує примхи
Кози – дерези.
А там, у степах моїх вічних,
Притихли криниці,
І мама зорею вже стала
На небесах.
Ой доленько – доле моя,
Чому ми не птиці?
І світиться нам з України
Ранкова роса.
Не все, про що мрію, збулося.
Така моя доля.
Гірким став з роками
Для серця світанок
Тайги.
Воно, наче птах із грудей,
Усе рветься додому,
І схожими стали вже скроні
На білі сніги
Іронія долі:
І хто ми тобі, Україно?
Ми світ обіймали,
А душі ховали в снігах.
Прийми мене, рідний мій край,
Свою блудну дитину.
Росу б цілувала –
Така нині в мене жага.
І хто ми тобі?
Милий Боже, невже ми чужинці?
Ми край закордонний
Міняєм на сивий наш степ.
На крилах любові
Несемо дітей-українців.
І я вже не знаю,
Де доля моя й де вертеп.
Page updated
Google Sites
Report abuse