Коханню-долі Поліни Осипенко присвячую 

1

Моя Новоспасівко,

Доле і пісне моя,

Тебе не забуду,

Як рідних, ніколи-ніколи.

Я тут народилась

І слухала спів солов’я.

І мріяла бігати змалку

До рідної школи.

Я вдячна батькам за те,

Що на світі живу,

Дев’ята дитина

великої диво-родини.

І доки вбираю очима

Цей світ наяву,

Я трохи шкодую,

Що крилець не маю пташиних.

В своїх земляків дорогих

Я росла на очах,

Із ними училася

Землю і сонце любити.

На фермі леліяла з юності

Крила курчат

Й не бачила неба, здавалось,

Крізь сонце і віти.

А потім у ньому з’явились

два дивних крила.

І я захворіла на них,

Мов на нежить – дитина.

Побачити їх 

Збіглись люди з усього села – 

на зоряні крила,

на срібну небесну машину.

2

Я раптом відчула,

Як легко у світі літать

І що я люблю,

Як поет Володимир Сосюра.

Степанко, коханий,

Я бачу в безсонні літак:

Не марити небом для мене –

Одвічні тортури.

Все буде в нас потім:

Кохання, дитинка, свій дім.

Навчи моє серце, мій любий, 

Над світом літати.

Не тільки в богів

Є на білому світі Олімп,

Я марю польотом,

Як онуками – батьківська хата.

Степанко, спасибі

За мудрість твою і любов,

За те, що літаю все вище,

Та – далі від тебе…

В розлуках, здається,

У венах не дихає кров,

Й хоч важко мені,

Та все ж підкоряється небо.

Вже й час даленіє,

А ми чи такі вже чужі?

Я душу за тебе, коханий,

Віддам і за крила.

І хто роз’єднав нас

На закрученому віражі?

Без тебе літати, здається,

Мені вже несила.

3

Та треба, коханий.

Є поклик кремлівський: твори… 

І я обіцяю йому підкоряти висоти.

А ти все мовчиш і не бачиш

Осяяних крил.

А ти все мовчиш і не бачиш

Моєї скорботи.

Степанко, мій любий,

Нас фатум гіркий розлучив.

І ти повторишся колись

У коханому сині.

І ми не зустрінемось,

Наче в двобої мечі.

На скронях твоїх передчасно,

На жаль, випав іній.

…У травні так легко,

Так хочеться вірити, жить…

І вишні цнотливі,

Неначе до шлюбу дівчата.

Та наше життя у цій вічності – зоряна мить.

Морозам січневим

Хотілось любов обвінчати.

4

Освоюєм техніку…Щось там

З мотором… біда?

Земля піді мною кохана така і жадана.

І нам до землі рукою вже можна подать.

У вічність лечу.

Пробачте, від вас іду рано.

Моя Ново спасівка наче до мене біжить,

І ти, мій Степанко,

З яким на рушник я ставала.

Я всеньке життя

Українкою мріяла жить…

Віддатися мусила знов

За чиїсь ідеали.

В останню хвилину

Я вас заклинаю: любіть

І будьте крилаті,

І будьте щасливі, як небо.

А я із недужим мотором 

Вступаю у бій.

І в цьому моя

Найпалкіша у світі потреба.

Сугалова-Катрич Тетяна