Берда Ліра - Паросток чекання

Паросток чекання

(вінок сонетів)

На звугленому дереві кохання

Немає ні листочка, ні кори,

Лиш траурні повисли прапори

На днів щасливих зболене смеркання.

На згарищі завжди панують круки.

Злітаються на горе пліткарі.

І порпаються в серці, як в золі,

Замурзані безцеремонні руки.

Вони завжди бажають нам добра.

Співчутливо роздмухають жарини,

Щоб не лишилось з подушок пір"їни

І дужки з обгорілого цебра.

І щедро лиють сльози співчуття

Крізь охололий попіл почуття.

Крізь охололий попіл почуття

Пробитись важко безнадійним словом.

На втіху скалозубам-гострословам

Звучить лише моє серцебиття.

Колись це серце билось з іншим в лад.

І ми, тоді ще нерозумні діти,

Без слів кохали, як кохають квіти,

Що забрели в життя весняний сад.

Я думаю,той сад нас не забув.

На всіх стежках наш слід він зберігає.

І ароматом квітів нагадає,

Що ти тут був, зі мною разом був.

І розірвуться пута забуття

Як символ торжества над злом життя.

Як символ торжества над злом життя

Із гучномовця музика лунає.

Знов "Пісня лісова" серденько крає

І чути в лісі зрадника виття.

Двійник мій-Мавка-дівка лісова.

Ні користі від неї, ні приплоду.

Зелені очі, наче нагороду,

Несе і світить ними, як сова.

Такого хлопця з розуму звела.

Мабуть, зустрів її в лиху годину.

А міг же мати хату і дружину,

І жити, як усі, окрай села.

Сопілка напророчила кохання.

Проріс наївний паросток чекання.

Проріс наївний паросток чекання:

Дитя надїї, почуття колиска.

Так в горобину ніч зірниця блиска

І наближає мить святу світання.

Чекає гілка, що прийде весна,

Бруньками буде з віт салютувати.

З доріг дітей чекає сива мати,

Чекає чаша доброго вина.

Чекає поле зерно навесні.

Чекає бранець, що настане воля.

Чекаю я, що вередлива доля,

Кінець-кінцем всміхнеться і мені.

То, може й добре, що моє світило

Давно вже все дощенту спопелило.

Давно вже все дощенту спопеліло.

Нічого й мародери не знайшли.

Такі сумні та знічені пішли,

Що я їх навіть трішки пожаліла.

Хотіли на біді погріти руки.

Мабуть, про скарб наслухались пліток.

Обшарили кожнісінький куток.

Не там шукали, звироднілі круки.

В моєму серці золотий запас.

В моїх очах безцінних два алмази.

Їх зараз затуманили образи,

Але це лиш на час, печалі час,

Спинитися б хотілося мені.

Чому ж чекання підганяє дні?

І знов цікаво, що там буде далі.

Завзято натискаю на педалі.

Велосипед - мій друг. Два вихідні.

Маленька дача. Зцілена земля,.

Яка мене до себе приручила.

Терпінню й філософії навчила.

Як я її, мене тепер зціля.

Балакаю до кропу й часнику,

Вклоняюсь помідорам і малині.

Уже давно стоїть кілок у спині,

А я в городі, наче у вінку.

І там відкрила я в самотині:

Звучить "коханий" тільки в однині.

Як "Батьківщина", "совість","честь" і" мати"

Їх можна тільки мати, чи не мати.

Та замінити рівноцінним ні.

Покину все, подамся у світи,

Дістане ностальгія через море.

Тебе зречуся, моє щастя й горе,

Куди не повернуся, всюди ти.

В осіннє небор журавлі покличуть

І в пам"яті твій голос оживе.

Струмком весна до річки попливе,

І зрине з небуття твоє обличчя.

Душа померла - залишилось тіло.

Ми розійшлись, та ще не відболіло.

Ми розійшлись, та ще не відболіло,

І невідомо ще, чи й відболить.

Якого трунку в келих свій налить,

Щоб це страждання хоч би заніміло.

Душею стала схожа на березу,

Розчахнуту надвоє блискавками.

Жорстокими розчахнута словами

Надій примарних плетиво мережу.

В дрімучім лісі мати компас треба.

Цьому навчає початкова школа.

Мені здається, що я йду по колу:

Іду від тебе й знов іду до тебе.

Не йду,плетуся. В день по дві версти.

Чого ж чекаю? Щоб вернувся ти?

Розбитий горщик клеїти не треба.

Безкрилому не подаруєш неба

І відчуття польоту й висоти.

Глухим чарівні звуки невідомі.

Сліпим - що ніч, що сонце за вікном.

Ти був моїм прекрасним світлим сном.

Прокинулась сама в чужому домі.

Ти був моїм володарем тоді,

Як в полум"ї свічок тобі молилась.

В пусту блакить очей твоїх дивилась

І розтавала, наче сіль в воді.

Я більше із сплюндрованих амвонів

Не хочу чути слів порожніх дзвонів.

Не хочу чути слів порожніх дзвонів,

Не хочу ні осанни, ні хули.

Мені миліший голосок бджоли

І стук коліс на стиках перегонів.

Як Єва,я колись в раю жила.

Не знала, що то гріх тяжкий-кохання.

Ділилась з милим яблучком останнім,

Дітей у світ для щастя привела.

За щирість, за продовження життя,

За те, що я пізнання плід дістала,

На всі віки гріховницею стала,

І всіх жінок постигла участь ця:

Коритися догматиці законів,

Згинатися під гнітом забобонів.

Згинатися під гнітом забобонів,

Звиватися під мужа каблуком.

І хай він ростом метр із козирком,

Це-твій владика, згідно всіх законів.

Я - одаліска, продана не раз.

Я - куртизанка, гейша і повія.

Любий каприз задовольнити вмію

І виставити тіло напоказ.

Віками розпинали і кляли.

А я матрона, леді,місс і дама.

Я хочу в рай. Але вже без Адама.

Хай будуть тільки квіти і орли.

Я більш не хочу, щоб вернувся ти.

Шукаю захисту й притулку в самоти.

Сиджу на дачі - тереблю квасолю.

Ні почуттів, ні жестів не неволю.

Проста й відкрита, як прямі кути.

Хіба це я? В мені ж та Роксолана,

Що кинула Османію до ніг.

Я - Берегиня! Роду оберіг.

Я - Ярославна,королева Анна.

Я - Жанна д"Арк! Лише махну рукою

І королі, як листя, затремтять.

Без бою підкоритися схотять.

Ти будеш рахуватися зі мною.

За все жіноцтво зможу розквитаться.

І так боюсь, що за життя не вдасться.

І так боюсь, що за життя не вдасться

Свій Рубікон рішуче перейти,

В життєвій драмі рішення знайти

І думати, що за усе воздасться.

Казали мама: "Доню, мсти добром.

Ти на своїх образників не сердься.

Зроби добро. Воно дістане серця,

Як не дістанеш словом і пером."

Спішу цьому своїх дітей навчати,

Стараюсь не залежать ні від кого,

І написати вірша, та такого,

Щоб в рідному селі не сором прочитати.

Наперекір усім своїм напастям

Пізнати те, що люди кличуть щастям.

14.

Пізнати те, що люди кличуть щастям.

Хоч щастя різне, в кожного своє.

Той прямо з неба зорі дістає,

Тому й з-під ніг піднять добро не вдасться.

Живу. Працюю. Проводжаю роки.

Світанки зустрічаю, як гостей.

Звільнившись із полону пристрастей,

Позбулася великої мороки.

Як річка, що розлилась по лугах,

Моє життя сповільнюється тихо.

Поезіє! Моя маленька втіхо!

Не дай зітліти в спалених садах.

Дай прорости листочком сподівання

На звугленому дереві кохання.

На звугленому дереві кохання

Крізь охололий попіл почуття

Як символ торжества над злом життя,

Проріс наївний паросток чекання.

Давно вже все дощенту спопеліло.

Чому ж чекання підганяє дні?

Звучить "коханий" тільки в однині.

Ми розійшлись,та ще не відболіло.

Чого ж чекаю? Щоб вернувся ти?

Не хочу чути слів порожніх дзвонів,

Згинатися під гнітом забобонів.

Шукаю захисту й притулку в самоти.

І так боюсь, що за життя не вдасться

Пізнати те, що люди кличуть щастям.

Паросток чекання

Залишайтеся з нами: