Найголовнішим,  найдорожчим  шляхом у житті   кожної людини – 

є дорога до рідної оселі,  до родинного світу,  до першоджерел.

Садок, щебет птахів, стежки весняні,

Хатина-світлиця, хліб-сіль на столі,

Де тато клопоче, а мама пряде, 

Ось тут народилось дитинство моє. 

У хаті уперше збагнувся весь світ: 

І сонечка промінь, і квіточки цвіт, 

По теплій долівці непевно пішов…

Я долю свою у хатині знайшов. 

Так часто буває в людей на віку:

І ось вже у далі, у вирій лечу, 

Від тата почув я напутні слова, 

У мами з очей все сказала сльоза. 

І де б не бував я, в якім би краю, 

На крилах орлиних назад знов лечу! 

А в хату влітаю… немов пташеня, 

Я крила складаю, я  знову – дитя.

Лани, верболози, краплини роси –

Мій світопочаток у сяйвах  весни,

Бачу вранішні тіні листви на стіні

І…: «Синку, поспи», каже мама мені.

Дивлюсь я на небо, на обрії мли,

У мріях здіймаюсь і лину туди,

Де густо зійшлися садки в долину,

Побачити неньку-хатину мою.

Ставок за городом, трави килими,

Вербою спадають на мене думки:

Про перше кохання, про зоряні сни,

І мамине тихе: «Сину, єси».

Садок, щебет птахів, стежки весняні,

Хатина-світлиця, хліб-сіль на столі,

Де тато клопоче, а мама пряде,

Там житиме вічно дитинство моє!

Цей вірш писано моєю душею, моїм єством,   природою.

Той, хто робив перші кроки по хатній долівці,

хто пурхав першими весняними стежками ще серед бездоріжжя,

був весь час віч-на-віч з природою – той мене зрозуміє вповні.

Будьмо. Пам’ятаймо. Шануймося.

Пилипенко Володимир, січень  2003 рік.