РОСТИСЛАВ АНДРІЙОВИЧ

— Заходьте, заходьте. Чим порадуєте? — такими словами зустрів хлопців науковий співробітник музею Ростислав Андрійович.

Кімната, в яку ввійшли хлопці, була незвичайною. Передусім, їм упала в очі велика кістка, що лежала на письмовому столі. А на полицях і поличках було багато чучел різних птахів та звірків. Тут же лежали якісь камені.

Сам Ростислав Андрійович сидів на табуретці біля вільного краю письмового столу. Перед ним на газеті лежав мертвий кажан; поруч виблискували пінцети, ланцети, ножиці.

Працівника музею хлопці уявляли не інакше як сивим стариком, обов'язково з бородою. Побачивши ж Ростислава Андрійовича, друзі розчарувалися. Це була звичайнісінька молода людина з вузьким обличчям і тонким горбатим носом, на якому сиділи окуляри в залізній оправі.

— Ось ми принесли це… — нерішуче сказав Толя і поклав на краєчок столу загорнуту в папірчик табакерку.

— Подивимось, подивимось, що воно за «це»…, — посміхнувшись куточком рота, проговорив науковий співробітник.

Не поспішаючи, він розгорнув папірчик і, озброївшись великою лупою, почав розглядати табакерку.

— Дивно, дивно, — задумливо проговорив він. — Табакерка, очевидно, знайдена в шлунку. Дуже дивно. Не зрозумію тільки, чиєму… Очевидно…

— Риби, — підказав вкрай здивований Толя.

— Цілком вірно, риби. Окис шлункового соку добре виражений на сріблі.

Потім Ростислав Андрійович розкрив табакерку, обережно, як дорогоцінність, висипав на аркуш паперу все, що в ній було, і з інтересом продовжував розглядати стулки табакерки зсередини.

— Дуже, дуже цікаво. Уявіть собі, клеймо виробів Фрола Кариспонта. Чудово, чудово…

Хлопці стояли біля столу і пильно дивилися на свою знахідку, але нічого цікавого, а тим більше чудового, не бачили.

— Фрол Кариспонт, — продовжував співробітник музею. — Це кінець вісімнадцятого століття. Кращий петербурзький майстер по сріблу. Виготовляв різні дрібнички для знаті.

У хлопців склалось таке враження, що Ростислав Андрійович читає якийсь довідник.

Відклавши табакерку вбік, співробітник музею з всілякими застереженнями почав розглядати висипаний з неї темнокоричньовий порошок.

— Так, нюхальний тютюнець зберігся, — промовив задоволено, але без особливого захоплення Ростислав Андрійович.

Клаптик паперу з табакерки несподівано викликав у Ростислава Андрійовича невимовне захоплення.

— Це неймовірно! — вигукнув він, обертаючись до хлопців. — Золоті мої, це ж скарб. Ви знайшли ключ до багаторічної загадки… Зараз вам усе буде зрозуміло, — він з незвичайною спритністю зник за дверима.

Хлопці, що залишилися в кімнаті, збентежено дивились один на одного.

— Як ти думаєш, — першим порушив мовчання Вася, — це справжній співробітник? Якийсь він…

— Метушливий, — невпевнено сказав Толя. — Правда, батько мені говорив: «Хто гарячиться, той близько що серця приймає». Прийшлась йому до серця ця коробочка з нюхальним тютюном.

У цей час в кімнату вбіг Ростислав Андрійович. У руці він тримав шкатулку, обтягнуту чорним оксамитом.

— Дивіться сюди! — Ростислав Андрійович відкрив шкатулку і витяг звідти невеликий пакунок. У пакунку був клаптик паперу з обірваними краями.

— Цей документ знайшли в пляшці, яку сімнадцять, років тому рибалки витягли сіткою з дна моря на Залізинській банці.

— На Залізинській! — мимоволі вигукнув Толя.

Ростислав Андрійович зацікавлено глянув на нього.

— Так, на Залізинській банці, — підтвердив він. — Пляшка, мабуть, затонула тому, що спохвату її погано закупорили. В ній був важливий документ. Але вода знищила все, що було написано чорнилом. Збереглося якесь креслення, мабуть, план ділянки морського берега, і напис олівцем. Ось він.

Хлопці схилилися над таємничим аркушиком пожовтілого паперу і прочитали якийсь незрозумілий напис: «Під… ш… 46°05′ пе… meridionalis…»

Прочитали і мовчки переглянулись. Уважно спостерігаючи за ними, Ростислав Андрійович пояснив:

— Вам, певна річ, важко це зрозуміти. Тут згадується латинське найменування південного слона, цілого кістяка цієї викопної тварини ще не знайдено ніде… Надзвичайно цікаво! Бачите, яку загадку поставила перед нами пляшка з Залізинської банки. Тим більше, що в записці є ще букви «пе…»; це, мабуть, «печера». Але географічної довготи тут не вказано. А в записці з табакерки вказана довгота цієї таємничої печери. Про це свідчать креслення. Вони аналогічні в обох записках — і з пляшки і з табакерки. Автором цих документів була, як не дивно, одна людина. Це майже неймовірно, але це так. Отже, ви будете зараз свідками історичної події. Так, так, історичної! — патетично закінчив науковий співробітник.

Ростислав Андрійович підійшов до великої карти Азовського моря, що висіла на стіні, досить швидко зробив помітку в бухточці на північному узбережжі моря. Хлопці, затамувавши подих, стежили за кожним рухом цієї цікавої людини.

— Ось тут. Бухта Вітрів Кут, — оголосив Ростислав Андрійович.

— Вітрів Кут!.. — мимоволі вирвалося у Васі: він пригадав розповідь дідуся.

Співробітник музею захоплено подивився на нього.

— Так, хлопче! Все говорить про те, що в цій бухті, можливо, понад двісті років тому, якась невідома нам експедиція виявила в печері кістяк південного слона. Але екіпаж експедиції, очевидно, загинув у морі, в районі Залізинської банки.

Посадивши хлопців біля себе, Ростислав Андрійович попросив коротко розповісти історію знахідки: Вислухавши докладну розповідь Толі, спитав:

— Значить, знову на Залізинській?

— На Залізинській, — підтвердив Вася.

— Гаразд. Треба виряджати експедицію у Вітрів Кут. Обов'язково треба. Ось тільки заковика — всі співробітники музею в роз'їзді. А мені б двох помічників ще.

Хлопці переглянулися.

— Може… Може б ми могли? — запитав нерішуче Толя.

Ростислав Андрійович відповів не одразу. Він підійшов до карти Азовського моря і, як здалося хлопцям, дуже довго дивився на крапку, поставлену ним на північному узбережжі.

Потім обернувся до хлопців.

— Ну, що ж… Згода. Будете моїми помічниками. — І, знову глянувши на карту, закінчив — Вирушаємо в неділю, 27 червня. На три-чотири дні. Доберемося з рибалками. Зрозуміло? Тільки батьків попередьте. Щоб вас з міліцією не шукали.

— Спасибі! — не витримав Вася. — От чудово! На «Уралі» поїдемо. Бригада туди за бичком виїздить. Домовлюсь з батьком. Він бригадир.

Коли хлопці пішли, Ростислав Андрійович знову сів на табуретку біля вільного краю столу, деякий час сидів нерухомо й дивився в одну крапку. Потім, озброївшись пінцетом, приготувався було розітнути кажана, але знову відклав пінцет. Працювати він уже не міг.

Потім його увагу привернула етикетка, прикріплена до ніжки кажана. На клаптику паперу було написано: «Доставив кажана начальник бухти Вітрів Кут Силантій Абакумович Перепічка».