Кудлатий пес Чака жив у дитячому садку. Вночі він охороняв садочок, а вдень відпочивав у своїй зеленій будці. Коли ставало темно, Чака брався до роботи. Пес обходив навколо паркана, перевіряючи, щоби в садочок не пробрався хтось чужий. Нишпорив також на майданчиках, в іграшкових будиночках, під паровозиком і під навісами. Впевнившись, що усе в порядку, Чака сідав відпочити та дізнатися останні новини.

Треба сказати, що собаки дізнаються про новини головним чином за допомогою свого носа. Справа в тому, що очима можна побачити тільки близькі речі, а носом можна вчути й те, чого не видно. У Чаки, як і у всіх собак, був дуже хороший нюх, тому він добре знав, що кожна річ має свій неповторний запах. Пес знав запахи усіх дітей в садочку, їх виховательок, мам і татусів. Також він міг точно визначити, в якому будинку вариться борщ, а в якому смажать котлети і м’ясо. Знав напам’ять запахи усіх сусідських собак і котів, які вешталися без діла навколо садочка. Інколи вітер приносив ледь вловимі запахи диких звірів з далекого лісу. Запах мали і дерева, і хмари, і навіть дощ, який іноді лив з неба. Одним словом, усе на світі можна було понюхати.

Щоправда, було декілька речей, які ніяк не пахли – і це неабияк турбувало нашого песика. Кожної ночі в ясну погоду на темному небі з’являлися яскраві цятки зірок, і повільно випливав місяць. Чака підіймав свого носа вгору і обнюхував небо, намагаючись вловити запах далеких небесних світил. Він так старався, що починав стиха скавчати. Песикові було дуже дивно, що він щось бачить, але не може понюхати. Чака захотів підібратися до зірок і виліз на дах своєї будки, але небо від цього не стало ближче. Так пес почав мріяти про те, як би було гарно піднятись до неба і понюхати хоч одну зірочку. На жаль, в садочку не було ракети, в яку можна було б сісти та полетіти до зірок. Тому залишалося сидіти на землі та тихенько скавчати про свої мрії.

Одного вечора, коли діти давно вже були вдома, на землю пролився дощ. Він був не звичайний, а якийсь такий сріблястий, ніби місячне сяйво. І після цього дощу залишились незвичайні сріблясті калюжі. Вітер розігнав хмари, і на небі, як завжди, засвітилися зірки. В сріблястих калюжах усе небо відбивалося надзвичайно чітко та яскраво. Чака зазирнув у найближчу калюжу і побачив у ній точнісінько такий самий місяць, як і в небі. Пес принюхався, потім торкнув калюжу лапою. Замість холодної води в калюжі відчувалася дивна порожнеча. Трохи подумавши, Чака стрибнув у калюжу – і раптово опинився в темному небі серед зірок.

Не відчуваючи більше опори, пес почав махати в небі лапами, ніби плисти по‐собачому. Спочатку він підплив до Місяця, який літав тут же неподалік. Тепер Місяць можна було обнюхати і, навіть, лизнути язичком. Він виявився холодним, як сніг, а від місячного пилу закрутило в носі. Затим Чака поплив до найбільш яскравих зірок, які скоро виявились не зірками, а цілими галактиками й туманностями. Деякі з них нагадували собачі миски, інші равликів, ще інші – крабів. Навіть були туманності, схожі на обгризену кістку і на обличчя клоуна. Серед туманностей світилися справжні зірки. Пес обрав собі найменшу зірочку і обережно підплив до неї. Зірочка була дуже гаряча й пахла як розпечений пісок у спекотний день.

Раптом Чака згадав, що садочок залишився зовсім без охорони. Він швиденько поплив назад до Місяця. Ставши на Місяць усіма чотирма лапами, пес стрибнув уперед невідомо куди – і вискочів з калюжі неподалік своєї будки. Обтріпавшись по‐собачому від місячного пилу, він чимдуж побіг обстежувати садочок. Зранку, коли батьки привели дітей, песик Чака хотів їм розповісти про свою незвичайну пригоду. Але його ніхто не зрозумів, тому що люди думають, що собаки кажуть лише «гав‐гав‐гав».

Казочка для дитячого садочка «Веселка»:
тато Володимир Заєць,

мама Катерина Хоменко, донька Софійка