Етюд за асоціацією
Стояла я і слухала весну
Прийшла весна із скрипкою в руках. Дзвінка й голосна. Повіяла приємним вітерцем і заспівала про любов, про молодощі, радощі, надії. Виводила мелодію тисячами струмків, щебетом невтомних ластівок, тьохканням солов’їв, вогким одудів гуканням…
А розкішний купол неба - блакитний і без жодної хмаринки. То весна розкидала голубі стрічки над квітучими садами й зеленими полями.
Ось пролетіла ластівка. Крила - як рушники…
А весна співає все голосніше. Забуяв і забив дух яблунево-вишневий цвіт. А мені хочеться співати, кохати, жити!
Голос предковічного лісу
Ліс навесні. Зійшло сонце, дихнув легенький вітрець, і всі дерева заспівали. Кожне - свою мелодію.
Береза співала ніжну. Слухаючи, хочеться підійти до білокорої красуні й обняти її.
Старезний столітній у три обхвати дуб мугикав мужню пісню. Слухаєш - і сам робишся сильним і відважнішим.
Матінка-верба, що довгу зиму зігрівала Мавку, виводила задумливої: "Чи повернеться знову?" А то що за дивна мелодія лине здалеку? Може, то звук Лукашевої сопілки?
Горобина співала тривожну пісню. Вона навіяла думку про темну ніч і бурхливу грозу.
У голові роїться: прийде осінь - листячко з дерев облетить. Та це - колись...
А сьогодні все ж таки - весна! Дихається на повні груди, повно мрій і надій. І серце хоче співати, дзвінко, голосно, щоб аж верхівки дерев гойдалися.
Пшеничне поле
За селом розкинулося безмежне золоте пшеничне поле. Яка це неповторна краса!
Вітер легенько похитує пшеницю. Здається, що перед тобою море, яке лагідно гонить хвилі й у них купаються блакитноокий льон і сині-сині волошки. І ти з головою пірнаєш у цю красу. А вона засліплює очі, захоплює дух. Ти ж ступаєш обережно, щоб ненароком не стоптати сонцесяйних та життєдайних колосків, що так ніжно пестять обличчя. То золотом, то міддю виблискують вони. Так хочеться на повні груди вдихати цю польову свіжість, безкінечно милуватися стиглим колоссям та захоплюватися різноголоссям жайворонів у високому синьому небі.
Пейзажний етюд
Світає, край неба палає…
Світає, край неба палає… Сонце, немов велика вогняна діжа, повільно котиться вгору. Легенький вітерець-пустун ніжно пестить крони розлогих дерев, бавиться з листочками, струшує з густих шовкових трав росинки-перлинки.
Тиша. Краса. Спокій. Аж ні! Це умиротворення порушує шурхіт коси та сонне покашлювання косаря, дзюрчання молока об дійницю, монотонне жебоніння джерельця між двома старими кремезними вербами. Ключ залюбки ніжно миє цим сестрицям голе покручене коріння.
Трохи поодаль – густі зарості верболозу й кропиви. Вони тихо перешіптуються між собою, мабуть, не хочуть наполохати дрібне птаство, що вже починає перевіряти свій голос. Далі за ними – висока стіна очерету, із-за якої пробивається мляве кумикання ще сонних жаб. Лагідні сонячні промені гасять вогні у вікнах. З’являються поодинокі силуети біля вигону. Це околиця села. Вона, як завжди, першою зустрічає ранок. А він пробуджує не лише природу, а й найпрекрасніші почуття в моїй душі.
Пейзажний етюд
Срібним пензликом Зима-мадемуазель крижану малює акварель…
Морозний зимовий день. Яка краса навкруги! Милуюся чудовою картиною. Який невидимий митець розмальовує небо різними фарбами: рожевою – на сході, блакитною – на заході, сірою – на півдні, фіолетовою – на півночі? Це Зима – мадемуазель срібним пензликом крижану малює акварель… Сніг, що білим килимом лежить на землі, блищить, переливається, грає на сонці всіма веселковими барвами. Дивитися боляче на цю розкіш. Дерева ніби цвітуть. Ясен і клен, каштан і дуб, калина й горобина одяглися в іній, що сяє , немов дорогоцінне каміння. Тендітні берізки під снігом здаються повітряно – легкими. Вони то срібно – сині, то яскраво – блакитні. На ялинових гілках хочуть спочити купи снігу, але веселуни горобці весь час намагаються їх струхнути.
Тихо , пишно й водночас таємничо навкруги. Лише чутно, як вискрипує Зима свою пісню. Мабуть готує витвори мистецтва – оті ювелірні зірочки – сніжинки.