Учасник першої світової війни Євген Маланюк у лютому 1918 р. став на захист Української держави. Три роки майже безнадійної війни: тричі здавав ворогові Київ; потім – неоголошена бактеріологічна війна («кривавий листопад» 1919 року), замовчувана й понині, коли від боїв і тифу сотні мали 5 — 10 бійців, а полки по 50 — 60 багнетів.

Найталановитіший полководець УНР Василь Тютюнник, виступав за ведення бойових дій до останньої можливості, але Симон Петлюра не терпів конкуренції. Тяжко хворий на тиф 28-річний командарм армії УНР помер у Рівному в результаті розриву серця на руках ад’ютанта поета Євгена Маланюка. Василь Тютюнник, один із тих небагатьох, хто не крав, не наживався на війні. Євген Маланюк свідчив: «Його одягли в той самий френч (темно-зелений), єдиний (у командарма!), який усі пам’ятають, в якому був при Центральній Раді, Гетьмана, Директорії, Головного отамана. – На труні – крива шабля в сріблі, – єдина прикраса (це був мій ад’ютантський подарунок) – і відома сіра смушева шапка, – теж подарунок (здається, від повстанців). Взвод польського війська. Лафет не можна було у Рівному дістати, тому – звичайна чорна карета, – зовсім не для генерала. Легкий салют у морозному повітрі. Потім – простий дубовий хрест»… Генералові ад’ютант Маланюк присвятив збірку «П’ята симфонiя» та «Балада про Василя Тютюнника».

І найстрашніше – 21 листопада 1920 р. о 17 годині тридцяти п’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв віддало останній салют рідній землі і перейшло польський кордон. «Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю, — згадував Євген Маланюк. — Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все, — дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою».

Три роки у розкиданих по всій Польщі таборах інтернованих, де жменями вигрібали з одягу вошей, де тиф і туберкульоз очікував кожного, Євген Маланюк переживав, осмислював злети і поразки УНР. «Ми не захистили УНР, бо ми її майже не захищали. Чому не захищали? Бо були засліплені примарним блиском «вождів», вірили їм, ішли за ними, а ці «вожді» тим часом переймалися дріб’язковими питаннями і догматично намагалися втілити то ту, то іншу запозичену з книжок ідеологію», – писав Євген Маланюк і влучно таврував соціалістичних вождів УНР «замалі для великої ролі». Не ті вождики програли Визвольну війну, її програли й ми з Вами; ми – теперішні… Адже після Крутів ми стали почуватися «кастрованим» поколінням, а після 1920-го – громадянами без держави. Держави, яка має багатющі землі і легко, як шпильки, здає їх агресивному сусідові. Держави, яка має багатий людський матеріал і свідомих борців кидає в СІЗО. Держави, яка профукала величезну армію, склади зброї.

УНР тільки за четвертим універсалом зважилася проголосити незалежність України, проте спромоглася назвати війну війною, а не обізвати її – ато.

«Ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити «на дурничку». Не можна довго існувати «в кредит». Не можна існувати історично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та Земля покладає на насельників її. …Але ми їх не виконали, бо не виконували.» «Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» – за винятком єдиного Донцова. Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр., бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що Війна вимагала. Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашого – ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази.»

Головним ворогом кожного українця Євген Маланюк визначив малоросійство, відсутність національної гордості. Опертям України повинна стати українська еліта – інтелектуальна, військова, технічна, політична.

Сам Євген Маланюк був «станцією, яка постійно висилала на Батьківщину національну енергію». «На хресті слова розіп’ятий Цвяхами літер…», ерудит, велетень духу, автор 10 збірок, які «формували наш світогляд і берегли українство»…

І в Другу світову думки імператора строф були страшними для ворога. Ім’я Маланюка було внесено контррозвідкою «Смерш» до списків «антирадянських» діячів з числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. І сьогодні, коли Україна тужиться, завершуючи всупереч владі Свою Другу світову, думки Маланюка б’ють наопаш.

Євген Маланюк відійшов 16 лютого 1968 року від удару серця.

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх.

Ганна Черкаська