Творчість моїх вихованців

На ІV Всеукраїнський конкурс "Я - європеєць"

Я – європеєць?

Есе

Моя Україна – серце Європи. Не вірите? Прошу переконатися: поблизу с. Ділове Закарпатської області в 1887 році встановлено знак, що засвідчує цей факт.

Чому ж нині є потреба доводити, що українці – європейський народ? Історія нашої держави губиться в сивій давнині. Назва «Україна» (край) означає територію Київської Русі, до речі, наймогутнішої в Європі. На превеликий жаль, цей пріоритет було втрачено на століття. Довго-довго чулися на вкраїнських землях і дзвін козацьких шабель, і гайдамацький посвист, і зойк кріпака на панському дворі та, на щастя, видно й революційні заграви…

Довгоочікувана незалежність… Згадаймо славетні імена: Богдан Хмельницький, який звільнив Україну з-під ярма польської шляхти, Пилип Орлик – автор першої конституції, Іван Мазепа (гетьман намагався орієнтувати Україну на Європу і визволити від влади царської Росії), Михайло Грушевський – перший президент Української Народної Республіки.

Усе ж історія розпорядилася так, що ми опинилися в складі СРСР. Та вільний дух народу піднімався вище і вище. Нарешті Україна стала незалежною європейською державою!

Чим же ми не доросли до «європейців»? Наш народ – найбільш освічений. У 2013 році Україна стала єдиною країною Східної Європи, яка потрапила в топ-25 рейтингу найкращих систем вищої освіти.

Королева українських книг – Острозька Біблія – датована 1581 роком. Це перше повне друковане видання Святого Письма.

Нам є чим пишатися. Наприклад, статус Лаври мають лише шість монастирів у світі, три з них – в Україні (Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська). А Софія Київська, фортеця в Кам’янці-Подільському, центр міста Львова занесені ЮНЕСКО до переліку світової культурної спадщини.

Такої кількості природно-ландшафтних зон, як в Україні, немає практично в жодній країні Європи.

Наші вчені розробили літак із найбільшою у світі вантажопідйомністю – АН-225 «Мрія». В Україні придумали й знамениту ядерну ракету «Сатана». Шістьох нобелівських лауреатів дала світові моя Вітчизна.

Українці – сильна нація. Завжди славилися не тільки розум, але й фізичним загартуванням. Власник титулу «Найсильніша людина світу» Василь Вірастюк народився в Україні. Гордість моєї малої батьківщини сьогодні – Євген Глива, який входить у п’ятірку світового рейтингу і виграв австрійський етап міжнародного ультра марафону. Він визнаний одним із найвитриваліших на планеті.

Кілька слів про музику української душі… Соломії Крушельницькій аплодувала Європа й увесь світ. Якщо говорити про кіно, то стрічку «Земля» О. Довженка відзначено серед найкращих фільмів усіх часів і народів. А як вам Богдан Ступка?

Українці подарували світові талановитих художників. Картинами Марії Примаченко захоплювався Пабло Пікассо. Її твори з незмінним успіхом експонуються до цього часу на європейських виставках.

Де не знають Тараса Шевченка і Миколу Лисенка, Євгена Патона і Миколу Амосова, Сергія Корольова і Леоніда Каденюка, братів Кличків та Андрія Шевченка? Українці й сьогодні підкорюють світ: у США керують вузами, у Німеччині – оркестрами, а в Канаді – МЗС.

Кого не полонить солов’їна мова, співуча, як італійська, запальний танок (скрізь полюбляють «Гопак»), вишиванка, українська кухня і гостинність? Не секрет, що наші жінки славляться в усьому світі своєю вродою.

Українці – народ унікальний. Незважаючи на величезну кількість окупацій, переслідувань, етнічних чисток, не просто вижив, а й утвердився як держава.

Так хотілося довести, що Україні – місце в Європейському Союзі.

26 років незалежності та події останніх років примусили кожного мого співвітчизника відчути причетність до країни, а також зрозуміти, що народ - господар на власній землі. Майдан та Революція Гідності потрясли світ, продемонстрували Європі, що українці – міцна духом волелюбна нація, яка навчилася поважати себе і яка вміє відстоювати демократичний вибір навіть ціною крові. На Сході сьогодні вирішується доля і майбутнє держави. «Єдина Україна», – іншої думки в нас немає.

Тож українці – європейці? Чи чогось у нас для цього ще не вистачає, так би мовити, не доросли? А може, в якомусь плані ми стоїмо навіть вище? Пригадаймо: установив Прапор Перемоги над Рейхстагом українець Олексій Берест. Не можу не додати без гордості, що він – мій земляк.

Згоден: де в чому ми все-таки поступаємося перед європейцями. Вам, наприклад, доводилося бачити або просто чути, що німець, англієць, француз чи італієць кинув сміття на вулиці, палив у громадських місцях, не поступився місцем вагітній жінці в транспорті? Чомусь не можемо визнати: хочеш чистих вулиць, як на Заході,- не сміти, не така, як там, освіта – напружся, учися старанно. Думаю, мораль і культура українців повинні стати високими, європейськими. Щоб цього досягти, треба не так і багато. Кожному українцеві – почати переміни на краще з себе, а не кивати на владу. Також обов’язково власними діями і вчинками утверджувати демократію, боротися з корупцією. Європа і світ ждуть від нас саме таких змін!

Народженому в Україні, мені безмежно дорога ця прадідівська земля. Так хочеться, щоб довіку були в нас високі гори й неосяжні степи, плодючі чорноземи, хрущі над вишнями, калина в дворі, п’янкі любисток і м’ята, верба край дороги, золоті соняшники… Не проміняю їх навіть на Єлисейські поля, хоч останні – теж воістину прекрасні. А щоб Україна стала справжнім центром Європи, дуже хочу. Прагнутиму наблизити цей час.

Я люблю Україну, а ти? І наостанок: сприймаю себе європейцем у голові, але завжди залишаюсь українцем у серці.

Владислав Євтушенко, 10 клас

На Всеукраїнський конкурс філософсько-культурологічного есе

Від І. Франка до сучасності: Україна – єдина

Хто для мене Іван Франко? Якою він хотів бачити Україну і що для цього зробив? Чи стоїть його слово на сторожі цілісності нашої 25-річної держави у тяжкий для неї час?

Раніше я знала І.Я. Франка як талановитого письменника (не доводилося, правда, бачити разом усі 50 томів, але уявляю!) А тепер відкрила його для себе як філософа, політика, будівничого української державності.

Для мене перш за все - це людина, у якої дух і тіло рве до бою заради національної ідеї, єдності України та щастялюдського.

Народжений у Східній Галичині Іван Франко присвятив усе своє життя соборності України. Хоча його містом вважається Львів, бо тут жив сорок років, творив, навіть був ув’язнений у Львівську темницю, а прах теж покоїться на Личаківському кладовищі, - це, на мій погляд, патріот усієї України: «…ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів» (Іван Франко).

Йому так боліла доля держави, що свідомо хотів одружитися з дівчиною зі Сходу. По-моєму, цей шлюб - символ єдностіУкраїни.

На той час Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини, населення називало себе русинами. У 1893 році І. Франко першим почав вживати термін «українець», «український». Отже, душа його боліла за всю країну.

І.Я. Франко першим заснував у своїх краях партію європейського зразка (радикальна партія). Її програма ставила за мету соборність України. Цим він, на мою думку, наблизив вікопомну подію – проголошення незалежності України.

Дійсно, Іван Франко - справжній будівничий української державності. Далекоглядна й мудра його точка зору ще на одне з найтяжчих для вирішення в сучасній Україні питань про об’єднання християнських конфесій і створення однієї помісної церкви як основи консолідації українського народу. І.Я. Франко був переконаний, що конституційне відділення церкви від держави не може й не повинно забороняти церкві й державі працювати спільно в напрямі об’єднання української нації. Хіба не так? А як вважаєте ви?

І. Франко не сумнівався, що питання самостійної української держави «ввійде на порядок денний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться». Його неможливо сприймати як політика минулої доби: ці передбачення й заповіти належать нашому часові. На мій погляд, вони допомагатимуть і наступним поколінням українського народу не схибити з національно-державницької дороги.

І. Франко бачив, що головний ворог України як держави і нації не десь там, за кордонами, а в ній самій. Це — вимуштрований віками неволі страх бути патріотом, шанувати понад усе свою національну гідність, обстоювати неповторність і світове значення української історії та духовності. Хіба не так? Мало серед нас «патріотів»? На превеликий жаль, у владі також.

Боротьбі за політичний суверенітет українського народу Каменяр присвятив своє життя. Будувати державу, за І. Франком, - творити націю.

В історії формування єдиної української літературної мови теж визначне місце належить І.Я. Франкові. У цьому питанні він виходив із того, що мова є важливим об'єднувальним, консолідуючим чинником. Для тогочасної України, яка впродовж кількох століть була поділена і входила до складу різних держав, проблема літературної мови, спільної для всіх українців, особливо актуальна і значуща. А мова в Україні сьогодні? Чи не вагоме питання?

Україна нині… Яка вона? Чи за таку І.Я. Франко віддав життя? На мою думку, – це територія гідності й свободи. У листопаді 2013 року Майдан фактично повернув українцям украдену в них Україну. На жаль, нині - під загрозою її цілісність. Тимчасово втрачено Крим, нависла небезпека над ще одним із регіонів – Донбасом. В АТО воюють кращі сини, наші герої. Не шкодуючи власного життя, захищають вони незалежність молодої держави. Ці події, на мою думку, консолідують націю.Відродження духу свободи, безумовно, забезпечить перемогу й сприятиме утвердженню незалежної соборної України, за яку поклав життя у свій час справжній її син-патріот І. Франко.

Замислююся: що можу для України сьогодні зробити я, десятикласниця?

По-перше, берегти рідну мову для себе і нащадків та наймальовничішу природу.

По-друге, наполегливо й старанно вчитися. Адже обдарована та освічена молодь приведе країну до нових вершин, стане її інтелектуальною елітою. Я ще й спортом займаюся, упевнена: у здоровому тілі – здоровий дух.

Ніхто не поділить України в моєму серці на дві, три, чотири... Зростаю серед людей працьовитих і чесних, які недекларують свого патріотизму і не б’ють себе в груди: я - українець! Може, переживаю за долю батьківщини, хвилююся аж занадто… Якось мене навіть пронизало дивне видіння… У долоні падають пелюстки дивовижної квітки. Жовті, кольору стиглого жита, і сині, як волошкові очі неба. І чую шепіт: «Не може існувати золотий лан без неба. Я ваша мати – Україна. Урятуйте мене!» Тривожно закалатало моє серце у дзвони, а губи невпинно повторювали: «Україна - єдина».

Яким же геніальним був І. Я. Франко, заповідаючи берегти, любити всю Україну в «Одвертому листі до галицької молодежі».

Отже, він для мене – взірець, філософ і патріот.

Тож хочу звернутися до українців. Зробімо все для того, щоб наша держава повік була суверенною, нездоланною ніким і ніколи!

На папір проситься думка: у моєї країни немає кордонів. І сонце, і море, Дніпро, терикони, Карпати зимою в засніжених шатах – моя Україна. Люблю її! Крапка.

Маляренко Тетяна Григорівна, учениця 10 класу

Грунської ЗОШ І-ІІІ ступенів Охтирської

районної ради Сумської області

XV Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

З Україною, єдиною і неподільною, в серці і пісні

Стою на порозі затишної кімнати. За письмовим столом – привітна жінка. Хоч дев’яностий рік розміняла, пам’ять їйне зраджує. Та й любить поговорити про життя-буття.

- Лідіє Олександрівно, чи правда, що ви добре знаєте Катерину Квітчасту?

- Так. Була я в неї вчителем у початкових класах, а потім – класним керівником до самісінького випускного. Та й усе життя ми були дуже близькими.

Коли розмова зайшла про улюблену ученицю, очі помітно полагіднішали. Стіл почав закладатися фотографіями, вирізками з газет, листівками й поздоровчими телеграмами та поетичними збірками.

- Ось фото 1976 року. На ньому Катерина Квітчаста разом із донькою та чоловіком. А тут -делегат установчого з’їзду «Свобода слова» ( Київ, 2001). На цій карточці знята під час творчого звіту в Сумській централізованій бібліотеці ім. Т.Шевченка. Та найбільше я люблю фотографію, де Катерина Квітчаста співає… Отут світиться вся її чиста, як криниця, душа…

Тремтячими руками перебирає вчителька збірки поезій своєї учениці. На всіх виведені рукою поетеси теплі слова глибокої поваги і вдячності.

- Катюша мене ніколи не забувала.

Скотилася з очей непрохана сльоза чи від щастя, чи від жалю. Хто те знає?

Давно вже немає на Забаштах у Груні тієї напіврозваленої облупленої хатини, де в небагатій хліборобській сім’ї зростало талановите дівча. Мама з раннього ранку й до пізнього вечора в колгоспі заробляє трудодні, а в Катрусі на руках меншенький братик. Усього довелося скуштувати в дитинстві, як кажуть, зазнати і холоду, і голоду… А до школи – хоч інколи й босоніж, проте з величезною охотою.

Допитлива, старанна, мов та бджілка, вбирала маленька грунська школярочка у світлу голівоньку знання. Навчалася добре. І талант у неї прорізався рано. "Я народилася в співучій родині. Моя мама постійно співала. Співала навіть після напруженого робочого дня, коли ледве вистачало сил дихати. Під вечір, зазвичай, її подруги збиралися в нас удома й співали разом народних пісень. Я була малою, тож мене рано відправляли спати. Але я сиділа тихенько коло дверей і слухала оті пісні. То було великою насолодою для мене", - згадувала пізніше Катерина Іванівна.

Поезія в Катерині Квітчастій жила з дитинства. Вона підсвідомо всотувала її з піснями мами, яка й розмовляла образно, прислів'ями. Катя намагалась ловити кожне її слово, кожен рядок, кожен образ. На прохання однокласниць часто складала жартівливі частівки про хлопців, за що ті її неодноразово били. Але майбутня поетеса не ображалася.

Для злету потрібне міцне крило. І підставила його вчасно добра людина, улюблена вчителька Стешенко Лідія Олександрівна. Допомагала і стиль літературний виробляти, і ноги тримати…у взутті. Нічого, як кажуть, гріха таїти: таке бувало.

Коли Катерина Івах (Квітчаста) ходила до дев’ятого класу, її мама купила будинок у Рибальському. Середньої школи там не було, тож дівчина щодня мусила долати п’ятикілометрову відстань, щоб дійти до Груні та не спізнитись на уроки. Вона прокидалася дуже рано і вже о шостій годині вирушала в дорогу. З Рибальського й інші діти ходили до Грунської школи – тож гуртом долати шлях було весело!

А рідною для Катерини Квітчастої все ж таки була й назавжди залишилася Грунь. Пізніше стануть на папері рівними рядами задушевні слова: «В моїй Груні вишня найрясніша…», «В кожного є Грунь своя – дитинство, Та найкраще – це моє село, «Я дивлюсь на школу, де колись училась. Де мій клас? І де моє вікно? Де моє школярство бідне, але миле…», «Грунь не стіка туманом забуття, Не відпливає, мов гілля вербове – Лишається в дитинстві і любові, Куди птахами сни мої летять…»

Шкільні роки промайнули швидко. По закінченню десятирічки всіх випускників Грунської школи (їх тоді було 87) направили на комсомольські роботи. У той час молоді в Сумській області вистачало, тож відбули груняни до Казахстану. Сімнадцятирічна Катя Івах дуже боялася незвіданої далечини, та осоромитись перед однокласниками не хотіла. Тож і поїхала разом з усіма.

У Казахстані вона працювала вихователькою в двох молодіжних гуртожитках, пізніше - у ґрунтовій лабораторії, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм. То була любов з першого погляду. Майже рік до одруження вони зустрічалися. Потім доля занесла молодих до Миколаєва. Там у подружжя народилася донечка Тетянка.

У Миколаєві Катерина Іванівна закінчила школу товарознавства, отримала свою першу кваліфікацію. Усе складалося добре, та дуже ж таки тягло в рідний край. Бо він – її любов. « Мій рідний край, Охтирський край – моя любов: не відійду, не відступлю, не відцураюсь, хоч і торкнусь крилом далеких небокраїв, та в рідний край вернуся знов, та в рідний край вернуся знов, та в рідний край вернуся знов… На глибині не висихає джерело… На берегах цілують Ворсклу тихі верби… З усіх віків, з усіх світів пливу до тебе – лягає хвиля на весло, лягає хвиля на весло, лягає хвиля на весло…»

Через деякий час сім'я перебралася до Охтирки. Квітчаста влаштувалася на взуттєву фабрику, де пропрацювала більше 10 років.

У 1979 Катерина Іванівна стала завідуючою клубом на Охтирському комбінаті хлібопродуктів. Відповідної освіти не мала, та все в неї виходило бездоганно - колектив художньої самодіяльності підприємства постійно займав перші місця на районних фестивалях і конкурсах. Квітчастій запропонували вступити на заочне відділення театрального факультету Московського університету, по закінченню якого отримала кваліфікацію керівника художньої самодіяльності. Катерина Іванівна завжди любила художнє слово, тож в університеті пройшла ще й курси поетики.

Перше, що впадає в око, коли знайомишся з Квітчастою, це простота, щирість та різнобічність обдарування. Дві музи - мелодія і слово - злилися в душі цієї людини. А згодом повністю розквітнув її поетичний та піснетворний талант: вона має більше тридцяти авторських пісень, які сама задушевно виконує.

Колосковий мій краю

Ти охтирська земля,

Я про тебе співаю,

Я навіки твоя.

Вулиці поширшали , притихли,

Спокійніше думається їм.

Ти відпочивай, моя Охтирщино,

У моїм рядку неголоснім.

У багатьох віршах і піснях - любов до рідного краю: «З охтирського краю, з лугів запашних», «Охтирська мелодія», «Мій рідний край – моя любов….» Дзвенить наше районне місто “Охтирським вальсом” К.Квітчастої.

Натхнення до поетеси приходило само по собі. Це могло трапитись як удень, так і вночі, як під час роботи на присадибній ділянці, так і під час приготування вечері. У такі хвилини кидала все і мерщій бігла шукати папір та ручку, щоб думка не загубилася. У пориві емоцій і народжувалися її вірші. У малий текст намагалася вкладати великий зміст. Це для поетеси було найголовнішим!

На той час у Квітчастої вже був чималий творчий доробок. Їй хотілося видати першу збірку власних поезій, а коштів бракувало. Згодом бажання переросло в мрію, і задля її здійснення Катерина Іванівна влаштувалася ще й викладачем поетики в Охтирську гімназію. То був 1987 рік. Правда, працювала вона тоді аж на трьох роботах!

Творче життя Квітчастої складається не просто: вистачає і негараздів, і опонентів... Вона віддає багато часу і здоров'я улюбленій літературній праці, складає копійку до копієчки, щоб видати чергову книжечку бодай у сто-двісті екземплярів. Охоче бере участь у літературно-мистецьких заходах: місцевих, харківських, сумських, київських... Авторка вже 12-ти збірок своїх поетичних творінь. Найновіша цього періоду - “Квітом-шепотом, квітом-трепетом” (Суми, «Собор», 2002 р.)

Але ж не всі розуміють таку безкорисну активність, дехто заздрить. Коли мова зайшла про Спілку письменників, один чиновник невдоволено заявив: «Для чого Вам членство в Спілці, Ви і так уже видали більше десяти книжок». Розхвилювалася поетеса від тих недоброзичливих і не дуже розумних слів… І взяла участь у літературному конкурсі Світової Федерації Українських жіночих організацій в Канаді та ще й стала однією з лауреаток України (єдиною в Сумській області).

Катерина Квітчаста – також лауреат премії ім. Ореста Джулинського (Канада) і володарка відзнаки ім. княгині Ольги(Австралія).

Людина широкої душі прагне виховувати поетичну зміну: вже чимало років веде студію «Октава» при дитячо-юнацькому центрі м. Охтирки. Навчає поетичної мови, віршознавства. Видала колективну збірку своїх вихованців (40 авторів), започаткувавши охтирський альманах. Твори її учнів друкуються в «Журавлику» (Харків), «Хата», «Наша віра»(Київ), у місцевій пресі... Все це – вічні турботи Квітчастої.

К.І. Квітчаста була щасливою людиною. І не тільки через поезію. "Я щаслива, бо ніколи не ношу в собі зла, навпаки - завжди посміхаюся, з усіма вітаюсь. Я дуже чутлива людина, та жодної крихти зла в мені немає, бо його й так вистачає в нашому житті. Коли ж у людині живе добро, воно робить її справжньою".

Ідуть роки… Уже й внучка виросла. Уся - в бабусю. Ощасливила Наталя Катерину Іванівну першою поетичною збірочкою «Мій єдиний краю».

А літа-літечка спливають за водою. У 2007 році Катерина Квітчаста відзначила своє 70-ліття. Тоді ж стала учасником Першого Всеукраїнського видавничого проекту "Ювіляри України. Події та особистості XXІ століття". На шпальтах місцевих газет писали, що нашу видатну землячку визнали, нарешті, й на загальнодержавному рівні. А вже наступного року побачила світ чергова збірка поезій К.Квітчастої "Пломінка квітка Охтирщини". Вона стала своєрідним підсумком усього творчого життя. Сюди ввійшли найкращі вірші, написані в період з 1946 по 2007 роки. Усього ж Катериною Квітчастою було видано більше 20 поетичних збірок.

Поезії, есе, статті охтирської поетеси друкуються в часописах США, Канади, Австралії, Англії. Пісні «Пломінкої квітки Охтирщини» (вона ж авторка не лише слів, а й музики) не раз звучали в ефірі багатьох країн світу.

І жила, і співала з Україною в душі…

Де б ти не жив у білім світі

Із Україною в душі -

Скрізь вишня пахне ніжним цвітом,

Гудуть бандурами хрущі.

Куди б не відлітали птиці,

А повертають в рідний край

Води напитися з криниці,

Снаги напитися з Дніпра.

Де б ти не жив у цьому світі

Із Україною в душі -

Скрізь вишня сяє білим цвітом

На довгім рушнику межі.

Найдорожче у світі для Катерини Квітчастої – Україна, незалежна, самостійна, чудова і міцна.

«Живи Україно, прекрасна і сильна» - Ця неньчина думка заткалась в рушник. Цвітуть кольори там квітчасто-красиво, До кожного кольору колос приник. І колос, і промінь в нитках золотистих Над кожною квіткою зводять тепло. І роду мого недоспівана пісня Відчула дороги нової крило.

«Живи Україно, прекрасна і сильна», Лягло в нескінченні рядки буряків, Лягло в посивілу дитячу сльозину, У вічную втому, у ночі без снів.

«Живи Україно, прекрасна і сильна», Дзвенить далина під копитами літ. Сміється звитяга у погляді сина, У доньчиних косах – калиновий цвіт».

- Читаю-не начитаюся… Лірика Катерини Квітчастої така витончена. Здається, що в неї самої замість серця - квітка Поезії… Ніби вдихаю цей аромат, відчуваю шелест пелюсток-слів.

Лідія Олександрівна гортає чергову книжечку. Тут рукою поетеси виведено: «Поезія – це натхнення, душа. Без поезії немає мене – Катерини Квітчастої».

- А ось, дивіться,- звертає мою увагу на поетичні рядки (вони підкреслені червоним). Боляче читати: «Коли впаду я на траву, Коли впаду я на траву – Впаде із неба синя квітка…» Очі її наповнилися сльозами.

- Катерина Квітчаста пішла від нас на 72-му році життя. Важко, дуже тяжко переживати дочок. І рідну – Людмилу, і названу – Катерину Квітчасту…

- Лідіє Олександрівно, а якби Катерина Іванівна була живою, як би віднеслася до сучасних подій в Україні?

- Вона від природи - оптимістка. Завжди, починаючи зі школи, займала активну життєву позицію. Вільна, незалежна Україна, до того ж могутня, процвітаюча, для неї – над усе. Я певна: не дивлячись на літа, була б і на Євромайдані в Києві, і в цей складний час точно не сиділа б, склавши руки. Думаю, займалася б волонтерською роботою, допомагала б воїнам АТО… Це ж не просто жінка, це ж - Катерина Квітчаста! Такі вони – справжні українки!

- Дякую за цікаву розповідь. Нехай зозулі накують вам ще багато літ…

Жарко Оксана,

учениця 11 класу.

На шкільний конкурс

ШУМИТЬ ШЕВЧЕНКІВСЬКА РІКА

Шумить шевченківська ріка.

Бурхлива, вільна, не така,

Як іншії пливуть річки

Простії водні павучки.

А Дніпр – це справжнєє річище.

Рівняти з ними – павучище!

Шевченко його знав, любив.

Свої він вірші присвятив

Дніпру, і людям, і землі своїй .

І доки я живу на цьому світі,

Не згасне він у пам’яті моїй.

Тарасу Шевченку

Тече спокійно Дніпр широкий,

Прозорість, чистість в нім води.

Живий Шевченко в Україні

Сьогодні, завтра і завжди.

Щаслива нині й Катерина,

Бо гніту панського нема.

Зростають і радіють діти,

І труд Шевченка - не дарма.

В містах і селах України

Тарасу пам’ятник стоїть

Як символ мужності і волі,

Як оберіг для всіх століть.

Тебе ніколи не забудем,

Тарасе, рідний, дорогий,

За те, що рідну Україну

У своїх творах боронив.

Цінуймо ж, люди, усе добре,

Забудем ненависть і злість,

Бо ми - Тарасові нащадки,

Європи людяність і совість.

ЛЮДИНА

Тарас Шевченко... Хто він є насправді?

Митець, письменник, художник чи поет,

А може, він блондин чи все-таки брюнет..

Що все оце дає йому по правді,

Якесь звання чи нагороди різні,

Чи може, визнання панів запізні…

Читач усе це потім пізнає.

Насправді ж він – людина, і це усе дає!

Владислав Євтушенко

Портрет патріота

Підготував учень 8 класу

Євтушенко Владислав

Образ матері у творчості Т. Шевченка

«Кобзар» займає особливе місце у моєму серці. Можна сказати, що я зросла з цією книгою і « змалку вчуся «з «Кобзаря» любити труд і трударя … Служити рідному народу…»

Любов до поезії Шевченка передалася мені з молоком матері. А може, відповідні гени в мене ще з діда-прадіда…

Як священна реліквія передається у нашому роду від покоління до покоління «Кобзар». Важко встановити, якого він року видання, але дуже старий. Знаю тільки, що у 1939 році оправу власноруч зробив прадідусь, який був у нас майстром на всі руки. Потрібно було, певне, омолодити священну книгу, щоб дійшла й до нас.

Часто перелистую «Кобзаря», перебігаю поглядом, а бентежні слова самі по собі вливаються в душу. Сьогодні ж предметом моєї уваги і зацікавленості став образ матері у творчості Тараса Шевченка.

Це прекрасне слово зустрічається в «Кобзарі» 374 рази. Автор величної книги – найталановитіший, найніжніший і найщиріший співець жіночої долі. Та найвищу, найчистішу красу світу Т.Г. Шевченко бачив у матері. Може, тому, що рано став сиротою. Трапляються епізоди, коли комок застряє в горлі, слово вимовити важко і непрохана сльоза навертається на очі.

Візьмемо для прикладу повість російською мовою «Близнецы». Епізод першого колядування після похорону матері. Понесли вони вечерю до діда і, сказавши: «Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько і …» - всі троє заридали. Сиротам не можна було сказати: «і мати».

З якою силою розповідає автор про трагедію материнської любові в повісті «Наймичка». Лукія хоче випросити свою дитину назад або навіть украсти сина, бо без нього їй світ не милий, хліб не їсться, вода не п’ється, сонце господнє не світить і не гріє.

У багатьох поезіях «Кобзаря» звеличується материнство:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Перегортаю кілька сторінок і читаю заголовок: «Неофіти». Шевченківська «мати» цієї поеми в ім’я любові здатна навіть на подвиг. Такого образу не знала до Кобзаря ні українська, ні світова література. Матір Алкіда любов до сина підносить на вершину героїзму. Вона після смерті своєї кровиночки продовжує його справу.

Шевченкова мати – жінка не тільки страждає, як Катерина. Вона і протестує, чинить опір, мстить. Давайте звернемося до повісті «Слепая», щоб переконатися в цьому.

Ще кілька сторінок – і переді мною поема «Наймичка», мій улюблений твір про материнську долю.

На могилі у неділю вранці молодиця пригортає сина і з туманом розмовляє. Яка глибина тривог і печалі за долю крихітки у материнському серці! «Нехрещений син» - позашлюбна дитина. «Грішна» мати обіцяє вимолити йому добру долю.

Ганна підкидає дитину старим заможним хуторянам Трохиму і Насті, а через рік до них прийшла проситися в найми «чорноброва, молода, білолиця молодиця».

Образ матері – покритки на сторінках «Кобзаря» трагічний і в той же час, на мою думку, величний. Я не дорікаю Катерині, яку безвихідне становище змусило залишити Іванка серед шляху напризволяще і накласти на себе руки, але захоплююся самопожертвою Ганни.

Скільки невимовного горя і трагізму в цій материнській драмі! Яке страшне приниження терпить жінка, що не має права почути від Марка отого святого слова «мати».

Щоб не сміялися люди, Ганна відмовляється бути й весільною матір’ю. А що робиться в цей час у її серці?! Трагізм становища посилюється ще й тим, що згодом Ганна стає бабусею і живе під однією стріхою не тільки з сином, а й зі своїми внуками, даруючи їм ласку, змушена приховувати, хто ж вона насправді.

Крізь усе печальне життя пронесла мати свою таємницю заради благополуччя і спокою сина і лише у передсмертні хвилини зізналася, що вона – не наймичка. Мабуть, і приємно, але ж страшно було назвати себе матір’ю. Останній подих… «Прости мене, мій синочку! Я … я твоя мати».

Не поспішаю перегорнути наступну сторінку. Задумуюся: через роки, століття промовляє до нас Тарас: «Не забувайте, хто винен у її безталанні, хто відібрав щастя материнства».

Триєдиний вимір це святе слово, на мою думку, має у «Кобзарі». Це ненька, Україна і Божа Мати.

Вітчизна для Т.Шевченка – це все:

Привітай же, моя ненька!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Коли поет мріє про щастя на рідній землі, то воно уявляється йому, як єднання матері і дітей:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Батько українського народу картини майбутнього вкладає у сон матері-кріпачки: «І сниться їй той син Іван…»

Багато в Україні ще треба зробити, щоб сповнився заповіт безсмертного

Тараса Шевченка:

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати!

Ціле море думок викликав у мене «Кобзар»! Несила спинити їх нестримний потік. Та пізній уже час. Завтра до школи. Перегорнута остання сторінка. По правді, не хочеться розставатися з улюбленою книгою. Заспокоюю себе: ця розлука буде короткою, адже «Кобзар» завжди поряд, тільки простягни руку.

Надіюся, що не одне покоління в нашому роду вчитиметься любові і поваги до матері й України з цієї безцінної книги.

Юлія Ровінець, учениця 9 класу.

У нас Тарас Шевченко - в кожній хаті

Іду на свято я до прабабусі,

Сідаю біля неї за столом

І на портрет Шевченка знов дивлюся,

Що на стіні, прибраний рушником.

Груняни вірять: в нас бував Шевченко,

Й про Грунь у своїх творах він писав.

А чув про землю нашу чималенько

І другу сотню дуже добре знав.

Бо тут жили колись брати Ткаченки

І в Петербурзі вчитися змогли

В художній Академії з Шевченком,

Навіть з Тарасом друзями були.

З Федотом жив Кобзар і на квартирі,

І часто, коли вечір наступав,

Вели вони удвох розмови щирі,

Й Федот йому про Грунь розповідав.

Їх дружба та вже схожа на легенду,

Яку груняни свято бережуть,

І майже в кожній хаті недаремно

Портрет Тараса у рушник беруть.

Євгеній Тунік

Україно моя!

Україно моя! Я вклонятись навчивсь героїзму.

Слава й гордість мого ти народу, Генетично ніяк

Будеш жити в віках Я зі шляху цього не зверну.

У піснях і молитвах людей.

Як пишаюся тим, Україно моя!

Що є українець я зроду, Хай щорічно цвітуть твої мальви,

Ця любов йде від серця, І дівчата квітчають

А слова линуть з юних грудей. Свій віночок у барвах усіх.

Хай не буде війни,

Україно моя! І дзвенить джерело життєдайне,

Ти навчила любити Вітчизну, Та у кожному домі

Як матусю, як неньку одну. Буде линути радісний сміх!

Від своєї рідні

Євгеній Тунік

Шевченко - це Україна

Нарис

Робота на ХІІІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

учня 9 класу

Грунської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів ім. Героя Радянського Союзу А.М. Діхтяренка

Туніка Євгенія

Мужність стає життєдайною силою, коли набуває громадянського змісту.

Мудрість повниться значенням, виявляючи думи й сподівання народу. Майстерність митця тільки тоді грає всіма барвами, коли численні покоління знаходять для себе щось нове.

Творчість Т. Г. Шевченка захоплює мужністю, ясніє мудрістю, вабить майстерністю.

Якихось сорок сім літ судилося Великому Кобзареві топтати ряст. До болю мало. А коли відняти ще й роки заслання та кріпаччини?

Найпроникливіше долю Шевченка виповів М. Некрасов:

Все он изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, допросы, жандармов любезности,

Все – и раздольную степь Оренбургскую,

И ее крепость… В нужде, неизвестности

Там, оскорбляемый каждым невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими…

Щасливий у колі друзів

І все ж немає людини, щасливішої від Шевченка у світовій історії. Не тільки тому, що, при всій згорьованості і сирітстві, були в нього дитинно погідні дні, коли він залітав мріями в небесні світи й вбирав од діда-гайдамаки Залізнякову непокору та одчайдушну козацьку вольницю.

Не лише від того щасливий був, що і він кохав, і його любили жінки навіть з елітарного світу.

Не тільки тим щасливий був, що зазнав вищої насолоди, відкривши в собі художника і поета.

Саме зоряної миті доля послала йому земляка Сошенка, який узяв діяльну участь у житті кріпака, познайомив із впливовими людьми: чудовим майстром живопису, професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і зі славетним російським поетом Жуковським. Обидва вони дуже зацікавилися обдарованим юнаком, вирішили допомогти йому вступити до Академії мистецтв.

Не лиш тим щасливий був, що відчув усю гостроту позиції борця, задумуючи в Кирило-Мефодіївському товаристві майбутню конфедерацію вільних слов’ян.

Найвищої удачі, якою обдаровує природа тільки безсмертних, Шевченко спізнав тоді, коли злився з народом, взявши відповідальність за його будучину й здобувши право заявити сучасникам і нащадкам:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Він був і залишився з народом, і вдячні нащадки за це увінчали Тараса найвищим званням – вічного свого сучасника, яке б століття не стояло за вікном.

«… І – воістину: якщо народ безсмертний своїми поетами, то вже тричі істинно, що справді великий поет безсмертний своїм народом» (Б. Олійник). Шевченко Т. Г. Твори: В 5-и т. Т.1/Вступ ст. Б. Олійника. - К.: Дніпро, 1984, 351с.

Багатим він був на друзів.

У книзі: Коломійченко М., Горленко В. У колі друзів. – К.: Дніпро, 1982 - автори на основі багаточисельних історико-літературних, архівних матеріалів простежили історію хвороби поета, розповіли, як кращі представники медицини XІX століття, віддаючи шану генію українського народу, боролися за життя Т. Г. Шевченка.

Тараса Григоровича зв’язувала щира дружба з багатьма лікарями (близько 50 чоловік), чимало з яких – В. Даль, М. Курочкін, М. Кетчер, Д. Мін були не лише представниками медичної науки, а й прогресивними діячами свого часу. Вони захоплювалися передовою художньою літературою, самі писали твори. Шевченко для них – не лише пацієнт, а передусім великий митець, гуманіст.

Про відносини Тараса Григоровича з давнім приятелем лікарем Андрієм Осиповичем Козачковським із Переяслава ходять легенди. Усім відомо, що саме тут, під час запалення легенів, у невеликій кімнаті друга-лікаря народився славнозвісний «Заповіт». Взагалі, життєлюб від народження, Шевченко важко сприймав хворобу.

І саме тоді, вночі 25 грудня 1845 року, при тремтливому мерехтінні свічки лягли на папір пророчі рядки, що стали заповіддю усім поколінням українців. Кобзар передбачив «сім'ю велику», «сім’ю вольну, нову» серед рівних їй держав Європи.

Художники з Груні – щирі приятелі Тараса Шевченка

Напередодні 200-річчя Великого Кобзаря хочеться глибше розкрити ще одну цікаву сторінку – щиру дружбу його з братами Ткаченками.

Село Грунь знаходиться за 25 км від районного центру. Назва походить від річки, на якій воно розташоване. Грунька – одна з приток Ворскли. В Ігнатіївському списку літопису 1174 року знаходимо опис битви Ігоря Святославовича з половцями за цю річку.

Про походження назви Грунь існують дві легенди. У першій розповідається, ніби село походить від назви невеликих горбів. У другій легенді говориться, що дівчина Груня – одна з прислуг пана, не витримавши знущань, підпалила його будинок, а сама втопилася в річці. З того часу й почали називати її Грунню.

Красивим, неначе писанка, було воно в далекому минулому. Біленькі хати під солом`яною стріхою, причепурені квітами біля призьб… Бідні, згорблені, з підсліпуватими вікнами, наполовину вгрузлі в землю. Не збереглися й вітряні мельниці, але завдяки репродукціям картин художників XIX ст., ми можемо побачити, якими вони були насправді.

А ще село огортали чудові краєвиди, що чарують нас і понині.

Точна дата заснування його невідома. Хоча з деяких джерел дізнаємося, що в 1652 році з міста Грунь (на Полтавщині) в Чугуїв прийшло 5 сімей. У 1665 році згадується волосне містечко під назвою Грунь-Черкаський. Сотня його належала полтавському полку малоросійського війська й брала участь у боротьбі проти Туреччини та Кримського ханства в кінці XVІІ століття.

20 січня 1709 року шведи захопили містечко Грунь. Під час Північної війни у боротьбі зі шведськими загарбниками брали участь і його мешканці.

Грунь дісталась Б. Хмельницькому від царського уряду за гетьманським рангом. У 1687 році була подарована племіннику Мазепи Ободовському, а потім перейшла до чернігівського полковника Полуботка.

Із 1861 року Грунь була волосним містечком Зінківського повіту Полтавської губернії. У 1959 р. село увійшло до складу Охтирського району.

У збірнику архівних матеріалів XVІІ- XVІІІ ст. «Грунська сотня Гадяцького полку» значаться прізвища Ткаченко по Грунській сотні.

На цей час у населеному пункті було 5 церков, 2 церковноприходські школи, 56 вітряних млинів.

Кожен куточок чи вулиця Груні мають свої назви, про які збереглися легенди й перекази. Є тут Мелехи, Тернівщина (3 сотня), Лижнівка та Терехи (4 сотня). Деригузи й Стугня (2 сотня), Колісники, Чечва (5 сотня), Холодний і Хоменків Яр (1 сотня).

Це село стало колискою вихованців Петербурзької Академії мистецтв братів-кріпаків Дениса, Григорія і Федота Ткаченків – близьких друзів Тараса Григоровича Шевченка. Зі спогадів заслуженої вчительки України, завідуючої Грунським сільським музеєм Лебединець Л. О. мешкав прославлений рід Ткаченків саме на другій сотні. У Федота, Григорія і Дениса був ще рідний брат Яків.

Із Федотом поет разом навчався, жив і товаришував у Петербурзі, протягом 30 років не поривав зв’язків.

У селі Грунь постійно з тих далеких років мешкають Ткаченки, про що свідчать погосподарські книги № 13, № 14 Грунської сільської ради станом на 10.12.2013 року.

Наймолодший представник Ткаченків – Максимко, учень 4 класу місцевої загальноосвітньої школи. Можливо, саме він і є гілочкою давнього знаменитого роду…

Листування Т. Шевченка і Ф. Ткаченка

Федота Леонтійовича Ткаченка не раз згадував Шевченко в листах до Григорія Ткаченка, Якова Кухаренка, Семена Гулака-Артемовського. До речі, збереглися 4 листи поета до нього та два – Ф. Ткаченка до Кобзаря

(подаються за виданням: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 6, с. 528).

8 вересня 1860 р. С.-Петербург

Спасибі тобі, мій давній друже Федоте, за твоє письмо. А ще більше спасибі за те, що ти діточок своїх ведеш небитим, але добрим шляхом. Поцілуй їх всіх по тричі за мене. Спасибі тобі і за кирпатеньку чорнобривку, якщо вона справді доладня і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Та… (ти пишеш, що єсть у вас німець, добрий фотограф), то хоч украдучи або одурячи нехай він (німець) зніме її поличіє. А ти в письмі пришли до мене. Бач, яким я принцом зробився! Якщо теє, то я і весни не діжду, опівзими до вас прибуду. Самотина мене отут допікає! А її батькові низенько кланяємось я і В. М. Білозерський. Пиши мені швидше. І нехай тобі Бог помагає на все добре.

Твій давній і щирий друг Т. Шевченко

4 січня 1861 р. С.-Петербург

Посилаю тобі 10 моїх «Букварів» на показ, а с контори транспортов ти получиш їх 1000 і, не розв'язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами? то йому і передай. А він нехай як знає спродасть, а грошики положить в касу воскресної школи. От що!

Щоб тебе курка вбрикнула з твоєю кирпатенькою чорнобривкою. Тілько роздратував мене. Я весною заїду до тебе, та як не найдеш мені другу кирпу, то я тебе попомну.

Дай один «Букварь» редактору «Губернских ведомостей» і попроси його, щоб він напечатав, що такий-то і такий «Букварь» продається по три копійки в пользу воскресних школ.

Бувай здоровий, цілую твоїх діточок. Аж шкура болить – ніколи.

Щирий твій Т. Шевченко

12 січня 1861 р. С.-Петербург

Сьогодня посилаю тобі, Федоте, 1000 «Букварів» і оцю квитанцію. Коло 15 февраля получиш ти посилку і зроби з нею так, як я тобі вже писав, або найди десять чоловік добрих людей, та роздай їм по сотні книжечок по 3 карб. сотня. Та зобравши оті сердешні 30 карб., оддай на воскресну школу. А тим часом роби, як сам здоров знаєш. Цілую твоїх діточок. Прощай.

Т. Шевченко

Гляди, о кирпі не забудь. Я весною прибуду до тебе.

На конверті: В Полтаву, учителю гимназии его благородию Федоту Леонтьевичу Ткаченку.

Від 16 серпня 1860 р.

Спасибі тобі і за кирпатеньку чорнобривку… – У відповідь на прохання Шевченка, висловлене в листі від 30 травня 1860 р., Ф. Л. Ткаченко хотів посватати за нього дочку полтавського чиновника Р. П. Витавського.

Радість і смуту вони ділили навпіл

На жаль, мало вивчено й досліджено цю міцну дружбу. Із Шевченком Федот Ткаченко вперше познайомився й потоваришував ще 1832 року в майстерні маляра-декоратора Василя Григоровича Ширяєва. До цього страшну школу знущань і лиха пройшов Тарас, потрапивши до двору пана Енгельгардта. Поміщик був непосидючим. Він їздив з одного місця до іншого й скрізь возив за собою козачка. В одному з лютневих номерів «Санкт- Петербургських відомостей» за 1831 рік значилось, що «ад’ютант гвардії уланського полку ротмістр П. В. Енгельгардт» приїхав до Петербурга. А через деякий час сюди разом з іншими кріпаками поміщика прибув і сімнадцятирічний Тарас Шевченко.

Важкий, холодний і голодний восьмисоткілометровий піший шлях Енгельгардтової челяді страшно й згадувати. Понад два місяці власними ногами міряв його й Шевченко. Про одну із страшних подробиць того шляху розповідав М. Білозерський. У дорозі в Шевченка зовсім розвалився один чобіт. Щоб не відморозити ніг, він щоразу змушений був міняти чоботи, взуваючи цілий на ногу, що змерзла в драному. За ці вимушені зупинки солдати, що супроводжували-гнали етап, ще й побили винуватця…

Наступного року Енгельгардт, зважаючи на невідступне прохання юнака, на чотири роки законтрактував його «разных живописных дел цеховому мастеру» В. Г. Ширяєву, щоб зробити з обдарованого козачка свого дворового художника.

Учорашній кріпак, Василь Григорович, теж тільки недавно «вибився в люди». (Федченко П. М. Тарас Григорович Шевченко. - К.: Наукова думка, 1989).

Тяжке життя та страшна сила золота вичавили всі людські почуття з новонародженого комерсанта, залишивши тільки сліпу жорстокість і владне прагнення всіма засобами надолужити свій шлях до заможності й слави. Хижацьку владу нового грубого й деспотичного хазяїна відразу відчув

Шевченко на собі. Але до цього бувалому юнакові не звикати. Головне – він нарешті вчиться в справжнього живописця!

В. Ширяєв на той час був уже визнаним майстром і, безперечно, міг спрямувати природне обдарування юнака, розвинути далі знання основних прийомів малювання.

Життя Тараса в цехового майстра було нелегким. Та скрашувала його щира дружба з Федотом Ткаченком. Учні Ширяєва кріпаки Тарас Шевченко, Федот Ткаченко та інші жили в одній з кімнат його квартири, яка містилася на горищі. Вона являла собою мансарду, прибудовану до димаря.

Тарас був старшим за Федота на 5 років. Хлопці ділили навпіл радість і смуту. Вони вдвох до сьомого поту працювали в майстерні. Часто-густо допомагали Ширяєву фарбувати приватні та громадські будинки, виконувати внутрішні декоративні розписи стін та плафонів.

Шевченко згадує про нього як про «человека грубого и жестокого». Проте саме тут кріпак вперше дістав змогу вчитися живопису. Наука ця була тяжка, бо юнакові цілий день доводилося фізично працювати: розтирати фарби, виконувати різні малярські роботи. Зате вночі, у вільний час, Тарас ішов у Літній сад і малював статуї. Тут він зустрівся з відомим художником Іваном Сошенком.

Несприятливі побутові умови, непосильна робота вдень і вночі позначилися на здоров'ї Шевченка. Навесні 1837 року він тяжко захворів. Сошенко примусив лягти в ліжко й викликав знайомого лікаря Олексія Сергійовича Жидовцова. Той, оглянувши хворого, порадив відправити в стаціонар.

В. Ширяєв не дав жодної копійки на лікування Шевченка, хоч у контракті передбачалося, що в разі захворювання учня майстер зобов'язаний робити це за власний кошт. Довелося друзям Тараса, у тому числі й Федоту Ткаченку, клопотатися перед Товариством заохочення художників. Із цього приводу в звіті від 30 березня 1837 року зазначалося: «Пансіонеру Алексєєву і учню Шевченку на ліки… 50 карбованців». (Коломійченко М., Горленко В. У колі друзів. - К.: Дніпро, 1982, с. 11). На ці гроші хворого поклали в петербурзьку міську лікарню св. Магдалини.

Друзі обрали заклад не випадково. Тоді це була передова лікарня Петербурга. Вона «славилася винятковим порядком, чистотою і затишком, новими, найдосконалішими методами. Тут робили найскладніші на той час операції, - зазначається в «Очерке существования больницы св. Марии Магдалины в С.-Петербурге за 50 лет, 1829-1879».

Гордістю медичного закладу були його лікарі, насамперед Олександр Дмитрович Бланк.

В автобіографічній повісті «Художник» читаємо, що хвороба протікала тяжко, довго. Вісім діб юнак знаходився в непритомному стані – між життям і смертю. Друзі щоденно приходили, щоб довідатися про здоров'я, кожного разу дізнавалися, що хворий все ще перебуває в маренні.

Проте лікування, дбайливий догляд, увага товаришів і, як писав сам Шевченко, «молодое здоровье» перемогли… «Как тот сказочный пресловутый богатырь, оживал и крепел не по дням, а по часам. Он в какую-нибудь неделю после двухнедельной горячки стал на ноги и ходил, хотя придерживаясь за свою койку…».

Коли Тараса випустили з лікарні, попередили його, що для остаточного одужання треба ще щонайменше місяць. Шевченко продовжує навчання.

В. Ширяєв був неабияким майстром декоративного розпису, але водночас вимогливим і занадто жорстоким. Своїх учнів карав за найменшу провину. Однак роки навчання у його майстерні не проходили марно як для Тараса Шевченка, так і для Федота Ткаченка. Хлопці набували певну художню науку.

Учорашній козачок через кілька років навчання піднісся навіть під самісіньке склепіння імператорського Сенату й Священного Синоду, розписуючи їх плафони.

Повчальною й корисною для молодого художника була участь в оздобленні Петербурзького оперного театру.

Зростанню митця також сприяв і одержаний 1835 року дозвіл відвідувати заняття в класах Товариства заохочування художників.

На цей час припадає створення Шевченком кількох багатофігурних композицій на теми з античної історії. Особливо цікавим і визначним у біографії молодого художника є оригінальний за темою й сюжетом малюнок з історії українського народу – «Смерть Богдана Хмельницького».

У вільні від служби в артілі години Шевченко став малювати акварельні портрети.

Суворий Ширяєв непогано ставився до Ткаченка, знав, що він хороший, здібний і слухняний. Але більше любив Шевченка, виділяв Тараса з-поміж ватаги своїх помічників-учнів, називаючи його «першим» рисувальником власної артілі. Талановитому, тямовитому юнакові В. Ширяєв став доручати й самостійні роботи з художнього розпису церковних іконостасів, приватних будинків столичних вельмож.

Ось як згадував свого часу російський і український художник Іван Кіндратович Зайцев: «Я нерідко бував у Ширяєва, і ми говорили вечорами; іноді я у нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. У цей час у сусідній кімнаті , біля відчинених дверей, постійно стояли два хлопці, років 16-17-ти, учні господаря, котрі були в нього на побігеньках. Терли фарби й малювали небагато, поки вчитель не надав їм можливості відвідувати академічні класи. Все, що я читав, хлопці слухали дуже уважно. Чому ж, запитають мене добрі люди, я вдаюся до найменшої подробиці якихось то хлопців? Тому, відповідаю. Що один із них став пізніше улюбленим малоросійським поетом, - то був Тарас Шевченко, а другий хлопець – Ткаченко, що після служив учителем малювання в Полтавській гімназії».

У грудні 1834 року у житті Ткаченків-братів сталася знаменна подія. Поміщик Ободовський із Груні відпустив їх на волю. Цю радість розділив із ними талановитий Тарас-кріпак. А вже наступного року старший Григорій здобув звання некласного художника-архітектора.

Брати Федот і Денис у 1835 році вступають до Петербурзької Академії мистецтв. Проте між ними й Шевченком не поривається дружба. Від Дениса безпосередньо поет дізнається про теми, що їх пропонували учням Академії. Федот Ткаченко відвідував клас живопису Карла Брюллова й зарекомендував себе обдарованим учнем. А Денис у 1859 році удостоєний звання академіка Петербурзької Академії мистецтв.

У світлі білі ночі обшарпаний і простоволосий, у лихенькому забрудненому фарбами халатику бігав Тарас до Літнього саду малювати знамениті статуї мармурових богинь. Тут його й побачив у пам’ятну червневу ніч 1835 року вихованець Академії мистецтв і земляк Іван Максимович Сошенко.

Ця щаслива випадкова зустріч стала початком великих змін у житті Тараса.

Переконавшись у винятковій обдарованості юнака, відчувши його потяг до малярства, Сошенко взявся керувати мистецьким вихованням Шевченка, ставши першим справжнім його наставником.

Дбаючи про те, щоб у юнака було більше можливості для самоосвіти, Сошенко домігся в Ширяєва дозволу для юнака відвідувати класи академії в позаурочний час. Молодий Шевченко вже тоді дивував своє оточення не лише хистом художника, а й талантом поета. Подібно до того, як Сошенко вводив Тараса-художника в чарівний світ мистецтва, Євген Гребінка став першим літературним наставником. Серед тих, хто прагнув визволити обдарованого юнака з кріпацтва, були славетний російський поет В. Жуковський, професор Академії мистецтв О. Венеціанов і «Карл Великий». 22 квітня 1838 року 2500 крб. було внесено Енгельгардтові, він «дарував» нарешті волю Тарасові Шевченкові.

Худий, зблідлий від виснажливої праці, знесилений щойно перенесеною тяжкою хворобою, юнак плакав як дитина, коли на квартирі Карла Брюллова було оголошено про викуп з кріпацтва. Слово воля – то були живлющі ліки для змученої душі.

На двадцять четвертому році життя Тарас ніби народжується вдруге. На весь свій вік зберіг Шевченко пам’ять про той великий день.

Радісними й для Федота та його братів були ці квітневі дні 1838 року.

Щиро втішався Ф. Ткаченко, коли рівно через рік його найближчого друга було прийнято до Академії мистецтв у майстерню Карла Брюллова.

У 1841-1842 роках Тарас Шевченко і Федот Ткаченко живуть на одній квартирі на Васильєвському острові. Вечорами точилися задушевні розмови, зокрема й про Грунь.

Про дружбу двох митців йдеться в книзі Ю. П. Ступака «Видатні художники Сумщини», Х., Прапор, 1969, с. 18.

Одержавши відпускну, Шевченко став відвідувати Академію мистецтв. Із брудного горища він, мов на крилах, перелетів у чарівні зали академії, став учнем К. Брюллова, який полюбив Тараса не лише за його природний розум, талант, а й за незвичайну жадобу до знань, навіть запропонував поселитися в нього, дозволив користуватися майстернею та багатющою бібліотекою. Тепер Тарас має можливість слухати лекції в університеті, медико-хірургічній академії, Вільному економічному товаристві, бувати в Ермітажі, на виставках, літературних зборах, вечорах, концертах…

Під час навчання в Академії мистецтв Шевченкові жилося нелегко. До того ж допікали хвороби. Восени 1839 року він знову захворів. Цього разу на тиф. Недуга тривала довго, її перебіг був тяжкий.

Саме тоді він малював олійними фарбами автопортрет (1839-1840 рр.). На ньому зображене худорляве обличчя молодої людини з великими запалими очима, загостреним носом. На цьому яскраво позначилися сліди виснажливої хвороби. Однак, вражає високе чоло інтелектуала, тонкі чутливі риси…

20 вересня 1842 року Федот Ткаченко закінчує Академію мистецтв і здобуває звання учителя малювання в гімназіях.

У листі Шевченка від 30 вересня 1842 року, адресованому Якову Кухаренку, згадується про від’їзд Федота Ткаченка з Петербурга на Україну: «…нема вже Хтодонта меж нами, учора поїхав Сіромаха в Київ…».

А ось що, зокрема, повідомляв із приводу цього князь Григорій Петрович Волконський – попечитель Петербурзького навчального округу – князю Сергію Івановичу Давидову, попечителю Київського навчального округу 28 вересня 1842 року: «Пред’явник цього, добродій Ткаченко, молодий живописець, вихованець С.-Петербурзької академії художеств, бажає зайняти місце учителя малювання в Полтавській гімназії, хоча при відмінних здібностях його перебування в Петербурзі сприяло удосконаленню його в живопису, і він би з часом зміг стати дуже хорошим художником, але слабке здоров’я змушує його шукати більш сприятливого клімату. Знаючи цю молоду людину як талановиту і цілком бездоганної поведінки, я уклінно прошу вашу Ясновельможність про призначення його на прохане ним місце, для якого він може бути вельмикорисним». По дорозі з Петербурга Федот Ткаченко не заїжджає до Києва, як думав раніше, а зупиняється в Полтаві. Тут він спочатку майже півроку працює вчителем малювання в інституті шляхетних дівчат, а потім – у гімназії. Регулярно відвідує рідну Грунь.

Тарас Шевченко скучає за своїм давнім другом. Його непокоїть думка про те, що тривалий час від Федота й тих осіб, у яких розпитував про нього в Києві, немає ніяких звісток. Тому він у листі до Кухаренка від 31 січня 1843 року припускається такої думки: «Хтодонт умер в Києві».

Згодом Шевченко дізнається про місце перебування Федота Ткаченка й одразу повідомляє тому в листі. 26 листопада 1844 року він писав: «Хтодонт, нівроку йому, в Полтаві оженився та й байдуже, а я тим часом бурлакую».

Старанно вивчаючи живопис, Шевченко все більше проникається духом поезії. Перша тоненька книжка віршів під назвою «Кобзар» вийшла 1840 року.

Винятково сильне враження на Федота Ткаченка справила творчість незвичайного поета. Він тепло відгукнувся на вихід «Кобзаря» (1840 року), відзначаючи, що твори Шевченка поширювалися на Україні з блискавичною швидкістю. Їх вивчали, переписували в альбом поруч із поезіями Пушкіна, Лермонтова.

Шевченко не став бездумним наслідувачем К. Брюллова. На екзаменах пред’являв не композиції на біблійні та античні сюжети, що були майже обов'язковими в Академії мистецтв, а «Хлопчика-жебрака, який віддає свій хліб собаці», «Циганку, яка ворожить сільській дівчині». Тому улюблений учень Брюллова не висунувся в перші ряди, одержував лише скромні відзнаки. За перші три роки навчання в Академії молодий художник одержує три срібні медалі. По закінченню Академії був удостоєний не звання академіка, а всього лише «некласного художника» (1845), не отримав жаданого для всіх тодішніх живописців відрядження до Італії.

Слід Шевченка на Охтирській землі

Улітку 1845 року в Полтаві відбувається хвилююча зустріч двох щирих друзів. Шевченко гостює в Федота Ткаченка. Знайомиться з його дружиною Оленою. Радіє їхньому первістку – однолітній донці Марії. Задушевним розмовам про життя-буття, про роки навчання в Петербурзі, про давніх знайомих, про мистецтво та літературу не було меж.

Кілька днів Ткаченко не розлучається з поетом, слухає його запальні вірші, у яких відбивалася важлива тогочасна дійсність, називалися винуватці соціального гноблення й тиранії. Федот знайомить Тараса Григоровича з мальовничим містом на Ворсклі, його історичними пам’ятками. Тут Шевченко створив малюнки: «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві», «Воздвиженський монастир у Полтаві».

Незадовго до від’їзду поета з міста, у кінці липня, у Ткаченків народжується друга дитина – син Олександр.

Є підстава думати, що Т. Г. Шевченко в 1846 році відвідав разом із Федотом Ткаченком його батьківщину – село Грунь. Про це йдеться в книзі Ю. В. Ситника «Благословенний край Охтирщина», де читаємо, що «діячі мистецтва не обминули і охтирський край… Відвідали Охтирщину Тарас Шевченко в 40-х роках, В. М. Васнецов після серії розписів у Володимирівському соборі міста Києва, геніальний художник В. Сєров…»

Шевченкознавець, голова Сумської організації «Просвіта» Борис Манжела пише про те, що знайдено лист Тараса Григоровича, відправлений саме з Охтирки! Про це свідчить поштовий штемпель «Ахтырка, Харьковской губернии, 14 августа 1846 года». Місцеві краєзнавці та дослідники життя Шевченка пов'язують цей факт з особою адресата цього листа - Пилипом Миколайовичем Корольовим, який із 1844 року працював у сільгоспінституті містечка Горки Могильовської губернії, начебто був родом із Слобожанської Харківщини, частиною якої була й Охтирка.

Ймовірно, тоді поет познайомився не лише з Полтавою, а й Охтиркою, селом Грунь, відомим історичним, містечком Більськом, що на межі двох областей, з Охтирським монастирем та іншими культовими спорудами.

Ось як описувався Свято-Троїцький монастир на Охтир-горі в книзі «Краткий обзор епархий и монастырей»: «Ахтырский монастырь, после Святогорского, первый по красоте своего местоположения. В 4 верстах от Ахтырки к северу стоит гора круглая, как шатер, покрытая зеленью, как вековой свежий дуб. Окружность ея около 200 саж., а высота отвесная до 15 саж.; при подове ея вьется Ворскла и обтекает ее почти кругом, так что остается один перешеек для проезда».

За легендою гора, що межує зі Свято-Троїцьким монастирем, яку називають Доброславівською, була насипана вручну монахами на виконання повинності. А тоді насаджували алеї, лісовий масив, власноруч створили штучні озера. Зустрічає гора алеєю стародавніх лип і патріарха-дуба, вік яких сягає більше 200 років. (Ситник Ю. В. Благословенний край Охтирщина. – Суми: ПВП «Видавничий будинок» Еллада». – 2007, с. 172).

Тож у вересні 1846-го Шевченко міг бути з Федотом Ткаченком на Охтирщині, а свого листа відправив з Охтирки тому, що у Груні не було на той час поштового відділення.

Можливо, цей розвиток подій найкраще пояснює, чому шевченківський лист у Білорусь був відісланий з Охтирки.

Мине майже два роки після цього, і Федот Ткаченко з болем у серці дізнається про арешт Шевченка та його заслання. Чимало води відтоді спливе у Ворсклі та сивому Дніпрі. Але друзі не забудуть один одного. Після повернення поета з десятирічного заслання між ними почалося листування, зокрема в 1860-1861 роках, з приводу недільних шкіл і поширення «Кобзаря» та «Букваря» Шевченка.

Як відомо, будучи важко хворим, поет-революціонер здійснив видання «Букваря южнорусского», розрахованого на широкого читача, переважно слухачів недільних шкіл. Ця книга була видана 10-тисячним тиражем на кошти Шевченка. Уже на початку січня 1861 року Тарас Григорович почав розсилати свій буквар по Україні. У його розповсюдженні брав активну участь Федот Леонтійович Ткаченко.

Кілька років поет пише Федоту Ткаченку про його намір приїхати весною 1861 року в Полтаву, мріяв навіть одружитися там. В одному з його листів читаємо: «А знаєш що, Федоте… Накинь оком Полтавку…Багатої мені не треба, аби була кирпатенька та чорноброва…»

25 лютого 1861 року, у день народження поета, Тарасові Григоровичу прочитали вітальні телеграми з побажаннями здоров’я та щастя. З хвилюванням слухав він ці послання далеких і близьких друзів. Дуже зрадів привітанню з Полтави: «Батьку! Полтавці поздравляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий!»

«Спасибі, що не забувають», - прошепотів знесилений Шевченко.

О 5 годині 30 хвилин ранку 26 лютого (10 березня за новим стилем) серце великого генія українського народу перестало битися. Але світлий образ Кобзаря безсмертний, як невмирущий український народ, що народив великого сина.

Вірність до кінця життя

Болісно зустрів Федот Ткаченко сумну звістку про кончину в Петербурзі співця народного горя, борця за кращу долю трудящих Т. Г. Шевченка. Він розповідає учням гімназії про славетного Кобзаря, широко пропагує його творчість. Пише спогади про Шевченка, уривок з яких друкує в журналі «Древняя і новая Россия» (1875, № 6).

«Лицо у Шевченка было не красиво, но выражение его показывало в этом человеке присутствие великого ума. Когда он говорил с женщинами, лицо его делалось необыкновенно приятным. Женщины его очень любили. Шевченко не был живописцем и под конец жизни сам сознал это; впрочем, композитор он был отличный. Исполнение далеко не соответствовало предначертанному плану, и не раз он плакал, неудачно рисуя картину, отлично им задуманную. В церкви полтавской военной гимназии есть образ царицы Александры, рисованный Шевченком; иконостас был заказан в Петербурге в то время, как он был учеником Академии. Впрочем, это был вечный ученик, вечный труженик».

Через двадцять чотири роки після смерті свого товариша Ф. Ткаченко розповідав Є. Ганненку, автору публікації «Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка» в ж. «Древняя и новая Россия» (1875, № 6), що в роки навчання в Академії Тарас намалював образ цариці Олександри для іконостасу церкви Полтавської військової гімназії (про долю цього твору поки що нічого не відомо; фоторепродукція з нього була серед експонатів Шевченківської виставки в Москві 1911 року, є у фондах НМТШ серед неопублікованих матеріалів О. П. Новицького).

В. Антонович твердив, що Федоту Ткаченку колись належала подарована нібито самим Шевченком картина «Гамалія» (сьогодні в експозиції НМТШ, Ж – 97).

До цих широко відомих фактів можна додати, що в родині Ф. Ткаченка зберігалося кілька листів Тараса Шевченка – крім тих чотирьох, які вперше були опубліковані того ж 1875 року, ще за життя Федота Леонтійовича, у журналі «Древняя и новая Россия». Редактором цього видання у 1875 – 1879 роках був Сергій Миколайович Шубинський; він же на початку ХХ століття заснував і редагував журнал «Исторический вестник». У відділі рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі зберігся лист до С.М. Шубинського, написаний сином Федота Леонтійовича – Миколою Федотовичем Ткаченком 1909 року з Феодосії. Він пропонує до друку статтю, в якій наводить копії листів Шевченка, «ще ніколи не друкованих».

Сьогодні у фондах НМТШ зберігається 13 малюнків (11 одиниць зберігання), що колись також були власністю Ф. Л. Ткаченка. Після його смерті ця невелика збірка малюнків олівцем та олівцем і тушшю перейшла до однієї з його дочок. 1923 року вона разом із чоловіком – В. В. Баршевським передала малюнки до Чернігівського історичного музею, представник якого на обгортці одного з них зафіксував ( мабуть, з її слів), що вона «знала Шевченка особисто». 1933 року збірку передано до ГКШ.

Уперше її детально описав О. П. Новицький у «Коментарі до малюнків

Т. Шевченка». Він зафіксував усі написи, зроблені, мабуть, працівником ЧІМ у момент прийому експонатів на кожному з папірців, у які загорнули малюнки.

Найбільш відомий з усіх – олівцевий портрет К. Брюллова з підписом унизу «К. Брюллов 1835 год» (на обгортці зазначено – «№ 1»). Малюнок вирізняється й помітно більшим за інші розміром, і манерою виконання. Автори коментарів до мистецької спадщини Т. Шевченка в передостанньому академвиданні дійшли висновку, що визначення цього портрета як його роботи «вимагає додаткового дослідження». У новому академічному виданні творів Т. Шевченка його не включено навіть до розділу «Dubia» («Сумнівні»).

Із зображень відомих осіб у збірці є також портрет колишнього її власника, Федота Леонтійовича Ткаченка – «№ 6» (визначений, очевидно, зі слів його дочки), а також мініатюрний, тонкої роботи – Г. Квітки-Основ’яненка – «№ 2». Вважаючи останній портрет роботою Шевченка, О. П. Новицький зауважував: «Всі їхні зносини обмежувалися лиш листуванням… Тим-то й виконати цей портрет з натури Шевченко не міг, напевно, це лише копія з малюнка М. С. Башилова».

На інших невеличких прямокутних клаптиках паперу – мабуть, вирізаних з альбому або окремих більших аркушів – зображено: голову козака в шапці (у профіль) – «№ 4»; Возного, персонажа «Наталки – Полтавки» І. Котляревського (теж у профіль) – «№ 5»; портрет старенької бабусі (по плечі) – «№ 8» із припискою 1923 р. на обгортці «По словам жены В. В. Баршевского, лично знавшей Шевченка – это рисунок бабушки, но наверное она утверждать этого не может»; дівочу голівку в капелюшку (на обгортці напис: «По словам жены Баршевского, рисунок Гликерии») – «№ 9»; напіваматорський профіль чоловіка з бородою «№ 10» (у коментарі О. П. Новицького зазначено: «Голова трошки лисого бороданя в профіль»); «№ 11» – профіль чоловіка у високій шапці, схожого на попередній портрет. Ще два зображення – на звороті малюнків № 7 (голова чоловіка в брилі) та № 10 (чорнильниця).

Щось добре знайоме за манерою виконання нагадують два малюнки з натури: хлопець малює, нахиливши голову над своєю роботою (він сидить на стільці правим боком до глядача; зображений на повен зріст) і його ж профіль зблизька (та ж зачіска, ніс із характерним розрізом ніздрів, підкресленим на обох малюнках – № 3, № 7).

На лицевій стороні кожного малюнка є порядкові номери, а на обгортках, мабуть, зі слів дочки Ф. Ткаченка зазначено: «Рис. Т. Г. Шевченко».

Незважаючи на це, в ПЗТ у десяти томах (Том десятий. – К., 1963. – с. 84) усі рисунки із збірки Ф. Ткаченка було віднесено до розділу «Твори, безпідставно приписувані Т. Г. Шевченкові». «№ 1» – олівцевий портрет К. Брюллова – увійшов до розділу «Dubia» (Том сьомий, книга друга. – К., 1961. – С.46).

1967 року в «Каталозі фондів Державного музею Т. Г. Шевченка» усю збірку вже визначено як «Твори Федота Ткаченка».

Однак достатньо лише розкласти малюнки в один ряд, щоб переконатися, що виконані вони не однією рукою, а рисувальниками із відмінним почерком, різним рівнем обдарування й фахової підготовки. На наш погляд, деякі з них заслуговують більшої уваги, ніж інші. У першу чергу це профільні зображення учня за малюванням (№№ 3,7), а також малюнок голови козака (№ 4) та дівоча голівка (№ 9).

Перші два рисунки етюдного характеру (№ 3, № 7) за манерою виконання дуже близькі до відомих рисунків Т. Шевченка «У натурному класі Академії мистецтв» (Г – 410) «Натурник та учень Академії мистецтв» (Г – 411) «Учні Академії мистецтв. Зарисовки» (на звороті –«Учень Академії мистецтв перед мольбертом», Г – 782), що датуються 1840 -1841 роками, а також до рисунка «На лекції з остеології» з альбому Т. Шевченка 1840 -1844 р.р. ( раніше він датувався 1839 - 1843 роками ), що зберігається у Відділі рукописів ІЛ імені Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 1, № 106). В усіх випадках художник жирнішою лінією обводить контур постаті, виконує штриховку олівцем навскоси, малюючи одяг, однаково позначає шви та складки на ньому, густо заштриховує комірець, пошитий із темнішої тканини іншої фактури; однаково малює кисть руки, що стискає олівець. Учень, зображений за малюванням, вдягнений у сюртук такого ж крою, що й персонаж згаданої зарисовки Тараса Шевченка «Учень Академії мистецтв перед мольбертом». Всі рисунки, розташовані в цьому ряді, виконані в одному масштабі.

Особа, зображена на рисунках № 3, № 7 із збірки Федота Ткаченка, нам не відома. Якщо це робота Тараса Шевченка, можна припустити, що він міг вирізати аркуш із свого альбому, щоб подарувати його на згадку своєму товаришеві, наприклад, у момент його від’їзду з Петербурга. В альбомі 1839 - 1843 років між другим і третім аркушами є залишки ще одного – його вилучено до того, як було пронумеровано всі аркуші. До речі, згідно з екзаменаційними списками сторонніх учнів натурного класу Академії мистецтв Т. Шевченко і Ф. Ткаченко складали іспити разом із лютого до червня 1839 року. Їхні прізвища зустрічаємо в списках місячних іспитів 1 лютого, 1 березня, 18 березня, 29 квітня та 1 червня 1839 року. У пізніших – є лише Т. Шевченко.

Продовжуючи пошуки документальних джерел, що пролили б світло на обставини життя Ф. Ткаченка в Петербурзі, і, як наслідок, виконання двох рисунків, які свого часу йому належали, вважаємо за можливе висловити припущення про авторство Т. Шевченка і, ймовірно, особу портретованого – Федота Ткаченка в молодому віці.

Шевченко – це Україна, Україна – це Шевченко

22 травня 1861 року на Чернечій горі поблизу Канева було перепоховано Тараса Шевченка. Стараннями друзів Кобзаря , великих українських патріотів, упродовж двох із лишнім місяців були вирішені всі правові, організаційні, транспортні та інші питання – і домовина з тілом поета була доставлена з Санкт- Петербурга до місця вічного спочинку. Безперечно, приклав, як кажуть, до цього руку й давній приятель Кобзаря Ф. Л. Ткаченко.

Нелегким і багатоденним був шлях Тараса до рідного куточка. Поїздом, кіньми, пароплавом, на людських руках, із масовим супроводом у містах, селах та молебнях у храмах – такої урочисто-траурної процесії, що розтягнулася на тисячі верств, доти не знав і, мабуть, не знатиме світ. Та й поета такого пощастило мати Україні.

Коли б зміг встати з могили Тарас і з Чернечої гори поглянути в сині далі за Дніпром, він не впізнав би України, колись убогої та знедоленої. Великий Кобзар щиро радів би, побачивши її могутньою суверенною державою, з веселими містами, села.

В особі Тараса Шевченка знайшли втілення кращі риси українського народу: вільнолюбство, ненависть до рабства, полум’яна любов до Батьківщини, бажання зробити життя справді європейським, бачити людей щасливими, а країну – квітучою.

На оновленій землі, над ланами широкополими, як води могутнього Дніпра, лине немеркнуча, вічно жива слава Великого Кобзаря. Всенародне святкування 200-річчя від дня народження геніального сина України, її пророка, відкриття нових сторінок життя і творчості – часточка віддачі боргу патріоту, мученику, борцю.

Я - європеєць

Есе

Хтось із моїх ровесників гордиться, що живе в Закарпатті і до Заходу – руку простягти. Інший – хвалиться красою Чорного моря… Для мене ж немає на білому світі кращого неба, як над Охтирщиною, і нічого благословеннішого від неозорого пшеничного поля. Погляньте: он ген на небозводі вони з’єдналися і стали стягом моєї держави…

Україна. Пісня, квітка, калина… На мапі - серце Європи. А чи є вона європейською державою, чи належить туди тільки географічно?

Українці вже показали світові свою відданість принципам демократії, верховенства права, свободи слова.

Факти національного самоусвідомлення? Вони є. 1991 рік – всенародний вибір мати соборну європейську державу; 2004 – Майдан Незалежності; 2013-2014 - роки Революції Гідності. Отже, мій народ довів щире бажання сміливо йти у європейське майбутнє.

Задумуюся: хто ж я – європеєць? Питання, звісно, риторичне. Що особисто можу зробити, щоб Україна була частиною Європи не лише за своїм географічним положенням?

Переконаний, що європейцем треба бути в душі, жити по-європейськи.

Хочемо, щоб міста і села були чистими, як на Заході? Так давайте просто не смітити. Кругом корупція і беззаконня? Шануймо закони України. Ледве дихає економіка? А ти працюєш задля державного блага? Ось біля каси старенька бабуся рахує свої копійки… А в тебе вистачить сили відмовитися від зарплати в конверті? Хочеш мати гідну європейську освіту? Так до навчання додай старання.

Починати кожному українцеві, на мою думку, потрібно з себе. Так і мені.

Що можу зробити, будучи школярем? По-перше, навчаюся на відмінно. По-друге, вивчив свій родовід. Прапрадід, прадід, дід, батько – українці. А це багато про що говорить. Їхня кров тече й у моїх жилах. Створив «Книгу пам’яті мого роду”, за яку у 2015 році в обласному турі зайняв І місце.

Чи був би я на Майдані усупереч погрозам про відрахування з вузу? Напевно, так. Але я ще тільки на порозі випуску зі школи. Мрію здобути якісну вищу освіту, пов’язати життя з професією інженера в сфері інформаційних комп’ютерних технологій. Можливо, саме це дасть мені шанс змінити суспільство, щоб воно стало дійсно європейським.

Чи готовий особисто брати участь у суспільному, культурному та міжнародному житті країни? «Серце до серця» - це для мене. Уже маю невеликий досвід. З гордістю можу розповісти, як майже рік тому був разом із дядьком Владиславом (мешканцем Києва) одним із тисячі учасників акції «Єдине серце» в честь дружби між Литвою та Україною.

Не просто передати словами душевного стану цього дня! На Хрещатику розгорнули двохсотметрові прапори України і Литви, маршем пронесли їх через Майдан Незалежності й об’єднали у єдине серце на Європейській площі… Було холоднувато, але це аж ніяк не заважало маршу та єдності сердець. Звук того оркестру вчувається до цього часу.

Отут я вчився вважати себе європейцем. Під час акції ще раз переконався, що Україна – сильна держава, незалежна, самостійна, гідна європейського майбутнього. Нам є чим гордитися і що показати світові.

З того пам’ятного дня у мене ніби вселився дух європейця. А він повинен містити в собі Гідність і Повагу. Гордість за власну державу, її історію та культуру. Повагу до інших народів, їхньої історії, культури і мови. Якщо це є, ти українець і європеєць одночасно.

Як представник української молоді, можу сказати, що я – європеєць і пишаюся цим.

Учень 11 класу Тунік Євгеній

Я гордий тим, що українець зроду

Україно, моя Батьківщино,

Ти, як мати, мені дорога.

Рідна мова твоя - солов’їна,

Спів птахів і родючі поля.

Я горджуся тобою, Вкраїно!

Тим, що тут і навчаюсь, й живу.

Все зроблю я для тебе, єдина,

Щоб зміцнить незалежність твою.

Євтушенко Владислав,

учень 8 класу