БІЛЯ НІКОПОЛЯ НА ДНІ КАХОВСЬКОГО ВОДОСХОВИЩА ЗНАЙШЛИ РЕШТКИ ЦЕРКВИ, ПРО ЯКУ ПИСАВ ДОВЖЕНКО І ЯКУ МАЛЮВАВ ШЕВЧЕНКО

Як повідомляв раніше Nikopolnews, у селі Покровському біля Нікополя на дні Каховського водосховища, яке зміліло внаслідок підриву Каховської дамби, знайшли рештки церкви. Ми дізналися багато цікавого про неї, ознайомившись з історичними матеріалами і поспілкувавшись із директоркою музею села Покровське Ларисою Антонівною Садовською.

70 років вода приховувала від нас Покровську Січову церкву, яку вбивали аж двічі. Про яку писав Олександр Довженко, яку відвідував і малював у свій час Тарас Шевченко.

Покровська Січова церква – що про неї відомо

У 1734-1775 роках на місці сучасного села Покровське існувала Нова Січ (або Підпільненська Січ), створена після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат внаслідок підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався річкою Підпільною (притока Дніпра).

З трьох боків Січ оточувалась притокою Дніпра річкою Підпільною, якою плавали запорізькі чайки та торгові турецькі й грецькі судна (тумбаси), що припливали до січової гавані в річковій затоці Уступ. З північно — східного боку від Підпільної відокремлювався рукав — річка Сисина, що впадала в Дніпро.

Січ являла собою місто—фортецю, оточену валом та палісадами. Вона складалася з трьох частин: передмістя, брами і Коша — головного укріплення, де довкола січового майдану розташовувались 38 куренів. Між куренями, затокою Уступ та річкою Підпільною розмістився Внутрішнй Кіш або Паланка відділений стіною від Зовнішнього Коша. На Паланці знаходились будинки кошового отамана та січової старшини, військова канцелярія, скарбниця, будинки духовенства, а також соборна Січова церква Покрови Божої Матері.

Саме з Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., а у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.

4 червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Кошового отамана Петра Калнишевського відправили у заслання.

На місці Січі виникло село Покровське. Деякий час воно називалося навіть містом, але вже в 1776 році провінціальна канцелярія була передана до Нікополя, а Покровське одержало статус містечка.

Козацька церква теж не довго прожила після знищення Січі…

Зазначимо, що запорожці завжди дбали про свою церкву, вкладали у неї значні кошти. Сам кошовий Калнишевський, будучи високоосвіченою людиною, виступав у ролі мецената. Видатний різьбяр XVIII століття Сисой Зотович Шалматов, приятель кошового Калнишевського і генерального писаря Запорозької Січі Івана Глоби, вирізьблював окремі прикраси для Покровської Січової церкви.

У час руйнування Запорозької Січі в 1775 році та й пізніше Покровська Січова церква була дуже пошкоджена та пограбована офіцерами-дворянами, солдатами і донськими козаками. В одному з рапортів духовне правління доповіло Славянській духовній консисторії, що у Покровській Січовій церкві “забрато церковних вещей, як-то сосуды, чаши все, царские врата серебрянье, евангелии, потиры, дискосы, звездн, копии, кресты, наместные иконы с окладами й со всех других образов оклади серебрянне, блюда для благословення хлебов, подсвещники, кадильницн, лампади й все серебряное до останка, почему церковь без божьего служения остается”.

24 березня 1794 року Катеринославський митрополит Гаврило наказав Покровську Січову церкву “запечатать” — закрить. Але було дозволено місцевим священникам проводити богослужіння в “особо сделанном молитвенном доме”.

Головний управитель княгині О. М. Вяземської Іван Розенифлянцер згідно з розпорядженням княгині забрав до себе всі церковні гроші, обіцяючи приступити до будівництва кам’яної церкви. Втім з цим наміром своїм зволікав досить довго. І лише восени 1798 року церква була збудована.

Місцевим мешканцям таки вдалося врятувати дещо зі старої церкви і передати в нову – кам’яну. А проіснувала кам’яна церква до 1954 року, коли була затоплена водами Каховського водосховища.

Перед тим як зруйнувати і затопити церкву, представниками радянської влади було вивезено більшість реліквій з неї. Але дещо знову ж таки місцевим мешканцям вдалося зберегти. І зараз ці реліквії знаходяться у Покровському музеї. А саме: ключ від січової церкви, мінеї розп’яття, кухоль запорізьких козаків козаціькі люльки, рештки шаблі тощо.

У 50-ті роки XX ст. не тільки церква, а й саме Покровське частково опинилося під водами штучного Каховського моря – принаймні нижні його вулиці.І ось зараз все це відкривається нашому оку.

За словами директорки музею Лариси Антонівни Садовської, місцеві знали, що рештки церкви збереглися у воді. Ще наприкінці 20 століття місцеві наймали водолазів, які і виявили фундамент. Кам’яна споруда була досить міцною – її будували, використовуючи спеціальний розчин, що містив, зокрема яєчні білки.

Тарас Шевченко і Покровська церква

Село Покровське завжди славилося своєю мальовничістю і гостинністю. Воно у всі часи привертало до себе увагу науковців, письменників, художників. Пам’ять про яких тут бережуть.Гостями села були в різні часи Т.Шевченко, В. Зуєв, О. Стороженко, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Репін, В. Сєров. Тут обдумував свою «Поему про море» письменник і кінорежисер О. Довженко та інші.

Тарас Григорович Шевченко відвідав Покровське у 1843 році. Про це свідчать і спогади його сучасників, і малюнки, що занотовував тут поет. Зокрема, Шевченко малював церкву Покрови.

Кобзар цікавився козацьким краєм. Зібраний матеріал використав згодом у своїх творах, зокрема у поемі «Сліпий», «Розрита могила» та інших.У часи перебування Шевченка в Покровському тут відбувалися ярмарки, де торгували хлібом і тваринами, в більшості своїй великою рогатою худобою.

Безумовно, йому, як молодому поету, художнику, історику, було, приємно і цікаво перебувати у селі Покровському з-поміж запорожців. Адже там ще були живі січовики, їх сини. Великий Кобзар, як свідчать спогади його сучасників, цікавився історією довколишніх осель, особливо тих, що знаходилися в понизов’ї Дніпра

.Місцеві жителі показували Шевченкові руїни колишньої Січі, внутрішній і зовнішній кош, запорозьку пристань – уступ, запорозькі курені і хати, речі побуту, одяг, зброю. Згадували події із запорозької історії, військові походи запорожців, битви, війни, татарський і турецький полон. У тих спогадах називались імена останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, розумного писаря Івана Яковича Голубу, судді Павла Фроловича Головатого, козака Антона Головатого. Співали пісні і думи про славних запорожців, їх звитяги. На запорозькому кладовищі оглядали кам’яні хрести над могилами Стефана Гладкого, курінного отамана Івана Каписа, козаків Данила Борисенка, Максима Кулька.

У старих запорозьких куренях і хатах Шевченко малював різні запорозькі сволоки. На одному з них був напис: «Благословенням отца и поспешеством сына й совещанием святого духа создался сей курень васюринского войска васюринским обществом за атамана Антона Головко 1710 году мая 24 дня».

Покровчани разом з Шевченком згадували про Коліївщину, Максима Залізняка, який у молоді роки жив на Запорозькій Січі. У Новій Січі проживало багато, гайдамаків, учасників Коліївщини, які переховувались від переслідувань поміщиків та уряду. Згадували про повстання у 1768 році козацької сіроми у Січі проти поміщицького гноблення. Цікавився Шевченко і подіями 1775 року, коли царські війська генерала Петра Такелія зайняли Нову Січ і 4-5 червня того ж року зруйнували її.

Край хати селянина Митрофана Чорного (по вуличному Папуші), що стояла біля запорозької церкви, біля котрої, як розповідали діди-запорожці, проводилися ради, через тридцять сім років після відвідування Шевченком села Покровського, великий російський художник І.Ю. Рєпін змалював її, власноручно залишивши на малюнку такий напис: «Украинская хата. Покровское. И. Репин». А посередині малюнка записано: «Всеволоду Гаршину, 1884 г.». Змалював тут Репін також сволок, на котрому на той час зберігся напис: «Благословением отца, изволением енна и содействием святого духа. Аминь. Создался дом сей коштом пана Василия Григоровича, знатного товариша куреня Менского, 1747 года, месяца августа 13».

Покровське – останнє село, в котрому побував Шевченко, перебуваючи на Нікопольщині. Звідси він повернувся до рідної Кирилівки, маючи намір побувати на батьківщині у родичів – братів і сестер. Деякі історики кажуть, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко побачив саме у Покровській Січевій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі “Живописная Украйна”, котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що “в 1845 году вьйдут картины следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь…”

У повному розумінні ця церква не була Січовою, Запорозькою, адже збудована вже після ліквідації Запорозької Січі – в 1798 році. Але дерев’яна дзвіниця дахом у два яруси з кованим залізним хрестом, що стояла поруч до середини XIX століття, дійсно була запорозькою. До речі, кам’яними у церкви були тільки стіни, а верх та купол — дерев’яні. Тарас Шевченко, отже, міг бачити і малювати залишки старої козацької церкви."

Катерина Андрус

Ольга Косач - сестра Лесі Українки

• 
  

• МУДРІ

• ДОГЛЯНУТІ

• ХАЗЯЙНОВИТІ

• ЖИТТЄЛЮБНІ

ВИДАТНІ УКРАЇНКИ

Ольга Косач: улюблена сестра Українки, яка врятувала її архів і загинула в таборі

Вона творила під псевдонімом Зоря, пережила арешти, окупацію і опинилася в еміграції

Неля Зінченко

Ольга Косач, молодша сестра Лесі Українки, померла саме в листопаді – 11 числа 76 років тому. Померла трагічно – на чужині, в Німеччині, де мало хто знав, що вона – нащадок талановитого роду, відома також під творчим псевдонімом Олеся Зоря. Вона народилася в достатку, в любові, в турботі великої сестри Лесі, мала хороший літературний хист, писала мемуари, робила професійні переклади, вчителювала і навіть мала лікарську практику. Здавалося б, Ольга Косач, вона ж Олеся Зоря, видатна українка, народжена для довгої, щасливої долі. Але у долі були свої плани…

ЗНАНА РОДИНА

Писали про унікальну родину Косачів тут, але нагадаємо. Цю сім’ю у 1860-80-ті роки знала вся Волинь і Галичина. Голова родини Петро Косач був видатним юристом, громадським діячем, статським радником, меценатом. Його дружина Олена Пчілка – етнографиня, публіцистка, перша жінка-академік (розповідали про неї тут). Вони мали двох синів та чотирьох доньок.

Найстарший син Михайло став видатним українським вченим-метеорологом. Найстарша донька – Леся Українка. Після неї народилися Ольга, потім Оксана Косач – музикантка, викладачка французької мови. За ними ще один син – Микола Косач, інженер-агроном, голова земської управи, комісар. Наймолодшою була Ізидора – її неймовірне життя описали тут.

Ольга була третьою дитиною Косачів – з’явилася на світ після Лесі Українки

На фото зліва направо: Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 рік

ЛІЛЕЯ ДЛЯ ЛЕСІ

Ольга народилася у 1877 році через 6 років після Лесі і стала для неї улюбленою молодшою сестричкою. «Моя Лілея лілейная», «мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий», «mia rosa odorata» («моя трояндо запашна») – так ніжно Леся називала Ольгу. Її взагалі рідко називали в родині за іменем, даним при хрещенні, частіше зверталися пестливо-жартівливо: Ліля, Лілічка, Лілеєнька, Ліліціка, Ліцик, Ліліточка, Лілінятко, Джилія, Олеся, Олег, Пуц, Пуцик і навіть Путільда.

Леся і брат Михайло усьому навчали молодшу сестру, Леся – ще й навчила грі на фортеп’яно. На тринадцятиріччя своєї Лілеї Леся присвятила їй відому веснянку:

На літо зелене

Поїду я геть в чужий край,

Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай,

Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю,

Весняного ранку,

Даю тобі сюю веснянку!

Коли Ользі виповнилося 16, Леся разом з нею оселилася в Києві, поки та навчалася в Київській жіночій гімназії

Зліва: Ольга Косач і Леся Українка. Справа: гімназистка Ольга

СТУДЕНТКА-АРЕШТАНТКА

Гімназію Ольга закінчила із золотою медаллю в 1897 році. Потім вступила на Вищі жіночі медичні курси в Санкт-Петербурзі. Паралельно з навчанням займалася редакторськими справами Лесі Українки. Також взялася за переклади: Ольга добре знала французьку та німецьку мови, перекладала й російською західноукраїнських новелістів.

Під час навчання захопилася політикою – увійшла до української студентської громади Петербурга. За проукраїнську позицію отримала перший арешт в 1904 році – саме під час державних іспитів на медкурсах. Під вартою її тримали 2 місяці, аж батько приїхав її визволити. Ольгу випустили із в’язниці, але встановили «гласний нагляд».

На щастя, попри арешт Ользі дозволили завершити медичні курси і отримати диплом

Ольга Косач і Михайло Кривинюк

ЗАМІЖ ЗА ДОВІРЕНУ ОСОБУ СЕСТРИ

Чорна смуга арешту одразу змінилася білою смугою: Ольга вийшла заміж за Михайла Кривинюка – українського філолога, перекладача, лексикографа, члена української соціал-демократичної партії і, що цікаво, найближчого друга, довірену особу старшої сестри Лесі.

Молоде подружжя переїхало до Праги, де Михайло знайшов роботу і вступив до Празької політехніки. Там у них народився малюк – теж Михайло.

З сином Ольга переїхала до Києва, згодом на Катеринославщину, щоб бути ближче до родини, поки чоловік займався навчанням.

Ольга дуже хотіла працювати, але вважалася «політично неблагонадійною». Ледь влаштувалася в 1910 році земською патронажною лікаркою для дітей-сиріт. Водночас вивчала нові мови, перекладала ще й з польської, чеської та скандинавських мов.

У цей час Ольга Косач-Кривинюк переклала твори Тургєнєва, Діккенса, Жорж Санд, Кіплінга, Дюма

На фото зліва направо сидять: Петро Косач, Антоніна Трегубова. Стоять: Катря Трегубова, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Косач-Кривинюк з сином Михальом, Єлісей Трегубов. 1906 рік

ХОРОНИТЕЛЬКА АРХІВУ

Короткий період Української Народної Республіки був у творчому плані чи не найпліднішим для Ольги. У 1918 році вона видала книжку «Стародавня історія східних народів». Також відкрила ткацьку майстерню й організувала гурток вишивання; зібрала та відтворила узори, частина яких стала основою видання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини».

У цей час до України повернувся і чоловік, у 1920-му в них народжується другий син Василь.

Але в 1921 році центральні частини України остаточно захопили більшовики. Ольга з чоловіком переїздять з Катеринославщини до Могилева-Подільського, тікаючи, зокрема, й від голоду. Тут продовжували мешкати наймолодша сестра Ізидора і мати Олена Пчілка.

Ольга влаштувалася в трудову школу вчителькою української мови та літератури

Портрет Ольги Косач та фото разом із сином. Фото з фонду музею «Літературне Придніпров’я»

Також цікава історія: Варвара Каринська: українка, яка створила балетну пачку, працювала з Далі й отримала «Оскар»

ЖАХЛИВІ ЧАСИ

Встановлення «влади Рад» не залишало родині Косачів вибору, окрім як легалізуватися. Ольга з Ізидорою та матір’ю повернулися до Києва. У 1929 році Ольга отримала роботу бібліографа Київської наукової медичної бібліотеки.

Але на родину почали тиснути, звинувачувати у націоналізмі. У квартирі Косачів НКВД-исти влаштовують обшуки, вилучають сімейні листування, книги, альбоми. Цього ж року заарештовують чоловіка Ольги Михайла за участь у соціал-демократичних гуртках. Ольга як могла його підтримувала. У 1930-му ув’язнення замінили на умовний строк.

А через кілька років заарештували сестру Ізидору – 1937 рік, початок сталінського терору. Ольга розуміла, що може стати наступною. Ця доля, на щастя, її минула.

Незабаром прийшла Друга світова війна. Ольга залишається відрізаною від чоловіка й сина лінією фронту

Михайло Кривинюк та Ольга Косач. Фото з фонду музею «Літературне Придніпров’я»

Також цікава історія: Соня Делоне: полтавка, яка започаткувала французьку моду

ПО ТОЙ БІК

Війна застала сім’ю Ольги розкиданою по різних містах. Чоловік Михайло саме їхав до старшого сина до Свердловська, де той мешкав. Молодший Василь служив у прикордонному військовому окрузі Білорусі. Юнак навіть потрапив у полон, але чудом втік і поїхав до матері. В 1943 році Ольга з сином Василем та Ізидора з родиною виїхали через Львів до Праги, де вже мешкала сестра Оксана, а потім опинилася в Німеччині.

Хоч як це було важко, Ольга зуміла з собою вивезти родинний архів, що вцілів. І найцінніше – неопубліковану інтимну лірику Лесі Українки. Також зберегла літопис життя знаменитої сестри, над яким давно працювала.

Частину документів вона залишила на збереження у Львові своїй приятельці – літературознавиці, перекладачці Марії Деркач, яка в той час завідувала львівським рукописним відділом бібліотеки АН УРСР.

Після закінчення війни Марія Деркач передасть архів Ольги Косач до Академії наук

І нові факти про Лесю

10 надзвичайних фактів про Лесю Українку, які вас здивують

Опубліковано 26.10.2021

loveukraine

• ЧИТАТИ

Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка.

Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують…

***

Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували. «Білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука, теперішнього губернатора Волині.

***

Як свідчить професор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Наталія Свириденко, на території України є три найбільші раритетні роялі: рояль Терещенків у Національному музеї історії України, рояль Рубінштейна в Одеському будинку вчених та рояль Лесі Українки у Колодяжному.

***

В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – і дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.

***

Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».

***

Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь». І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

***

У Нечимному (урочище біля села Скулин у Ковельському районі) Леся Українка була лише три дні та дві ночі в 13-річному віці. Тут вона гостювала в дядька Лева Скулинського, що мав в урочищі літню хатину, якою користувався, аби випасати худобу. Дядько Лев знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Цього часу вистачило письменниці, аби набратися вражень і згодом відтворити їх у «Лісовій пісні». Місцеві жителі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі уже й вигадані.

***

Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю. Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…» Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

***

Хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

***

Існує астероїд, названий на честь поетеси. Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.

***

В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.

Родовід І. Франка

10 поколінь родоводу Івана Франка

Нещодавно відійшов у засвіти Роланд Франко, останній внук Івана Франка і останній з його нащадків, хто писався Франко. Пропонуємо короткий (10 поколінь) родовід Івана Франка – його прапрадід і прапрабабця, прадіди і прабці, діди і бабусі, батьки і діти, онуки, правнуки, праправнуки і прапраправнуки, а також племінники та вуйки та цьоці. 

27 серпня 1856 року в сім'ї нагуєвицьких (конскрипційний номер будинку 7) селян Якова (син Івана Франка та Катерини, з дому Кімакович) та Марії (доньки Миколи Кульчицького та Людвіки, з дому Гвоздецької) народився син. Ця подія зафіксована в метричній книзі під номером 45 за 1856 рік. Роди прийняла Теодозія Буцяк, недипломована сільська повитуха.

Цього ж дня нагуєвицький парох Осип Левицький охрестив дитину Іоаном, хресними батьками стали Данило (1818 р.н. син Євстахія Навроцького та Марії Мітчак) та Олена (жінка Івана Риб’яка, з дому Гвоздецька).

Сам Іван Франко розповідав, що його охрестили через два дні після народження 25 серпня, але, як бачимо, в метричній книзі і народження (Natus), і охрещення (Baptisatus) зафіксовано однією датою. Чи це помилка священника, чи помилка родинного переказу, ми вже не взнаємо, але в таких справах прийнято надавати перевагу документам: тож вважається, що Франко народився 27 серпня 1856 року.

Це була перша дитина подружжя, в якого акурат три тижні минула річницю шлюбу. Інша справа, що у Франкового батька, Якова, це було друге подружжя; перша дружина Марія, з дому Тимишин (дочка Івана (1788 р.н) та Анни (1790 р.н.), померла від холери 19 травня 1855 – на 47 рокі життя і 31 році шлюбу, за неповних три місяці перед другим шлюбом Якова. Перший шлюб Якова відбувся 19 лютого 1824 року і до кінця року народилась донька Катерина, але прожила вона лиш трохи більше року: померла 3 січня 1826 року.

Яків Франко (11.05.1802-15.04.1865)—Марія Тимишів (1808-19.05.1855)

●— Катерина (1824-03.01.1826)

Загальновідомо, що Яків Франко був ковалем, менш відомо, що був ревним парохіянином, а можливо і церковним ктитором, його внесок на церкву, скажімо, за 1850 рік складав 57 відсотків всіх даток села; мокрянський декан  Лев Кордасевич писав 10 липця 1850 року у віденському "Вѣстнику для русинів австрійської держави": "Одна всім дана свобода, а различними об'являєся діли" і ставив у приклад, що "Яць Франків, которий прежде відновив олтар, з'орудовав Євангелію новую, дав в Львові переплести і в сребро цілком з позолоченєм окути 75 лутів; той же жертвовав на крест желізний позолочений і камень в пам'ять 3. Мая 1848; причинився до відновленя братства, котороє на світло зложило на вступ; обіцяв другий відновити олтар, і дає єжегодно кілька фунтів воску до церкви безплатні" на загальну суму 254,6 ренських сріблом. Згадане в газеті Євангеліє збереглося до нині, відновили і хрест Свободи 1848 року.

(клікнути для збільшення)

До речі, після смерті Якова його вдова продала єдину дійну корову і також оправила в пам'ять Якова церковне Євангеліє, про що Іван Франко згадував з прикрістю.

Брати і сестри Івана Франка

Іван Франко був другою дитиною 54-річного Якова та першою – 21-річної Марії; після нього в подружжя було за п'ять років дві доньки і два сини: Тетяна, Захар (Михайло), Онуфрій та Юлія; доньки померли дітьми (у п'ять і два з половиною років).

Яків (11.05.1802-15.04.1865)—07.08.1855—Марія Кульчицька (1835-3.06.1872)

●— Іван (27.08.1856-28.05.1916)

●— Тетяна (24.03.1858-15.01.1863)

●— Захар (Михайло) (17.09.1859-07.07.1942)

●— Онуфрій (21.06.1861-28.07.1913)

●— Юлія (16.08.1863-19.04.1866)

Після смерті Якова 14 квітня 1865 року (у страсну суботу) через сім місяців, 22 листопада, вдова виходить заміж за молодшого на 8 років (відповідно 30 і 22 роки) Григорія Гаврилика, було в них троє дітей, двоє померли дітьми.

Марія (Франко, з дому Кульчицька) (1835-3.06.1872)—22.11.1865—Григорій Гаврилик (01.02.1843-22.05.1916)

●— Юлія (26.01.1868-26.02.1943)

●— Марія (23.10.1868-29.10.1868)

●— Антон (17.06.1870-28.02.1875)

На сьомий рік шлюбу Марія померла (в суботу перед Зеленими святами 1872 року), її вдівець через два тижні одружився з своєю одноліткою Марією Терлецькою (31.05.1843-19.05.1900), дочкою Стефана та Анни (Винницької); дітей в них не було. Через півроку після дружини одружився (також бездітно) втретє — з Параскевією, вдовою по Петру Франку (племінника Якова), що мала четверо дітей від нього і одного нешлюбного сина.

Прабатьки Івана Франка по лінії батька: Франки, Кімаковичі, Верещаки, Підгурські.

Дідо Іван був сином Теодора Франко (1726–1826) та Ксенії Верещак (1749–1799), що були з Озимини; 1824 року він перебрався в Нагуєвичі, де й народився його знаменитий внук, зробивши знаменитими і це село; але дідо внука не дочекався, помер ще до його народження. Бабця ж Катерина встигла його побачити, але померла, коли йому було лиш три роки. По її лінії відоме ім'я не тільки прадіда, але й прапрадіда: обоє Івани; молодший Іван одружився з Магдаленою Підгурською, в них було чотири доньки.

Іван Кімакович (1729-29.10.1805)

●— Андрій

●— Григорій 

●— Петро

●— Іван Кімакович (1743-05.02.1823)—Магдалена Підгурська

●— ●— Мар'яна—Гнат Добровлянський

●— ●— Тетяна (1767-?)—1782— Каетан Орловський

●— ●— Катерина (1779-1859)—Іван Франко (б.1770-між 1829-51)

●— ●— Анна—Габрієль Тарнавський

Прабатьки Івана Франка по лінії мами: Кульчицькі, Гвоздецькі, Бжезицькі, Ільницькі, Яворські.

Діда Миколу (1803-1846) Франко не застав, а з бабцею Людвігою провів багато часу, жив в неї в Ясениці Сільній 1862-1864 рр., відвідуючи початкову школу, а потім, аж до її смерті в 1871 році, постійно приїжджав на канікули з Дрогобича. Отець Іван Негребецький, парох с. Ясениці, писав: “якби Іван Франко не мав бабки Людвіки і її доньки Марії, яко матері, ледве чи розвивалась би у нього в селі Нагуєвичах жажда знання, ніжне відчування правди, добра, краси, — ледве чи маєтний, як кажуть, Яць Франко післав би його до висших шкіл, чи став би він ідеалістом аж до самопожертви. Родинна любов роду Гвоздецьких, їх духовний аристократизм стереже його, будить в нім альтруїзм, відчування “песього обов’язку” служити народові”.

Відомо, що батьком діда Миколи був шляхтич Олександр Кульчицький (1799-24.02.1849), а мамою – Марія, донька Стефана Ільницького та Анастасії Яворської, які були відповідно прапрадідом та прапрабабцею Іванові Франкові.

Бабця Людвига була донькою шляхтича Василя Гвоздецького (1764-23.09.1844) та Марії-Йосифи Бжезицької. Прабабця Івана Франка Марія-Йосифа була донькою Луки Бжезицького (прапрадід) та Соломії Оссолінської (в інших документах занотовано, що прапрабабця писалася Солінська).

Василь Гвоздецький(1764-23.09.1844)—Марія-Йосифа Бжезицька

●— Марія (1795-?)— Матвій Гайгель (1796-?)

●— Іван Гвоздецький (1803-16.01.1878)

●— Людвіга (б.1810-1871)— Микола Кульчицький (1803-1846)

Стефан Ільницький—Анастасія Яворська

●—Марія—Олександр Кульчицький (1799-24.02.1849)

●— ●— Микола —Людвіга Гвоздецька (б.1810-1871)

Стрийки Івана Франка

Дідо Іван та бабця Катерина Франки мали, крім Якова, ще двох синів: Теодора, що помер дитиною, та Степана, який теж помер до народження Івана Франка, лишивши чотирьох  дітей.

Іван (б.1770-між 1829-51)—Катерина Кімакович (1779–1859)

●— Теодор (14.02.1798-16.02.1802)

●— Яків (11.05.1802-15.04.1865)—1855—Марія Кульчицька (1835-1872)

●— ●— Іван (1856-1916)

●— ●— Тетяна (1858-1863)

●— ●— Захар (Михайло) (1859-1942)

●— ●— Онуфрій (1861-1913)

●— ●— Юлія (1863-1866)

●— Степан (08.01.1807-між 1843-51)—1831— Катерина Хохлач (1812-1861)

●— ●— Іван (1832-1895)

●— ●— Григорій (1835–1836)

●— ●— Григорій (1837-1895)

●— ●— Марія (1837-після 1867)

●— ●— Ілля (1840-1880)

●— ●— Петро (1843-1887)

Вуйки і тета Івана Франка

Вуйко Іван загинув в антиросійському польському повстанні 1863 р., вуйко Лєон, про якого о.Негребецький пише, що помер у Львові як ліквідатор каси, був, судячи з тогочасних шематизмів, радником повітового суду в Городку, потім – крайового у Львові, а в 1910 р. – радником-емеритом у Косові. Вуйко Павло жив зі своєю мамою на селі, саме він навчив у шість років Івана Франка читати. Вуйко Гнат вчителював у Куликові. Крім вуйків, по маминій лінії мав Франко ще тету (цьоцю) Домну (Доміцеллу), яка вийшла заміж в 1868 році, тобто він її ще мав застати в Ясениці Сільній.

Микола Кульчицький (1803-1846)—Людвіга Гводецька (б.1810-24.03.1871)

●— Іван (1832-1863)

●— Лєон (1834-після 1910)

●— Марія (1835–3.06.1872)–Яків Франко (1802-1865)

●— Павло (01.06.1838-?)

●— ●— Іван

●— ●— Микола

●— Гнат (01.02.1840-?)

●— Домініка (05.06.1844-?)—Іван Терлецький (1842-1911)

●— ●— Гнат (1869-?)

●— ●— Марія (1876-після 1822)

●— ●— Катерина (1883-після 1925)

(клікнути для збільшення)

Племінники Франка

Брат Івана Франка Захар (хоч це було тільки офіційне, зафіксоване в документах ім'я, всі його кликали Михайлом) мав дев'ятеро дітей, троє з них померли дітьми. Анна ще до війни виїхала з чоловіком в Америку. Найближчим до стрийка був Василь, який доглядав за ним з літа 1915 року і до смерті. Наймолодший син Захара Франка Микола був разом сином Івана Франка Петром депутатом Народних зборів 1939 року; Петра розстріляли в червні 1941 року радянські комуністи, Миколу – в грудні 1942 року – німці. Розстріляли німці і Миколину дружину Євфрузину. Ось як описують цю історію Р.Горак та Я.Гнатів:

«Носячи в Дрогобич молоко на продаж Фрузя познайомилася з однією єврейською родиною. Євреї впросили жінку переховати їх від німців. Фрузя викопала для них криївку в стодолі. Євреї присягалися, що не висунуть із стодоли носа. У криївці були батько і син. Дочка була блондинкою, мало подібною на єврейку, тому з людьми виїхала на роботу в Німеччину. Ті, кого прихистила в стодолі Фрузя, не дуже дотримувалися обіцянок. На довгий час зникали з криївки, приводили з собою інших євреїв — треба було їх обпирати, обшивати та годувати. Якось дорікнула їм Фрузя за необережність, то вони дали Фрузі розписку про те, що за врятування дарують їй своє майно. Не лакомилася Фрузя на чуже. Ніхто в селі не міг припустити, що після смерті чоловіка Фрузя відважиться ризикувати життям дітей і своїм власним.

Закінчувалася війна. Відступали німці, а з ними і фольксдойчери. Два з них зупинилися на перепочинок у Фрузі. Прийняла, бо йшла весна, а фольксдойчери мали коней — допоможуть на полі. Два тижні сиділи вони на Фрузеній шиї. А в стодолі — євреї.

Лихо не спало. Коли ж однієї неділі [донька] Стефа погнала пасти худобу, [син] Михась побіг кудись, Фрузя пішла до сестри, фольксдойчери залишились самі. Одному з них приснилося, що в стайні хтось краде їх коней. Прибіг, а там з ями повилазили євреї...

Фрузю забрали відразу наступного дня. Євреї повтікали до лісу, як тільки їх було виявлено. Їх не впіймали. Фрузю спочатку привели в сусіднє село Ліптню, — там був постерунок гестапо, а через три дні відвели в тюрму при суді на Стрийській вулиці в Дрогобичі. Маму розшукала дочка Стефанія. Приносила їй їсти. А потім настав день, коли їй повідомили про те, що маму перевезли в іншу тюрму, а там в'язням їжу привозив Український комітет. Якщо хоч щось мамі передати, то обов'язково в фанерній скриньці. Пішла Стефа в місто шукати скриньку, здибала жінок з села: Фрузю Хом’якову, Марію Хом'якову, Рузю Добрянську, які приїхали в Дрогобич возом на базар. У базарні дні коло ринку відбувалися екзекуції. З базару зганяли людей, аби бачили: хто не слухає окупаційної влади, буде жорстоко покараний. Людей зганяли до Північної сторони Ринкової площі. Цього ж дня, 16.06.1944 року, коли фронт відкочувався все ближче і ближче до Карпат, під стіну, в Дрогобичі німці вивели 18 чоловіків і одну жінку. Це була Фрузя. Коли її поставили під стіну і керівник екзекуційної команди голосно почав читати наказ про розстріл, серед зігнаного на площу народу почулися ридання. Плакали жінки з Нагуєвич — вони впізнали односельчанку. Фрузя також впізнала їх. Офіцер дав команду “Вогонь!” Люди, почули, як Фрузя скрикнула: “Мої діти, моя Стефцю, мій маленький Михасю.” Потім офіцер ходив поміж розстріляними і для певності кожному прострілював голову. Жінки розповіли Стефі про побачене.

Врятовані Фрузею євреї більше не показувалися в Нагуєвичі. Чи їх вбили — ніхто не знає...

У 1993 році Михайло Франко звернувся в посольство Ізраїлю в Києві з проханням допомогти віднайти людей, яким його мати врятувала життя. Посольство скерувало листа в організацію Яд Вашем, звідки надійшла така відповідь: “Посольство государства Израиль в Киеве переслало Ваше письмо, в котором вы рассказываете о том, что Ваша мать спасла еврейскую семью. Благодарим Вас за информацию. К сожалению, Яд Вашем не в состоянии помочь Вам найти этих людей, так как мы не располагаем подобными сведениями, а без свидетельства спасённых мы не можем быть уверены в справедливости Ваших слов. С уважением Катя Гусарова. Русская секция отделений Праведников Мира.”»

Брат Івана Франка Онуфрій з дружиною Юлією мав четверо синів і четверо доньок, чотирьох з них після війни з дітьми вивезли на заслання в Комі, Караганду та Хабаровський край, дехто вже й не повернувся на батьківщину. Багато з внуків Онуфрія воювали в УПА, легендарний сотенний УПА Іван Гамалія (1914-1946), це син Франкової племінниці Розалії.

Іван Франко був вуйком для шести дітей свої сестри (від другого шлюбу його мами з Григорієм Гавриликом).

Міг бути вуйком і племінників чи племінниць своєї дружини Ольги (10.04.1864-15.07.1941): дітей її брата Івана Федоровича Хоружинского (1859-1878) чи сестри Антоніни, що вийшла заміж за Єлисея Купріяновича Трегубова (1849-1920), але чи були в них діти, інформації нема.

Захар (Михайло) (1859-1942)—Марія Ясінська (1862-1930)

●— Михайло (1882-1888)

●— Григорій (1884-після 1931)—Тетяна Лялюк

●— Анна (1886-1967)—Ілько Сольвар

●— Юлія (1890-після 1920) —Йосиф Даніцький

●— Євфросинія (1893-1895)

●— Іван (1896-1918)

●— Василь (1899-1980)—Марія Шимків

●— Євфрузина (1904-1904)

●— Микола (1905-1942)—Євфрузина (Розалія) Кімакович

Онуфрій (1861-1913)—Юлія Дідинська (1866-1945)

●— Яків (1887-1913)

●— Антон (1888-1974)—Анастасія Когут

●— Марія (1890-після 1947)—Антон Бринчак

●— Розалія  (1892-1972)—Йосип Гонта

●— Анна (1894-1949)—Іван Когут

●— Анастасія (1896-після 1947)—Данило Магас

●— Михайло (1900-1951)—Юлія Когут

●— Омелян-Володимир (1906-1988)— Анна Тацуняк

Юлія (1868-1943)—Михайло Багрій

●— Анна (1885-1950)—Тимофій Шкільник

●— Михайло (1887– 1916)

●— Кароліна (1892-після 1827)—Стефан Кірч

●— Василь (1904–1985)— Наталія Олексовська

●— Юлія (1907-1938)—Стефан Гром

●— Наталія (1909-1910)

Нащадки Івана Франка

Ольга Хоружинська, донька Федора Васильовича та Марії Іванівни (†1875), 4 травня 1886 року вийшла заміж за Івана Франка; в них народилося троє синів та донька. Вони народили 11 внуків, внуки – 18 правнуків, правнуки – 16 праправнуків.

Андрій (1887-1913) – український філолог, етнограф, перекладач; секретар, помічник і опікуна батька – помер у віці 26 років неодруженим.

Тарас (1889-1971) – письменник, педагог, поліглот, воїн Української Галицької Армії, співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР – у шлюбі з Катериною (донькою Івана Фалькевич та Марії Іваськів) мав трьох дітей: Зеновію, Дарину та Роланда-Олександра. Зеновія в шлюбі з Павлом Юрачківським (син Опанаса Юрачківського та Еви (Євдокії) Бариляк) мала двох синів, правнуків Івана Франка: Юрія та Андрія; Юрій одружився з Любою Коваль, донькою Миколи та Ганни (Осипишин), мають сина; Андрій одружився з Лесею Кизимишин, донькою Михайла та Надії (Анастасії) Максимівни (Брич), мають доньку, сина і внука.

Тарас (09.03.1889-13.11.1971)—Катерина Фалькевич (27.11.1896-01.02.1962

●—  Зеновія-Ростислава (31.10.1925-17.11.1991)—Павло Юрачківський (24.12.1920-20.12.2015

●— ●— Юрій (25.06.1951)—Любов Коваль (14.08.1953)

●— ●— ●— Данило (22.07.1976)

●— ●— Андрій (04.05.1958)–Леся Кизимишин (22.02.1959-30.06.2021)

●— ●— ●— Богдан (18.07.1983)

●— ●— ●— Ольга (22.02.1985)

●— ●— ●— ●— Маркіян (03.07.2020)

●— Дарія-Любомира (30.10.1926 – 24.10.2015)

●— Роланд-Олександр (28.03.1932 – 11.08.2021)

Петро (1890-1941) – хімік-інженер, науковець, педагог, письменник, активний громадський діяч, перший український авіатор (льотчик), командир Летунського відділу (авіаполку) УГА; співзасновник "Пласту", депутат Верховної Ради УРСР, розстріляний за наказом наркома держбезпеки СРСР – в шлюбі з Ольгою Білевич мав двох доньок: Віру та Іванну (Асю).

Віра вийшла заміж за Богдана Івановича Сітницького і мала двох дочок: Надію  що в шлюбі з Андрієм Теодоровичем Майкутом має доньку і дві внучки, та Іванну, що в шлюбі з Михайлом Васильовичем Міліянчуком має три доньки, внука і внучку.

Іванна вийшла заміж за Мирослава Галущака, сина Осипа Васильовича (04.12.1892-18.07.1981) та Уляни Михайлівни Кордуби (10.03.1888-03.03.1978), має сина і четверо доньок, 9 внуків і 2 внучок та 8 правнуків і 3 правнучки.

Петро Франко (21.06.1890—1941)– Ольга Федорівна (Білевич) (24.07.1896–27.03.1987)

●— Віра (31.01.1923–31.01.1996)– Богдан Сітницький (18.05.1914-29.01.1997)

●— ●— Надія (12.06.1950-2018)—Андрій Майкут (24.08.1944)

●— ●— ●— Мар'яна (22.04.1978)

●— ●— ●— ●— Софія

●— ●— ●— ●— Олена

●— ●— Іванна (22.03.1952)—Михайло Міліянчук (21.11.1940)

●— ●— ●— Ольга (24.08.1972)— Марко Чуклінський (12.10.1968)

●— ●— ●— Наталя (10.08.1977)—Матіяс

●— ●— ●— Марта (23.08.1978)—Мирон Гуменецький

●— ●— ●— Марко (2003)

●— ●— ●— Устина (2005)

●— Іванна (24.01.1925-20.05.1978)—Мирослав Галущак (04.07.1925-26.07.1987)

●— ●— Любов-Ліда (01.04.1951)

●— ●— Петро (12.09.1954)—Олеся Ярош (20.09.1966)

●— ●— ●— Мирослав (01.09.1989)—Ольга

●— ●— ●— ●— Левко

●— ●— ●— ●— Теодор

●— ●— ●— Ярема-Дарій (02.02.1991)—Марія

●— ●— ●— Зорян-Роман (08.06.1993)—Уляна

●— ●— ●— ●— Квітослава

●— ●— ●— Маркіян (1995)

●— ●— ●— Іван (2000)

●— ●— ●— Богдан (2006)

●— ●— Ірина-Орися (04.04.1957-09.06.1997)—Андрій Глинний (26.06.1956)

●— ●— ●— Маркіян (11.05.1979)—Едита Польнік (11.07.1985)

●— ●— ●— ●— Орися (10.06.2013)

●— ●— ●— ●— Олександр (14.02.2017)

●— ●— ●— Теодор (14.09.1980)—Ірина Тен (19.10.1982)

●— ●— ●— ●— Данило (7.5.2010)

●— ●— ●— ●— Дарія (14.09.2012)

●— ●— Адріанна (14.08.1959)

●— ●— ●— Христина Ростиславівна (01.02.1985)—Орест Дмитришин

●— ●— ●— ●— Дарій (2008)

●— ●— Маріянна (08.07.1961)–Мар'ян Йосипович Макаруха (08.08.1950)

●— ●— ●— Адріана (05.04.1985)—Олександр Роздобудько (23.05.1983)

●— ●— ●— ●— Юліан (19.01.2015)

●— ●— ●— ●— Адріан (2018)

●— ●— ●— Іриней (05.06.1986)—Маріеля

●— ●— ●— ●— Данило (24.02.2021)

донька Анна (1892-1988) – українська письменниця, публіцистка, мемуаристка – в шлюбі з Петром Ключком мала двох синів (Тараса та Мирона), внука і внучку.

Анна (03.09.1892-24.04.1988)—Петро Ключко (28.05.1891- 1948)

●— Тарас (1920–1983)

●— ●— Петро

●—  Мирон (1922–2004

●— ●— Галина (1951)

Підготував Орест Друль за допомогою Оксани Бойко та Франкових правнуків Адріанни Галущак та Данила Юрачківського.

Використана література:

Роман Горак та Ярослав Гнатів «Рід Якова», 2000 р.

Ярослав Грицак «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 - 1886)», 2006 р.

о. Іван Негребецький. «До родоводу Івана Франка» (ЛНВ, т. 90 (1926), с. 232–234.)

І. Франко - мандрівник

20 цікавих фактів

frankolive / 01.08.2021

© Богдан ТИХОЛОЗ

© Наталя ТИХОЛОЗ

Мандрівки – улюблене заняття Івана Франка, поруч із рибальством та збиранням грибів (незрідка усі ці три справи поєднувалися, особливо під час відпочинку в Карпатах).

Непосидючий класик найбільше любив мандрувати пішки чарівними місцинами рідного краю (передусім Галичини, Бойківщини та Гуцульщини), а заразом – збирав фольклор та спостерігав за народними звичаями і побутом, так що мандрівки ці перетворювалися на етнографічні експедиції. Та й не тільки сам мандрував, а й інших провадив за собою. І не тільки власну найближчу родину (дружину й дітей), але й своїх товаришів.

Іван Франко в саду художника Івана Труша. З фондів ЦДІАЛ.

Тож недарма вважають, що саме Франко започаткував організований туризм у Галичині!

Хочете знати більше?

Ось – гаряча двадцятка фактів про Франка-мандрівника!

1. МАЛИЙ МИРОН. Уже в ранньому дитинстві Іван Франко (тоді ще «малий Мирон», як називала його мама, Марія з шляхетного роду Кульчицьких) відчував нестримний потяг до мандрів. Одного разу, зовсім маленьким, він рушив ген далеко за рідне село у пошуках залізних стовпів, що підпирають небо – «навстрічу сонцю золотому». А на далеку мандрівку життя взяв із собою, як найдорожчий скарб, мамині пісні і вогонь із кузні свого батька – Якова-коваля.

Володимир Патик. Старі Нагуєвичі. 1955 р.

2. ЛІСОВА ДУША. Франко з дитинства найбільше любив мандрувати та відпочивати на лоні природи. Особливо він любив гуляти по лісу. Під могутніми Радичевим та Панщизняним лісами у Нагуєвицькій Слободі він народився і зростав: дихав свіжим подихом лісу, зазирав у таємничі хащі, блукав лісовими стежками. Він жив лісом і – принаймні чималу частку свого життя – жив у лісі, був його органічною частинкою. Франко писав, що ліс – це його «церква», де він почував присутність Бога, тож невипадково його називали «лісова душа». «В той ліс як часто я літав думками, / Коли було нестерпно між людьми…», – зізнавався письменник у поемі «Лісова ідилія». Ліс був для письменника більше, ніж ландшафтом; це був простір дитинства, мрії, творчості, роздумів, відпочинку та любовних зустрічей.

Сторінка з книги “Франко від А до Я” Львів: Видавництво Старого Лева, 2016 . Тексти: Б. Тихолоз, Н. Тихолоз, графічне опрацювання: Р. Романишин, А. Лесів.

3. ПРИРОДОДОСЛІДНИК-АНІМАЛІСТ. Під час мандрів Франко дуже цікавився природою, особливо рослинним і тваринним світом. Ще в час навчання в Дрогобицькій гімназії він разом зі своїми вчителями Емериком Турчинським та Іваном Верхратським радо їздив на екскурсії, де ловив хрущів та лиликів (кажанів), збирав гадюк та вужів для зоологічної колекції проф. Верхратського. До речі, в Музеї Франка у Львові збереглися скляні посудини з різними заспиртованими тваринками (комахами, плазунами та земноводними), що їх препарував сам Іван Франко! Згодом, ставши батьком, письменник любив розповідати своїм дітям під час мандрів цікаві й пізнавальні історії про рослин і тварин, навчав розрізняти роди збіжжя, трав і квітів, корисні рослини від шкідливих, розпізнавати пташок за їх виглядом і співом, ідентифікувати вужів, ящірок, комах та ін. А 1899 року вийшла навіть збірка казок Івана Франка під назвою «Коли ще звірі говорили».

Пляшечки із заспиртованими комахами та плазунами, яких зібрав Іван Франко.  З фондів ЛМІФ. Фото Б. Мелих.

4. ЗВІРЯЧА КЛІНІКА. Іван Франко не лише любив розповідати про тварин, а й мав дуже добре і чуле серце до усіляких скривджених звірят. «Особливо користалися його опікою бідні сирітки, звірята без дому й захисту, немічні й каліки, –згадувала донька Анна. – У нас, немов у звірячій клініці, постійно перебували: або голодна задрипана кицька…, або цуценя напівзамерзле, або пташеня з перебитим крильцем». У домі Франків мешкала черепаха, морські свинки, ворона, лелека і навіть жаби, які призначалися лелеці на обід. Проте мало хто знає, що більшість цих тваринок стали завсідниками домашнього зоопарку саме через мандрівний характер їхнього господаря. Так, буська (лелеку) зі зламаним крилом Франко купив у хлопців, коли ловив рибу в околицях Болехова, ворону знайшов під час своїх лісових походів, а песика Буркуся привезли додому малі Франчата зі своєї поїздки до Буркута.

Михайло Огоновський. Постери з циклу “Франко без порохів”. 2016 р.

5. ГРИБНИК. Відмалку улюбленим заняттям Франка було збирання грибів. Письменник добре на них розумівся, розрізняв їстівні, умовно їстівні та отруйні, знав навіть латинські назви (ще з гімназії). «У ліс ходив Іван Якович босоніж, з кошелем в руці, рідко з ціпком», – згадував син Тарас. «Грибів Франко завжди найбільше набирав, бо він завжди пильно дивився в землю», – захоплено твердив Іван Яцуляк, шкільний товариш письменника. А сестра його нареченої Ольги Рошкевич, Михайлина, оповідала: «Звичайно після дощу ходив до лісу з великим кошиком і так умів вишукувати їх, що скоро уже мав повний кіш і з ним на плечі вертався». Любив він гриби не тільки збирати, а й їсти, особливо присмажені на пательні (сковороді). Найбільше смакували йому «правдиві» (білі) гриби. Навіть наприкінці життя, коли недужий письменник сам уже не міг ходити до лісу, він пильно спостерігав за появою грибів на львівських базарах.

Михайло Огоновський. Постери з циклу “Франко без порохів”. 2016 р.

6. РИБАЛКА. «Ловля риб – це моя пристрасть», – писав Франко. Рибалити ходив з друзями, знайомими, колегами з редакції і по перу, місцевими селянами, а також зі своєю сім’єю. Найбільше любив ловити рибу сітями і саком. На вудку ловити не любив. Часто лапав її просто руками. Рибальський кошик Франка був багатий і різноманітний: раки, пструги (річкова форель), слижі, бабки, клени, окуні, карасі, плотиці, пересипці, щупаки (щуки), коропи, в’юни-мнюхи, карасі, піскарі, яльці, лящі і навіть головатиці (велика риба з родини лососевих). Картини із зображеннями риб навіть прикрашали стіни кімнат у його віллі на вул. Понінського, 4 (нині вул. Івана Франка, 152) у Львові. Ці зображення Іван Франко отримав у подарунок на Краєвій виставці у Львові, що проходила у Стрийському парку 1894 р., за те, що назвав по-латинському усі види риб. Наприкінці життя (у лютому 1916 р.) виступив з ініціативою з удосконалення «Крайового закону про рибальство» в Галичині.

Зображення риб, які виграв Іван Франко на Загальній виставці Краєвій у Львові, що відбувалася у червні-жовтні 1894 р. у парку Яна Кілінського (сучасний Стрийський парк). Згодом ці малюнки висіли на стінах у віллі Івана Франка на вул. Понінського, 4. З фондів ЛМІФ.

7. ФАНАТ КАРПАТ. Рідні Франкові Нагуєвичі розташовані у передгір’ї Карпат, з них добре видно Діл – перше, найнижче пасмо, яке ділить «гори» від «низовини». Проте перші справді «гірські» враження письменника пов’язані з його перебуванням у бойківських горах (у селах Лолині, Волосянці, Дидьовій, містечках Тухлі, Скольому та ін.). Згодом Франка причарували Гуцульські Карпати (Косів, що його називають брамою Гуцульщини, Жаб’є, тепер Верховина, Вижниця, Довгополе, Буркут та інші села, переважно над Чорним і Білим Черемошем). Яскраві карпатські враження від суворої краси гір та їхніх мешканців (гуцулів і бойків) подарували Франкові натхнення до написання багатьох чудових творів – від повісті «Захар Беркут», дія якої відбувається у Тухольській долині, до численних «гуцульських» текстів – «Гуцульський король», «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош». Сучасний український гірський туризм має в особі Франка свого великого предтечу!Дорога до ЯсеновЖаб”є (ВерховинКосВелдіж (ШевченкСинєвидне біля СЛистівки з фондів ЛМІФ.

8. ЗАКОХАНИЙ У РІДНИЙ КРАЙ. Уже в гімназійні роки (1867–1875), як уродженець північно-західної частини Східних (Українських) Карпат, Франко пішки пройшов Бойківщину від сіл Тур’є і Волосянка у західній її частині до села Лашна – в східній, зробивши записи місцевого фольклору, що нараховували вісім сотень пісенних номерів. Мандрівки рідною Львівщиною завжди надихали Франка як поета й науковця.

9. ПІОНЕР ГУЦУЛЬСЬКИХ АТЕН. Пізніше у своїх карпатських мандрах письменник особливо облюбував Криворівню – високогірне село на Гуцульщині, куди майже щоліта приїздив з родиною у 1901–1914 роках. Мешкав спершу у місцевого різьбяра Василя Якіб’юка, а згодом – у пароха Криворівні отця Олекси Волянського. З Криворівні Франко вибирався також на ближчі екскурсії – на Писаний Камінь і на гору Піп Іван – один із шпилів Чорногори. Слідом за Франком і його товаришем Володимиром Гнатюком (які, власне, і відкрили Криворівню як місце «літникарства» – літнього відпочинку) до цього колоритного карпатського села почали навідуватись «на вакації» (канікули) й інші відомі українські культурні діячі, письменники, митці та науковці, – Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник, Осип Маковей, Гнат Хоткевич, Іван Труш та багато інших. Відтоді Криворівню почали називати «гуцульськими Атенами», порівнюючи її з давньогрецьким містом-державою Афінами (Атенами), що стали колискою європейською цивілізації.

10. ЗАСНОВНИК ОРГАНІЗОВАНОГО ТУРИЗМУ. Франко мандрував не тільки сам чи з родиною, а й був організатором цілої низки туристично-краєзнавчих мандрівок галицької молоді. Ще 1883 року за сприянням Франка було створено «Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу», а згодом – краєзнавчо-туристичний «Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю». Саме Франко зініціював та організував багатоденну Українсько-руську студентську мандрівку влітку 1884 р. за маршрутом: Дрогобич – Східниця – Урич – Підгородці – Корчин – Верхнє Синьовидне – Тишівниця – Труханів – Бубнище – Долина – Калуш – Коломия – Делятин – Дора – Микуличин – Шипот – Майдан – г. Говерла – г. Шпиці – Гаджин – г. Піп-Іван – Буркут – Жаб’є – Кути. Була ця подорож, за свідченням самого Франка, «коли не першою взагалі, то першою свідомо зорганізованою пробою товариської мандрівки українсько-руської молодіжі». Про всі перипетії мандрівки він розповів у публікаціях в українській газеті «Діло». А її віршована хроніка, яку уклав той-таки невгамовний Франко, є пам’яткою української літературної туристики та своєрідного «поетичного краєзнавства». Загалом Іван Франко брав участь в організації шести мандрівок студентської молоді Прикарпаттям і гірською частиною українських Карпат.

Обкладинка видання поетичної хроніки Івана Франка “В дорогу!”. Львів, 1884 р. З фондів ЛМІФ.

11. АВТОР ТУРИСТИЧНОГО ГІМНУ. Спеціально для студентської мандрівки 1884 року поет написав пісню «В дорогу!» («Сонце по небу колує…») – віршований пролог до згаданої «мандрівничої хронічки». Покладений на музику завдяки композитору Ярославу Ярославенку, цей твір став першим гімном українських туристів, а також пластовим маршем.

Зворот титульної сторінки і перша сторінка видання поетичної хроніки Івана Франка “В дорогу!”. Львів, 1884 р. З фондів ЛМІФ.

12. ЕТНОГРАФ І ФОЛЬКЛОРИСТ. У мандрах Франка цікавила не тільки природа, а передусім скарби народної творчості, побуту і світогляду. Де б він не бував, усюди невтомно записував фольклор (народні пісні, казки, легенди, приповідки…), народні звичаї і вірування. З 1898 року Франко керував Етнографічною комісією НТШ (до 1913 року) і разом з Володимиром Гнатюком редагував «Етнографічний збірник» – фундаментальний корпус справжніх скарбів українського народного слова, побуту і звичаєвості, уперше введених у науковий обіг. В упорядкуванні Франка вийшло 9 книг цього збірника! Серед них – «Галицько-руські народні приповідки» (у 3-х томах, 6 книгах), і досі неперевершена колекція українських прислів’їв і приказок. За великі заслуги в галузі етнографії Франко з 1902 р. став членом Віденського етнографічного товариства, а з 1907 р. радником музею у Відні.

13. УЧАСНИК ТА СПІВОРГАНІЗАТОР НАУКОВИХ ЕКСПЕДИЦІЙ. Франко брав участь в організації дослідницьких мандрівок різними куточками рідного краю – етнографічних експедицій. Найвизначніша така експедиція на Бойківщину відбулася у серпні 1904 р. за дорученням Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Товариства австрійських етнографів у Відні. Мета цієї експедиції – етнографічне та антропологічне обстеження Бойківщини, придбання експонатів для музею наукового товариства та музею у Відні. Участь у ній, крім І. Франка, взяли визначні вчені-етнографи 3. Куделя, Ф. Вовк, П. Рябков та інші. Маршрут проліг з м. Борислава через с. Мшанець, де відбулася зустріч з українським істориком та етнографом отцем Михайлом Зубрицьким, через Турку – Бориню – Сможе – Сколе – Тухольку – Лавочне – Славськ – Нижнє Синивидне – м. Стрий. Наукові результати цієї експедиції Франко узагальнив у ґрунтовній статті «Етнографічна експедиція на Бойківщину» (1905), що започаткувала синтетичне осмислення відомостей про основні види і характерні особливості господарських занять, традиційної матеріальної культури та побуту бойків.

Будинок НТШ у Львові. Листівка з фондів ЛМІФ.

14. ЗАСНОВНИК ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА. Франко не тільки першим у Галичині вжив термін «краєзнавство» у статті «Галицьке краєзнавство» (1892), а й залишив низку цінних наукових праць з цієї галузі.

15. ДАЛЕКІ ПОДОРОЖІ. Незрідка Франкові дороги пролягали і далі, поза межі рідної Галичини, – до Перемишля, Кракова, Праги, Будапешта, Відня, Чернівців, Києва, Одеси… Бував він і в Сербії (у Бєлграді), і в Хорватії (в Ліпіку та Ловрані), і в Німеччині (у Нюрнберґу й Франкфурті).

р16. ІТАЛІЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ. Особливо яскравою, незабутньою для Івана Франка була подорож по Італії 1904 року, під час якої вони разом із професором Михайлом Грушевським відвідали Рим, Венецію, Флоренцію, Неаполь. Та найяскравіше враження в цій мандрівці на Франка справила статуя Мойсея роботи видатного скульптора епохи Відродження Мікеланджело Буонарроті. Повернувшися до Львова, письменник повісив репродукцію цього мистецького шедевра над своїм ліжком, а невдовзі створив власного «Мойсея» (1905) – філософську поему, що стала заповітом генія своєм

17. ХОДОК. Найбільше Франко любив мандрувати пішки, часом на дуже великі відстані. Палиці з собою не носив. На ноги взував легке взуття. Але особливо любив ходити босоніж. Коли йшов по рівному, то оповідав своїм співрозмовникам щось цікаве і веселе. Коло ж піднімався на гору, то, навпаки, йшов мовчки і навіть сторонився товариства. Не любив частих зупинок. Вважав, що краще зробити один довший перепочинок, аніж багато коротких. У часі перепочинку не рекомендував пити багато холодної джерельної води. Натомість полюбляв «подзьобати» трошки суниць, малини чи чорниць. Харчі вважав за краще нести на плечах, аніж у шлунку. Письменник так любив ходити, що навіть удома, в рідній хаті, не зупинявся, а ходив туди-сюди по кімнатах, обдумуючи власні тексти чи вишукуючи ритм до своїх віршів. У такі миті, як свідчив син Тарас, у Івана Франка «зароджувалися цікаві мислі, виникали задуми творів, вимальовувалися композиції, з’являлися розв’язки наболілих проблем». Щоправда, часом така батькова активність і непосидючість заважала дітям, так що вони навіть іронічно жартували: «Здалася б Сибір неісходима, щоб Батько таки находився». Тож Франка можна вважати великим прихильником пішохідного туризму.

Михайло Огоновський. Постери з циклу “Франко без порохів”. 2016 р.

18. ВЕЛОСИПЕДИСТ БЕЗ РОВЕРА. Франко дуже хотів придбати велосипеда для своїх мандрівок, та цю мрію йому, на жаль, не судилося здійснити: дбаючи про родину, письменник шкодував коштів для себе. Та Франко-поет свого часу переклав оригінального вірша про ровера – латинську оду до велосипеда, автором якої, між іншим, був… Папа Римський Лев ХІІІ (під псевдо Мавро Річчі)!

19. БАТЬКО МАНДРІВНИКІВ. Франко передав любов до мандрів своїм дітям: трьом синам (Андрієві, Тарасові й Петрові) та донечці Анні. Усі вони також неймовірно любили мандрувати: і з батьком, і без батька, маршрутами, які проклав Франко, і своїми власними життєвими стежками. Особливу пристрасть до туристики виявляв Петро Франко, який уже з дванадцятилітнього віку самостійно (!) влаштовував «прогульки» у Карпати. Він любив долати перешкоди, поборювати небезпеки, мандрувати рідним краєм пішо, підкорювати гірські вершини, сплавлятися на дарабах по гірських річках, заглядати у незвідані печери, влаштовувати лижні (лещетарські) прогулянки околицями Львова. У липні 1914 року Петро Франко (який, до слова, був також і одним із фундаторів «Пласту» у Галичині) організував перший постійний пластовий табір на Чорногорі поблизу с. Дземброня (с. Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.), у якому юнаки училися виживати на лоні природи та здійснювали мандрівки горами. Прикметно, що в часі подорожей рідним краєм усі Франчата за прикладом батька долучалися до збирання фольклорних та етнографічних матеріалів. Враженнями від мандрівок діти Франка радо ділилися у своїх тревелогах (П. Франко «Урич», «Лещетні шляхи коло Львова», «Прогульки в наші гори» та ін.), подорожніх нарисах (Т. Франко «З Харкова до Львова», «По той бік добра і зла»; А. Франко-Ключко «Поїздка до Вінніпегу», «Тепло рідного краю»), оповіданнях (Т. Франко «На Чивчин!») та листах.

Тарас Франко. Качки. Акварель. Ряшів, 1937 р.

20. ДАРУНКИ НА ЗГАДКУ. З далеких і близьких подорожей Франко привозив рідним і друзям усілякі приємні дрібнички. Найстаршого сина Андрія, який був затятим філателістом, батько любив потішити поштовими марками. Донечці Анні надсилав картки-поштівки з краєвидами з різних місцевостей, які якраз тоді входили в моду. Перебуваючи на лікуванні у «хорошій та тихій» Ловрані на узбережжі Адріатичного моря (сучасна Хорватія), Іван Франко з сином Андрієм полюбляли збирати на березі мушлі і морські зірки, декілька з яких узяли з собою на згадку додому. З Києва Іван Франко повернувся із цілою торбою рідкісних книг, які придбав у букініста. А з Одеси привіз самовара, який став важливим атрибутом родинного чаювання. З Гуцульщини Франки привозили на згадку красивий керамічний чи різьблений дерев’яний посуд. З літніх сільських вакацій –чимало усіляких смакот: ягоди, фрукти, сушені гриби, мед, та ін. «Викупані й обгорілі сонцем, з порепаними ногами і відсвіженим умом, обвантажені всякими сушами й конфітурами вертали ми з вакацій до міста», – згадував Тарас Франко. Для кумів Володимира і Велерії Коцовських дружина письменника Ольга Франко на гостинець купувала сушені гриби.

Експонати з колекції ЛМІФ.

Нові факти з життя Лесі-Лариси

Маловідомі факти з життя неймовірної Лесі Українки.

1. Дівчинка навчалася вдома з приватним педагогом і навчилася читати у 4 роки. У 19-річному віці написала підручник. Леся знала 9 мов.

2. У 10-річному віці після операції з видалення вражених хворобою кісток, її обидві руки та одну ногу зафіксували у гіпс. Вільною залишалася лише одна нога, пальцями ступні якої вона навчилася грати на фортепіано.

3. Свою відому «Лісову пісню» вона написала за 12 днів, а поему «Одержима» – за одну ніч.

4. Леся Українка ввела в українську мову такі слова, як «напровесні» та «промінь». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

5. У 26-ть вона познайомилася з другом по хворобливому нещастю – Сергієм Мержинським, який давно боровся із затяжними сухотами. Її болі в кістках і нирках та його тяжкий стан поєднали молодих людей у спільному горі: Леся попри свої потреби доглядала хворого. Сергій помер у дівчини на руках, після чого вона до самої смерті не знімала траурної одежі, незважаючи на офіційне подальше заміжжя. І хоча Леся була біля його смертного ложа, Мержинський не кохав її. У свій останній день при пам’яті він попросив Лесю записати прощальний лист до іншої жінки, що насправді була в його серці усе життя.

6. Климент Квітка зберіг записи, на яких можна почути голос поетеси. Вони дійшли до наших днів.

7. Офіційний чоловік Климент Квітка був молодшим від Лесі на 9 років, хворів туберкульозом, не мав статків. Лесині батьки не сприйняли такого союзу, однак письменниця зреклася їхньої фінансової допомоги і вийшла заміж за Климента. Парубок поступово почав продавати усе, що нажив: від меблів до книжок, аби оплатити лікування дружини. Після смерті поетеси Климент прожив ще 40 років.

8. На честь Лесі Українки названо астероїд №2616.

9. Климент Квітка зберіг записи, на яких можна почути голос поетеси. Вони дійшли до наших днів.

10. В останні роки життя очі Лесі змінили свій колір. Вони з темно–сірих стали насичено–блакитними. Це дуже дивувало знайомих поетеси. Про цей маловідомий факт згадує у листах її мати Олена Пчілка, яка була з дочкою до її останніх хвилин.

190190

3 коментарі

45 поширень

Подобається

Коментувати

Поширити

Іван Франко:таємниця могили

 Василь Герей  2 years ago  Персони, Побут, Події, Українознавство

Хто хоча б один раз був у Львові на Личаківському кладовищі, обов'язково відвідував могилу Івана Франка. Зрештою, пам'ятнику у вигляді групи каменярів відомий кожному українцеві. Однак мало кому відомо, якою була історія його спорудження.

Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків

  Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Саме тоді розгорнулись події Першої світової війни і після поховання нікому було зайнятися спорудженням пам'ятника. Більше того відомо, що І. Франка було поховано не в окремій могилі (управитель міста Львова староста Грабовський такого місця не виділив) а у старому склепі польської родини Сас-Мотичинських, у якій було місце ще на п'ять домовин. За тимчасове місце для покійного було домовлено платити щомісячну плату.

 Про смерть Франка було оголошено в газеті "Діло". До наших днів дійшла правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського – уродженця села Добриводи Збаразького району. Від прочитаного у кожного свідомого українця волосся стає дибки і серце не має спокою упродовж довгого часу. Але така наша історія, зауважує Михайло Маслій.

І наводить розповідь Ольги Роздольської. Орфографію збережено:

"Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції "Діла". Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. "Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського – і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному "парадний" похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був "явним ворогом духовенства". Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти.

Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку..

  Зазначимо, що буквально відразу після смерті Великого Каменяра Наукове товариство ім. Т.Шевченка неодноразово зверталося до міської влади з проханням виділити безкоштовне місце для могили поета на Личаківському цвинтарі. Тоді ж почали збирати кошти на пам'ятник, проект якого мав розробити художник Іван Труш.

  Однак минуло п'ять років, а тлінні останки продовжували перебувати у чужому гробі, звідки їх у будь-який момент могли викинути.

Родинний гробівець Мотичинських, Сас і Свачинських, у якому 10 років перебували тлінні останки Івана Франка.

  Тільки 29 травня 1921 р. відбулось урочисте перепоховання праху Івана Франка на нове місце. На могильній плиті було викарбувано такий напис: "Тут поховано великого українського поета Івана Франка".

Розповідь Ольги Роздольської. Орфографію збережено:

"Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

– Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка? – Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала: Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, – то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.

Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

  Минали роки, а Франкова могила залишалась непривабливою. Ніхто не наважувався навіть поставити на ній звичайного дерев'яного чи кам'яного хреста - всі чекали на надгробник, який був би гідний великого письменника і вченого.

  До теми спорудження величного пам'ятника на могилі Каменяра галичани повернулися у десяту річницю його смерті, у 1926 р. Того року 21 квітня у Львові було створено окружний Комітет, який взявся подбати про спорудження на могилі І. Франка пам'ятника. У зверненні до шанувальників творчості великого земляка Комітет зазначив, що зведенням на могилі Франка пам'ятника він не сплачує "певного долгу пам'яті великого письменника. Надгробок - це тільки один із буденних обов'язків звичайних громадян супроти незвичайного громадянина. Нехай він бодай прохожим, що минають могилу, пригадує про його мучениче життя та неймовірну працю".

  До складу Комітету увійшли М. Галущинський, В. Мудрий, К. Студинський, О. Терлецький, М. Паньчук, В. Кучер, І. Огієнко, П. Холодний та багато інших. З 28 травня до 1 червня 1926 р. оголошено всенародний збір коштів на пам'ятник. Всі пожертви перераховувались на ощадну книжку 7910 до Центробанку, який знаходився у Львові на площі Ринок, 10.

  На заклик Комітету відгукнулось чимало краян, а списки жертводавців друкувалися у газеті "Діло", яку редагував один із організаторів акції В. Мудрий.

  Роботу над пам'ятником доручили талановитому митцю Сергію Литвиненку. Він народився 5 жовтня 1899 року у м. Полтаві. Навчався у Краківській Академії Мистецтв (у 1924-1929 рр.) і в Парижі (1930 р). Працював у Львові, де мав також робітню мистецької кераміки. У 1944 році виїхав до Німеччини, а в 1949 р. перебрався до Нью-Йорка. С. Литвиненко вважався свого часу неперевершеним майстром в оформленні руху персонажів своїх робіт. Він автор групових скульптур полеглим героям у Базарі, Раві-Руській, Яворові, пам'ятників С. Шухевичу, І. Раковському, скульптур митрополита А. Шептицького та гетьмана І. Мазепи та багатьох інших письменників і політиків. Перебуваючи в Америці, організував Український Мистецько-Літературний Клуб та Об'єднання українських малярів. Помер у Нью-Йорку 20 червня 1964 року.

  Для роботи над надмогильним пам'ятником С. Литвиненко вибрав тему каменярів, за назвою одноіменного твору поета. Існує версія, що свою знамениту поезію І. Франко написав під враженням роботи львівських мостильників бруківки, або людей, які прокладали дорогу у горах. На думку В. Шевчука, основою фабули стало оповідання з давньої української літератури про подорожнього, який, мандруючи на північ, дійшов до високих і неприступних гір. Зупинившись, він почув за горою дивній стук, крик і гомін, начебто багато тисяч рук ненастанно товкли і били скелю. Коли він пройшов попід височезною стіною і вийшов на протилежну гору, то побачив там людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотні їх довбали скелю, інші відпочивали. Побачивши подорожнього, вони почали махати йому руками і просити, щоб передав їм залізного знаряддя, обіцяючи за нього золото і дороге каміння. Однак подорожній згадав, що це, мабуть, безбожні народи, яких ще Олександр Македонський загнав за неперехідні гори і зачинив їх там на довгі віки. Коли ж вони проб'ють гору і підуть в інші краї, то покорять усю землю, і настане тоді кінець світу. І подорожній (так закінчується леґенда) з великим страхом у серці утік від тої гори і повернувся назад до свого краю.

  Звісно, трактуючи поезію "Каменярі", дослідники вбачають в образі героїв будівничих нового майбутнього, а конкретніше нового шляху - гостинця, по якому підуть до щастя наступні покоління.

  Образ каменярів став своєрідним символом творчості Івана Франка та й самого письменника. А відтак - і його могили.

 Пам'ятник було встановлено у 1933 році. Того року, як і сімнадцять літ тому, в день смерті Великого Каменяра, 28 травня припало на неділю. У цей день на засіданні організаційного Комітету було вирішено посвятити пам'ятник. Напередодні у Волоській церкві відслужено панахиду за душу покійного І. Франка, а перед нею читано Службу Божу, яку відправляли отець-крилошанин Дем'ян Лопатинський, парох Волоської церкви отець-мітрат В. Базюкта отці Громницький, Дзерович, Василів. Супроводжував панахиду хор "Сурма" під диригуванням І. Охримовича.

  Сполудня того дня, о 17-й годині у залі Товариства ім. Т. Шевченка відбулися святочні збори усіх трьох секцій НТШ. З доповідями на них виступили д-р І. Свенціцький - "Місце І. Франка в розвитку української філології" та д-р Я. Гординський - "Франкіана 1916-1933 рр."

  На 28 травня Львівська міська влада не дозволила походу по вулицях міста, тому дійство проходило тільки на цвинтарі.

  Відкриття мало відбутися о 9 годині ранку, а пізніше було оголошено, що воно переноситься на 7.30. Проте уже із 6 години ранку біля Личаківського цвинтаря зібралося чимало людей. Оскільки вхід на кладовище був обмеженим, то до могили Франка могли пройти тільки рідня Івана Франка, члени організаційного комітету і парламенської репрезентації, делегати центральних установ, гості з-поза меж Галичини, делегати повітових установ та члени хорів і оркестр.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі на Личаківському цвинтарі. Львів, 1933 р. 

  Делегації зі Львівщини, Станіславівщини, Тернопільщини розташувались на прилеглих до цвинтаря вулицях. І лишень група з Дрогобицького повіту, як родинного повіту Франка, розмістилась біля вхідної брами. Крім цього стрункими колонами розташувались представники товариств "Сокіл", "Луг", "Каменярі".

  Була рівно восьма година, коли серед загальної тиші голова Комітету будови пам'ятника В. Мудрий відкрив свято промовою. Саме підоспіла естафета наколесників туристично-спортивного товариства "Підгір'я" з Дрогобича, яка в урні привезла на могилу поета землю з його рідного села Нагуєвичів. Землю було висипано на могилу, а урну І. Свенціцький перебрав до Національного Музею.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі на Личаківському цвинтарі. Львів, 1933 р. 

  По закінченні промови редактор В. Мудрий відкрив пам'ятник, мішані хори під керівництвом І. Охримовича відспівали дві композиції С. Людкевича "Ви жертвою впали в бою" та "Присяга".

  На цьому перша частина свята закінчилась і почалася дефіляда. Біля нововідкритого пам'ятника була виставлена почесна варта, а повз нього проходили гості. Ця акція тривала півтори години. Перший вінок на могилу поклала родина поета - з написом "Найдорожчому татові і дідові - діти і внуки". Після того поклали вінок від українців Канади, а далі кожен відділ складав вінок від себе. Ішли представники товариства "Заря" із Дрогобича, львівські хори, а за ними повіт за повітом, громада за громадою, школа за школою, установа за установою. Йшли посланці Дрогобиччини, Бережанщини, Підгаєччини, Золочівщини, представники Союзу Українок, молоді, "Каменярі", УСДП, Яворівщина, Тернопільщина, Збаражчина, Рогатинщина, Стрийщина, Миколаївщина.

  Після того бачили в поході групу євангеликів під проводом кількох пасторів - представників Української Євангельської Реформованої Церкви. За ними ішли делегації сіл Львівського повіту, Жовківщини, Городеччини і Сокальщини. Марширували колони жіноцтва під прапором Союзу Українок, за ними жінки з "Рідної школи", потім Комарнянщина, львівська "Зоря", товариство дозорців "Воля", товариство "Сила", дві колони луговиків. Проходили Союз Українських купців, Українське Технічне товариство, українська кооперація, представники львівських передмість: Знесіння, Клепарів, Стрийське, Галицьке, Замарстинів, Голоско, Левандівка, Сигнівка, Богданівка, Личаків.

  За львів'янами рухалися львівські товариства на чолі з Соколом-Батьком, за ними Станіславщина та Хирівщина, а відтак група УСДП з прапорами і робітничим оркестром.

  Загалом у дефіляді взяли участь близько 20 тисяч осіб, до пам'ятника було покладено 129 вінків, всі вони мали жовто-блакитні стрічки.

  На жаль, під час свята не обійшлося без інцидентів. Перед початком дефіляди група молоді, яка була незадоволена участю у святі луговиків, не пропускала їх у ворота, а потім обкидала камінням. Мусила втрутитися поліція.

  Крім цього, розповсюдити свої листівки на святі старалися комуністи, які звинувачували УСДП і радикалів у тому, що вони присвоїли собі право, як писалося у відозві, "торжественного обходу річниці смерті найбільшого письменника, суспільного діяча і боєвика за кращу долю працюючих".

  Відкриття пам 'ятника Великому Каменяреві було не єдиною того дня подією. Об 11.30 розпочався симфонічний концерт у залі великого міського театру, а о третій годині - велике свято молоді на площі Сокола-Батька, присвячене І. Франкові.

  Діти Івана Франка, Тарас і Ганна, щиро подякували голові комітету В. Мудрому, усьому комітетові, а також усім українським громадянам за побудову пам'ятника і влаштування величавого свята. Дякували вони і за оригінальне виконання пам'ятника його творцеві С. Литвиненку, який теж був присутнім на урочистостях.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі. Львів 1933 р. Верхній ряд зліва: Катерина і Тарас Франки, Анна Франко-Ключко, Ольга Франко (дружина Петра Франка). У нижньому ряду стоять онучки І. Франка зліва: Віра та Іванна (Ася) – доньки Петра Франка, Люба та Зеня – доньки Тараса Франка

  В. Дорошенко у публікації в газеті "Діло" (від 2 травня 1926) писав: "Смерть не завсіди рівночасна кінцем існування. Не кожна могила означає загин і забуття. Великі люди не тільки не перестають жити серед своєї суспільності, закінчивши своє тілесне існування, а, навпаки, зі смертю своєю оживають вони наново у вдячній пам'яті земляків, воскресають духовно, щоб уже ніколи не вмерти".

Василь Стефаник на відкритті пам’ятника І. Франкові. У першому ряду перша зліва онучка І. Франка (донька Петра Франка) Іванна (Ася). У другому ряду перша зліва донька письменника Анна Франко-Ключко

  Так залишається жити у нашій пам 'яті велич постаті І. Франка. Про нього можна багато говорити, багато писати, багато сперечатись, але незаперечним фактом залишаються його величезний талант, титанічна працездатність і бажання змінити на краще цей світ.

Драбчук І.