Л.О. Лебединець - перший директор музею Остапа Вишні

Людина, що випередила свій час

Нарис

(Опубліковано в Охтирській міськрайонній газеті "Прапор перемоги", №2 від 08 січня 2015 року; газеті "Педагогічна трибуна", № 3, березень 2015)

Тужавіє земля на могилі. Схиляє над нею червоні грона калина… На гранітній плиті напис: «Мама Люда віддала серце людям». З портрета глибоко в душу проникає погляд розумних добрих очей…

22 грудня 2014-го минуло 15 років, як тихенько пішла за межу зірка першої величини на педагогічному небосхилі, заслужений учитель України Лебединець Людмила Олександрівна, залишивши нам райдуги із журавлями…

Грунь. Старовинне козацьке село, що до цього часу ділиться на сотні. Тут 17 квітня 1929 року в сім’ї службовця народилася голубоока дівчинка. На цій землі зросла, усе їй рідне, серцю дороге. І Сріблянський ліс, і козацькі могили, і безкраї поля, і тиха річка Грунька із заплавами та голосистим птаством. Батько з матір’ю, білява хата, уся у чорнобривцях і мальвах, кущ калини під вікном. Мабуть, часто маленькою купали в любистку Людмилу, що стала вона людям така мила.

Дитина війни… Носила односельцям пошту, доводилось… і похоронки. У переможному сорок п’ятому закінчила сільську семирічку в рідній Груні. Нелегко діставалася наука в такий скрутний час.

А далі – Охтирське педучилище. На педагогічну ниву ступила в Куземинській школі. Припала до серця вчительська праця.

Як тисячі молодих людей у післявоєнний час, мріяла про вищу освіту. Наполеглива, трудолюбива, зуміла поєднати роботу й навчання в Харківському державному університеті.

Неблизький світ із Груні до Першотравневого. Приблизно сім кілометрів туди, скільки ж - назад. Частина цього шляху проходила через лісок. Щодня, за будь-якої погоди, по бездоріжжю ноги самі несуть молоду вчительку до Першотравневої семирічки, де з нетерпінням чекають на неї допитливі дитячі очі. Кожного обласкає її ніжний погляд. Змастить йодом ранки бешкетникам, дівчаткам косички заплете. Узимку перевірить, чи сухі ноги, щоб простуди не було. І вчить читати, писати, любити рідну мову. Зачудовано слухають свою вчительку дітлахи, очей із неї не зводять. Якщо кому важко дається наука, дотемна буде сидіти з маленькими школяриками, забувши, що повертатися додому далеко та ще й лісом.

Людмила, як її називали позаочі,- сама доброта. Хто що не попросить, розіб’ється, а виконає. Інколи доводилося прихопити пошту. І тягне вона на тендітному плечі нелегку сумку листоноші, переповнену газетами.

Одного разу саме вони врятували життя. Несподівано в лісі на неї напала зграя голодних вовків (коли згадувала цю подію, казала, що то були шакали). Тікала так швидко, не знала, де й сили бралися. А ще палила газети, чим на деякий час відлякувала непроханих злих попутників.

-Простіть мене, люди добрі, немає вам сьогодні газет, зате я жива, - виправдовувалася на другий день.

Начальство помітило неабиякі педагогічні здібності молодої вчительки, а ще енергію, якої на п’ятьох вистачило б. І після закінчення вузу Людмилі Олександрівні запропонували посаду директора Першотравневої школи, хоч директорувати їй довелося зовсім недовго, із березня по серпень 1959 року.

У цей час, після розформування Грунського району, вивільнилися пристойні приміщення, і в одному з них відкрили школу-інтернат. Сюди й було прийнято на посаду старшого вихователя Лебединець Л.О.

Багато учнів не мали батьків. В інших вони знаходилися далеко. Додому діти відбували лише на період канікул. І то не всі. Відчули школярі доброту виховательки. Потяглися до неї серцем. Довіряли найбільші таємниці й найзаповітніші мрії. На любов відповіли взаємністю. Стала вихователька для них і нянькою, і подругою, і сестрою, і мамкою. Яке золоте серце в цієї людини!

З 1968 року Лебединець Л.О. працює вчителем української мови та літератури Грунської середньої школи. Появу її в педагогічному колективі можна хіба що порівняти з новою зіркою на небі, великою і яскравою. Як учитель із досвідом роботи Людмила Олександрівна розуміла: для підвищення результативності праці в першу чергу потрібно дітей зацікавити предметом. І це їй блискуче вдалося!

На новий рівень була піднята в школі позакласна робота з української мови та літератури. Учителі XXІ століття впроваджують у практику особистісно зорієнтоване навчання, а Людмила Олександрівна, випередивши час, ще в 70-х роках минулого скористалася цією технологією. Здібних, талановитих школярів, як виявилося, не море - океан повен. Літературні вечори, конференції, відзначення ювілеїв письменників, лінійки пам’яті… Усього не перелічити. Розгорнулася екскурсійна робота. Важко сказати, по яких місцях, пов’язаних із літературними іменами, не подорожували грунські школярі. Для цього потрібний ентузіаст, що не жаліє для вихованців ні здоров’я, ні часу. У жінки-вчительки вже підростали дві донечки – Наталочка і Лариса, які пішли в життя материнською стежкою: обидві обрали найгуманніші професії – лікаря й учителя. Вони прощали мамі за те, що робота в неї - на першому плані. У всьому пораду й підтримку Людмила Олександрівна знаходила у свого чоловіка В.П. Лебединця, теж учителя за фахом.

Фотознімки, як німі свідки подій, розповідають про відвідування учнями й учителями школи могили земляка-гумориста Остапа Вишні в Києві на Байковому кладовищі. З тих часів і з’єднала міцна дружба учнів Грунської десятирічки з Варварою Олексіївною Маслюченко -Губенко, і особиста – двох непересічних жінок.

Остапа Вишню Людмила Олександрівна вперше побачила під час навчання в Охтирському педагогічному училищі, у 1947 році, коли він після своєї «десятирічки» відвідав дорогі серцю місця й повіз до Києва з Чечви цеглину, що зігрівала його дитинство. Земляки з вуст автора тоді навіки запам’ятали славнозвісну «Зенітку».

Неодноразово з ініціативи Людмили Олександрівни учні проводили зустрічі з відомим професійним письменником І.А. Цюпою. Його тут приймали як земляка, адже взимку 1933 року доля закинула ще зеленого юнака до Груні: судилося стати секретарем комсомольського осередку, а заодно працювати бригадиром колгоспу «Більшовик», контора якого, до речі, знаходилася на Чечві, у будинку поміщиці фон Рот. Часто Іван Антонович розповідав про страшні роки голодомору (пізніше він написав документально-художню повість «Згорьована Грунь), під час зустрічей дарував школярам свої книги.

А які «живі» уроки літератури проводила Людмила Олександрівна! Нині їх називають нестандартними. Кожного дня приходила до дітей з новизною, якоюсь родзинкою.

Учительку, творчу, неординарну, давно помітило керівництво району й області. Драмою життя цього періоду було те, що не всі колеги, затовчені догмами і старими методиками, розуміли, підтримували її. Може, дійсно нелегко працювати поряд із зіркою? Пригадується історія з медальками… На базі школи проводився районний семінар учителів української мови та літератури. Людмила Олександрівна теж дає урок. Пройшов блискуче. Не урок – казка! Скільки новизни, творчості, розвитку здібностей. У кінці, підводячи підсумок, оголошуються оцінки і вручаються за особливі досягнення у вивченні рідної мови… медалі. Ох і наробили вони клопоту! Довго чесали об ті медалі-шоколадки язики горе-учителі. Яких тільки ярликів не навішали. А все тому, що крила мала і випереджала час.

21 серпня 1972 року в житті Лебединець Л.О. відбувся новий виток – її призначили директором Олешнянської середньої школи. Людмила Олександрівна ще раз підтвердила вірність професії, а сім’я - взаєморозуміння. Володимир Петрович із молодшою донькою залишився жити в Груні, у будинку, що потопав у квітах. Старша, Наталія, уже здобувала професію лікаря в Ленінграді. Дружина-директор днює й ночує на іншому господарстві. На вихідний старається приїхати додому борщу зварити.

На плечі їй звалилася старенька школа. Нове село. Інший колектив. З чого почати? – береться за голову новоспечений директор. І тут розум та інтуїція не підводять: щоб правильно організувати навчання і виховання, треба добре знати дітей, їхніх батьків. Узула резиняки й пішла по сільському бездоріжжю від хати до хати. Не минула жодної сім’ї. Комусь допомогла словом, іншому - ділом. В одному випадку вистачило того, що довірливо подивилася в очі. А цю дівчинку треба було тільки ніжно погладити по голівці, бо так ніхто ще не робив… Раніше батьків у кабінет викликали. А нова директорша сама до них іде. Одним словом, невдовзі стала Людмила Олександрівна в Олешні своєю. Полюбили її в селі.

Узялася за створення колективу однодумців. Спиралась на молодь, у якій бачила майбутніх Макаренків і Сухомлинських.

Весь час думала, яку б новизну ввести в життя дітей, школи? І вирішила Людмила Олександрівна створити шкільне лісництво. Цікаво розповідає О.П. Столбін про цілу армію помічників лісу в захоплюючій повісті «Берендеї». А прототипами стали олешняни. Двох творчих людей – письменника й учителя - поєднала міцна дружба.

Життя налагоджується. У педагогічному колективі взаєморозуміння і взаємоповага. Успішність, як кажуть, пішла вгору. Цілий ряд переможців олімпіад, золотих медалістів. Не тільки районні та обласні семінари проводяться на базі Олешнянської середньої школи. За досвідом приїздять директори з усієї України. А душу Людмилі Олександрівні гнітить старе приміщення. І вирішила вона будь-що спорудити школу. Нелегка це проблема. Багато новобудов з’являлося в той час. У першу чергу там, де існуючі школи не відповідали ніякісіньким санітарним нормам.

Одна за однією приїжджають комісії, а питання не вдається зрушити з мертвої точки. Завтра - вирішальний день. Директору про це зателефонували звечора. Довелося піти на рішучий крок: уночі з допомогою надійних батьків розрушити стіну старої школи, щоб довести повну її непридатність.

І починається нова епопея в житті жінки-директора. Важко з проектом, нелегко й з будівництвом. Усього бувало: і розпачу, і сліз. Сміху – теж.

З’явився на будівельному майданчику виконроб. Скрізь ходить, усе обдивляється. А Людмила Олександрівна за ним слідом: «Хоч би швидше».

- У принципі й завтра можна почати. Не вистачає тільки подушок.

- От завтра й починайте. До ранку подушки будуть,- сама методично перебирає в голові, хто їх дасть. У її кімнатці - тільки одна. Цього ж, певно, не вистачить. Усі інші - вдома, у Груні. Виконроб засміявся й сказав:

-Дійсно, треба починать, бо цій жінці дуже хочеться нової школи. І тільки Володимир Петрович згодом, сміючись, розтолкував, про які подушки йшла мова.

А школа вийшла на славу. Диво. Казка. Просто тобі санаторій. Ще й новий будинок для вчителів поряд. А кругом - хвойний ліс. Краса яка!

Й оформити встигла Людмила Олександрівна нове приміщення: рекреації, навчальні кабінети.

Гарно працюється в новій школі з колективом однодумців. Результативно вже трудяться в освітніх закладах району послідовники, а їх так багато! Прийшла слава, визнання. 25 червня 1980 року Указом Президії Верховної Ради УРСР присвоєно почесне звання Заслужений вчитель Української РСР.

Та роки беруть своє. Пенсійний вік не за горами, здоров’я - не залізне. Заміну собі достойну вона виростила заздалегідь. У цьому питанні теж поступила мудро й передбачливо: довго й плідно працює директором Олешнянської школи її наступник - Марченко Петро Григорович.

От і постукав у двері заслужений відпочинок… Погожого серпневого дня 1985 року Людмила Олександрівна повертається додому, у Грунь.

У її рідному селі, з яким вона ніколи не поривала зв’язку, у 1982 році вдячними земляками-ентузіастами за сприяння української письменницької організації, редакції журналу «Перець», рідних П.М. Губенка було відкрито літературно-меморіальний музей Остапа Вишні. Голова Грунської сільської ради Пилипенко Л.В., мудра й далекоглядна, добре знаючи Людмилу Олександрівну, запропонувала їй посаду в музеї. І закрутила, як осінній вітер купу золотого листя, нова, але така близька не тільки до професії, а й до душі, робота! Відкрилося, як кажуть, друге дихання. А розуму, енергії, бажання служити людям - не позичати. Не випадково Лебединець Людмилу Олексадрівну було визнано Людиною року - 1995.

У роботі завжди прислухалася до слушних порад. Очолила раду музею, до якої ввійшли ініціативні грунянки: В.Є. Лишенко, завідуюча сільською бібліотекою, В.Д. Криворучко, учитель української мови та літератури місцевої десятирічки, В.Я. Лавриненко, заступник директора з навчально- виховної роботи Грунської середньої школи. Усі вони були громадськими екскурсоводами.

З 1974 року в Груні проводилися щорічні традиційні «Вишневі усмішки», звичайно, не без участі Людмили Олександрівни як друга родини письменника-земляка.

А тепер вона стала організуючим центром й окрасою всієї роботи. На цей період припадає розквіт музею: нові цікаві матеріали, експозиції, літературні імена, зустрічі, зв’язки, листування…

У 1992 році музей став народним і введена посада директора. Людмила Олександрівна була такою залюбленою у свою справу, що «перетягла» до Груні з Мінська племінника П.М. Губенка Коржа Ігоря Тимофійовича, а він багато зробив для популяризації творчості Остапа Вишні.

Наближалася знаменна дата – 100-річчя з дня народження письменника-земляка. Основну частину з підготовки до відзначення ювілею Остапа Вишні Людмила Олександрівна взяла на себе. Вона стала багаттям, яке горіло, гріло і світило, а відтак збирало біля себе інших, готових підставити плече. Талановиті груняни задіяні в підготовку й проведення «Вишневих іменин у великій родині». До найменших дрібниць усе продумано, розписано, вивчено.

Святкування було грандіозне, вражаюче, пам’ятне. Уже тільки те, що гості з Чигрієвої гори до Чечви їхали на підводах, постійно зустрічаючись із героями гуморесок Остапа Вишні, а там смажили на шпичках сало щойно впольованого вепра,- це щось особливе, неповторне. Напилися ще джерельної води з Остапової криниці та побували в «Клубі на колодках». І це промовисто говорить про здібності організаторів свята, сценаристів - Пилипенко Л.В., Лебединець Л.О., Лавриненко В.Я.

Розум і креативність допомогли Людмилі Олександрівні створити ескіз пам’ятної медалі, яка вручалася всім причетним до святкування ювілею гумориста.

Коли постало питання, кого з батьківщини делегувати до Києва на святкування 100-річчя з дня народження Остапа Вишні, яке проходило в Державному академічному театрі опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, думка була одна – Людмилу Олександрівну Лебединець.

Про виступ не переживали, знали, що розуму не бракує й слова самі піднімуться в потрібний момент із глибини душі. Неоціненну хлібину – житнє колосся і вишневий цвіт – власноруч із добрими думками випекли найкращі грунські коровайниці. Учитель трудового навчання, людина з умілими руками Горлач В.М., за кілька днів створила рушник із білого тонкого полотна, на якому оберегом була калина і диво-птахи. А грунська майстриня Варвара Петрівна Рубан - справжній шедевр мистецтва – сорочку-вишиванку, від якої не можна було відірвати очей…

Разом із Людмилою Олександрівною до Києва відбули Лебідь Л.М., учитель-методист української мови та літератури Охтирської середньої школи № 4 (навчальний заклад носить ім’я Остапа Вишні), та на той час гуморист-початківець із м. Суми Григорій Єлишевич. Усі троє внесені до списку виступаючих. В останні хвилини нашій делегації повідомили, що до слова від земляків буде запрошуватися тільки один представник. Зрозуміло: скільки в президії керівників уряду, відомих письменників, перчан, діячів культури і мистецтва. А попереду, після урочистої частини, - двохгодинний великий концерт. Прикро було нашим землякам. Особливо Г. Єлишевичу. Йому ж так хотілося з високої сцени показати, що він – талант, що з вишневого кореня. Зі скромності нікому нічого не сказав.

Надали слово Лебединець Л.О. Достойно вийшла за трибуну, представила земляків Остапа Вишні й сама оголосила, що перед нею виступить ще маловідомий, але талановитий гуморист Григорій Єлишевич. З молодечим запалом, щасливий, читав свої твори. Зал Київського державного академічного театру опери і балету аплодував йому стоячи. Ось яка в нас Людмила Олександрівна! Людина великого серця й красивої душі. Чи кожен змудрував би так зробити? Чи одважився б на такий вчинок?

Так і не встигла вона відпочити. До останніх днів у роботі, клопотах. Думками линула в майбутнє. Жила для людей. Віддавала їм серце.

Ранувато пішла з життя – 22 грудня 1999 року. Та скільки сонце світитиме й обливатиметься вишневим цвітом Грунь, її справу продовжуватимуть доньки, внуки і правнуки, учні, послідовники і сподвижники.

В.Я. Лавриненко