Павло Михайлович писав не мало,

І шанувальників йому не бракувало.

Ю. Кругляк

Катерина Квітчаста

ГОСТЕЙ СТРІЧАЄ ЛИСТОПАД

У Груні, там, де пагінцем

Я проростала на вітрах,

Біля сльози, біля пісень

Вишневий усміх уже грав

Понад завіями вночі,

Понад кривавим зойком птиць.

В кутках сміялись рогачі.

Сміявся вус до молодиць.

Хустки сміялися до кіс.

Сміявся вишитий рушник.

І хміль на тин сусідський ліз.

І мружив око молодик.

У Груні, де вишневий сад

Сміється в золотих літах,

Гостей стрічає листопад,

Остапа Вишню знов віта.

ГРУНЩИНА

Це ти дала мені порив

На цвіт у травах.

Павло Губенко тут творив

Вишневу славу.

Чечва – колишній хутірець,

Землі ділянка.

Майнула постать між дерев –

Пішла грунянка.

Пішла грунянка молода,

Співуха-мати.

З вікна синочок вигляда –

Щоденне свято.

Щоденний клопіт і любов –

Грунщини обрій.

Понад калинами дібров –

Вишневі зорі.

Пішли в літа вишневі дні

Остапа Вишні.

Всміхнулися сліди сумні,

Всміхнулась тиша.

Моя Грунщино, серця спів,

Вишневе соло,

Це ти дала мені порив

Іти до сонця.

Леонід Татаренко

ГРУНЬ

Пух м’який з кульбаби здунь –

Й цвіт злетить із вишні:

Річка Грунь, і село Грунь,

А в нім – Остап Вишня.

В селі Грунь він народився

Й Вишнею назвався –

Щоб весь край Сумський гордився,

І весь світ сміявся.

І весела, й мужня Грунь –

Плуг виверне – стріли...

На ординців – зверху плюнь...

Й тевтонців так стріли.

Засміється й немовля,

А не те що воїн:

Тут шведського короля

Сікли кропивою.

Ходить приказка така:

“Моя хата скраю.”

Але – голим! – швед тікав

З козацького краю.

Реготав козацький полк –

Стояв же у Груні! –

Напасників усіх товк...

Й досі чуть відлуння.

Грунь – козацька це земля...

Красна, й чорна... нитка.

Й досі – чуєте? – стріля

В Остапа –“зенітка”.

А це ж таки – не дрючок.

Розуміти треба:

Не стріляв Остап качок –

Підіймав їх в небо!

Сміх всевладний на землі –

Отут нема лишніх.

Грунь – село...та в цім селі

Родивсь... Остап Вишня!

Олександр Галкін

ВИШНЕВИЙ СМІХ

Там, де Ташань в очеретах сховалась,

За Грунню – там, де хутір Чечва був,

Століття сиве відрапортувалось

(Я сам усе на власні вуха чув).

Не те століття, що у русі вічнім

Фіксується, як звичний часу плин,

А те, що доля відвела для Вишні,

Яке прожив серед народу він...

Давно його немає поміж нами,

Нема давно й очеретяних стріх,

Та дзвінко лине селами й містами

Його вишневий неповторний сміх.

Про те і йшлось у віковому звіті,

І спадкоємці мали слово тут –

Доки вони живуть на білім світі,

Дороги до митця не заростуть!

І певен я – спливуть нові століття ,

Зростуть в календарі позначки віх,

Та квітнуть буде, як вишневе віття,

Остапа Вишні незабутній сміх!

Анатолій Гризун

СМІХ ОСТАПА ВИШНІ

Світе! Яким-то сміхом

та відзначався Вишня –

Весни у нім струмували,

Ворскла у повені грала.

Полив’яно переблискувала

глечиками Опішня,

Пахла земля слобожанська

житом і впертістю рала!

Весело рвався у простір –

гриміли живі “зенітки”.

Приймали його хлібороби,

мов теплу квітневу погоду.

Щось мою душу голубить.

- Хто ти?

- Чого тобі?

- Звідки?

- Я сміх неповторного Вишні.

Я сутність безсмертя народу.

... А на Печорі -

сміх його з кров’ю запікся

в снігах...

Галина Будянська

ЧЕЧВА

Як ординці спочивали, Тож сумує сивий хутір –

Віднайшли ручай. Дива! - Не вернути Василя.

Хутірець малий прозвали Там стежки дощами змиті,

“Витік річечки” – Чечва. У траві шумить ручай.

Кілька хат. І люду трохи. Ой Чечва, джерельний витік,

Степ вітрила напина. Двох братів коханий край!

Там колись гуляли дрохви, Роси вранці –діаманти.

Де Ташань неголосна. Степ з туману виплива.

У ярах – такого цвіту! Ще пробудяться таланти,

Мерехтить в очах здаля. Ще народяться слова.

Дарував цей хутір світу Втрата ця стає все більша.

Гумориста Василя. Світ – болючішим, сумним.

І розщедрився на брата Василя життєва ніша

Сміхотворця-мастака. Не заповниться ніким.

Мудра, щирістю багата Важко жити. Серце скніє.

Ця земля негомінка. Навкруги така жура.

Як же світом утішався, Без пророків світ бідніє,

Цінував і день, і мить! Без поетів - помира.

Як Василь творив, сміявся! ...Молодеча сила бродить

Ніби знав-недовго жить. У твоїх степах, земля.

У терору каламуті, Ще провінція народить

Мов розтоптане ім’я. І Павла, і Василя.

Микола Глива

ТЕПЛО ХУТОРА ЧЕЧВИ

На південь Груні, де у схилах поля,

Відкресленого смужкою трави,

Десь у тридцятих захолола доля

Малесенького хутора Чечви.

Уже від нього й сліду не пізнати,

Лиш тракторів тут чуєш голоси,

Та коник влітку наречену свата

На колоску, пониклім від роси.

Колись були тут дворища й колодязь,

У білому стрічали май вишні.

І вечорами на товстих колодах

Народжувались мрії і пісні.

А восени вітри змітали листя,

Бур’ян дорожній кутався в туман.

Двадцятий вік над хутірцем повився,

Віщуючи збентежень океан.

Минали роки, дні ішли в колишнє,

Киваючи майбутньому здаля.

...Ми знаємо, що сміх Остапа Вишні

У вічність починався звідсіля.

ПІСЛЯ СВЯТКУВАННЯ

СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ОСТАПА ВИШНІ

В СЕЛІ ГРУНІ

Святковий день поволі одлунав,

Віддавши дань литаврам і промовам.

Він багатьох навіки поєднав

Із неповторним із вишневим словом.

Поволі в серці враження вляглись,

І, почуття пригамувавши повінь,

Тихенько запливають у “колись”,

Як у затоку запливає човен.

Таке завжди буває після свят.

Підбито підсумки тривогам і роботі,

Стихає гамір, і лише стоять

Тополі й клени у нічній скорботі.

Він був гучним – столітній ювілей,

Вражав своїм густим багатолюддям.

Усе сприймав: і приторний єлей,

І люту жовч його катам і суддям.

Був адський труд Вишневих земляків,

Вже правнуків – героїв його творів.

Стояв у шані іскрометний сміх,

З Остапових пошитий “каленкорів”.

Великому сатирику землі

Ми честь святу доземно віддавали,

Зібравшись при вишневому гіллі,

Коріння пам’яті снагою напували.

Святковий день поволі одійшов,

Відчувши вповні свій високий успіх.

Та не одійде із сердець любов

На гострий жарт і на Губенків усміх.

М. Маркович

ВИШНЕВА ГРУНЬ

Мені це нереальністю здається,

Що саме тут, на цій грунській землі,

Остапове велике добре серце

Вбирало перші радощі й жалі.

Тут він ходив і бачив ці дерева,

І звідси їхав вчитися в Зіньків,

І Грунь-ріка у спеку полудневу

Поїла спраглих коней чи биків.

Великий сміхотворець України

Ще хлопчаком пішов звідсіль у світ,

Та рідний край назавжди для людини,

Як батьківський високий заповіт.

А час тече, - де хата була – поле,

Уже й цеглини зараз не знайти,

Але не стерти часові ніколи

У нашім серці пам’яті мости.

Пройду сюди постоять у задумі,

Згадаю знов його веселий сміх.

Це хліб важкий – живити серцем гумор

Для боротьби, а зовсім не для втіх.

Нелегко це: по правді в світі жити,

Вплелись у долю слава і біда...

А рідна Грунь ізнову сіє жито

І сина із безсмертя вигляда.

М. Гамаль

БЕЗМЕЖНИЙ ОКЕАН ЛЮБОВІ

Ціле море щедрих почуттів

І безмежний океан любові!

Ти скажи, Остапе, як зумів,

Мудрості вдихнути в кожне слово?

Із душі народу дивний спів

По зернині ти умів збирати –

Гумору веселий передзвін

Потім по Вкраїні розсівати.

Тож прийми від нас земний уклін,

Бо ж «Усмішок » слово вічним стало.

Вруниться твоїх посіві клин.

Пам’ять в наших душах не зів’ла.

К. Гончаренко

В МОЇМ СЕЛІ

В пісні вслухаюсь українські,

Щоб чути шелест рідний вишні,

Що стереже поріг дитинства,

Який м\ені з роками вища.

Назустріч долі солов’їній

В моїм селі квітує вишня.

Весела вдача України –

В дзвінких рядках Остапа Вишні.

В садках втопає Грунь весною –

Село задивлене у небо.

На всіх стежках живе зі мною

Його усміхнена вишне вість.

В пісні вслухаюсь українські

І чую гук грунської вишні,

Що стереже поріг дитинство,

Який стає з

Олекса Ющенко

ПАМ’ЯТІ ОСТАПА ВИШНІ

Хоч календар на листопад, -

В моєму серці квітне сад,

Злеліяний щасливо

Усім на дивне диво…

І взимку навіть зацвіта,

Увінчує стрімкі літа.

Поміж отих квітучих див

Деревця, котрі він садив,

Що він ростив плекаючи,

Усе життя кохаючи.

І за найкраще взяв ім’я

Звичайне, як земля своя,

Звичайне і таке просте,

Як та зернина проросте,

Щоб потім світові явить

Красу незвичну не на мить.

Хоч календар на листопад,

Та зацвіта ВИШНЕВИЙ САД

Він лине заметіллю, полем,

Живою усмішкою – болем,

Гілок гойдання, легіт – хруст

Замріяного саду…

І сходить він з народних вуст,

І сміху рідна повінь грає,

Просвітлюючи небокраї

У день вітристий ЛИСТОПАДУ.

МАБУТЬ, ПРОСТО МЕНІ ПОВЕЗЛО

Слова Н. Тунік, муз. В. Гольченка

Народилась в столицi я смiху

1 вiдтодi смiюся щодня.

Я приношу батькам свом втiху,

І радiє за мене рiдня.

Тато пiсню спiва веселкову,

Мама гумор у душi вселя.

Я ж у школі учу рідну мову,

Всi науки несу звiдтiля.

Приспiв:

А навколо все наче смiється,

Все радiє, дарує тепло.

І вiд того менi все вдається,

Мабуть, просто менi повезло.

Я — дiвчатко з вишневого краю.

Гарно жити тут завжди було.

Я на смiх заряджаю,

Бо це ж Вишнi Остапа село.

I любити я Грунь завжди буду

В сонцесяйвi i срiбнiй iмлi.

Я дитинства свого не забуду,

Не забуду своєї землi.

Приспiв.

ГРУНЬ – ЦЕ ГУМОРУ СТОЛИЦЯ

(Посмiхнiться)

Слова Т.Сокол, муз. В. Гольченка

Кажуть Грунь -- це гумору столиця,

Бо живуть веселi люди в нiй.

І дзвiнка Остапова криниця

Не мiлiє в пам’яті людськiй.

Приспiв:

Так посмiхнiться. любi друзi, посмiхнiться,

І серця наповняться теплом,

Хай завжди вишневий смiх iскриться

І злiтає пiсня над селом.

В Грунi не смiються без любовi,

Злу умiють дати вiдкоша.

В кожнім жартi й iскрометнiм словi

Тут народна свiтиться душа.

Приспiв

Якщо вас якiсь турботи будять

І в життi, буває, не щастить,

Посмiхнiться ви собi i людям,

І до Грунi в гостi приїздiть.