Загальний аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ
Автор тексту далі Дмитро Заєць
***
Автор
Панас Мирний (літературний псевдонім Панаса Яковича Рудченка) – український письменник великого епічного таланту, драматург. Його названо корифеєм української прози.
Жанр
Соціально-психологічний роман – роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.
Основні риси жанру соціально-психологічного роману:
– зображення людини в складних формах життєвого процесу;
– багатоплановість сюжету;
– охоплення долі цілого ряду дійових осіб;
– великий обсяг).
Історія написання
Роман написано братами Панасом Мирним та Іваном Біликом.
Роботу над твором завершено в 1875 р., а надруковано вперше в 1880 р. в Женеві.
При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше його було видано під первісним заголовком.
В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про реальну особу – полтавського розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».
Пізніше почута історія лягла в основу повісті «Чіпка». Іван Білик (Рудченко), брат Панаса Мирного, розкритикував повість за її схематизм і порекомендував поглибити соціальне тло твору. У результаті брати спільно почали працювати над удосконаленням твору, завдяки чому з’явився багатоплановий роман, який у першій редакції мав назву «Пропаща сила». Остаточною назвою роману стали слова з Біблії «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Книга Йова, 6: 5).
Тема роману
Тема роману – зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.
Ідея твору
Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити.
Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на «слизьку дорогу», калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.
Композиція роману
Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на дрібніші розділи.
I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
II частина присвячена сторічній історії села Піски.
III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.
IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
Проблематика твору
– народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
– земля й достаток; кріпацька неволя;
– «пропаща сила»;
– жінка в сім’ї; любов і сімейне щастя.
Персонажі
Головні: Чіпка Варениченко, Мотря Жуківна (Чіпчина мати), Максим Ґудзь, Явдоха (дружина Максима), Галя Ґудзь (дочка Максима, дружина Чіпки), Грицько Чупруненко (товариш Чіпки), Христя (дружина Грицька).
Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.
Чіпка Варениченко
З Чіпкою читач знайомиться вже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгообразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.
Та зображення не обмежується зовнішніми ознаками: автори підкреслюють також риси, що розкривають соціальний стан персонажа і якості характеру:
«Не багатого роду! — казала проста свита»
«Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»
Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості й ворожості. Він гостро переживав соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя.
Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з’явилось у Чіпки ще в дитинстві. Проте особливо дошкульно вразило Чіпку те, що за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.
Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.
Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.
В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.
Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя.
Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси.
Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти, став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на страшного злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім’ю хуторян.
Баба Оришка
Баба Оришка (бабуся Чіпки) — найтепліший Чіпчин спогад про дитинство. Вона була дитині єдиним порадником, добрим янголом і вихователем. Поки мати наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками.
Мотря
Мотря – мама Чіпки.
Чоловік Мотрі виявився «двужоном», і, коли покинув її вагітною та вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум усе село. Вона й сама не знала, хто вона: чи заміжня покритка, чи невінчана вдова. Але згодом люди втомилися обговорювати Мотрю, і вона почала плекати щиру надію на сина.
Коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа. Але материне щастя було примарним і нетривким, і Мотрі судилося зазнати багатьох страждань через свого гарячого і швидкого на розправу сина.
Коли ж сина черговий раз у пошуках «правди» заводило на лихі манівці, коли він топив свою тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом незбагненного материнського серця. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона благала собі смерті. Після того як Чіпка вирізав цілу сім’ю хуторянина Хоменка, материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у волость видати владі сина-душогуба.
Максим Ґудзь
Це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». У дитинстві та юності мав лицарські задатки, прагнув волі, свободи, і, якби не було зруйновано Запорозьку Січ, міг би стати в ній чи не першим.
Привабливо, із симпатією письменник змальовує Максима в молодості:
«Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця – повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, з чорним лискучим усом, – він був перший красень на селі».
Але замість сили і відваги в його серці оселилося зло: у бійці Максим міг скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити, аж доки не став отаманом банди.
Безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях. Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромився грабувати людей, оббирати солдатів. Всякими неправдами Максим збагачувався, доки через тридцять років не повернувся до села з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. В Пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої увійшов згодом і Чіпка.
Так вольова, порядна людина перетворилась на вбивцю. Морально зіпсований солдатчиною, Максим жив єдиною пристрастю – жагою збагачення. Про людську подобу нагадувала лише любов Максима до доньки.
Явдоха
Явдоха – дружина Максима Ґудзя. Явдоха — це дитя соціального дна, злодійка-багачка. Ще напівдитиною призвичаїлася вона до крадіжок, а потім і до торгівлі власним тілом, стала армійською повією: «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи випадку зірвати найбільше, а то й підголити».
Одружившись із розбійником Максимом, перетворилася на сільську багачку. Явдоха зневажає чесних трудівників, а цінує понад усе прибуток та легку наживу. А те, яким шляхом здобуте багатство, для неї не має жодного значення.
Галя Ґудзь
Галя Ґудзь – кохана й дружина Чіпки, дочка Максима. Описуючи її першу зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї, вродливої дівчини:
«Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою. Парубок сперше… чи й не прийняв її за ту польову царівну…»
«Розбишацька дочка», Галя, ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку й ненавидіти багатство, надбане грабунком. Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому добрі.
Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. У цьому образі втілено народне прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності.
Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи як її зовнішню красу («…біле, рум’яне личко, очі оксамитові, чорні»), так і красу внутрішню, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка».
Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась. Самогубство стало їй порятунком від неслави і водночас протестом проти страшного злочину, який вчинили Чіпка та його
товариші.
Грицько Чупруненко
Грицько Чупруненко – товариш Чіпки з дитячих літ. За походженням він, як і Чіпка, – селянин, бідняк, теж зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки — обирає інший життєвий шлях. Він, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина».
Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість: «Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс… Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага до свого товариша — такі риси Грицька.
Христя
Христя – дружина Грицька. Христя – весела, турботлива та розумна дівчина. Щоденні турботи, важкі будні надривають її сили, та тільки не добре серце.
Після сирітського дитинства їй трапилася близька за духом людина. Христя з Грицьком створили сім’ю та власною працею заробили добробут. Але й тоді Христине життя не стало безжурним і радісним: вона не бачить в сім’ї гармонії, а у світі — справедливості.
Тому й не полишають жінку роздуми про Чіпчину трагедію, тому й мучить її байдужість Грицька до чужого горя. Адже, на відміну від чоловіка,
вона чуйна до людського горя, переймається стражданнями інших людей. Так, Христю бентежать слова Чіпки про бідняцьку долю – після них вона різко змінюється, та чоловікової підтримки не відчуває.
Вона підтримує читача в його можливих симпатіях до Чіпки, бачить у ньому не волоцюгу, що завдає всім лиха, а добру людину: «У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша».
Другорядні персонажі
Чижик – секретар суду, що лише за хабарі згоден «полагодити будь-яку справу». Саме відмова Чижика справедливо розглянути скаргу Чіпки на відбирання землі стала однією з причин трагедії Чіпки.
Василь Порох – п’яниця, що ненавидів панів і добре вмів писати скарги до суду й допоміг Чіпці написати скаргу, коли в того відібрали землю.
Матня, Пацюк, Лушня – «товариші» Чіпки по розбійництву. Дуже негативні персонажі. З малих років звикли до грабіжництва, ледарства. П’яниці та негідники. Затягують Чіпку в своє лихе товариство, приваблюють його спокусами «легкого», проте злочинного життя. У важкі хвилини (зокрема, коли Чіпку покарали за бунти проти панської сваволі) зраджують його, тікаючи. Це не справжні друзі, а лише знайомі, які паразитують за допомогою Чіпки.
«Лушня був широкоплечий панище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима», дуже балакучий.
«Пацюк собі худощавий, низький, мишастий – справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака».
«Матня одрізнявся од усього товариства… неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку, дудлив її, як воду…»
Частина перша
[І «Польова царівна»] Було це одного чудового весняного дня. Приязно гріло ясне сонечко, співав жайворонок, сюрчали коники. Хотілося жити й любити.
До свого поля йшов парубок років двадцяти, що вирізнявся не одягом, не вродою, а «палким поглядом темних очей, в якому відчувалася духовна міць і хижа туга разом» (Чіпка Варениченко). Парубкові здавалося, що його нива, в котру він уклав стільки праці, — найзеленіша, найкраща.
Раптом почув чудову пісню, що її співала незнайома дівчина — «низенька, чорнява, метка і жвава, в зеленому вбранні й заквітчана, як русалка» (Галя Ґудзь).
Вони перемовилися кількома словами, й дівчина втекла. Хлопець повернувся додому, до старенької, але чепурної хати. Упадали у вічі не достатки, а тяжка праця господарів. У Чіпки не спадала з думки незнайомка, котру й мати його не знала.
[II «Двожон»] У другій главі розповідається історія батька Чіпки. Років за двадцять до скасування кріпацтва в село Піски прийшов невідомий чоловік середніх літ, назвався небожем (племінником) місцевого жителя й став називатися козаком Остапом Макаровичем Хрущем. Через рік купив хатку на краю села, одружився з бідною дівчиною Мотрею. Жили тихо, мирно, багато працювали.
Та набридло таке життя Остапові, він покинув сім’ю й пішов на заробітки. Скоро з Дону прийшла звістка, що Хрущ насправді — Вареник, має дружину й трьох дітей, яких покинув.
Пішов поголос по селу, Мотрі нікуди не можна було сховатися від сорому. Остапа віддали в москалі, а Мотря народила від нього сина Нечипора (Чіпку).
[III «Дитячі літа»] Не судилося Мотрі щастя. Її та матір стали цуратися люди. Нужда несказанна, хоч день і ніч жінка працює у полі та вдома. Баба Оришка бавила онука, розказувала казки, відповідала на питання. А однолітки не приймали Чіпку до своїх ігор, дражнили «байстрюком».
Мати, змучена тяжкою роботою й нестатками, часто лаяла й била його, за це хлопець її не любив.
[IV «Жив-жив!»] Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. І лихо та злість на всіх росли в його серці. Віддала мати хлопця в найми до багатія Бородая, а малий не послухав хазяїна, за що був побитий. Побіг палити господареві хлів, через те його вигнали.
На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець подружився зі своїм однолітком, сиротоюГрицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу й нищили горобенят, бо вони, мовляв, «із Христа Спасителя сміялися» (якась народна легенда). Одного разу на отару напав вовк, і Чіпка відігнав його та врятував ягнятко.
[V «Тайна-невтайна»] Робота в діда Уласа Чіпці подобалася. Заробив хліба, грошей. А тут ще трохи землі їм дісталося в спадщину від родича. Мотря повеселішала, аж помолодшала. Та трапилося горе — не стало баби Оришки, й Чіпка дуже плакав та переживав.
Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Той ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан часто бив його, тому хлопець утік на Дон, одружився там, завів діток. Але дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки прожив тут, потім повернувся назад, там його за двожонство арештували й віддали у солдати.
Чіпка замислився над долею батька й винуватив його лише в тому, що той не помстився панові.
[VI «Дізнався»] Прийшла зима. Селяни дізналися, що їм дали волю, але треба було відпрацювати ще два роки. Знявся крик, гомін. Чіпка хотів знову пасти череду, але громада йому відмовила, чим тяжко образила.
Став Чіпка працювати на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Завелися гроші, й парубок придбав одяг, щоб не соромно у свято між люди показатися. Зустрів дівчину Галю, єдину дочку багатого хуторянина, й закохався.
[VII «Хазяїн»] Грицько (товариш Чіпки) ж пішов у чужі краї на заробітки, тяжко працював, спав на голій землі, їв на ходу. Склав грошенят, повернувся додому, купив нову хату, землю. Трохи загордився, посватався до дочки найбагатшого козака, але там такого зятя не хотіли. Поки роздумував, яку жінку брати, незчувся, як закохався в сусідню наймичку Христю — веселу, моторну й працьовиту дівчину. Одружилися вони, зажили тихим життям хліборобів. Народилися діти. Не чути в хаті ні лайки, ні сварки, і матері радили своїм дітям брати з них приклад: сироти, все заробили чесною працею. Отак треба на світі жити!
Частина друга
[VIII «Січовик»] У частині другій коротко розповідається історія села Піски (де жив Чіпка), на прикладі козацької родини Ґудзів. Читач повертається приблизно на два століття назад від подій першої частини.
Велике село Піски, а півтори сотні літ тут були переважно хутірці із землянками. Якось тут оселився січовик Мирін Ґудзь— немолодий, коренастий, з довгими вусами й оселедцем на голові.
Ходив на полювання, побачив у козака Зайця дочку Марину, закохався та й одружився з нею. З того часу став хліб ростити, а жінка — сина Івана колихати. Коли Івась підріс, став гратися у війну, про яку розказував батько; мати ж навертала його до мирного хліборобського життя.
Піщани були ще вільні, а кругом уже розляглася неволя, й сумно було козакові Мирону. Іван Ґудзь
одружився з козачкою Мотрею, народилися в них сини: Максим, Василь та Онисько.
Дід часто розказував Максимові грізні повісті про давні походи й удмухнув пал своєї душі в молодесеньку душу онука.
[IX «Піски в неволі»] Дісталося село Піски панові Польському, небагатому шляхтичеві, за якісь там заслуги перед царицею. Приїхав він із якимось жидком Лейбою, оголосив, що село тепер належить йому.
Піщани загули, тоді генерал підскочив до переднього і вдарив того з усієї сили у вухо й поїхав у Гетьманське (районний центр), розказав про «бунт». Наступного дня у Піски вступила рота
москалів. Селяни полякалися й мовчали, коли генерал ходив по хатах і переписував «своє добро».
Мирін Ґудзь не сидів на місці, роздобув собі й дітям папери, що вони — вільні козаки. Так його сім’я і ще кілька розумніших залишилися вільними, а інші стали кріпаками. Генерал сказав, що люди житимуть, як і жили, тільки сплачуватимуть податок, який збиратиме Лейба. Жид приїхав із родиною та й почав шинкувати. Піски стали розростатися, а Лейба — багатіти.
[X «Пани Польські»] Минуло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал помер, а генеральша їде з синами жити в село. Побудували новий панський палац, і піщани вперше відчули кріпаччину — робили все задарма.
Приїхала генеральша й на людей навіть не глянула. На ранок наказано було знести всі хати, що загороджували вид з панських вікон. Щодня надходили накази, які потроху позбавляли людей волі. Піщани довго не піддавались, та, не подужавши генеральської сили, почали тікати. Ті, що залишилися, під панською нагайкою швидко стали перетворюватися на покірних волів.
Незабаром молодих паничів одвезли в науку, а приїхали старші дочки. Розпочалися бенкети, гуляння… Усіх треба нагодувати, напоїти. Стали селяни працювати на пана вже чотири дні на тиждень та зносити в двір курей, гусей, яйця.
[XI «Махамед»] Далі у романі докладно розповідається про життя ще одного головного персонажа – Максима Ґудзя(Максим – батько Галі, майбутньої дружини головного героя Чіпки Варениченка).
Максим Ґудзь, вихований дідом Мироном, ще з дитинства був «палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, усіх побивав, над усіма верховодив». Від нього чекали лише шкоди. Ставши парубком, зовсім збісився: постійно випивав, бив парубків, зваблював дівчат. Не вдалося
його ні приструнчити, ні одружити, тоді його віддали в москалі (тобто в армію).
[XII «У москалях»] Погнали рекрутів у Московщину. Дивувалися вони тамтешнім хатам — чорним, без вікон, людям у личаках та з бородами. Місто здивувало своїм багатством. Максим став заводієм і в казармі. Одне не подобалося — смердюче житло та поганий харч. Старші москалі стали брати його на «прокорм» — красти по селах. Начальство любило Максима за силу та кмітливість і зробило його унтер-офіцером.
[XIII «Максим — старшим»] Максим, як став старшим, одразу запишався. Потім йому це набридло, бо ні з ким було душу одвести, по-братерськи поговорити. Взявся вчитися грамоти, й те покинув. Під час угамування якихось заворушень відзначився, отримав орден і чин фельдфебеля.
Став про себе дбати, складати гроші. Одружився з Явдохою, яка з дитинства займалася крадіжками, гулянками. Безпутне життя витягло з них усі гроші. А тут народилася дочка Галя, й
батьки закінчили з гулянками, стали складати гроші.
Максим відпускав своїх москалів на «прокормленіє» (грабувати селян) і брав з них гроші, а Явдоха перепродувала награбоване добро. У війні з турками Максим був легко поранений у руку, домовився із лікарем, і його відпустили зі служби.
Через тридцять років Максим Ґудзь повернувся у Піски, збудував дім на хуторі, як фортецю. Люди тільки дивувалися, звідки він гроші бере.
Частина третя
[XIV «Нема землі!»] У третій частині продовжується розповідь про Чіпку Варениченка.
Восени Чіпка позвозив додому хліб і лагодився його молотити. Аж приходить урядник та говорить, що прийшов із Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.
Вражений парубок взяв у матері п’ять карбованців і пішов у Гетьманське (районний центр) відстоювати свою землю. Йому в помічники набився Василь Порох, який часто писав піщанам «прошенія» (скарги) в суд. Послав за горілкою.Вперше спробував горілки й Чіпка.
[XV «З легкої руки»] Коли Чіпка вранці прийшов до суду, секретар Чижик погодився владнати справу, якщо прохач дасть йому п’ятдесят карбованців.
Страшна несправедливість запалила серце парубка. Ішов додому, та потрапив у шинок. І почалася щоденна гульня.
[XVI «Товариство»] У шинку Чіпка побратався з Лушнею, Матнею та Пацюком, що виросли в неволі злодіями та розбишаками. Ті користувалися моментом й витягували з Чіпки все добро.
Мати й плакала, і лаяла, та не допомогло. Поскаржилася за порадою сусідів у волость. Чіпку посадили в тюрму. Повернувся він лихий на матір, схопив її нову свиту та й знову пішов у шинок. Мотря перейшла жити до старої баби.
Пропив Чіпка все господарство й навіть одежу. Залишився тільки недомолочений хліб. Лушня запропонував продати його шинкареві, але Чіпка згадав, як весною милувався своєю нивою, як жав улітку, як почував себе хазяїном, і не дозволив.
[XVII «Сповідь і покута»] Чіпка пішов до Грицька, щоб продати тому хліб. Його запросили до столу, пригостили, і в парубка ледь сльози з очей не полилися. Став сповідуватися перед щирими людьми, розказувати про своє життя. Грицько став докоряти товаришеві за матір. Чіпка умовив того брати хліб без грошей, щоб не пропити.
[XVIII-XIX «Перший ступінь». «Слизька дорога»] Мотря працювала в чужих людей і мучилася думками про Чіпку. А той зовсім «пустився берега». Усе пропив. І вирішили друзі обікрасти пана.
Пішли до панських комор, убили сторожа (це зробив Чіпка, він побив сторожа так, що той потім помер) та забрали пшеницю, а потім продали її шинкареві.
Запідозрили Чіпку та його компанію, посадили всіх у холодну (в’язницю). Але за браком доказів випустили. Після того знову почалися грабунки — голови, писаря та інших.
Люди лаяли Чіпку, та довести його провини не могли. Одна Христя (дружина Грицька) сумувала й жаліла Чіпку, вбачаючи в ньому борця за справедливість.
[XX «На волі»] Оголосили волю (звільнення селян від кріпацтва). Кріпаки кидали роботу і йшли в шинок «волю женити» (святкувати). Але треба було ще одробити два роки. Поширилося невдоволення. А тут надійшла гаряча пора — оранка, косовиця, жнива, молотіння, ніколи і вгору глянути. Одному Чіпці з товариством немає клопоту — п’ють, гуляють з краденого.
Настали святки. Кріпаки знову в шинок. І домовилися, що пан повинен їм заплатити за два роки. Зібралися й пішли до нього в Красногорку. Василь Семенович (пан) відмовився платити, назвав їх бунтівниками й поїхав уночі в Гетьманське.
Вранці в Пісках були москалі. Стали хапати й бити кріпаків. Чіпка побачив, як упав дід Улас. Заболіло, закипіло його серце. Кинувся допомагати старому, кликав і товаришів, але ті швидко втекли. Схопили москалі й Чіпку, довго били, викликавши ще більшу злість і на панів, і на своїх братчиків.
[XXI «Сон у руку»] Приснився Чіпці сон, як він сторожа душить, як руки його у крові, як Галя йому докоряє. Схопився парубок — і почув вогонь у всьому побитому тілі. Вийшов — кругом тиша. Ні з ким поділитися наболілим. Став молитися й плакати. А тут Лушня. Збрехав, що його теж нібито посадили москалі, тому товариші не прийшли Чіпці на допомогу. Чіпка сказав, що їм треба стати
такими, як усі: кинути пити, гуляти, почати працювати. А вночі мститися панам за кривди.
[XXII «Наука не йде до бука»] Мотря почула, як Чіпка заступився за людей, як його побили, і теж була сердита на панів. Уранці син прийшов, перепросив її. Того ж вечора найнявся молотити, працював із завзяттям, що люди аж дивувалися.
Незабаром Мотря перебралася у свою хату, на нове господарство. Чіпка знову потоваришував із Грицьком, а Христя вподобала Мотрю, частенько приходила її розважити.
Частина четверта
[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов, свиснув — до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити» до Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під’їхали повозки до хутора Максима Ґудзя.
Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла Галя й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А Чіпці не спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину, освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.
[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.
[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли просватати за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору могорич і намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку.
У суботу Чіпка заслав старостів до Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не
сподобалася ні низенька тісна хата майбутнього зятя, ні його мати.
Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки).
Чіпка став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш. Галя його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима.
Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й розмалював їх. Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотно й перепродував його.
[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші.
Настало нове життя й для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався
громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) — піщани першим назвали Чіпку.
У літній день в Гетьманське скликали гласних (для виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового Дмитренка.
Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було панам, що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й, згадавши давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности».
Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі) побили до смерті.
[ХХІХ-ХХХ «Лихо не мовчить». «Так оце та правда!»] Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася до дітей. Нове лихо вступило з нею в хату.
Явдоха взялася верховодити, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Галя й Чіпка тікали від тих сварок. Чіпка спочатку засумував, потім став пити з товаришами, згадав колишнє. Щодня робився хижішим.
Померла Явдоха, й Чіпка з подачі Лушні звинуватив матір у цьому. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра, Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові.
Мотря почула дитячий голос. На подвір’ї стояла дівчинка літ десяти в закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх убили, хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у волость і заявила на сина.
Вранці всіх розбійників пов’язали. Галя, побачивши зв’язаного Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши від горя, повісилася.
Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).
***
Місцями роман Панаса Мирного нагадує своєрідне дослідження в галузі кримінальної психології (кримінальна психологія вивчає психологію злочинців, мотиви та причини скоєння злочинів). Нема “природжених злочинців”, злочинцями не народжуються…
А до яких роздумів вас наштовхнув цей твір?