Про Тараса Шевченка

УРИВКИ З РОМАНУ–ПЕРФОРМАНСУ АНТОНІЇ ЦВІД

„ВОЗЛЮБЛЕНИК МУЗ І ГРАЦІЙ. КОХАНІ ЖІНКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА”

Книга перша.

А сестри, сестри... Горе вам, мої голубки молодії...

14 червня, 1843 року. Кирилівка. Неділя. Облямована вишнями та яблунями, стоїть невеличка біла хатина з призьбою й маленькими віконцями під потемнілою стріхою і чорним димарем.... Попід вікнами – квіти. Неподалік – клуня. Ген за невеличким садом – яри та гаї. Праворуч – джерело, де Тарас малим купався. Побіля хати збираються родичі й односельці Шевченка, збігається мало не весь куток у святковому вбранні. Парубки й дівчата співають. Тарасові брати, старший Микита й молодший Йосип, а з ними і свояк Варфоломій лаштують столи. Сестри, Ярина та Катерина, застеляють ряднами лавки. На призьбі білої хати сидить незряча Тарасова сестра Марія, вбрана у святкові строї зі стрічкою на голові. Столітній Тарасів дід Іван (Швець-Грушівський) на колоді слухає лірника. Селяни оточили його півколом і підспівують...

Їхнє вбрання вирізняється переважно білим кольором: білі сорочки, штани, запаски. Подекуди верхній одяг – із сукна природних темних, коричневих і різних відтінків сірих барв, – залежно від того, якого кольору овець тримає селянин. Яскравими є пояси, ткане поясне жіноче вбрання, головні убори дівчат. Довжина селянського вбрання сягає нижче колін, а святкове трохи довше. І все ж головним убором для дівчат є смуга тканини або вишита стрічка. Її вони пов’язують так, аби коси на тім’ї залишалися відкритими. Позаяк цього дня велике свято, то дівочі строї збагачені вінками.

Тарас у Микитовій вишиванці і його синіх шароварах, підперезаний червоним поясом, малює удовину хату. Закінчивши, він підписує, промовляючи: „Вдовина хата на Україні“. Відтак простує до рідної господи і за мить виходить з хати з великою торбою через плече. Його обступає дітвора.

– О, скільки вас, весь куток збігся! Ще й купа небожат, – Тарас висипає цукерки на траву. – Ось вам, збирайте, скільки за пазуху влізе!

Діти з галасом налітають на цукерки. Шевченко присідає на призьбу біля сестри Марії.

– Як жаль, сестричко, що ти не можеш побачить, які гарні наші вкраїнські строї! Таких у Петербурзі і днем з вогнем не відшукаєш... Красою одягу наших дівчат милувалося чимало відомих мандрівників: і Павло Алепський, і Ульріх Вердум та й усі, хто бував у наших краях. Вони навіть помітили, що вінок у нас одягають тільки повнолітні дівчата.

Марія прихиляється до брата і змахує хустинкою сльозу:

– А я ж, братику мій, не можу навіть твого лиця побачить...

Тарасові навертаються на очі сльози.

– Та ти, любо моя сестро, не журись! Я тобі привіз он яке намисто, – одягає їй на шию. – Яка ти гарна!

– Ми тобі такі вдячні, Тарасику, що ти передаєш нам через людей гостинці, – до Тараса підходить сестра Ярина. – Дякую тобі за коралі, які ти мені з того Петенбурга привіз. Зроду я таких червоних не бачила...

До рідні приєднується Катерина, на грудях якої красуються даровані Тарасом дукачі, обіймає Тараса.

– Ой, Катрусю! Повік не забуду, як ти нам за няньку була, коли матір ще молодую в могилу хвороба звела і батька Бог забрав... а ми розлізлися межи людьми, як мишенята. Я до школи носити воду школярам, брати на панщину ходили, поки чуби їм поголили, а сестри... сестри... Горе вам, мої голубки молодії, для кого в світі живете?

..................................................................................................................

Не свинопас якийсь! Ристократ!

Неподалік від обійстя Шевченкової родини зібрався чималий гурт святково вбраних жінок, перепнутих квітчастими хустками – з полотна, а в кого – й шовкові чи вовняні, а хто і в „рябій турецькій“. Хустки пов’язані у різний спосіб: кінцями під підборіддям, кінцями назад, на тім’ї – чалмоподібно. Деякі жінки одягли намітку, поверх хустки чи очіпка – шапочки, пошиті з тканини, які молодиці після весілля на людях не скидають. За взуття їм слугують личаки, постоли, черевики, чобітки.

Господині зносять в складчину страви, хто на що спроможний: на столах з’являються сало, кров’янка, печене й варене м’ясо, яйця. І риби наварили, насмажили, насолили, нав’ялили. Зносять і молочні продукти: масло, сири, а також мед. Чимало страв з борошна – затірка, галушки, вареники. Хліб – переважно житній, рідше пшеничний і ячмінний, а ще – коржі, перепічки, млинці та сметана до них.

Чимало тут і овочевих страв: з капусти, буряків, моркви, пастернака, ріпи. Квашену капусту й огірки кладуть на столи. Є й цибуля і ягоди і всяка зеленина (петрушка, кропива, кріп). У скляних чи керамічних горщиках ставлять різні кваси, узвари, хмільний мед.

Все це виставляється на довгі столи, вкриті білими ряднами, що слугують замість скатертин. Весь посуд, у якому господині поприносили свої страви, – горщики і миски, ринки і глечики, барильця і коновки, оздоблені орнаментом – ліпним, різьбленим чи мальованим.

.................................................................................................

З’являються музики: скрипка, сопілка, цимбали, хтось із хлопців починає лупити в бубон. Тарас з Микитою та Йосипом приєднуються до молоді.

Підходить Федосія Кошиць – юна попівна, у віночку з живих червоних квітів з кольоровими стрічками. Її вишиванка розшита на рукавах, низ має виткану лиштву, що видніється з-під вовняної плахти, поверх якої пов’язана орнаментована шовкова запаска. Оксамитова корсетка облягає стрункий стан. На грудях – намисто з коралів, дукачі й прикраси зі срібних монет.

Тарас відразу звертає увагу на попівну, проказує до Микити:

– Чим не наречена? Ще й у віночку! А чия це краля?

– Федося, донька отця Кошиця, у якого ти наймитував. Глянь, яка вродлива – хоч води напийся, красою сонце заступить!

– Невже це вона? Он як розцвіла, як ота ружа, а я ж її няньчив маленькою – два рочки, здається, їй лиш було.

Тарас збадьорився. Люди обступають його.

– А почитай нам щось, Тарасе. Шевченко читає уривок з „Катерини“.

Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи, / Жартуючи, кине;

Піде в свою Московщину, / А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого, / А то й стара мати,

Що привела на світ Божий, / Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи, / Коли знає за що;

Люде серця не побачать, / А скажуть – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві, / Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люде, / Згнущаються вами.

Люди слухають, як зачаровані, деякі жінки витирають краєчком хустки сльози.

– А що се ми й справді засумували, – окинувши оком гурт, вигукує Тарас, – ануте, музики, утніть такої, щоб ноги самі затанцювали. От якби качучу!

Музиканти, стенувши плечима, загули:

– Не чули ми про такий танець...

– Може, се там, у Петенбурсі, таке вигецують...

– А шо ж ви знаєте, хлопці?

– Ми? „Метелицю“, „голубець“, „козачок“... Ти шо, вже забув наші танці?

– Нічого я не забув! Ні „горлиці“, ні „журавля“, ані „тріпака“... А ну вріжте нашого „козачка“! Хай пани почують, де раки зимують!

Музики грають. Тарас пускається танцювати, пустившись навприсядки та перекидаючись через голову, ще й присвистуючи. Та все поглядає на красуню Федосю, зрештою, висмикує її з гурту, припрошуючи до шпаркого танцю. Федосія пустилася в танок.

– Отаку б мені кралю! – вигукує. – Щоб земля під нею горіла на три сажені!

Дівчина сміється.

– А пішла б за такого козака, як це я, коли б покликав?

– Може, й пішла б, коли б на те Божа ласка, – сміється дівчина.

– Не я буду, якщо не посватаюся!

Він бере дівчину за талію і шалено закручує її у вихорі танцю.

.............................................................................................................

Іллінський ярмарок у Ромнах

5 липня, 1845 року. Ромни. Іллінський ярмарок – один з найбільших на тогочасній Лівобережній Україні, куди звідусіль з’їжджається люд. Хто з крамом, хто з худобою, а хто зі збіжжям, вовною, тютюном. Купці – із заморськими тканинами, хутром, силою-силенною жіночих прикрас. На ярмарку водночас відбувається й своєрідний карнавал, на якому самодіяльні трупи та циганські хори веселять публіку своїми виставами та концертами. За відсутністю готелів у Ромнах тамтешній люд перебирається до своїх комірчин, а світлиці здають у найм приїжджим за чималі гроші. Чоловіки ж напинають катраги у наметових містечках і дають собі волю за картами чи вином. Шевченко поселився у кат- разі відставного поручика Павла Свічки, по сусідству з паном Родзянком.

А що, пане Свічко, це вам батько таке наймення дав чи самі придумали? – жартує Шевченко.

Можу лише сказати, що я і є недопалок великої свічки і до того ж лоєвий, – віджартовується Свічка, перехиляючи чарку червоного вина, що його придбав тут же в купця, який приїхав з Криму. – А чи вільно спитатися, як таку петербурзьку птицю аж сюди занесло?

Та я вже й приписався в Києві, – пояснює Шевченко, – Отримав Диплом з Академії мистецтв і – в Україну! А тут допоки що негласним дорученням Археографічної комісії заповзявся змальовувати старовину по Лівобережжю, так оце й сюди мене занесло. Спочатку зупинився в Прилуках, де зустрівся зі знавцями місцевої старовини, священиком Бодянським. Звідти їздив до Густинського монастиря, змалював там святі ворота і церкву, де похований вічної пам’яті достойний князь Рєпнін. Відтак побував у Дігтярях – маєтку Ґалаґана, слухав віолончеліста-віртуоза кріпака Артема Наругу. А там занесло мене до маєтку Лук’яновича на річці Оріль, де я змалював „Пейзаж з кам’яними бабами“, та й гайнув сюди. Оце вам і вся моя мова.

– Е, для такого життя треба волячої сили, паничу! – попихкує люлькою відставний поручик Свічка.

– Та який я вам панич, помилуйте, добродію! Я такий самий панич, як і сердешний простий люд.

* * *

З самого ранку Шевченка захопили в полон дівчата Закревські – Ганна, Софія та Марія.

– Вся наша родина Закревських тут – Платон, Віктор, – розповідають вони навперебій, – винаймили для себе квартири в будинках міщан. Але в них живе лише жіноча половина, бо чоловіки попривозили з собою і розіпнули на майдані катраги, де зручно ярмаркувати в товаристві улюбленого Бахуса. Панії підхопили його попідручки, і він мусив разом з ними розглядати всілякі заморські тканини та прикраси.

– Хвала Господові, хоч подалі від того місця, де верещать поросята, мекають кози, кудкудахкають кури, – заспокоював себе Тарас. – Коня чи корову я теж купувати не збираюся.

Тарас роззирається навсібіч. Йому впадає в око, що строї тих нечисленних магнатів, які прибули на цей ярмарок хіба що задля розваги, різняться розмаїттям відтінків червоного кольору, це на Правобережжі дозволяється лише шляхтичам. Для святкового одягу знаті в Україну завозяться заморські тканини: парча, оксамит, штоф. Їх панство охоче купує і шиє в найкращих майстрів, оздоблюючи строї чергуванням блискучих і матових елементів орнаменту в стилі ренесансу та бароко.

З аксесуарів увагу Шевченка, як художника, привертають різноманітні череси. Пояси в наших предків завжди були витворами мистецтва. Знать носила коштовні, оздоблені золотом і камінням, які передавалися в спадщину. Тарас став уважно розглядати на поясах різні знаки – обереги, символи, емблеми... Гендляр, помітивши зацікавленість чоловіка, тицяє йому в руки шовковий пояс із золотою і срібною ниткою, вставленими в нього смарагдами та сапфірами.

– Прошу пана, ось найкращий пояс, який охоче вам рекомендую. Ви за бажання можете вписати сюди свої ініціали або ім’я як власник, а то й ім’я коханої жінки, дату або й місце народження – що душі заманеться! Купуйте, дорогий, добре уступлю.

Відчувши, що черес занадто чепурний як на його заношені в поїздках строї, Тарас повертає його. Одначе мусить якогось таки купити, бо вийти на вулицю без пояса означало скомпрометувати себе, а той, що мав, таки добряче поносився.

– Покажіть мені простіший, прошу добродія.

Гендляр подає шкіряний черес, який одягається поверх сорочки, прикрашений „толоченим“ орнаментом, плетінкою з кольорових шкіряних стрічок, металевими орнаментованими деталями та пряжками.

Шевченко відразу відчуває, що ця річ – його. Хутко розплатившись, вже, було, рушив – аж раптом нагодилася Ганна, яка саме біля сусіднього лотка приміряла заморські прикраси.

– Як вам, Тарасе Григоровичу? – манірно заусміхалася красуня. – Оця прикраса пасує мені? Якщо вам сподобається, я куплю.

Шевченко зачаровано дивиться то на Ганну, то на прилавок з прикрасами, від яких розбігаються очі: кульчики, намиста з коралів, бурштину, дутого різнобарвного скла. А ще – дукачі, каблучки з рубінами, сапфірами та перлами, коштовні кольє, всіяні дорогоцінним камінням, сітки, переплетені бісером, перстені. Усе це виблискує барвами на сонці, але не може засліпити щасливої усмішки самої Ганни. Тарас щиро милується тим, як вона приміряє до своєї чарівної шийки неймовірної краси кольє, всіяне сапфірами, що гармонує з кольором її синіх очей.

– Боюся, мила Ганно, що я тут не є великий порадник, але, як художник, мушу сказати, що це вам неймовірно личить...

– Вельми дякую, друже мій! – аж підстрибує зрадощіла жінка. – Саме це я й хотіла почути від вас. – Вона повертається до гендляра з довгими, завитими в спіраль, пейсами: – Беру.

Поки жінки розглядають прикраси та всілякі тканини для суконь, Шевченко дістає з торби альбом і замальовує костюми ярмаркової публіки.

Увагу художника на мить привертає юна селянка, яка неподалік вибирає дешевеньке намисто з дутого скла. Елементи її вбрання разюче різняться від панських, надають її строям місцевого колориту. Сорочка має прямий розріз спереду і зашнуровується стрічками. Відкриті рукави прикрашає вгорі вузенька вишивка. Вовняна клітчата плахта, легко зібрана в поясі, а низом розширена, надає силуетові дзвоноподібної форми. Перед плахти прикривається запаскою-фартухом. На голові дівчини – характерна для Чернігівщини намітка-серпанок, прикрашена на кінцях стрічковою вишивкою. Взута юнка в чобітки на низьких підборах з підківками.

Шевченко похапцем заходився її змальовувати...

Хлопець, який допомагає дівчині у виборі прикраси, теж одягнений трохи незвично. Його строї складаються з домотканої сорочки з прямим розрізом спереду і вузенькою круглою обшивкою. Вона зав’язується двома стрічками й має широкі рукави з вузенькою смужкою вишивки на місці шва. Низ рукавів також прикрашає вишивка. Сорочці відповідають широкі штани-шаровари, стягнені очкуром, які в нижній частині збираються в зморшки. Взутий юнак у шкіряні постоли.

Тим часом Ганна, розплатившись з гендлярем, схопила Шевченка попідручки й потягла за гуртом своїх родичок, які в змиг ока розчинилися в ярмарковому натовпі. Зупинившись біля стелажа з тканинами, молода поміщиця розпорядилася:

– Тарасе Григоровичу, а ви що, так і поїдете з цього бучного ярмарку без покупок? Подивіться, як зносився ваш жилет. Конче мусите вибрати собі тканину, а я замовлю вам у нашої найкращої кравчині новий. Шевченко хотів було відмахнутися, але Ганна вже вибрала шмат тканини й тицьнула в нього тоненьким пальчиком, що, здавалося, ледь утримував на собі масивний старовинний перстень з сапфіром.

– Ось, візантійський оксамит коричневого кольору – він якнайкраще підійде до ваших бурштинових очей. Та й не дуже маркий.

– Ну, коли так! – змирився Тарас, поквапившись дістати гроші й вручити купцеві, промовляючи про себе: – Чого доброго, вона ще й розплатиться за мене, ото вже заповзялася порядкувати мною, ніби я їй тут вже за Платона...

– Він ховає шматок оксамиту до своєї торби і намагаєтсья відвести Ганну подалі від спокус, відволікаючи її увагу на циган, які, вигарцьовуючи у своїх багатоярусних спідницях і збиваючи куряву, виводять пісню: „Не пылит дорога...“

До Тараса з Ганною підійшли розварені на спеці Софія та Марія Закревські, обмахуючись барвистими віялами.

– Ці московські цигани лиш паскудять романси, – хмикнула пані Софія.

– Ходімо до театру Терновця, – запрошує своїх супутниць Шевченко, – там вже починається вистава Котляревського „Москаль-чарівник“.

– Так? – якось відсторонено перепитала Ганна, розглядаючи навколишній крам. – А що там цікавого?

– На нас чекає зустріч з великим актором – Карпом Соляником у ролі Михайла Чупруна, – захоплено повідомляє Тарас. – Він вже грав з різними трупами в Києві, Полтаві, Одесі, Харкові. А Щепкін розповідав мені, що йому з Соляником доводилося грати в одній трупі навіть перед царем...

Раптом Шевченко помічає Платона й Віктора Закревських, за якими слуги волочать саквояжі з ярмарковим крамом.

– Гей, – кличе він, – ви куди, мочемордії? Ми тута!

Брати рушили до свого гурту.

– Хоч немає нічого в світі милішого за мочемордіє, – заводить своєї Віктор, змахуючи піт з чола й підтягуючи червоні шаровари, з яких вивалюється чималеньке черевце, – а все ж мушу плентатись туди, куди й усі....

Зачувши про виставу, до них долучається й поміщик села Василівки Хорольського повіту Віталій Родзянко. Заки вони просувалися тією тишбою до сцени, вистава вже розпочалася. Забувши про всіх і вся, Шевченко весь поринув у гру великого артиста: він плакав, сміявся, плескав у долоні так, що мало не поодбивав їх. А по закінченні гри, геть ошелешений, кинувся до актора з обіймами, осипаючи його епітетами.

Коли трупа відбула, до Шевченка підійшов поміщик Родзянко.

– Чудова гра, Тарасе Григоровичу!

– Мені здається, – щиро вихопилося у Шевченка, – що Соляник вдає Чупруна навіть природніше за Щепкіна!

А ви чули, що до нас на днях прибуває чеський композитор Єдлічка. Якби ви згодилися погостювати в моєму селі Веселий Поділ, мали б змогу з ним зазнайомитися. Погостюєте в мене, скільки вам заманеться, помалюєте наші краєвиди...

– Звучить заманливо! – згоджується Тарас. – Тим паче, що мій маршрут – саме на Полтавщину.

– Ну, тойді зараз і їдьмо, коли ваша ласка. Моя бричка вже напоготові. Я біля неї на вас зачекаю.

– Залишається лише заскочити за своїми речами до катраги та попрощатися зі Свічкою і Закревськими, щоб не шукали мене.

Шевченко хутко поринув у натовп.

До конторки забрався якийсь волоцюга!..

21 серпня, 1845 року. Маєток Тарновських. Будинок оточений високими крислатими дубами. Пообіч альтанки – будинки прислуги, конторка.

Г о л о с Василя Тарновського (молодшого):

– Шевченко приїхав у село Потоки до нас, де пробув близько двох тижнів. Дарував своїй кумасі – Надії Тарновській – багато віршів і малюнків, зокрема, і свій автопортрет.

Навколо конторки метушиться розгублений конторник, грюкає в зачинені двері, схвильовано зазирає у вікно.

– Що за дивогляд такий? На якусь хвильку відлучився, так на тобі – якась заброда вскочила і зачинилася, хропе собі на лаві, навіть не звертає уваги на мій гуркіт.

Конторник барабанить у двері, але звідтіля йому ніхто не відповідає. Він заглядає у вікно і розводить руками.

– Невже так заснув, що й не чує? Хто ж се такий? Видко, що не тутешній... Нічого не залишається, як поскаржитися панові. До маєтку під’їздить карета.

– Тпрр! – натягує попругу кучер Яким. Він спритно зіскакує на землю, відчиняє дверцята карети і подає руку Надії Тарновській, одягненій у вишитий гладдю і оздоблений аплікацією малиновий кунтуш. За нею виходить і її брат Василь у білому рединготі наопашки.

– А ось і молодий пан, – конторник біжить йому назустріч. – Диво дивне, паночку, лиш на мить я відволікся, як до конторки забрався якийсь волоцюга, зачинився й спить собі непробудним сном. Як я не стараюся достукатися до його – спить, ніби у себе на печі!

Тарновський усміхається.

– І що ж це за дивак такий? Ну, нехай вже виспиться, а ти поглядай у вікно, щоб лишень зі столу паперів не поцупив...

Кучер, розпрігши коней, завів їх до стайні й прямує до конторника, який ні в сих, ні в тих топчеться під вікном контори, пасе невідомого зловмисника.

– Що тобі за біда, Микито? Злодія пасеш? – кепкує Яким.

– Та не кричи ти, як оглашенний! – сердиться той. – Аж бач, забрався до конторки якийсь волоцюга, вклався собі й хропе, аж гай гуде! А ти тут танцюй попід вікнами!

– А я ось мотузка прихопив, ми його зв’яжемо і до пана – хай розбирається з ним.

– А гляди, гляди, – зазирає конторник до шиби, поклавши руку піддашком до очей, – підвівся й поплівся вмиватися. Ану лаштуй свою верьовку!

Чоловік тим часом дістає з валізи чистий одяг, переодягається. Та щойно він вийшов з конторки, як Микита з Якимом схопили його, обкрутили мотузком і ведуть до пана.

– Пане! Пане! – волає конторник. – А ходіть-но сюди! Злапали злодія!

На ґанок виходить Василь Тарновський. Побачивши, кого ведуть, так розреготався, що ледве втримався на ногах.

– Молодці, нате ось вам за добру службу, – простягує він кріпакам по гривенику. – Розв’яжіть сього злодія та йдіть собі, а я вже з ним якось сам упораюся.

– Ну, в тебе, Василю, й служаки! – вдавано обурюється Шевченко, обтрушуючи рукави. – Тілько я вийшов за поріг, як мене – хап, ніби той рак за ногу.

– Ну, ти хоч виспався там, Тарасе? – сміється, обіймаючи Шевченка, молодий Тарновський.

– А що ж ти хотів, щоб я чарівній Надії показався на очі в чому приїхав, не спавши? Трясся цілу ніч на тому візку.

– Та коли б ти свиснув, ми б вислали за тобою царського тарантаса.

Василь гукає до слуг:

– Зараз же накрити стіл!

Друзі заходять до прохолодного вестибюлю з високими пальмами в кадубах, повитого плющем.

– Нелегко ж ото тобі весь час у дорозі, друже мій? – співчуває молодий Тарновський.

– Нелегко, але я затятий. Вже як взявся за роботу, то маю довести до краю. Ось від вас поїду до Чигирина, щоб зібрати матеріал для нових випусків „Мальовничої України“.

– Сьогодні ж тут хрестини... – повідомляє Василь.

– Я ж і квапився, аби не проґавити хрестини доньки дяка Говядовського – ми з Надійкою – за кумів. А де ж це вона сама?

– Ми щойно з вранішньої прогулянки, то вона пішла перевдягатися, зараз повернеться. А розкажи, де ж ти був, що бачив, друже мій?

Василь сідає на обтягнений шкірою диван і припрошує Тараса, дістаючи свою інкрустовану коштовним камінням кістяну люльку, заправляючи дрібненьким тютюнцем.

Шевченко й собі витягує люльку.

– Оце ось мені всунув у руки цю люльку один гендляр на ярмарку в Ромнах на святого Іллі, то мусив купити. Люду там було – крий мати Божа! А вже що свиней, курей, кіз та корів... І мекає, і хрюкає, і квохкає, і мукає – кожне на свій лад. Соляника там зустрів, дивився виставу Котляревського „Москаль-чарівник“. Там же спізнався з батьком декабриста Якубовича і його молодшим братом Квазимодою. Сьому, останньому, позичив під слово честі „до завтра“ два імперіали. Так вони з ним і пропали. Ще подружився з нащадком графа Родзянка, їздив з ним у його село Веселий Поділ, познайомився там з чеським композитором Єдлічкою.

– Ого, скільки в тебе новин! А багато малюнків зробив, Тарасе? – цікавиться Василь.

– Чимало, друже, змалював, – посмоктує люльку Шевченко. – З 12 серпня 9 днів прожив я в Козачковського. Вражіння від Трахтемирова, Монастирища та Переяслава – незабутні, чимало змалював дечого з козацької старовини, а пісень скільки записав, приказок! Не забуду, коли Андрій возив мене на своє дворище в Андрушах, в отой прегарний архієрейський гай... А тепер ось хочу достеменно відтворити ваші Потоки на папері й у віршах.

Шевченко підходить до вікна і, забачивши біля озера Надію Тарновську, заквапився.

– О, та моя кумася вже прибралася і біля озера гуляє. Ще маю борг перед нею – мушу закінчити її портрет... Даруй, Василю, – кинув на ходу, – побіжу за нею...

– Тільки не барися, скоро будемо обідати.

Шевченко збігає з пагорба й, підкравшись, затуляє долонями очі Надії. Вона торкається його рук.

– Василю, не дурій! Пусти мене!

Шевченко опускає руки, Надія хутко повертається до нього.

– Тарас... Григорович! – вона хотіла кинутися йому на шию, але, опам’ятавшись, стрималася.

– Який же я Тарас? Я тепер ваш кум, люба моя! Ви що, забули, хто має сьогодні разом з вами хрестити небожа? А ось, коли б ви погодилися стати моєю половинкою, я був би щасливий!

– Ви що, приїхали просити моєї руки? Але ж то великий гріх – виходити за кума.

– Якщо Тарас надумався ожениться в Україні, то таки зробить своє. Якщо і цього разу відкажете, женюсь на царівні з рідної Кирилівки.

Вона лупнула на нього очима:

– Я ж казала вам, Тарасе Григоровичу, хоч і кохаю всім серцем, але заміж не піду.

– І кому ж ви віддасте свою красу?

– Нікому.

– Як це, нікому?

– А так. Як не вашою буду, то й нічиєю. Лишуся нареченою Христа. Ось так!

Дівчина засміялася і побігла алеєю.

– Дивись ти, яка набожна! – Шевченко наздоганяє її. – До речі, я привіз вам у дарунок свій автопортрет і цілу купу віршів.

Раптом дивиться на комору й розгортає свій альбом:

– Ану, моя люба, на мить замріть! Який гарний пейзаж: ставок з хлібною коморою і ви на цьому тлі. Оце буде комора в Потоках.

– А завтра у нас ярмарок! – радісно вигукує Надія. – Ви поїдете з нами?

– Як похрестимо нині дитину, то я зі своєю кумасею хоч на край світа пущуся, – жартує Шевченко.

Їм назустріч іде Василь.

– Час обідати. Фурман уже лаштує підводу, після обіду їдемо на хрестини.

Вони поквапилися до палацу.

Я вже й рушників надбала!

25 вересня, 1845 року. Село Кирилівка на Звенигородщині. Шевченко на обіді у церковного старости, свого шкільного товариша Гната Бондаренка. У колі односельчан він слухає сліпого лірника, який співає козацькі думи.

– А що, мій шкільний товаришу, – каже Бондаренко, – багато води втекло, відколи нас шмагав дяк різками у школі! Нині ти велика людина, весь світ про тебе знає. Шо ж ти теперки малюєш, либонь, усе церкви та собори?

– Ти, друже Гнате, як у воду дивишся. Де тільки я тих церков не малював! Оце ж сюди приїхав з Чигирина. Там замальовував для майбутніх офортів своєї „Мальовничої України“ околиці міста з Богдановою горою, Троїцький монастир. Шевченко відкриває свою теку, показує малюнки.

– Дивись ти, як гарно! А в кого ж ти там притулився? – питає Бондаренко. – Між небом і землею?

– Та Бог милував, – усміхається Тарас. – Жив я і в Онопрія Лютенка, і в Петра Білоуса та зустрічався там з селянами, кобзарями, які разом зі мною ходили на могилу. Одвідав Мотронинський монастир і Холодний яр – головну фортецю гайдамаків. Замалював Кам’яну церкву монастиря і склик.

– Склик?

– Еге ж, такий собі казан, підвішений до дерев’яної перекладини між двома стовпами. Гайдамаки мали його за дзвін для скликання людей на збір.

– А в Суботові в маєтку Хмельницького не бував?

– Бував і в Суботові, замалював Богданову церкву, кам’яні хрести біля неї та руїни його будинку. Там я зазнайомився з селянином Антоном Яременком, його клуня стоїть на тому місці, де колись були Богданові палати.

– А тобі ж за сю роботу хоч платять, Тарасе? – цікавляться односельці, які й собі заповзялися розглядати Шевченкові малюнки.

– Платять, авжеж що платять. Ось, у вересні канцелярія генерал-губернатора Долгорукова надала мені 102 рублі 61 копійку з проханням надіслати 34 примірники естампів „Мальовничої України“. Як дасть Бог, зберу грошенят, до копійки пущу на звільнення з кріпацтва моєї рідні. Та я все роблю, аби наблизити той час, коли всі ви не ходитимете на панщину.

Шевченко на мить замовкає, дістає аркуш паперу і звертається до селян:

– Ось мені вдалося в Києві переписати один цікавий документ. Називається він „Инвентарь крестьянским повинностям в Кирилловском имении Звенигородского помещика полковника Энгельгардта“. В ньому пишеться, що селяни „тяглом или пешо“ працюють на поміщика: чоловіки 156 днів за рік, жінки – 130, повнолітні члени родини, тобто з 18 років – 156 днів. І навіть діти – 104 дні! Та де ж це видано, щоб дітей змушувати до праці та ще й на рівні з дорослими? Хіба не суща каторга?!

Тарас з гніву гримнув кулаком об стіл.

– Навіть слабі, себто люди малого здоровля – також мають горбатіти на пана 104 дні на рік! А робочий день має тривати що влітку, що взимку „от восхода до захода солнца“.

– Авжеж! Це якесь суще знущання! – забідкалися жінки. – Мало їм панщини, так ще й натуральну данину давай: кури, яйці, а ще маємо платити „садову десятину“.

– Нам в обов’язок ставиться й нічне сторожування, земські натуральні повинності, – не стерпіли й чоловіки, діляться своїм горем, – а найстрашніше – рекрутські набори, квартирування маршових солдат...

– А ви не робіть цього! – радить розгніваний Шевченко.

– Еге, всяка непокора карається різками!

* * *

По обіді люди слідом за Тарасом виходять на вулицю, де в одному з гуртів закосичених дівчат очікує на коханого попівна Федося. Забачивши дівчину, Шевченко підходить до неї і веде до яблуневому саду.

Ш е в ч е н к о. А що, Федосю, чекала на мене?

Ф е д о с і я. Тільки й виглядаю на шлях, чи не їде що з моїм любим паном...

Ш е в ч е н к о. То біжи хутчій, лаштуй рушники! Скоро з старостами зайду.

– Се правда?

– Правдішої не буває, – усміхнувся з-під лоба. – Хутчій біжи!

Федосія, раденька, біжить додому.

Односельці обступили Шевченка.

– А розкажи-но, Тарасе, нам про царя й царицю, ти ж їх там, мать, щодня в тому Петенбурзі бачиш? А які ж бо вони?

Ш е в ч е н к о. А слухайте ж які.

Він читає:

...І зробився / Я знову незримий / Та й пропхався у палати. / Боже мій єдиний!!! Так от де рай! уже нащо / Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, / Високий, сердитий, Виступає; обок його / Цариця небога, Мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога, Та ще на лихо, сердешне, / Хита головою. Так оце-то та богиня! / Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши / Тебе, цяце, й разу, Та й повірив т у п о р и л и м / Твоїм віршомазам. Ото дурний! а ще й битий! / На квиток повірив Москалеві. От і читай, / І йми ти їм віри! За богами – панства, панства / В серебрі та златі! Мов кабани годовані, – / Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, / Щоб то ближче стати Коло с а м и х: може, вдарять / Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, / Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. / І всі уряд поставали, Ніби без’язикі – Анітелень.

Селяни на мить отетеріли, а потім почали дружно реготати.

– Невже то там всі такі пузаті? А цариця, як опеньок засушена, може, їй їсти не дають?

– Тарасе, кажуть, що ти нагострив віжки свататися до попівни, – сміється баба Лободиха, – та коли б отець Кошиць почув, як ти оце глузуєш з царя та цариці, то нізащо б не оддав за тебе свою Федосю!

Старости виходять на вулицю з хлібом у білій полотняній хустині, зав’язаній вузликом, прямують до попової хати.

Шевченко наздоганяє їх.

– О, диви-диви, а жениха забули? – жартують люди.

До гурту селян підходить Лебедиха та й питається:

– А чого це всі посунули до попової хати?

– Свататися Тарас надумався до Федоськи попової! – відказує баба Ллимариха.

– А хіба для такого жениха в Петенбурзі не найдеться кращої дівки?

– А там, гляди, й попів нема! – жартують люди.

Федосія вже піч колупає

Господа отця Кошиця. Навпроти дверей у кутку стоїть довгий стіл. На покуті – образи під рушниками. У світлиці сидять отець Кошиць, попадя, попович Яків та попівна Федося.

До господи заходить Тарас у супроводі старостів – Варфоломія і свого брата Микити, скидають картузи, гречно вітаються.

Ш е в ч е н к о. Доброго здоровля і всякої благости вам, добрії люде!

О т е ц ь К о ш и ц ь. Дай Бог здоровля і вам усім! Хай Бог благословляє! З чим пожалували до нашої скромної господи?

В а р ф о л о м і й. Кажуть, у вас тут рябенька качечка на порі, а тут – селезень ясний на поріг! Може, пара вони? Чи не поєднати б їх, як на те Божа ласка?

О т е ц ь К о ш и ц ь. То сідайте ж за стіл та й балачку балакати будемо, чи не замала ще качечка наша?

Федосія, як годиться за давнім звичаєм, заходилася колупати піч, щоб показати, що вона вже велика й готова до одруження.

М и к и т а. Та де ж мала, – вона он вже піч колупає та рушників надбала – сама хвалилася.

Ш е в ч е н к о. А мені саме така жінка й до пари.

Забігає захеканий Смалько, церковний сторож, і спрожога давай обіймати Тараса. Заскочений Шевченко на якусь мить забуває про свою місію.

С м а л ь к о. Тарасе, невже це справді ти? Очам не вірю! А пам’ятаєш, як ти відшмагав дяка різками і втік зі школи?..

Ш е в ч е н к о. Оце так несподіванка, друже Дмитре! А ти що тут робиш?

С м а л ь к о. Та я ж тут теє, як його... за сторожа у церкві! А ти шо, свататися прийшов до попівни? Трапляється ж така чудасія – наймит засилає сватів до свого колишнього господаря...

В а р ф о л о м і й. Та що ти патякаєш, Дмитре, хоч би сам подумав! Тарас – тепер велика людина, а ти верзеш казна що!

Отець Кошиць і попович, переглянувшись, встають із-за столу. Федосія притьмом вибігає до комори і вносить рушники.

О т е ц ь К о ш и ц ь. Заховай поки що, доню, свої рушники, бачиш, наш наймит, майбуть, до свого товариша Смалька прийшов, а не до тебе...

Ф е д о с і я. Ой ні, таточку! До мене, а ці рушники я для Тараса вишивала!

Я к і в. Зачекай, Федосю, хай батько своє слово скажуть.

Ш е в ч е н к о. Пане Кошицю, чи не оддали б ви за столичного поета і художника свою доньку. Обітницю даю берегти її, як зіницю ока!

В а р ф о л о м і й. Не тягніть вже, святий отче, скажіть нам, чи гідний наш селезень вашої рябенької качечки?

О т е ц ь К о ш и ц ь. Рябенької качечки, кажете? Моя мова така: нехай спочатку ваш селезень родину свою з кріпацтва визволить, а там життя покаже... Хай підростає наша качечка – мала вона ще для одруження.

Федосія падає в ноги батькові.

– Татоньку, вік не забуду вашої добрості! Оддайте мене за Тараса!

Кошиць відвертається.

– Я свого слова не міняю.

Яків заходить за піч і виносить звідтіль великого гарбуза. Федосія вихоплює його у брата, вибігає з хати і, сховавшись за кущем калини, плаче.

Яків гукає її з ґанку:

– Та навіщо він тобі, з ним і побалакать ні про шо! Ти йому про гіндики, а він тобі про кури! Сиділа б, як собака на прив’язі, заки він свої патрети змалює.

– То вам нема шо з ним говорити, а мені завше найдеться. Його слухаєш – не переслухаєш, а як заспіває – серце мліє! Ой, занапастили ви мою душу, – ридає ридма попівна! Молодий Кошиць підходить ближче до сестри.

– Побійся Бога, Федосю, хіба ж може священик віддати доньку за свого попихача? Се річ неможлива! А в яку родину підеш – до кріпаків? Теж мені жениха найшла, гусак свині – не товариш!

– То це він гусак, а я свиня? Як так, то я ні за кого не піду! Хай вік звікую сама!

Федосія хапає гарбуза й хряскає ним об землю з такою силою, що той аж репнув і розлетівся на друзки.

– Отак ви щастя моє розбили, як цей гарбуз! І не лише моє, а його теж.

З попівської хати виходять старости з Тарасом, їх наздоганяє заплакана Федося:

– Тарасику, серденько моє, невже нас розлучають навіки?

Шевченко обіймає дівчину, стиха промовляє:

– Не журися, зіронько моя, а, може, так воно і ліпше буде, а то хто зна, як би тобі велося... – раптом його ніби щось осінило: – А може б, ти та... без батькового благословіння поїхала зі мною?

Федося змінилася в лиці:

– Як то?.. Ой, лишенько моє, не дужа я на такий непослух!..

– Знаю, ти ж бо попівна, у святості виросла...

Шевченко цілує Федосію в чоло і, змахнувши сльозу, йде геть.

Федосія, затуливши очі долонями, біжить за хату.

На вулицю виходить отець Кошиць. Помічає під своїми ворітьми бабу Лимариху з відром, яка вдає, що йде по воду.

– А що, святий отче, бачили Тараса, як він вам?

– Та бачив-бачив! Ворона за море літала, а все чорна вертала.

– А шо се ви таке кажете, ніяк не доберу?

– Та з ним нема про шо й побалакать! – махнув рукою отець, – А як забіг сторож мій Смалько, дак Тарас давай з ним обійматися та згадувать, як він дяка ото малим одшмагав різками... Є про що послухати, та нема про що говорити!

– То, може, він з вами не мав про що побалакати... З нами Тарас ніколи не мовчить.

Стара сплюнула через ліве плече і почовгикала до колодязя.

Тарас сідає біля лірника, що награє якусь мелодію на колоді, кладе руку йому на плече.

– А можете, батьку, козацької, сумної, щоб аж сльози градом покотилися, а лихо засміялось?

Лірник заводить пісню:

– Ой повій вітре, з великого лугу, та й розвій нашу тугу...

Шевченко сміється.

– Ах ти ж, дідько лисий – на мої слова утнув!

Селяни підхоплюють пісню. З усіх дворищ виходять люди, обіймають Тараса, співають. І тільки піп стоїть осторонь, як приблуда.

Антонія Цвід роман-трилогія "Возлюбленик муз і грацій".