Яків Щоголів - наш земляк

Яків Іванович Щоголів народився 5 листопада (24 жовтня за старим стилем) 1823 року в містечку Охтирка Харківської губернії (тепер місто Сумської обл.). Від 1836 р. він здобуває освіту в Харківській губернській гімназії, з 1843 р. — навчається на факультеті словесності Харківського університету, закінчує який наприкінці 1848 р.

Поетична творчість Якова Івановича Щоголева безпосередньо пов’язана із харківською романтичною школою. Як зазначає М. Зеров, «наймолодший із поетів харківського круга Щоголів переймає їх захоплення старовиною. Ці настрої українських романтиків харківського кола 40-х pp. Щоголів доніс до кінця століття. Всім своїм життям, звичками і поглядами він немов зумисне намагався зробити з себе живий пам’ятник на гробі давно минулої доби».

«Ворскло річка невеличка, але струмені її чисті» - характеризував поет свою творчість. На сьогодні відомо 199 віршів Щоголева. Із цього видно, що поет не квапився писати. Головна причина - його висока вимогливість до слова, яке мусило бути «плавним, звучним, сильним». Побоюючись надмірної плодовитості, він вважав, що кожен вірш потребує, «крім таланту, багато праці і ювелірної чеканки», а тому виправляв свої твори доти, доки не впевнювався, що вони позначені «чеснотою новизни».

Із того часу, як Щоголев дістав матеріальну можливість залишити службу, він жив у Харкові скромним і досить замкненим життям, повністю поринувши у творчість. Поет підкреслював свою незалежність від будь-яких літературних угруповань. Серед небагатьох діячів, з якими Щоголев підтримував тісні зв'язки, був історик Д. Яворницький, археолог Я. Новицький, етнограф А. Шиманов, бібліограф М. Комаров.

Митець не знаходив утіхи в сучасному йому житті. Сучасність відлякувала його. У пошуках інших, кращих часів, де можна було б спочити душею, Яків Щоголев переносився в минуле. «Святу старовину», «в злиднях багату і в горі ясну», поет схильний був трактувати як «світ простоти і покою», де культ грошей ще не тяжів такою мірою над суспільством. Та, як і персонаж одного з його віршів, поет усвідомлював, що з милою йому старовиною він «опізнився», що шукати втіхи й рятунку у минулому - це означає шукати те, чого нема: «А проте собі й не дбаю, Що нема - чого шукаю!» («Опізнився»).

У його віршах «нема ні до кого ненависті, ні тенденції», а є погляд «на поезію прямими очима, як Бог звелів на неї дивитись». Перші твори Щоголева російською мовою були надруковані в «Литературной газете» та «Отечественных записках» у 1840 - 1841 роках. Паралельно митець писав українською мовою, увійшовши до так званого другого гуртка харківських романтиків. «Раздумье», «Мелодия», «Неволя», «Могила», «Безрідні»... Ці твори ще мало оригінальні, у них багато запозичених мотивів. Водночас у доробку раннього Щоголева є талановиті спроби. Вірш російською мовою «Весна», високо оцінений Шевченком твір «У полі».

Та одного дня поет «вкинув у грубку» усе ним створене й «на цьому закінчив писательство». Знищено було «чималий збірник російських віршів» і невідому нам кількість поезій українською мовою. За винятком кількох творів, написаних для альманаху «Южно-русский сборник» А. Метлинського, та чотирьох віршів, які зовсім випадково - на прохання приватної особи - були скомпоновані у 1864 році. Щоголев мовчав відтоді понад тридцять років.

У творчій долі Щоголева, немов у мініатюрі, відбилася глибока криза, яка з кінця 30-х років пройняла поезію у загальноросійському масштабі, а в 40-х помітно виявилася і в Україні. Нова доба вимагала нового слова, глибоко реалістичного, того, яке в російську поезію приніс Некрасов, а в українську - Шевченко.

До систематичної праці над поезіями Щоголев повернувся у 1876 році. 1883-го вийшла його перша збірка «Ворскло», а 1898-го - друга, «Слобожанщина». Як і в роки своєї молодості, поет уславлює дух козацького побратимства і звитяги, сумує за славною минувшиною («Остання Січа», «Хортиця», «Нерозумна мати», «Воля» тощо). У його доробку з'являються вірші, пройняті релігійним світовідчуттям - «Чернець», «Ікона», «Престол». Щоголева полонить, рятує світ молитов.

Не «ситим і щасливим» господарям життя адресує поет своє слово, а «безщасним зроду», «неодмовній матері», «непривітаній дівчині...». «Неня», «Завірюха», «Пожега», «На могилі», «Лист», «Война», «Похорони». Щоголев виступив і як співець людської праці. Це, так би мовити, суто його, власна тема. Деякі з його віршів - то, швидше, портрети, настільки пластичні створені ним образи трудівників. «Косарі», «Ткач», «Кравець», «Мірошник», «Швець». У поезіях «Чередничка», «Вівчарик», «Півень» постають образи трударів-дітей.

Обдаровання Щоголева виявилося також у пейзажній ліриці. М. Рильський назвав поета «незрівнянним майстром пейзажу на українській поезії». Він міг побачити «жовті ребра Чатир-Дагу» та «в блакить замуроване небо родини», спостерегти, як «в ліжку золотому озеро купалось», відчути, як «любощі стежку перейшли» і як «літо осінню зажите», міг вдатися до порівняння «горять, як червень, макові грядки» тощо.

Певні штрихи до характеристики Щоголева додають виписані у грайливо-жартівливій манері вірші «Добридень», «Тини», «Горішки», «Серденько». Близькі до народних пісень твори «Пісня юнаків», «Крамар», «Вовкулака», «Чуприна», «Плахта з оксамиту», «Баба». Ще за життя поета його вірші «У полі», «Пряха», «Черевички», «Баю-баю» стали народними піснями.

Певну роль відіграли твори Щоголева в розвитку української літературної мови. «...Щоголев, - писав Грабовський Франку, - з язикового погляду найбільш бездоганний, ніж інші».

А ось як оцінив Іван Огієнко внесок Якова Щоголева в українське художнє слово у своїй праці «Історія української літературної мови»:

«Яків Щоголів багато працював над культурою своєї мови й над віршевою технікою. Він мріяв "прорубати вікно до інтелігентських покоїв", цебто писати не тільки про селян і селянство, але писати й на теми глибші, духові й культурні, для чого потрібна вироблена літературна мова, а не "російсько-малоруський жаргон", яким часто в нас тоді писали. Щоголів твердив, що писати треба так, щоб росіянин не легко зрозумів, і вже з того навбач пересвідчився, що має перед собою окрему мову, а не діялект мови російської. І Щоголів закликав до більшої культури слова, закликав покинути, нарешті, міряння українськости й народности на міру запаху дьогтю. І справді, два Щоголеві збірники — "Ворскло" 1883 р. і "Слобожанщина" 1898 р. — мають уже добірну українську літературну мову. Ось уривочок з його "Келиха", що символізує наше літературне слово:

Сніцеру дана уроча робота:

Взяв він уламок од чистого злота,

І для бенкетів запевно веселих

Викував сутий і хупавий келих.

В передмові до збірника "Слобожанщина" 1898 року Щоголів вияснював: "Моїми навчителями в мові були суміжні кордони Харківської й Полтавської губерній. Чиста, нічим не зіпсована мова цих місцевостей, що задовольняла мене, по можливості, в літературному роді, в поезії давала, звичайно, тільки ті засоби, які могла дати, і які були далеко недостатні для подання і думкам, і образам, і картинам належного поетичного колориту, можливого в багато розвинених мовах". Між іншим, Щоголів ревниво беріг свою мову, за прикладом інших лівобережців, від правобережних "польських" впливів, і брав звідти неохоче. Він ще лякався новотворів, а коли треба було творити їх, творив дуже обережливо.»

За чотири роки до смерті поет написав вірш «Лебедь». У ньому вимальовується образ «непривітаного співця», який помирає у самотині, але знає собі ціну і певен, що визнання не забариться. Поховано Якова Щоголева в Харкові.

Джерело: "Краснопілля

Край Слобожанський"

Іван Манжура