Інсценізація гуморесок
Щука…
Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:
Щ у к а - це щука-риба роду жiночого.
Щ у п а к - це щука-риба роду чоловiчого.
Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а - це таке собi - дрiб'язок.
...Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.
Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну,
Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!
Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: "Отака була щука!" - дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:
- Щупеля!
Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:
- Т-т-т-т-т!..
Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито:
- Ти пiсню знаєш?
- Яку пiсню?
- Що отаман Iван Сiрко спiвав?
- А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?
- Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:
Та щука-риба в морi
Гуляє по волi...
А менi, молодому,
Нема щастя-долi...
- Чув таку пiсню? - присiкався дiд Круча.
- Ну, чув!
- Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi - двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моєї! О!
- Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?
- Та ти не перебаранчай! Ти слухай!
Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняє, що тiй вербi: "Лiт iз тища, а може, й менше".
- Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?
- Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко - це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiєю вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!
- Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн "княжну поя, отиде в волостi своя".
- А чому нi? - визвiрився дiд Круча. - Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!
А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зiрок
тих, зiрок, - та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, - нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою...
Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може... А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'є джерельна вода, вiками б'є вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи... А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.
У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, - табуни хмарами гуляють!
Протока ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч - у Казначейський.
Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?
Тут монастир був... I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера - все це було монастирське, i був чернець Фрол - то його iм'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.
А в лиманах - риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука - як човни-довбанки.
Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик:
- Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'є, як постiл!
Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки
Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з'єднується з Днiпром...
За селом за Кринками з Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия...
...Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було.
Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:
- Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
- I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад
Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться - острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом - на острiвець.
Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку.
Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.
- Доки ти мене мучитимеш? - кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього - цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, - вiн у воду. А там - ковбаня! Потонув дiд - тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема - у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться...
- Ну, а з бабою Килиною що?
- А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, - рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, - то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
- Та що ви його слухаєте? - пихкає люлькою дiд Круча. - Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, - я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла!
Бачили ми таких бабiв!
- А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? - запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
- Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься!
Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.
* * *
...Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:
- Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:
"Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?"
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
"Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити".
"А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" - запитує баба.
"Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв - та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!"
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.
Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда...
Замовк дiд i замислився, замислився...
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.
- Ач б'є! Ач, як б'є! - мотнув бородою дiд.
- А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? - Гордiй Iванович до дiда.
- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?
- Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi ночують.
Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... - Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була - мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, - кажу, - корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят..."
А воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...
- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.
- Та ти слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога!
Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, - чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться?"
"Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить!"
I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" - ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає...
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося - щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!
- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.
- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.
- Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
..."Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт!
Iсторичнi щуки!"
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!.
Зенітка
Сидить дід Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
— Як діла, дідусю? Драстуйте!
— Драстуйте! Діла? Діла — нічого! Діла, як казали оті песиголовці, — гут!
— І по-німецькому, дідусю, навчились?
— Атож. У соприкосновенії з ворогом був — от і навчився.
— І довго, дідусю, соприкасалися?
— Та не так щоб дуже й довго, а проте й од мене «у соприкосновеніє з землею» пішли. Загребли трьох отам на вигоні... І могилу вони були насипали, й хреста поставили; так як наші оце повернулись, я й хреста порубав, і могилу по вітру розвіяв... Щоб і сліду од погані не було.
Розказати, кажете? Ну, слухайте.
... Наближалися фашисти; знелюдніло наше село. Кілька старих бабів тільки й лишилося. Опинився й я по той бік річки, в лісі, у партизанах... Обіда хлопцям варив, коні пас. Та й закортіло мені подивитися, хто ж у моїй хаті за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один як палець. От одного разу підійшов я до річки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сів, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березі. Висадився десантом, а потім перебіжками, перебіжками поміж соняшниками, та за хлівом у лопухах і замаскувався. Замаскувався і сидю. А в хаті, бачу, світло горить, гомонять, чую, дехто співати зривається.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Довгенько довелось чекати. Коли ось двері на ганок — рип! — виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третій Панько Нужник — за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хліва. А в хліві у мене на горищі трохи сіна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хаті душно. Полізли вони на горище, полягали. Чую — хропуть. Я з лопухів потихесеньку, навшпиньки, у хлів. У руках у мене вила-трійчата, залізні. Я розмахуюсь та крізь лісу вилами — раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
— Вас іст дас?
А Нужник:
— О, рятуйте! Хтось із землі з зенітки б’є!
Ага, думаю, сукини ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебіжками у берег, на човна й на той бік. За три дні поздихали вони всі троє: так переказували потім із села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновеніє.
— Скільки ж вам, діду, літ?
— Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба їх полічиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.
— І ото ви не побоялись — один на трьох?
— Побоявся? Та, чоловіче божий, війна — це ж моє рідне дєло. Я ж увесь свій вік воювався з... бабою. Лукерки моєї не знали? Хіба ж такі страженія були, як з отими поганцями на горищі! Та я їх, як щурят, подавив! А покійниця моя — хай царствує! — та вона б сама на дивізію з рогачем пішла! На що ми з кумом — царство йому теж небесне! — було, вдвох... та куди там!
Сидю, було, я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
— Свириде!
Вірите, сокира в мене в руках сама собі тільки — стриб! стриб! стриб! Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». З нею я так напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, воюватися доводилось мало не щодня.
Одного разу, в неділю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. І добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
— Держись, — кажу, — куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті. Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. Перемеле живу силу й техніку!
Утворили ми соєдінєніє. Тільки-но вона на ганок, я зразу вроді як на «ура»:
— Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Піп медом частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка організаційна вийшла: рогачів ми не поховали. Ех! вона за рогача — і в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник. Опорний, вроді, пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрібнику в окруженії держить. Сидю я за діжкою з сирівцем, куняю.
Кум і каже:
— Як знаєш, — каже, — Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христі теж сьогодні пироги.
— Дивись, — кажу, — куме, тобі видніше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
— Що ти, Свириде, як смеркне? Та які ж смерком пироги?
Перехрестився кум і рвонув в н-ському направленії. І таки пробився в розположеніє своєї Христі. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з ніг не збило!
А я аж до вечора в окруженії за діжкою з сирівцем просидів. Тільки ввечері уласкавилась трохи Лукерка; підходить, одчиняє погрібника:
— Сидиш? — каже.
— Сидю! — кажу.
— Іди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
— Кинь, — кажу, — рогача, тоді вийду!
Бойова була покійниця!
Було з нею і стратегії, й тактики. Де ми з кумом тільки не маскувались: і в картоплинні, і в коноплях. Та обнаружить, було, враз! Обнаружить — і витіснить! Та тіснить, було, аж до водяного рубежа, до річки. А ми з кумом плавати не вміли, стоїмо у водяному рубежі на дистанцію, щоб рогачем не дістало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю!
Та після такої практики мені з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода — кума нема: ми б з ним у соєдінєнії не те б показали.
Кум і льотчик кріпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислиці з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, кляті, зрубали її. Лукерка в пелену кислиці збирає. Трусили, трусили — хе, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше...
Коли це знову як бахне:
— Знову за люльки!
Так ми з кумом як стій з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке — в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках, ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі...
— Живий, слава богу! — кум каже.
А Лукерка:
— Був би, — каже, — він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, — угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, — каже, — молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців?
Після такої практики?! Таке й вигадаєте!
— А що тепер поробляєте, дідусю?
— Прийшли наші — я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після фашистської погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох... Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!
І погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата...
ОТАКІ В НАС КОЛИСЬ БУЛИ НА СЕЛІ КЛУБИ
На сцені десь далеко селянська хата, біля хати тин. На тину глечики. Мальви, соняшники. Під тином колодки. Колодки півколом по всій сцені.
Ведуча:
Дуже простий на селі був колись “клуб”.
Бачите: он під Уляниними ворітьми кілька колодок лежить... Ото й був наш клуб. Праця в клубі починалась о 9 – 10 годині. Тільки не вранці, а ввечері.
Працював клуб систематично, щовечора. Як ото тільки починало сутеніти, чулося з переліска за Уляниним городом:
- Ах-х-хи! Чорнява!
То керівник “клубу” на “занятія” йшли.
(На сцену з’являється керівник. Виконує пісню “Ой не ходи, Грицю...”)
За кілька часу, дивись, з вулички або через тин з’являлися постійні відвідувачі нашої культурної установи.
(З’являються парами, по одному, групами всі учасники).
І починалося...
Починали завжди з польки.
(Гармоніст грає “Польку”, хлопці й дівчата танцюють. Парубок Андрій витинає в танці).
На які тільки коліна вони її не сибірили. І так...І сяк... І отак... А Андрій! Андрій! Так він і боком, і задом. І вигинається, й виправляється, й присідає, і підскакує!
- Хто такий Андрій, хочете знати?
- Ну й сучий же син! – так характеризувала його Уляна.
- Земля під ним, анахтимським, ходором ходить! Та як скаже, як прикаже, як тупне, та як ухопить Химку на польку, та, ну як отой вихор, шеймин хлопець!
(Андрій виконує все, що про нього говориться).
Андрій:
- Е-е-е-е-е-е-х!
Ведуча:
- Іноді гармошка затихала. Тиша-тиша. А потім...
(Вибух реготу на колодках. Дівки й парубки читають газету).
Дівка:
- Ось послухайте, як про нас закордонні пани у своїх газетах колись писали.
Англійські лорди.
Як у нас дівки націоналізуються, а ще є в нас особливий звичай “ловити” дівок... Ніби зайців якихось, чи що... Це значить, у нас, по-їхньому, таке робиться. От у якій-небудь Груні чи Чупахівці виходить на вулицю парубок, побачить дівку, сподобалась вона йому, зразу кидає він і печене й варене та за дівкою, як хорт!
- Ага, попалась, голубочко!
Та на оберемок її і потяг до хати. “Моєю, мовляв, будеш”!
І ото вже раз упіймав – не викручуваться більше бідній дівці...
Пропала, сердешна, на віки вічні!
- А англійські пані, читаючи про наші звірства, руками очі затуляють, та:
- Ой господи! Ой боже мій! Як ти думаєш, якби ми туди до тих гаспидів попались?
- Ой, і не кажи! Я вся тремтю! Звірі!
Отак панок бреше, як три цигани вкупі, і хоч би тобі почервонів. Лякає своїх баринів. І знає ж, капосний, що якби тая бариня приїхала, та хоч би й у ту Грунь, дядько, напевно, подививсь би та:
- І кому отака холера потрібна?
Ну куди ти її?!
І одвернувся б.
А вона б усе думала:
“І коли ж він уже поженеться. Хочби скоріше.
Писаки...
Парубок (читає уривок з гуморески “Газета – дуже велике діло” або в залежності від аудиторії).
Дівка (читає уривок з гуморески “Тіпун вам на язик”).
Ведуча:
На цьому перший відділ кінчався. Далі вокальний. Починав керівник (виконується українська народна пісня “Скину кужіль на полицю”. Починає й диригує керівник).
Молодиця з відрами й коромислом іде по воду до криниці:
- Ой, гарно, гарно, дівчата, виспівуєте. І всі, як на підбір, А яка ж вас жіноча доля чекає...(Читає гумореску).
- Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кавкає...
- Дівчинку бог послав.
- Краще б хлопець.
І пасе, і рушника вишиває... І все-таки...
- Якби таки хлопець!
І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає, а батько вийде на колодки, люльку засмале:
- У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Марина та Уляна... Бабське військо!
І далі.
Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай... Чекай, поки який-небудь “принц” із картузом набакир, із цигаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:
- Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю...
Ще не зовсім надумав... Може, тебе, а може, Ониську... Подивлюся ще...
Потім таки посватає який-небудь “принц”. І ходить, як Вільгельм, імператор єрманський, по хаті.
- Наварила?
- Сорочку помила?
- А свині винесла ?
- А чоботи мені помазала?
- Ти мені не той... А то я тебе той...
А потім і в неї маленьке й синеньке, й кавкає. Бог послав. Вона до “принця”:
- Може б ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.
- Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності. Якби хлопець...
І так ото все життя.
Та трясця ж його матері! Та доки ж воно отак буде?!
Ану візьміться!
(Біжить хлопчик років восьми. В одній руці надгризений огірок, у другій – дубець. За ним мати з дрином).
Ведуча:
Подивіться. Це – Микола. Пас гуси.
Мати:
- Не дитина, а гад шипучий! Ну що я з тобою в світі божому робитиму? Ти слухатимешся мене? ( дубцем лясь).
- Кажи, сукин ти сину, ти слухатимеш мене? (лясь).
- Он у інших господь і шкарлятину ж посилає, й обкладки! Чим же я його, милосердного, прогнівила?! (Лясь !)
Ведучий:
Це ж дошкільне виховання.
(Молодиця набрала води, повертається).
Парубок:
- Якою це ви, тітусю, його системою? Песталоцці?
Чи Монтесорі?
Мати:
- Та пробувала вже всякої: й прив’язувала, й обідати не давала – не бере...
Молодиця:
- Та він у вас не такий уже й дорослий... Скільки йому?
Мати:
- Та не дорослий. Восьмий уже; як почнемо плоскінь брати, піде. Он в Уляни вже телята пасе, а мій бузувір гусят не вглядить.
Миколка:
- А со з вони в копи бізать, повиздихали б вони вам! Хіба їх наздозенеш? Хіба за ними встигнес?
Мати:
- А яйця, сукин ти сину, на цигарки міняти встиг?! (Лясь).
Та ні до церкви його не доведеш! Та не посидить же він вам у дворі ані хвилинки!
(Побіг, показав язик).
- Бачили?! Їй же бо, збожеволію! Ну що з ним робити?
Молодиця:
- Бийте.
Мати:
- Та б’ю ж! Так уже б’ю, що й господи!
Молодиця:
- Бийте дужче! Частіш бийте!
Мати:
- Та ніколи! Сама ж по хазяйству, а Іван на полі!
Молодиця:
- Бийте вночі, як удень ніколи! Побийте ще трохи. Вже недовго. (Пішла з водою. Всі зареготали).
Керівник клубу:
- А ти, Остапе, чого не смієшся? Чого засумував?
Остап:
- Та згадав, як мене мати малим били. Розказати, як це було?
(Читає гумореску “Чудака їй-богу”).
(Вийшла баба Уляна).
Дівка:
- Бабо Уляно! Розкажіть і ви що-небудь.
Уляна:
- Що ж вам, діточки, розказати. От хоч би як ми колись училися. (Читає “Як ми колись училися”).
(Дід Савка вигдядає з вікна хати, голова обв’язана мокрим рушником).
Уляна:
- Савко? Що трапилося?
Савка:
- Та таке трапилося, таке наснилося...
(Читає гумореску “Ага, будеш?!).
Ведуча:
- І так до першої, другої ночі, а то й більше. А на останку ще буйна злина польки й вихор спідниць та чобіт.
(Всі танцюють польку).
Останній акорд! І клуб кінчав свою роботу.
(Всі учасники виконують українську народну пісню. Завіса повільно закривається).
МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ
Ведуча:
Остап Вишня любив природу, шанував її, оберігав і нас учив так роботи. Він говорив: “Ніщо так не ріднить людей, як рибальство й мисливство”.
(Спів солов’я).
На сцену виходить рибалка. Сідає, вудить.
Рибалка:
-Р-а-н-о-к! Не ранок, а вірші!
Угорі – небо. Внизу – земля. А передо мною ставок... А у воді – риба, раки. Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака. Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1). насолоду; 2) відпочинок душі моєї розхристаної; 3) юшку із свіжої риби.
Для того я з собою взяв: а) обов’язкову постанову №118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу); б) сантиметр; в) циркуль; г) парасольку (сонце!); д) кошика, де вмістилося півдесятка тарані, 2 фунти хліба й ін.; е) особисте посвідчення; є) учетну картку; ж) вудку. Все, значить, що полагається.
(Закидає вудку, ловить, витягає карася).
- Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай постанову. Як там сказано? “Карась не менше, як три вершки.
Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника”. Добре! Шукай око! Є! Шукай середину ока! Став сантиметр. Та-а-к-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник! Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить ззаду! У проході! Ой! Виплигнув! У воду! Он-он-он!
(Знову вудить, спіймав).
- Прочая риба.
- “Прочая риба?” Скільки там для “прочої”. Де тут у тебе той “плавник задньопрохідний?” Нема! Дивись: плавника нема! Щука од’їла! Як же тепер? – Викину! Іди назад у став! Плавають тут без задньопрохідних”! А потім відповідай!
(Проходять мисливці).
Рибалка (до мисливців):
- Далеко зібралися?
Мисливець:
- На мудрого зайця...
Мисливець 2:
Та краще пішли на лисицю! В сріблянському яру, казав Йосип Явдокимович, аж два виводки! Це як порахувать, то п’ять горжеток. А хто з вас не захоче мати горжетку?
Мисливець 3:
- На якого біса горжетки?! От заполювати лося – це не тільки гордість, а пудів півсотні доброї лосятини. А ще ж шкіра, ратиці, хвіст, роги...
Мисливець:
- Краще йти на вепра. Де його вполювати?
Як підете з села на гору, отуди, де колись стояв млин – вітряк, а потім звернете на межу поміж пшеницями та спуститесь тою межею трохи далі на діл – на шлях, що простягся з хутора В’язового до церкви, що в ній на покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі, минете церкву, а потім куликами, куликами – це куток на селі, де всі Кулики живуть, аж до Груні вийдете.
Вийшли і прямуйте далі, далі. Праворуч на Тернівщину, а далі на Шенгеріївку, на Дуб’яги. А там, в лісі, і вепра зустрінете. Зустрінете і бах! Бах! А тоді вже й на дуба лізьте. Тільки швидше. Бо вепри і мертві кусають.
Мисливець:
- І чого воно так? Як скажеш дикий кабан, так і не страшно. А як ве-е-е-пр – так і мурашки поза шкірою.
(Виходить другий рибалка).
Рибалка 2.
- Ну як? Клює?
(Сідає).
(Підходить третій рибалка).
Рибалка:
- Проходь! Проходь! Свого часу клюніть!
Рибалка 3.
- Ох і щук на річці Конці! А на Дніпрі! Так от, значить, знайте: щуку найдобутливіше ловити на живця!
А то є ще один дуже оригінальний спосіб ловити щуки. Ви пливете над берегом човном і пильно вдивляєтесь у кущ, в осоку, під очерет.
Раптом бачите: стоїть під берегом величезна щука, мордою до очерету; видно, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Під’їздите потихеньку, - щука не тікає. Ви її підсакою – р-р-раз! – і в човен.
І бачите, щука вхопила великого судака і ніяк проковтнути не може! І викинути з рота не може, бо плавники в судака настобурчились і не пускають!
От у вас одразу і щука є, і судак!
Одне слово, ловіть щуку яким завгодно способом, який вам найбільше до душі припадає, на здоров’я вам!
Рибалка 2:
- Ну як? Клює? (до першого).
Рибалка:
- Та щось не чуть. Скоро клюватиме...
Така оце бачу прикмета, що об’язатілно заклює!
Рибалка3.
- І таки ловите іноді?
- Рибалка:
- Та ловили... Колись так ловили, що насилу було додому дотириш... Лящ – по пуду! Коропи – по пуду! Щуки – по пуду! Одного разу як завудив, так повірите, у воду втягло! Упав у воду, дивлюсь – короп. Я вудки не пускаю... Та все його до берега, до берега справляю. Дивлюсь – заморився вже. Я тоді як підскочу до його та за зябри, а сам верхи... Та як ударю його п’ятами по ребрах, так він на берег, як жеребець... А я на йому. Та ще й берегом мене віз, так, як одвідціля та до тієї осики. Два пуди тридцять один фунт короп...
Ведуча: Ловить рибу дуже багато народу.
Сила гаток на Пслі набудовано...
А ще є такі, що й не ловлять...
- Чому ви рибки не ловите? – запитуєте ви їх.
- Рибка плаває по дну! – вони кажуть.
Що вони хотять цим сказати – хто їх знає?!
Ярмарок
В е д у ч и й: Ще й сіріти надворі не починає, а під дверима. мов з гучномовця:
- На ярмарок! Уставайте!
- На ярмарок треба зарані вирушати, бо до нього 20 верстов, а приїхати туди треба так, щоб і стати як слід, щоб і місце вибрати, і щоб не прогавити жодної з того ярмарку хвилини…
- …На ярмарок!
- Благословилося на світ. Виткнуло заспаний писок сонце. Стьобнуло промінням по луках, по степах, по садках, по левадах…
- І видко: аж-аж-аж ген до того ліска, куди око дістає, дорогою вози потяглися… І кіньми, і волами, і коровами… І гарби, і вози, і возенята… З кучами, з сіном, з соломою… А на возах і кури, і вівця скручена, і теля мекає. А за возами:
- - Гей! Цоб! Цабе! Н-н-но!
- - На ярмарок.
- У цей час на сцену, стилізовану під український ярмарок, з’являються в українському народному вбранні з усіляким товаром чоловіки, молодиці, діти, дівки, парубки. Розкладають товари. Кілька чоловік тягне возика з гарбузами. Хтось несе гусака. Ведуть козу.
П о к у п е ц ь: (розглядає козу, прицінюється):
- - А за оцю «мадаму» скільки б ви хотіли?
- П р о д а в е ц ь:
- - Вісімдесят!
- П о к у п е ц ь: - Небагато й хочете…
- П р о д а в е ц ь:
- - Та ви ж подивіться: картина – не коза!
- К у м (підходить):
- -Козу купуєте, кумонько?!
- Ось я вам розкажу, як вибрати молочну козу. Вибираючи козу, уважно придивляйтеся, щоб не купити цапа. Цапи не дояться. За останні п’ять років на дослідній станції три цапи за рік не дали жодної краплі молока.
- С е л я н к а (спостерігає сцену купівлі-продажу, підходить ближче, запитує):
- - А ви вмієте доїти козу? Доїти козу взимку, навесні і восени особливих труднощів не являє. Козу прив’язують, хазяйка сідає й методично тягне за ті органи, що звуться дійками. Розповсюджені ті дійки головою вниз, в простороні між задніми ногами, на широкій підставі, що зветься вим’я.
- Дійок у кози дві. Коли, сівши доїти, ви помітите на череві ще кілька дійок, що йдуть в напрямку наперед, то значить, ви доїте свиню. Вставайте й кричіть: «Чу-чу!» Свиня одійде, а і ви найдіть тоді козу, прив’яжіть і доїть, поки видоїте до кінця.
- Трохи складніше доїти козу влітку. Анатомія нам дає вказівки, що коза має дуже короткий орган для одганяння мух, а саме: хвіст. Отже, літом, щоб коза, як її доять, смирно стояла, можна найняти спеціальну людину, щоб одганяла лопухом мухи. Коза тоді стоїть спокійно і молоко тонким струмочком бризкає в заздалегідь підготовлений посуд.
- Купують козу і виводять. Виконується українська народна пісня «За городом кози пасла».
- В е д у ч и й:
- Між ятками живий потік – просунутись нема куди…
- П р о д а в е ц ь с у к н а:
- - На штани, на спідниці, на сорочки…
- П о к у п е ц ь (пробує на зуб):
- - А це ж міцне?
- П р о д а в е ц ь:
- - Зубами не розірвеш.
- П о к у п е ц ь:
- - А по чім?
- П р о д а в е ц ь:
- - Тридцять п’ять…
- П о к у п е ц ь:
- - Та й дорого ж!
- В е д у ч и й:
- Тут більше хусток, кофточок, безрукавок.
- Баб’яче царство.
- Дві знайомі жінки з покупками зустрілися, розмовляють між собою:
- - І ви тут? Драстуйте!
- - Здорові були!
- - На спідницю?
- - Ні, це я Федькові на сорочку…
- - По чім?
- - Тридцять п’ять…
- - А я оце дітям гостинця…( показує гостинці).
- В е д у ч и й:
Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки.
- Покупець торгується за гребінки.
- П о к у п е ц ь:
- - А тіки за цю гребінку?
- - Бери, тьотю, от ету гребінку!
- - Малувата вона… Мені таки таку, щоб і вошу вбити, щоб таки і прясти…
- - Бери оцю! Цією тигру вбити можна!
- - Та ще щоб і плавкенька була…
- - Ета сорок!
- - Та хай вам!
- - Бери меншу, дешевше буде!
- По сцені пробігає дівча зі смоктунцями-півниками. Назустріч їй галаслива зграйка дітей. Дізнаються, де можна купити, біжать туди.
- П о к у п е ц ь (торгується за індиків):
- - А що за цих пару індиків?
- - Та просю триста!
- - Триста.- кажеш?
- - Триста, - кажу!
- - Довго рахувати треба!
- - Кажіть скільки, щоб менше було рахувати…
- Невеличкий хлопчик заливається соловейком на придбаному на ярмарку свистику.
- П о к у п е ц ь (до продавця меду):
- :- Що трапилося, дядю?
- Продавець меду (щока обв’язана хусткою) читає гумореску Остапа Вишні «Мед».
- П о к у п е ц ь:
- - Де б його молока купити?
- П р о д а в е ц ь:
- - Ось тут молоко! Хоч залийся!
- П о к у п е ц ь (пробує):
- - Тьху! Так це ж козиняче!
- П р о д а в е ц ь:
- - Е! Молочка?! – не видоїли бичка!
- Нема молочка. Коза корову з’їла.
- По ярмарку проходить циганка, пропонує дівкам погадати: «Позолоти ручку, красавиця, усю правду скажу»; «Тобі пороблено, таке пороблено…А сало в тебе є?» Виконується українська народна пісня «Ой циганочко чорненька, ти мені поворожи».
- П о к у п е ц ь (торгується за сало):
- - Та й дорого ж! За віщо ту свиню так хвалити?
- П р о д а в е ц ь читає гумореску Остапа Вишні «Про свині, поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі».
- В е д у ч и й:
- Біля кіс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять…
- Стружать одна об одну…
- П о к у п е ц ь к і с:
- - Якісь вони не такі…
- П р о д а в е ц ь:
- - А яких вам треба?
- В е д у ч и й:
- І знову:
- _Дзень!. Дзень! Дзень!
- Півдня косу вибирає…
- -Дзень! Дзень! Дзень!
Сценка з гуморески «Гіпно-баба».
- П о к у п е ц ь к а р а с і в:
- - А це що?
- П р о д а в е ц ь:
- - Хіба не видно?! Карась!
- П о к у п е ц ь:
- - А по чому?
- П р о д а в е ц ь:
- - Сорок!
- П о к у п е ц ь:
- - Та й дорого ж!
- П р о д а в е ц ь:
- - А спіймати, ,думаєте, легко? Ось послухайте…
- Щоб спіймати карася, для того треба взяти:
- а) обов’язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу); б) сантиметр; в) циркуль; г) парасольку (сонце!); д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, два фунти хліба й інше: е) посвідчення особисте; є) учотну картку; ж) вудку. Все, значить, що полагається.
- А потім:
- - Карасик? Давай сантиметр. Давай циркуль. Давай постанову. Як там сказано? «Карась не менше, як три вершки. Міряти від середини ока до задньопрохідного плавника». Добре! Шукай око! Є! Шукай середину ока! Є! Став сантиметр. Та-а-ак-с! Держи! Шукай задньопрохідний плавник! Шукай ззаду! Раз задньопрохідний, значить ззаду! У проході! Ой! Виплигнув!
- Звучить українська народна пісня «Ой під вишнею, під черешнею». Парубок пішов танцювати навприсядки…
- П о к у п е ц ь г о р щ и к і в:
- - По чім? Дорогувато…
- П р о д а в е ц ь:
- - Так горщики ж…
- Проходять музики, грають на українських народних інструментах.
- В е д у ч и й:
- …Сонце пече!
- Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків…Яйця… Прядиво…
- Купка селян сідають підобідати.
- …Уже сонячне проміння навкоси трохи…
- Притихає навкруги…
- Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідають…
- - Он уже посунули додому.
- Запрягають коні, запрягають воли…
- - Додому.
- Потяглася строката гадюка од Псла на степи.
- Дома…
- А ще й на другий день у голові:
- - По-о-бережись!
- - Кажи! Ка-а-жи!
- - Но-о!
- - Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця!
- - Дранки! Дранки! Баби, дранки!
- - Неси курку! Сюди курку!
- - Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас!
- - Добирайте тараню! Тараню добирайте!
- - Лясь! Лясь! Лясь!
- ЯРМАРОК!
-