ЛЕСЯ УКРАЇНКА: НЕВІДОМА ФОЛЬКЛОРИСТКА

Леся Українка (справжнє прізвище Лариса Петрівна Квітка-Косач)

(13(25) лютого 1870 р. у м. Звягель (тепер Новгород-Волинський Житомирської обл.) – 19.07.(01.08.) 1913 р., м. Сурамі, Грузія)

Дитинство Лесі проходило на Волині, в тісному єднанні з народнопоетичною стихією. В родині Косачів культивувались традиції запису фольклору – видатними етнографами були її мати, О.П. Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), дядько М. П. Драгоманов, найближчий друг сім’ї М.В. Лисенко, чоловік К.В. Квітка. Живучи до 1879 р. у Звягелі, Леся слухала народні пісні, легенди, казки від няньки та ровесників. До Звягеля приїздив М.В. Лисенко, тоді Олена Пчілка організовувала записи від гурту селян у себе вдома, працюючи спільно з композитором.

Обдарована тонким музичним слухом і прекрасною музичною пам’яттю, Леся й сама рано почала записувати не лише тексти, а й мелодії пісень. В с.Жабориці спостерігала й записувала ігри на Великдень, у Луцьку – баладу про Бондарівну, легенди про Кармалюка, про Луцький замок. Живучи з 1881 р. в с.Колодяжному Ковельського повіту, збирала народні пісні, легенди, перекази, вірування, які згодом увійшли органічно в її поезію – це образи перелесника, велета, русалок, мавок, водяників і т. п. Особливе враження справило перебування в гостях у дядька Лева в с.Скулин Ковельського повіту, який розповідав Лесі «про всяку лісову, водяну, польову силу». З кінця 80-х років ХІХ століття почала цілеспрямовано займатись збиранням та вивченням народної творчості, зокрема, пісень.

Леся мала два великі зошити пісень (тексти з нотами), які передала М.Лисенку, з часом вони загубилися серед великої кількості записів композитора. Однак 1941 року один з них розшукав у архіві М.Лисенка Климент Квітка і передав до Луцького краєзнавчого музею. Це – понад 150 пісень, 40 з яких записані рукою Ольги, а решта – самої Лесі. Більшість пісень записано від дівчини Варки (Варвари Дмитрук), яка доглядала Лесю під час хвороби. Це насамперед календарно-обрядові пісні – ігрові веснянки (Володар, Зайчик, Шум, Кривий танець, Царенко, Пресо, Подоляночка, Коструб, Жона), жниварські, купальські пісні, весільні, колядки й щедрівки, рідкісні хрестинні та колодчані тощо.

Леся Українка записала, а згодом наспівала М. Лисенку та К. Квітці пісенні зразки, які стали класикою українського фольклору: «Розлилися води», «А вже весна», «Женчичок-бренчичок», «Ой сивая зозуленька» (весільна), «Козака несуть», «Їхав козак через поле», «Ой у полі жито», «Пряля», «Піють півні», «Вишні-черешні розвиваються». В обробці М.Леонтовича вони стали всесітньовідомими шедеврами.

Перша завершена фольклористична праця Лесі Українки – «Купала на Волині» (1893) – вміщує опис купальського обряду та 47 пісень з мелодіями. Цей матеріал надіслала Леся Українка І.Франкові, який опублікував лише літературну частину збірки, а мелодії вперше опублікував О.І.Дей, розшукавши їх в архіві М. В. Лисенка.

У 1898 р. Леся Українка познайомилася з Климентом Квіткою. Відтоді музично-фольклористична діяльність поетеси відбувалася за його безпосередньою участю. З 1899 р. вона почала наспівувати К.Квітці свої пісні і з його допомогою зайнялася впорядкуванням фольклорних збірників. Спільно з Лесею Українкою К.Квітка підготував до друку і видав три збірники українських народних пісень – він записав мелодії з голосу поетеси, подав вказівки на варіанти.

До першого збірника – «Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущинип, Звягельщини на Волині» – Леся Українка написала передмову, в якій висловила свої погляди на український фольклор. До другого – «Народні пісні до танцю. З нотами» – вона готувала і примітки. Туди ввійшли записані самою Лесею Українкою пісні та 5 пісень, записаних з голосу І. Франка. Мелодії записав К. Квітка. Протягом 15 років композитор записав від Лесі Українки більш ніж півтисячі мелодій, які згодом опублікував у класичному збірнику «Народні мелодії з голосу Лесі Українки».

Читайте також: Микола Сумцов: за покликом крові

Отже, неоціненний внесок зробила Леся Українка в фольклористику не тільки як збирач, але і як виконавець народних пісень. В репертуарі Лесі Українки, крім календарно-обрядових пісень (записаних в с.Колодяжне, Миропілля Звягельського повіту, с.Чекна Дубенського повіту), були пісні історичні, козацькі, рекрутські, ліричні, побутові, колискові, дитячі, жартівливі, баладні, танцювальні і, що найунікальніше – пісні до казок. В листі до М.Драгоманова Леся Українка стверджувала, що зібраних нею пісень «ще ніхто не записував».

Глибокий науковий підхід виявила поетеса до запису українських народних дум, які вона високо цінувала й любила і усвідомила не лише їх унікальність як «єдиного в світі жанру фольклору», а й актуальність на той час їхнього запису і, зокрема, запису всієї мелодії разом з текстом думи.