З осені 1860 р. Тарас Григорович почав відчувати проблеми зі здоров’ям: скаржився на біль у грудях, йому важко було ходити. Увесь січень і лютий Шевченко майже не виходив із кімнати. Він зробив кілька невідкладних візитів, а увесь час віддавав роботі: графіці, копіюванню автопортрета. Сил вистачало на повноцінну роботу тільки з 12 до 4 години дня.
У свій останній день народження Тарасу Шевченкові було дуже зле: не радували гості, не тішив улюблений ром.
Коли приїхав лікар Михайло Лазаревський, Шевченко попросив написати братові Варфоломію, що зле себе почуває. Лікар Е.Барі зробив висновок, що водянка перекинулася на легені. Оживлявся поет тільки тоді, коли йому зачитували вітальні депеші з Харкова, Полтави; дякував, що його не забувають. Упродовж дня Тарас Григорович кілька разів повторив про майбутню поїздку в Україну, як йому не хочеться умирати. Зізнався, що хочеться говорити, а говорити важко.
Шевченко майже всю ніч просидів на ліжку, біль у грудях не дозволяв йому лягти; важко дихав, кожне слово давалося з трудом. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, які були внизу, не відгукнувся. О п’ятій попросив зробити склянку чаю з вершками, випив, попросив покоївку прибрати і спустився в майстерню.
10 березня 1861 р., у неділю, о пів на шосту ранку Тарас Григорович спустився в майстерню, зойкнув і упав: Геній перейшов у Вічність.
На цифрі 47 зупинилося серце поета: 24 з них у кріпацтві, 10 – на засланні й тільки 13 на волі. 47 прожили великі українці Василь Стус, Борис Грінченко…
На цифрі 47 зупинилися серця великих українців: Василя Стуса, Бориса Грінченка…
Нерозлучний друг поета Гриць Честахівський після смерті Шевченка взяв на себе обов’язки головного розпорядника похорону.
У Шевченка не було коштів на поховання, тому комітет Літературного фонду вирішив узяти витрати на себе; але художники не погодилися; вони склалися (тисяча рублів сріблом) і поховали Шевченка.
Пишні похорони Шевченка перетворилися на маніфестацію. Тіло Шевченка лежало три дні в церкві Академії мистецтв. О 10-ій годині почалася обідня, об 11 – панахида. З дев’яти промов шість були виголошені українською, дві – російською і одна польською. Першими виступили Кирило-мефодіївці: зі словом українською мовою виступили П Куліш і В. Бєлозерський, потім щемне слово М. Костомарова перервалося риданням професора. Серед тих, хто готував промови, був і студент Павло Чубинський – майбутній автор Гімну України.
Труна була дубова, оббита срібною парчею, у головах кришки на срібній дошці було написано: «Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко 1861 февраля 26 д.». Дубову труну положили у свинцеву через те, що його повезуть на Україну. На дворі було холодно, йшов густий сніг. Труну на Смоленський цвинтар несли тільки літератори чи студенти університету, не спускали з рук, а це добрих сім верств. На похорони Т. Шевченка з України приїхали:
Іван Сошенко, хоч заліз у борги й мав неприємності на роботі;
приїхав із Москви Аполлон Мокрицький, якого за це звільнили з роботи;
були й нащадки гетьмана К. Розумовського – брати Жемчужникови.
Цього ж дня, оскільки Шевченко не залишив заповіту, друзі вирішили перепоховати поета в землі України.