До уроку позакласного читання. Осип Маковей
МАТЕРІАЛИ ДО УРОКУ-КВК ЗА ПОВІСТЮ ОСИПА МАКОВЕЯ "ЯРОШЕНКО"
Текст повісті читати за електронною адресою http://elib.nplu.org/view.html?&id=6985
Вступне слово
Нелегка історична доля судилася українському народові. Упродовж століть нашим предкам доводилося боронити свою волю і незалежність. Про це ми повинні знати. Вогник історичної пам'яті має завжди горіти в нашій духовній оселі. Підтримувати отой святий вогонь посвіту допомагають нам книги. Особливо ті, в яких йдеться про героїчну і трагічну історію нашого народу. Одна з них — повість "Ярошенко" Осипа Маковея. Саме їй ми присвячуємо наш сьогоднішній урок.
Хто ж такий Осип Маковей? Учень і послідовник Івана Франка, поет, прозаїк, перекладач, фольклорист, літературознавець, публіцист, редактор ряду періодичних видань і досвідчений педагог. Перші кроки в літературі робив під впливом І. Франка.
"Працювати, жити для народу треба, мушу" — клятва та програма митця на все життя.
(Розповідь про письменника продовжують учні).
1. Народився Осип Маковей 23 серпня 1867 р. в містечку Яворів (тепер районний центр Львівської області) у сім'ї хлібороба. Незважаючи на матеріальні нестатки, йому в 1887 р. вдалося закінчити гімназію, а в 1893 p.— філософський факультет Львівського університету. Понад 7 років працював журналістом. Майже чверть століття (з 1899 р.) трудився на ниві народної освіти: викладав українську мову і літературу в Чернівецькій та Львівській учительських семінаріях. Був на фронтах Першої світової війни.
Після повернення працював директором учительської семінарії в Заліщиках.
Помер 21 серпня 1925 р.
2. Перша його книга під назвою "Поезії" вийшла в 1894 p., друга — "Подорож до Києва" — 1887 р.
Про що ж пише Осип Маковей у своїх віршах?
Про чудову природу рідного краю, чисті й прекрасні почуття людини і, звичайно, про український народ та його історію.
3. Учні читають декілька поезій Осипа Маковея ("Сон", "Ми гайдамаки", "Стрілецький марш").
4. Більша частина літературної спадщини Осипа Маковея — це прозові твори. Збірки оповідань, нарисів, фейлетонів "Наші знакомі" (1901), "Оповідання" (1904), "Кроваве поле" (1921), "Примруженим оком" (1923), окремі оповідання — "Оферма", "Весняні бурі", повісті "Заліссє" (1892) та "Ярошенко" (1905).
5. Учні досліджують вдома питання про історію написання повісті.
Навесні 1899 р. Осипа Маковея було відзначено грошовою премією за оповідання "Оферма" з фонду сприяння молодим літераторам, створеного при Віденському університеті. Ці гроші він використав на поїздку до Відня для наукових занять під керівництвом видатного вченого-славіста Ватрослава Ягича. Тут, у слов'янській семінарії, він писав критичну працю про поему хорватського поета XVIII століття Івана Гундулича "Осман", присвячену подіям польсько-турецької війни 1621 р. Дослідженням цієї теми Осип Маковей займався за порадою І. Франка.
"Передусім, спасибі Вам за тему, — писав О. Маковей з Відня своєму старшому другові у травні 1899 р.,— вона дуже сподобалась Ягичеві й мені подобається".
Зібраний у Відні матеріал про польсько-турецьку війну і битву під Хотином Осип Маковей постійно поповнював. Під час літньої відпустки 1903 р. поїхав у село Довгополе — там за два місяці на одному подиху написав повість "Ярошенко". Про свою працю над твором автор розповідає у статті "Про історичні оповідання".
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ВІКТОРИНИ "ХТО..?"
1. "... був родом із Кам'янця-Подільського"?
2. "... сказав Микулі, що польська чата забрала його родину"?
3. "... у Сучаві був старшим возним при суді"?
4. "... мав добрі сині очі й подобав на ченця"?
5. "... хлопець розумний, тілько за молдавським престолом жалкує"?
6. "... прийняв у свій полк Микулу"?
1. "... оповідав про пригоду так поважно, як би все було найчистішою правдою"?
8. "... 16 літ пробув між татарами, був пушкарем у турків"?
9. "... спокійно розіклав малий вогник у рові, поклав соломи й патиків, приготовив собі залізну ключку"?
10. "... каже, що прийде час, і Польща стямиться, буде сестрою Україні"?
Для капітанів на цьому уроці пропонуємо два завдання:
1. Скласти дві строфи вірша про Хотинську битву.
2. Записати прислів'я та приказки, які зустрічаються у повісті Осипа Маковея "Ярошенко".
Уболівальникам: відповісти на запитання (2 бали):
1. Чи знав Сагайдачний турецьку мову?
2. З якого металу козаки виливали кулі?
3. Якого героя народної думи змальовано у повісті в гумористичному плані?
4. В якій народній пісні йдеться про двох історичних осіб, зображених у повісті Осипа Маковея? Виконання пісні.
Домашнє завдання. Створити ілюстрації до твору або інсценівку. Виконати дослідницьку роботу "Хотинська битва в історичних джерелах та повісті Осипа Маковея "Ярошенко".
2. Осип Маковей. Сатиричні твори
Осип Маковей - сучасник В. Стефаника і Лесі Українки, “талановитий новеліст і поет”, як писав про нього І. Франко.
Учень-біограф. Родом Осип Степанович з Львівщини, з невеликого містечка Яворів. Увійти в літературу молодому письменникові допоміг І. Франко, з яким Маковей познайомився під час навчання у Львівській гімназії у 1885 р. Цього самого року в журналі “Зоря” був надрукований переклад Маковея з Гайне. Після закінчення гімназії Осип Маковей навчався на філософському факультеті Львівського університету, поєднуючи навчання з активною громадською роботою та літературною діяльністю. Працював у багатьох тогочасних часописах як помічник редактора і як редактор. У 1894 р. вийшла збірка віршів і поем під назвою “Поезії”. У 1895 р. письменник опублікував напівавтобіографічні оповідання “Весняні бурі” і “Мій прапрадід”. Популярність Маковею в ті роки принесли його фейлетони, надруковані в “Зорі”, в яких він висміював міщанський побут, байдужість інтелігенції до громадських справ. За 8 років редакторської діяльності письменникові, очевидно, набридла політика, тому він вирішив знайти спокійнішу роботу і обрав педагогічну діяльність. Працював у Чернівцях, потім у Львові, а тоді у Заліщиках. Водночас приділяв значну увагу літературній творчості. У 1901 р. вийшла перша збірка його нарисів і фейлетонів “Наші знакомі”, у 1904 р. – збірка “Оповідання”. Остання прижиттєва збірка новел О. Маковея називалася “Прижмуреним оком”. Ось як розповідає про народження цієї назви молодший побра- тим по письменницькій праці М. Рудницький у книзі “Письменники зблизька”: «…Осип Степанович приїхав до Львова з рукописом нової книжки і показав його своїм друзям. Перечитуючи рукопис, завели мову про те, як гарно видати книжку, як привернути увагу читача, давши їй цікаву, промовисту назву. Посипалися пропозиції: “Веселі оповідання”, “З галицького калейдоскопа”, “Сатиричні усмішки”, “З нашого загумінку”… “Я вже уявляв собі надруковану книжку, – пише Рудницький, – як вона лежить передо мною на столі і як я готую на неї рецензію. “А якби з’ясувати двома словами іронічну посмішку Маковея?» На його пенсне грало яскраве світло ламп, і він дивився крізь нього тільки одним оком, прижмуривши його. 147 — Прижмуреним оком, – сказав я механічно, – мені здається, що такий заголовок непогано характеризував би ваш погляд на світ. Сипалися ще нові пропозиції, але автор не реагував на них”.
Як сатирик-гуморист Маковей володів багатим арсеналом художніх засобів. Його новели, фейлетони, нариси іскряться гострим розумом, умінням підмітити смішне у життєвому явищі, комічне у поведінці людини, здібністю характеризувати обраний для сатири об’єкт коротко, влучно, різко і сильно. Маковей наголошував на одній якійсь рисі в характері людини, на яскравій життєвій деталі і потім обігрував їх. Сатиричні твори Маковея різноманітні за формою викладу. Особливо вдало він умів передавати мову своїх героїв, налаштовуватися на їхній лад думок і розповіді. Діалог у творах письменника драматично напружений, за- снований на зіткненні контрастних думок співрозмовників, сповнений на- родними дотепами, чудово відтінює характери персонажів. Оповідання, фейлетони і нариси Маковея – здебільшого гостросюжетні твори, досконалі композиційно. Він майстер комічних ситуацій, гротескних сцен, властивих для сатири прийомів гіперболізації, загострення образів і життєвих ситуацій. І письменник ніде не втрачає почуття міри. Саме тому навіть явно неможливе у житті сприймається у творах Маковея як таке, що могло бути насправді.
Гумор – художній прийом, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді.
Сатира – художній прийом, заснований на різкому, дошкульному висміюванні хиб, негативних явищ дійсності. Іронія – стилістичний засіб, коли слову або зворотові надається протилежного значення з метою глузування.
Фейлетон – невеликий літературно-публіцистичний твір, у якому висміюються та засуджуються якісь вади, потворні явища суспільства.
3. Робота в групах.
“Трудне ім’я”:
- На чому побудований комізм ситуації, змальованої у творі?
- Прокоментуйте назву твору. Чому ім’я кандидата було для селянина “трудним”?
- На чиєму боці, на вашу думку, симпатії автора? Чому?
- Знайдіть у мові Гната діалектні слова. Чи багато їх? З якою метою вживає їх автор? “Мухолап”
- Що покладено в основу твору – комізм ситуації чи комізм характерів? Наведіть приклади.
- Чому поліцай, прикордонник, комендант побачили в професорові “підозрілу особу”? Які риси характеру їх об’єднують?
- Чому представники влади, на вашу думку, не сприймали жартів професора?
- Прокоментуйте фразу, що стосувалася лікаря Смоленського: “Се був українець, котрий сидів місяць в арешті і котрому не можна було доказати, за що він сидів”. Чому в ті часи українець – це “чоловік з первородним грі- хом”? “К. В. Д.”
- Прокоментуйте влучність та афористичність назви “найсильнішої партії” та її програми. Чому вона “найсильніша” і “міжнародна”?
- Чому, на вашу думку, до цієї партії належать люди, які обіймають пев- ні посади: як державні, так і громадські?
- Як ви розумієте вислів: “І їли хліб, що заробили тяжким трудом своєї душі”? У чому полягає іронія автора? На вашу думку, пристосуванство – явище вже віджиле чи характерне і для нашого часу? Як ви ставитеся до таких людей? “Як Шевченко шукав роботи”
- У чому полягає комізм ситуації, змальованої в творі? Під якими при- водами Шевченкові відмовляли у роботі?
- Знайдіть елементи “казковості” в назві, у розвитку сюжету, в компо- зиції твору.
- Наслідок змальованого в оповіданні – “легенька глумлива усмішка на портретах Шевченка”. Над чим, на вашу думку, він сміється?
- Як ви гадаєте, у чому полягає справжнє, а не показне вшанування Шевченка?
Виразне читання в ролях уривків з творів Маковея (на вибір учителя та учнів).
Підсумок. Твори, про які ми сьогодні говорили, написані в різний час і з приводу різних подій. Що, на вашу думку, їх об’єднує? — Які людські слабкості і недоліки висміює Осип Маковей? Чи притаманні ці риси нашим сучасникам?
Додоток
Письменник, публіцист, перекладач
Осип Степанович Маковей – поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, редактор багатьох періодичних видань, досвідчений педагог і визначний громадсько – культурний діяч кінця XIX – поч. XX ст.
Виступив у літературі як поет і прозаїк. Як літературознавець виступив з ґрунтовними дослідженнями творчості українських письменників XIX ст. ( Т. Шевченка, П. Куліша, П. Грабовського, Т. Бурдуляка, Ю. Федьковича, статтями та розвідками про літературну творчість сучасників — Ольги Кобилянської, Стефана Ковалів та ін. О.Маковей був знайомий і підтримував дружні стосунки з І. Франком, Лесею Українкою та іншими письменниками
Автор поетичних збірок «Поезії» (1895), «Подорож до Києва» (1897), «Ревун» (1910). Частина поетичної спадщини О.Маковея залишилась неопублікованою. Найповніше талант письменника виявився в прозових творах, зокрема, «Залісся» (1897) і «Ярошенко» (1905), оповіданнях, об'єднаних у збірках «Наші знайомі» (1901), «Оповідання», «Кроваве поле» (1921), «Примруженим оком» (1923)
Cтворив також ряд праць з етнографії — «Рекрут», «Звичаї, обряди і повір’я святочні в місті Яворові», мовознавства — «Три галицькі граматики», історії — «Матеріали до історії Буковинської Русі».
Маковей перекладав з багатьох мов і збагатив українську літературу своїми інтерпретаціями польських творів (Адам Міцкевич, Генрик Сенкевич, Еліза Ожешко, Стефан Жеромський), німецьких (Генріх Гейне, К. Ф. Майєр), австрійських (Г.Зудерман, М.ЕбнерЕшенбах), данських (Й. П. Якобсен), французьких (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Еміль Золя, Е. М. Прево), англоамериканських (Марк Твен, Джером Джером) авторів.
О. Маковей завжди тішився успіхом рідного народу і разом з ним важко переживав його горе і невдачі. Бо передусім він вважав себе сином України і її доля ніколи не була йому байдужа. У такому контексті й потрібно розуміти творчість письменника. Інтереси українського народу стояли завжди на першому місці у творчості і громадській діяльності митця, за що він зазнав переслідування і гоніння з боку офіційних властей – австрійських, польських, за що в радянський час ряд його творів були заборонені.
ТВОРЧА, БАГАТОГРАННА І САМОБУТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ОСИПА МАКОВЕЯ
Шлях громадської і літературної діяльності письменника Осипа Маковея не завжди був рівним. Не раз він потрапляв у полон дрібнобуржуазних ілюзій, а інколи й національної обмеженості. Проте щира любов до народу, до його тяжкого, але героїчного минулого, прагнення прислужитися в міру своїх сил і таланту боротьбі за його краще майбутнє завжди були провідними в культурно-громадській діяльності і літературній творчості Маковея.
Поетична спадщина О. Маковея, як і вся його творчість є цікавим, оригінальним і значним явищем в українській літературі. Його поетичні твори різноманітні за темами, мотивами, образами.
Творчий доробок Маковея складають поезії, поеми, нариси, фельєтони, гуморески, статті, огляди преси, рецензії й низка перекладів з російської, польської, англійської., американської, австрійської, датської, французької та ін. літератур. На його вірші «Сон» і «Рекрут» написали музику композитори М.Лисенко і Ф.Колесса. Народною піснею став вірш «Ми гайдамаки».
Ранні поетичні твори Осипа Маковея (оригінальні і перекладні) з'явилися друком у середині 80-х років при сприянні І. Я. Франка. Кращі з них ввійшли потім до збірки «Поезії». Це твори на суспільно-політичні теми. Вони мають свою пізнавальну й художню цінність і в наш час, зокрема, сатиричні вірші про служителів церкви
Після закінчення університету письменник цілком віддався літературній праці. У західноукраїнських виданнях друкуються його публіцистичні статті, фейлетони, рецензії та літературно-критичні нариси, ліричні й сатиричні вірші, поеми, казки, повісті, систематичні огляди поточного культурно-громадського і літературно-мистецького життя. В 1895 р. вийшла книжка віршів і поем Осипа Маковея під назвою «Поезії». 1901 р. побачила світ його перша збірка оповідань і нарисів «Наші знакомі», а 1904 р. друга — «Оповідання».
Думки, настрої, переживання, пов'язані з мандрівкою до Києва знайшли відображення у циклі сатиричних і ліричних віршів, який того ж року вийшов окремою книжкою під назвою «Подорож до Києва».
Франко написав дослідження про поему «Осман» видатного хорватського поета Івана Гундулича (1589—1638), присвячену перемозі запорозьких козаків і польських військ над турками в битві під Хотином у 1621 р. На основі зібраних про цю подію матеріалів Осип Маковей написав також історичну повість «Ярошенко» (1905), яка здобула широку популярність.
1921 р. вийшла збірка коротких нарисів-новел Осипа Маковея про війну під назвою «Кроваве поле», а 1923 р.—збірка «Прижмуреним оком», куди ввійшли сатиричні новели, написані протягом 1912—1913 рр. і в післявоєнний час. Обидві книжки передова громадськість зустріла дуже прихильно.
Виразний антирелігійний і антицаристський зміст має поема «Молох». Поневолений, задурманений жерцями народ стародавнього Лівану протягом віків жив у рабстві, віддавав у жертву залізній потворі — статуї бога сонця, вогню й війни Молоху — своїх найкращих доньок. Але настав час,— народ повстав проти жерців і царя, повалив і розтрощив статую Молоха.
1899 р. поет опублікував цикл віршів «Гірські думи», що є немовби своєрідною сповіддю ліричного героя, який бачив ясний день і волю через грати («Другові»), страждав від того, що скрізь панувало «людське лихо», що народ жив у безправ'ї, злиднях і безпросвітній темряві. У низці віршів циклу («Схід сонця», «Шум», «Ніч», «Сон») проникливо змальовано картини чарівної природи Карпатських гір, оспівано життя верховинців («На сторожі» та ін.). На текст поезії «Тихий сон по горах ходить» чудову музику написав М. Лисенко.
З 90-х років до першої світової війни Осип Маковей надрукував у різних виданнях чимало ліричних віршів на інтимні й суспільно-громадські теми, ряд сатиричних і гумористичних творів («Колисанка» та ін.), фейлетонів та пародій, у яких відгукувався на животрепетні питання сучасності. Тоді ж з'явилися друком його філософська драматична поема на легендарно-євангельський сюжет «Терновий вінок» (інша назва «Пілат») і гостро сатирична поема «Ревун». Певний поштовх до створення першої могли дати відомі сонети І. Я. Франка, що з'явилися 1889 р. під назвою «Легенда про Пілата». У творі Осип Маковей розгорнув цілком реальний сюжет, повернув прадавні події лицем у сучасність і скерував критику державної тиранії й сваволі проти австро-угорської монархії та її урядових інституцій. У другій поемі автор піддав сатиричному викриттю буржуазний парламентаризм, зокрема виборчу систему в державні органи цісарської Австро-Угорщини.
У більшості віршів, написаних під час першої світової війни, Осип Маковей відобразив антимілітаристські настрої, тяжку солдатську долю, похмурі картини з життя рідного краю, що зазнав тоді страхітливих руйнувань і спустошення. Так, у поезії «Брати» (1914) поет висловив гнівний протест проти ненависної трудящим людям війни, відтворив хвилюючий епізод миролюбної зустрічі на полі бою солдатів супротивних армій.
ПІСЕННИЙ СПАДОК ОСИПА МАКОВЕЯ
О. Маковей – автор багатьох ліричних пісень, частина яких стала народними. Його вірші «Сон», «Ми - гайдамаки», «Там, за лісом», «Марш Заліщицької молоді» та інші покладені на музику місцевими композиторами, їх виконують самодіяльні колективи району.
Кожний, хто знайомиться із життям та творчістю Осипа Маковея, завжди звертає увагу на його любов до пісні. І ця любов супроводжувала його все життя. Вже в ранньому дитинстві малий Осип залюбки слухав пісні своєї матері. Мати тяжко працювала, не маючи міцного здоров’я, часто хворіла. Але її серце було завжди щедрим на пісню. Жадібно прислухався майбутній письменник і до пісень діда (про якого писав: “це – музикальна душа наскрізь”) та сусідів, які після важкого робочого дня збирались де-небудь, щоб відвести душу у співі. То ж не дивно, що вже п’ятнадцятирічним юнаком він почав записувати українські пісні.
Письменник не просто любив народну пісню. Він збирав і вивчав фольклор, публікував етнографічний матеріал, писав наукові праці. Так, у 1884 році він склав “Збірник пісень”, до якого включив також “Дрібні щоденні повір’я” та “Сентенції”, а в 1890 році підготував до видання “Збірник пісень вояцьких”. Наступного року написав розвідку “Руські вояцькі пісні в Австрії” та опублікував у газеті “Буковина” збірку пісень Івана Велегорського зі своєю передмовою та коментарями.
З народної криниці черпав О. Маковей натхнення і для власної творчості. У статті “Осип Маковей і народна творчість” Володимир Качкан слушно підмітив, що: “З народною піснею зв’язує О. Маковея міцна нитка правди і краси, непідробності й естетичної цінності. Його перші твори йшли безпосередньо від фольклору: сюжетна канва, настроєвий лад, образність та символи. Вплив народнопісенної ритміки, мелодійності та образності слова видно у віршах “Пісня”, “Сон”, “Заплатив я податок кровавий” та інші”
Дослідник його творчості О. Засенко вважає, що “...його триптих “Пісні з поля” (“Налетіла куля з поля”, “Падай, падай, білий снігу, тихо”, “Де ж то подівся господар хати”) – зразок творчого використання народнопісенної фонетики для зображення сумних картин воєнної дійсності. В такому ж регістрі написані чудові ліричні поезії “Похід”, “Жовнір за плугом”, “Могила в полі”, які, коли б під ними не стояло прізвище автора, можна легко приписати народові”. В особі Маковея гармонічно злилися художник слова і художник співу. І якщо перша сторона обдарування письменника висвітлювалась і його сучасниками (І. Франко, Леся Українка, М. Павлик, О. Кобилянська), і в наші дні (О. Засенко), то друга, музична сторона ще лежить перелогом, на якому прокладені лише перші скиби (В. Засенко, В.Качкан). Тут музикальність поетичного мислення розглядається не з літературознавчої, а з чисто музичної точки зору.
І в музикальності поетичного мислення слід розуміти насамперед справжню, цілком реальну мелодію. Щодо цього саме народна пісня в її мелодійному звучанні була основним чинником формування поета-музиканта та музикальності його поетичного мислення. Саме ця музикальність і спричинила в свою чергу озвучення віршів, перехід їх у нову якість – у пісні, які стали духовним надбанням народних мас, виразником ідеалів, помислів не тільки їх автора, а й загалом багатомільйонного народу.
Наприклад, у вірші “Сон” (“Тихий сон по горах ходить”), у якому так майстерно змальована чарівна природа Карпат, поет надзвичайно вдало використав образи, інтонацію, ритміку та мелодійність народних пісень. Власне ця “народнопісенність” привернула увагу М. Лисенка, і він створив чудову музику до цього вірша. Ряд пісень на вірші О. Маковея написав Ф. Колесса. Серед останніх на особливу увагу заслуговує відомий похоронний марш “Помер рекрут в непривітній столиці...”. Як і всі поезії О. Маковея з жовнірського життя, цей вірш скеровано проти жорстокої й муштри знущань над рядовими солдатами в тодішній айстро-угорській армії.
Будучи музично обдарованою людиною, О. Маковей інколи й сам писав музику на свої вірші. Так, стали піснями його вірші “Жовнір
за плугом”, “Над Дністром”, “Гайдамацька пісня” та інші.
“Гайдамацьку пісню” написав він ще у грудні 1901 року в знак протесту проти виключення українських студентів із Львівського університету. Зміст, спрямування вірша виражають його рядки, в яких відчувається подих героїчної історії нашого народу:
“Ми ненавидим пута і ярмо,
Йшли діди на муки, підуть і правнуки,
За народ життя своє дамо”.
Ця пісня здобула значну популярність серед українського народу, а на західноукраїнських землях часто виконувалась як гімн на урочистих вечорах.
Процес музичного озвучення віршів О. Маковея, перетворення їх у пісні продовжується і в наш час. Аматори музичної творчості Ярослав Смеречанський, Володимир Хмурич, Юрій та Роман Жеплинські написали музику на вірші О. Маковея “Надлетіла тиха мрія”, “Подорож до Києва”, “Надлетіла куля з поля”, “В дорогу”, “Брати”, а також обробки народних пісень Яворівщини із записів поета. Збирання та вивчення пісень, записаних у свій час О.Маковеєм, має значення і з огляду на те, що сам факт побутування цих пісень у наші дні свідчить про міцне збереження традицій. І відомі твердження деяких фольклористів, які в 70–90 і роки XIX ст. пророкували повне відмирання народної творчості, спростовуються досить повним збереженням цих пісень у другій половині XX ст. Так, аналіз пісень “Ой, чого ти не танцюєш, Галю?”, “Ой, ніхто там не був”, “Ой, ти старий діду” та інших показує, що і тексти, і мелодії зазнали лише невеликих змін, а загальний інтонаційний рисунок, основні мелодичні фрази залишились недоторканими.
Багато поетичних творів О. Маковея чекає ще на своїх композиторів, щоби піснями полетіти у світ широкий. Але вже сьогодні можна підтвердити слова самого письменника, що він “доклав багато цеглин до тієї будови, що зветься “будинком цивілізації”, і, в тому числі, до розвитку музичної культури українського народу.
Для різнобічного висвітлення громадсько – культурної, літературної, редакторської діяльності О.Маковея рекомендуємо провести читацьку конференцію за темою:
ЛІТЕРАТУРНА, ПУБЛІЦИСТИЧНА І РЕДАКТОРСЬКА СПАДЩИНА ОСИПА МАКОВЕЯ
До участі у конференції бажано запросити керівників осередків Всеукраїнського товариства „Просвіта”, вчителів, студентську та учнівську молодь
Пропонуємо програму конференції з тезами основних виступів:
ЖИТТЄВІ ВІХИ О.МАКОВЕЯ
В історію української літератури Осип Маковей увійшов як самобутній прозаїк, поет, літературний критик, журналіст, мовознавець, фольклорист, педагог-новатор. Він — сучасник і соратник І.Франка, О.Кобилянської, В.Стефаника, який в культурі українського народу кінця ХІХ — початку ХХ століть залишив великий науково-естетичний слід.
Народився Осип Маковей 23 серпня 1867 року в м.Яворові Львівської області. Батько його походив з яворівських міщан, був кушнірем. Цінуючи освіту, батько віддав хлопця до початкової школи, а опісля — до Львівської української гімназії. Тут у гімназиста прокинувся хист музиканта, художника, педагога. Тут, у гімназії, вихованці видавали спочатку гектографовані газети, де друкували свої твори, але, коли дирекція заборонила видання, студенти організували підпільний гурток «Згода» (1884). Саме в ньому вперше побачили світ твори Маковея. Тут і почали формуватися основи світогляду молодого поета.
Свою освіту письменник продовжував на філософському (філологічному) факультеті Львівського університету, де давали студентам непогані знання в галузі філології класичних і іноземних мов. Матеріальні умови заставляють юнака займатися репетиторством, перекладами урядових документів у магістраті, журналістською діяльністю.
Чи не найбільшою подією в житті Маковея було знайомство з І.Франком, яке переросло в щиру дружбу і тривало до кінця життя Каменяра. Саме Франко і справив найбільший вплив на формування світогляду О.Маковея.
Дебютувавши перекладом вірша Г.Гейне «Посланець» у журналі «Зоря» за 1885 рік, молодий літератор пише й друкує ліричні вірші, сатиричні образки, звертає свої уподобання до малої прози: оповідань, нарисів. У 1890 році, відбувши службу в армії, готує збірну фольклорних записів «Руські вояцькі пісні з Австрії», яка залишилася неопублікованою.
Після закінчення університету в 1893 році тривалий час працює журналістом у газетах «Діло», «Народна часопись», «Буковина», «Зоря», «Літературно-науковий вісник».
В середині 90-их років він стає співробітником «Зорі», «Буковини», а з 1898 року — «Літературно-наукового вісника».
У 1897 році Маковей їде до Києва, після цього з’являється гострозлободенна збірка віршів «Подорож до Києва». До книги ввійшли гімни на честь М.В.Лисенка, роздуми над тяжкою долею України під царським обухом «Пропали і воля, і сила твоя», сатира на адресу гнучкошиєнків, загребущого попівства «Тут архімандрити, як архібандити». Прагнення здобути науковий ступінь, підготуватися до педагогічної діяльності привели О.Маковея до Віденського університету. З 1899 року він працює викладачем учительської семінарії в Чернівцях, а через два роки одержав вчений ступінь доктора філософії за дослідження про Панька Куліша. Крім цього, він написав наукові розвідки «Матеріали до життєпису Осипа Федьковича» (1910 рік).
Перша світова війна, що мала загарбницький характер, була ще й братовбивчою, оскільки українці, що становили основу російської армії, воювали проти українців, що були в цісарській армії. Це відкрило очі поету на політику урядів-завойовників. Це відбито у вірші «Брати». У післявоєнний період Маковей продовжував працювати в учительській семінарії м.Заліщики, докладаючи всіх зусиль для того, щоб педагогічний заклад в умовах наступу на українську літературу з боку польської шляхти виховував чесних борців за інтереси народу. Патріотична діяльність директора Заліщицької семінарії не лишилась непоміченою.
Зимою 1921 року польські жандарми його заарештували і кинули до в’язниці м.Чорткова. Письменника звинувачували у державній зраді. Тюрма підірвала здоров’я письменника. Але конкретних звинувачень проти нього не було, тому невдовзі його випустили. Та політика польського уряду зробила своє — 21 серпня 1925 року письменника не стало. Він помер на робочому посту директора Заліщицької учительської семінарії.
ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ О.МАКОВЕЯ
Як літературознавець О.Маковей виступив з ґрунтовними дослідженнями творчості українських письменників XIX ст. — «Cтолітні роковини відродження українсько-руського письменства», «Шевченко про Котляревського» (обидві — 1898), «Панько Олелькович Куліш» (1900), «Ізидор Воробкевич» (1909), «Життєпись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича» (1911) та ін., статтями та розвідками про літературну творчість сучасників — «Ольга Кобилянська» (1899), «Cтефан Ковалів» (1900) та ін. Cтворив також ряд праць з етнографії — «Рекрут», «Звичаї, обряди і повір’я святочні в місті Яворові» (обидві — 1895), мовознавства — «Три галицькі граматики» (1903), історії — «Матеріали до історії Буковинської Русі» (1909). Залишив «Автобіографію» (1925).
Велика обсягом, багата і різноманітна літературна спадщина Осипа Маковея посідає помітне місце в історії української літератури і не забута нащадками. Краща частина її становить неперехідну цінність, досліджується і популяризується в нових виданнях, перекладається на російську та інші мови братніх народів СРСР і країн соціалістичної співдружності, привертає увагу широких кіл сучасних читачів.
ОСИП МАКОВЕЙ ЯК САТИРИК - ГУМОРИСТ
Найбільший інтерес у прозовій спадщині Осипа Маковея становлять твори, в яких на повну силу розкрився його талант сатирика-гумориста. У 90-х роках з-під пера письменника вийшло чимало новел і нарисів про безбарвне життя, затхлий побут, дріб'язковість духовних запитів тодішньої західноукраїнської інтелігенції, в основній своїй масі відірваної від народу, чужої й ворожої йому. Осип Маковей викривав блазенство, демагогію, удаване народолюбство, за допомогою яких панки-інтелігенти пробивали собі дорогу до високих урядових посад.
Саме такими є образи представників інтелігентів у новелах Осипа Маковея — пан Русин («Казка про Невдоволеного Русина», 1895), справоздавець від крамниць («Виклад про крамниці», 1895), жвавий панок («Новітній плуг», 1898). Це правдиві, сатирично зображені типи інтелігентів, які хизувалися «культурно-просвітною» роботою серед народу і на кожному кроці обдурювали той народ, всілякими засобами збагачувалися за його рахунок. Здобувши депутатський мандат до австрійського парламенту, вони завершували на тому свою «патріотичну діяльність» — жили в розкошах і безжурному неробстві. Характерний тип такого «діяча патріота» маємо в новелі «Казка про Невдоволеного Русина».
У гуморесці «Як я продавав свої новели» (1895) Осип Маковей викрив косність, байдужість галицької інтелігенції до справ розвитку культури, літератури. Разом з тим він дотепно висміяв тут численні видання «народовців» та «москвофілів» — різні їхні журнали, збірники, календарі та альманахи. Ця маловартісна друкована продукція не привертала уваги читачів із народу і тому роками лежала по книгарнях, припадаючи пилом.
Такий же викривальний характер має сатирична новела «Новітній плуг», у якій письменник піддав критиці несумісну з народними інтересами діяльність очолюваного «народовцями» товариства «Просвіта». Промова «жвавого панка-просвітянина» — це демагогічне базікання невігласа, який, підлабузнюючись до селян, що зібралися на віче, говорить несусвітні дурниці. Конкретним, опертим на яскраві життєві приклади показом протилежності інтересів народу і пануючої верхівки Осип Маковей надавав своїм творам значної викривальної сили, не раз підносився до широких узагальнень.
Подібно до своїх сучасників і побратимів по літературній праці — В. С. Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Осип Маковей умів стисло й сильно зображувати спостережені в житті явища. В основу багатьох творів він поклав дійсні або цілком правдоподібні факти й події і змалював їх у такому освітленні, що, зрештою, надав їм бажаного художньо-узагальненого характеру, значного суспільно-політичного звучання. Зразком такого твору є образок «Поза правом» (1908), у якому автор представив звичайну за тодішніх умов історію розорення селянина-бідняка, перетворивши її в гостру політичну сатиру, спрямовану проти австро-угорських законів і порядків.
Іван Франко і М. І. Павлик, а слідом за ними і багато хто з письменників демократичного напряму викривали буржуазний парламентаризм, підступні дії націоналістів, цих «синьо-жовтих лайдаків», як назвав їх В. С. Стефаник, українських і польських «панів-послів», що запопадливо допомагали цісарському урядові дерти з трудящих сім шкур. Цій же темі присвятив кілька творів і Осип Маковей. Такі сатиричні новели, як «Три політики» (1912), «Вдячний виборець» (1912), «Трудне ім'я» (1913), талановиті сатири «Як Шевченко шукав роботи» (1919) та «Твір штуки» (1911) і нині не втратили гостроти в розвінчанні українських та польських націоналістів і їхніх опікунів у капіталістичному світі.
Тут треба зазначити, що Осип Маковей творив не тільки літературні образи представників антинародних сил, а й виступав проти конкретних осіб, називаючи їхні справжні прізвища й імена. Особливо показова щодо цього новела «Як Шевченко шукав роботи». Віртуозно застосувавши народно-казкові прийоми, засоби шаржу, гротеску, карикатури, письменник створив нове памфлет значної публіцистичної сили, яка й сьогодні таврує недругів нашого народу, найманців міжнародного імперіалізму.
Своєрідним художньо-сатиричним синтезом, що блискуче завершує групу викривальних творів Осипа Маковея про ретроградну, антинародну частину галицької інтелігенції, є одна з найдотепніших його новел «Товариство для взаїмного величання». Затхлу атмосферу, що панувала в середовищі чиновно-урядової галицької та буковинської інтелігенції, Осип Маковей талановито відтворив сатиричними засобами, зокрема, вдало застосував гіперболу.
До речі, Маковеєва гіперболічність завжди узгоджена з життєвою правдою, має конкретний, виражений у діях і вчинках персонажів характер. Тому незвичайне і неймовірне в сатирах письменника сприймається як цілком реальне, справді життєве.
ПУБЛІЦИСТИЧНА ТА РЕДАКТОРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
ОСИПА МАКОВЕЯ: ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ
Діяльність Осипа Маковея в галузях фахового редагування, публіцистики та вивчення історії української преси минулого залишається актуальною темою для дослідників творчого шляху відомого українського письменника, редактора, публіциста і громадського діяча.
Редакторська, публіцистична та дослідницька праця О. Маковея мала чимало особливостей, але разом з тим була важливою складовою частиною розвитку загальноукраїнського видавничого процесу.
Дослідженню особливостей творчого процесу публіцистичної та редакторської діяльності О. Маковея допомагають як уже опубліковані матеріали, так і архівні джерела. У цьому контексті цікавою у плані вивчення діяльності О. Маковея є його опублікована автобіографія.
В архівах Києва та Львова зберігається епістолярна спадщина О. Маковея, що налічує кілька тисяч листів. Хоча листування письменника може бути об’єктом спеціального дослідження, відзначимо, що воно є одним із джерел для розкриття його редакторсько-видавничої та публіцистичної діяльності, літературно-критичних суджень про окремі явища, твори в українській літературі, періодичні видання тощо.
В особовому фонді Осипа Степановича Маковея унікальними є:
— записні книжки О. Маковея за 1894, 1895 та 1918 р., в яких серед інших записів є адреса видатного українського письменника Павла Грабовського, що перебував у цей час на засланні у Вілюйську (Якутія);
— рукописи літературних праць О. Маковея: «Дума про Самійла Кішку», фрагмент оповідання «Чари»; Фотокопії статей «Зачем», «В столетнюю годовщину «Энеиды» И.П.Котляревского», «К истории галицких «великоросов», «Письмо из Львова (к вопросу о малорусском языке в Галиции», опубліковані 1898 р. у «Санкт-Петербургских Ведомостях»;
— листи до О. Маковея від письменників, вчених та громадських діячів: Іларіона Свєнціцького, Андрея Шептицького, Іллі Шраги, Володимира Шухевича, інших осіб та редакції журналу «Киевская Старина»;
— родинне листування: із дружиною Ольгою, її батьком Теодором Кордубою, Іваном Маковеєм — братом письменника, а також листи Михайла, Емілії, Теодора Кордубів, Володимира та Ілька Маковеїв до Ольги Маковей. Невеликий за обсягом, але різноплановий за змістом архівний особовий фонд О. Маковея не тільки дозволяє поповнити знання про його творчі уподобання, задуми, а й дізнатися більше про його родинні контакти
Творчість Осипа Маковея приваблювала дослідників, які віддавали перевагу вивченню його літературознавчої проблематики або певних біографічних фрагментів. Завдяки цьому було нагромаджено певний масив різножанрових досліджень, які започаткувалися працями Ф. Погребенника, О. Засенка, О. Крицевого та інших науковців, які, однак, не розкривають у повному обсязі окресленої нами теми.
На початку ХХІ ст. саме на часі видання публіцистичної спадщини, літературно-критичних та історико-літературних праць О. Маковея, частина яких узагалі не друкувалася і зберігається в архівах Києва, Львова, Чернівців.
ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ОСИПА МАКОВЕЯ
23.08.1867р. Народився Осип Степанович Маковей в сім'ї кушніра в містечку Яворові (тепер районний центр Львівської області).
1879—1887 р. Після початкової школи у своєму рідному містечку навчався у Львівській гімназії.
1884 р. — Осип Маковей один із засновників таємного учнівського гуртка «Згода».
В 1887—1893р.р. студіював філософію в Львівському університеті. На цей час припадають його перші літературні спроби.
У 1893 р. закінчив філософський факультет Львівського університету;
У 1893—1894 рр. — співробітник журналу «Зоря»,
У 1894—1895 рр. — редактор журналу «Зоря»,
1895 року з'явилася перша збірка віршів О.Маковея «Поезії».
1895—1897 рр. — редактор газети «Буковина»;
Наприкінці 1897 року Маковея запросили на посаду редактора новоствореного львівського часопису «Літературно-науковий вістник», де співпрацював з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Володимиром Гнатюком, Михайлом Грушевським.
Восени 1889 р. Осипа Маковея мобілізували в цісарську армію.
У 1898—1899 рр. — співредактор журналу «Літературно-науковий вістник».
У 1899 р. — слухач філологічного семінару В. Ягича у Віденському університеті;
1897р. виходять у світ збірка «Подорож до Києва», спрямована проти псевдопатріотичних галицьких політиків сатирична поема «Ревун» (1911) і багато поетичних циклів у періодиці («Сум і глум», 1896, «Гірські думи», 1899, «Строфи», 1911).
Навесні 1899 року Маковей отримав державну стипендію для молодих письменників у Віденському університеті,
З 1901 р. — О.Маковей доктор філософії.
З кінця 1899 р. до осені 1910 р. Маковей працював викладачем української мови та літератури в Чернівецькій учительській семінарії. Потім три роки — у Львівській жіночій учительській семінарії.
1910 року через напружені стосунки з деякими духовними провідниками українських кіл, яких він викривав у сатиричних творах, Маковей покидає Чернівці й живе до 1913 року у Львові, де викладає у жіночій гімназії.
У 1913—1914 і 1918—1925 рр. — директор учительської семінарії в м. Заліщиках (нині — Тернопільської обл.).
У 1914—1918 рр. служив в австрійській армії (військовий перекладач, начальник поштової цензури в м. Чернівцях, співробітник радіогрупи).
Під час Першої світової війни письменник служив військовим кореспондентом і поштовим цензором в австрійському війську.
В лютому 1921 року польська влада заарештувала Маковея за «українізацію» своєї гімназії й на декілька тижнів ув'язнила в Чортківській тюрмі.
21 серпня 1925 р. помер Осип Маковей в Заліщиках, залишивши по собі добру пам'ять у земляків і цінну літературну спадщину для нащадків.
Казка про невдоволеного русина
Під якоюсь нещасливою планетою вродився Невдоволе-ний Русин. Скоро тілько прийшов на світ, зараз зазначив своє опозиційне становище пискливим плачем, котрого ніхто з родини і прислуги не розумів. Та ще коли б він був сином бідака, то ся опозиція не дивувала б нікого; а то мав усякі панські вигоди, всі коло нього ходили напочіп-ках, а він плакав кілька літ ревними сльозами. Так уже, видко, було йому на роду написано.
Велося йому дуже добре: в гімназії вже належав до паничів, на університеті — до золотої молодіжі, по університеті— до найкращих женихів. Він любив панни дуже, а панни любили його ще більше,— все йшло йому як із платка, а Невдоволений Русин, проте, вічно був невдово-лений.
Вкінці він оженився, став адвокатом і патріотом, календар «Просвіти» помістив його портрет, потім попався в «Альбум заслужених Русинів»,— а йому все ще здавалося, шо не має причини до вдоволення. Селяни, котрі мають сю добру прикмету, що процесуються, вибудували адвокатові каменицю, а він таки чувся невдоволеним.
«Що за біс лисий! — думав він собі.— Здається, нічого мені не хибує, а радості в серці не чую...»
І ось раз засів він собі на вигіднім фотелю, закурив дороге цигаро і після давнього клича «Русине, пізнай себе, буде з тебе» став думати про свою вдачу. Думав, думав, нічого не видумав.
Надійшла жінка, він її питається:
— Не знаєш ти, серденько, що мені справді хибує? Вже й каменицю свою маємо, вже й купки діток доховалися, вже й бочка вина стоїть у пивниці, а моє серце не має спокою.
— Тобі, мій любий, тепер гонорів би треба. От якби ти послом був,— зітхнула жінка.
Невдоволений Русин аж підскочив.
— Господи! — каже.— Які сі жінки здогадливі! Адже справді мені ще тілько гонорів треба! А я так ломив собі голову... Правда, мене вже видрукували в календарі «Просвіти», але що се мені за честь! Там поміщають портрети й американських шинкарів, і хлопів,— і вже так перебрали всіх патріотів, що не знати, звідки їх більше і взяти...
Отже, як помогла жінка Невдоволеному Русинові себе пізнати, він мов на світ народився. Зараз уложив собі нову програму життя. Став уряджувати у своїм повіті різні віча і збори, щоби «хлопи» завчасу його пізнали й добре зміркували, що він один зможе їх вивести з єгипетської неволі і з дому роботи.
— Хлопи! — говорив він грімким голосом на вічах.— Ви всі дураки!
Голоси вічевиків:
— Певно, певно! Звідки нам усе знати?
— Лише я один мудрий,— казав меценас далі. (Віче співає бесідникові «Многая літа»).— Дякую вам за довір'я! За се я буду всюди за вами обставати. (Голоси: «Славно!»)
Нам дієся велика кривда (голоси: «Кривда нам!»): заяцї ходять у нашу капусту, а ми не сміємо їх стріляти... Так чи ні? (Крик: «Кривда нам!») Дністер пливе через наш край і випливає, а ніхто не старався скасувати його! (Голоси: «Загатити його! На Венгри пустити!») Так є! Треба постаратися, аби не шкодив нам. Крім того, від панів треба відобрати грунти і роздати хлопам. Цісарська каса має заплатити всі довги за хлопів. (Загальні зітхання: «Подай, господи!») Гуска солі має коштувати тілько три грейцарі! Коли хлоп дасть сина до школи, має за се дістати сто рин-ських. Суди і нотарів скасувати! Податки за поле до десятьох моргів скасувати! Хлоп повинен у війську служити так само лише один рік, як паничі. На старість кождий хлоп повинен дістати пенсію з цісарської каси. Держава повинна асекурувати всіх від огню, граду, тучі, злої пригоди, від мишей, повені і від смерті. І коли хто виходить з війська, повинен дістати цісарський мундур додому і гвер, аби мав на заяці... (Всі вічевики такі одушевлені, що просто не можуть добути із себе ніякого голосу). Та й багато дечого іншого потрібно ще нам: от хоч би се, що хто сміє заборо-нюаати нам мочити у потоках коноплі під час холери? (Голоси: «Ади! Та, бігме, правда!») От якби я був послом, то я би о те все постарався. Бо теперішні наші руські посли — то самі зрадники. Чи правду кажу? (Голоси: «Святу правду! Зрадники! Повісити їх!») Були в нас перше посли-священики, були потім посли-професори,— ті дбали про церкви і школи, а про вас, хлопів, ніхто не дбав. (Голоси: «Кривда нам!») Аж тепер, коли настануть посли-адвокати, буде вам добре! Як станемо процесуватися, всі справи для вас виграємо. (Загальне зітхання). Ми не будемо на нікого оглядатися, будемо все жадати того, чого не хотять наші любенькі сусіди-поляки.; як не схочуть давати, то видремо, а все для вас, милі браття хлопи, що вас кождий обдирає (один тихий голос: «І ви також!» Меценас дивиться згірдно в сей бік і каже дальше), а ніхто вам не помагає...
Вічевики одні кричать «славно» і плещуть у руки, інші хапають бесідника на плечі, обносять його довкола зали і співають довге, дяківське, празникове «Многая літа».
— А тепер, хлопи, може би, ми дещо перекусили? — говорить меценас ласкаво з висоти селянських пліч. Одушев-лення зростає ще більше, і в гурті роздається нове «Многая літа», панське, що починається від басового соля: «Сотвори, господи!»
З сих віч були все справоздання в «Дбл-і». Писав їх де-пендент адвоката. «Всякі були вже патріоти,— читали люди в часописі,— і великі і малі, і голосні і тихі, але такого ще не було. Той-то як скаже слово, то хлопи з одушевлення аж волосся рвуть на собі. Останнє віче показало, що хлопи вже знають, хто їм брат, а хто їм ворог; то сила, котрої і «врата адова не одоліють». І т. д.
Заходи Невдоволеного Русина не осталися без успіху: його вибрали послом. Там, правда, за нього одного виборця закололи, а трийцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в'язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає скілько там людей, щоб сам міг жити,— хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде про мільйони?! «Жертви мусять бути!»
Невдоволений Русин не сим був невдоволений, тільки чим іншим. Ото показалося до кількох місяців, що посольство — се зовсім не така честь, що могла би йото заспокоїти. Він був невдоволений з усіх послів і з усіх властей, краєвих і державних. Він і сказав раз се усім в очі, а за причину свого невдоволення подав — правда, не все те, що казав селянам,— все ж таки подав заяців у руській капусті, дорогу сіль, мочення конопель під час холери і повені.
Успіх сеї промови у галицьких русинів був величезний її надрукували у часописах, передрукували у книжечці і розкинули тисячами примірників по селах. Проте все Невдо-волений Русин не був вдоволений, ходив смутний і щораз частіше почав опускати засідання. Товариші-посли не дивилися на нього, як на нового пророка, і се його найбільше гнівало. «Що з дураками говорити? — сказав він собі.— На мене ще не прийшов час!»
Коли прийшли нові вибори, Невдоволений Русин кандиду-вав знову, але передвиборчі збори зовсім не давали йому тепер вдоволення; йому завдавали селяни зовсім нерозумні питання: чому ще панських грунтів не поділено між людей, чому не скасовано ще податків, чому Дністер пливе собі, як перше, через Галичину і т. п. Меценас відповідав як міг, але не був із своїх відповідей вдоволений.
Коли ж, до того, не вибрали його вдруге послом, Невдоволений Русин остався уже таки навіки невдоволеним. Лише свідомість, що він ніколи не буде вдоволеним, додавала йому такої гордості і певності, що він деколи майже був вдоволеним з того, що ніколи не може бути вдоволеним.
ВДЯЧНИЙ ВИБОРЕЦЬ
Пан посол до державної ради Степан Колодинський вернув з Італії до Відня. Два місяці не було його ані тут, ані в Галичині, бо лічився. Що йому хибувало, сього і найбільші спеціалісти-лікарі не могли розпізнати і називали се лише загально — нервозністю; натомість злобні товариші пана посла називали його недугу звичайним лінивством, від котрого дур голови його чіпався. Правда, очевидно, повинна бути посередині, бо ми знаємо, що правдивий українець з нервовості може стати лінивим, а з лінивства нервовим,— отже тут дуже грудно розпізнати, що є причина, а що наслідок, тому годиться бути осторожним, щоби не скривдити чоловіка.
Виїжджаючи до Італії, Колодинський заборонив домашнім висилати за собою листи, що приходили на його адресу до Відня; зрештою, він сам так «згубився» в Італії, що ніхто не знав, де він подівся і де живе. Отже нічого дивного, що, вернувши до Відня, він застав на своїм бюрку цілий горбок усяких листів і часописів. Усе ждало на нього ненарушене і нерозпечатане. Він глянув на сей друкований і писаний горбок — і в одній хвилині почув такий упадок сил у себе, що найменше три тижні лічення в Італії на ніщо не придалися.
Аби собі дальше не шкодити, він ще цілих три дні не подивився ані на один лист, чим давав доказ, що, мимо нервозності, воля у нього була незвичайно сильна і вироблена. Ті три дні натомість він просидів на візитах у знатних осіб, або на вечорах в реставраціях, або у кав'ярнях, де читав пильно «Neue freie Ргеssе», «Reichspost», «Fremdenblatt», «Wiener Karicaturen» і «Восіаn-а», або навіть перебував і в себе дома, де більше лежав, як сидів, бо ще утома не покинула його.
Четвертого дня він почув у собі вже стільки сили, що почав систематично отвирати і читати листи, які прийшли протягом двох місяців, починаючи від першого, що лежав наверху,— значить, від зовсім недавнього, з-перед кількох днів. Зараз сей лист здивував його дуже. В ньому було написано:
«Високоповажаний Пане После, мій Добродію!
Не знаю, як Вам і дякувати за Ваші заходи, котрі увінчалися таким несподівано гарним успіхом. Ви не повірите, скільки добра Ви зробили мені і моїй родині, походивши у Відні за моєю справою. Я, знаєте, чоловік, що не любить нікому кланятися і просити; уже не мав надії, що вислухають мою просьбу, не хотів до нікого писати о протекцію, але нарешті послухав жінки і вдався до Вас. Не жалую тепер сього і відчуваю глибоку вдячність для Вас, впв. Пане После. Маю надію, що й я Вам віддячуся, тим скорше, що лишаюся у Вашім виборчім окрузі.
Коли будете в Галичині, я не залишу нагоди відвідати Вас і подякувати Вам іще особисто.
Остаю з високим поважанням — Ваш вдячний виборець
Володимир Марковський, ц. к. секретар суду».
Прочитавши сей лист, посол Колодинський усміхнувся вдоволено. Але що він був дуже нервозний, то се вдоволення зараз щезло і в його душі взявся неспокій: він Мар-ковського знав, але зовсім не пригадував собі його справи і не міг зрозуміти, за що він йому дякує. Нехай же так потім Марковський справді найде його у Львові і почне знову дякувати, він навіть не буде знати, що й казати на те.
Занепокоєний, почав Колодинський переглядати адреси інших листів, що лежали перед ним, і на самім споді найшов те саме письмо на коперті, що у прочитанім листі. Отворив сей другий лист,— се Марковський писав ще перед двома місяцями. Справа зараз вияснилася. Марковський подався на іншу посаду в місті, де була гімназія. Він мав двох синів, що вже попідростали і мали йти до гімназії, мав доньку до виділової школи, і йому дуже залежало на тім, щоби видобутися з міста, де тих шкіл не було, і перенестися на кориснішу посаду. Часи дорогі; все воно дешевше, коли діти при батьках. До того й доглянути, і виховувати їх легше, одним словом, користь на всі боки.
Марковському се повелося — і звідси така його вдячність для пана посла.
— Ха-ха-ха! А я тоді був у Рогіо Коза!—засміявся Колодинський вголос, і його неспокій зараз щез, а в душу вступило велике почуття певності і свого значіння.
Відома річ, що у нервозних людей настрої духу зміняються, як погода у квітні. Отже тепер, під впливом доброго настрою, посол прочитав ще цілих п'ять листів, а решту відложив на другий день, бо вже втомився. Але ще мав настільки сили, що написав лист до Марковського:
«Високоповажаний Пане Секретарю!
Тішуся, що міг я Вам зробити сю прислугу. Мушу Вам сказати, що не була се легка справа, і тому я по першім Вашім листі навіть не відзивазся, щоб не розчаровувати Вас передчасом. Але видко, що мій голос ще щось значить, і мене послухали. Треба було і писати, і ходити від Анни до Каяфи, як звичайно, але се вже така наша посольська доля. Маю надію, що Ви мені сього не забудете при найближчих виборах. Числю на Вашу поміч.
Даруйте, що більше не пишу, але я просто замучений працею!
Здорові будьте!
Ваш Колодинський»
Із сим листом посол вийшов небавом з дому, кинув його у поштову скриньку, а сам пішов у кав'ярню читати «Neue freie Рrеssе». У той час бував у кав'ярні також секційний шеф барон фон Крайцштерн; Колодинський любив з ним поговорити...
Осип Маковей. Поезії
Коли помрем і заростем квітками,
У споминах ще оживем не раз,
Аж поки поруч з нашими кістками
Заснуть усі, що пам'ятали нас.
І буде се вже наша смерть остання,
наш порох вітер світу розжене;
прийде весна, прийде пора кохання,
а нас ніхто й ніколи не спімне.
Аж вийде раз колись дівча самотнє
В полудне ясне в тихий, сонний ліс -
Неждано серце защемить скорботне
І ясний світ померкне їй од сліз.
Се нас вона побачить і почує,
Мов сон і казку із старих часів;
Закриє очі й тяжко засумує,
Заслухавшись у тихий сон лісів.
Ти - як сон, ти - як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка
Ти - як сон, ти - як весняна казочка,
Бо ти й казка моєї сумної душі,
Що до мене часом прилетиш, мов та пташечка
І щебечеш мені у вечірній тиші.
Я тебе так люблю, моя мріє вечірняя,
Осолоди життя і кринице краси,
І бажаю тебе, моя любочко вірная,
Як бажає потоптана травка роси.
Приходи ти до мене щодня так тихесенько,
Як той запах квіток, що із вітром летить,
І співай мені все свою пісню милесенько
І пести, як дитина старого пестить.
І закрий мені очі рукою маленькою,
Нехай я на минуле життя не дивлюсь
І, втомившись журбою тяжкою-гіркенькою,
У просторах незнаних світів загублюсь.
В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,
чи певно там зайду, чи щастя там найду,-
іду, де побачив мету.
Не вернусь з дороги, хоч мучить тривога:
чи справді до щастя веде ся дорога,
чи гідне є муки, і бою, й розпуки
се щастя, що я єго жду.
Як найду єго, порівняюсь з метою —
все горе забуду за хвилі спокою.
Проживши ті хвилі, навіки в могилі,
вдоволений, тихо спічну...
І я умію пісню,
умію не одну,
то тихо-милозвучну,
то грімко-голосну.
Я так люблю ті співи,
а я їх сам зложив
у тихі хвилі щастя,
у хвилі, як тужив.
Одна сільський дзвіночок
нагадує мені,
як в сумерку вечірнім
дзвенить у тишині.
А друга сум наводить,
стає понурим світ,
мов вітер хмару кличе
на ясний небозвід.
І зарояться разом
крилатії думки,
бринять, летять і в'ються,
як в пасіці пчілки.
Вони словам вторують,
дають життя і чар,
і цвітом їх вбирають,
як землю пишна яр...
1891
ПРИВІТ УКРАЇНІ
Вітай, дорога Україно моя!
Чи дужа ти, нене, здорова?
Пропали і воля, і сила твоя,
а все ж ти й сьогодні чудова!
От гарно, що раз довелося мені
до тебе навідатись, нене,— гей-гей!
хоч не давнім свобідним шляхом,
а з жовтим пашпортом в кишені!
Так нас розділили граничні стовпи,
жандарми, солдати і варти,
що вже українці не знають, хто ми,
а ми про них відаєм з карти.
Як се нагадаю, то сльози течуть,
та гріх проливати їх марно:
най плачуть уже українські співці,
вони то уміють прегарно...
Та як же живеться, Вкраїно, тобі?
Ні вітру від тебе, ні хвилі!
На турка збираєшся, може, іти,
чи вже й говорити не в силі?
Прийми мене, мати: я рідний твій син,
редактор з-над синього Прута;
не бачив я досі тебе ані раз,
писав про тяжкі твої пута.
Вся сила моя і вся слабість моя —
сталеве перо і чорнило;
списав я паперу вже скрині цілі,
аж людям читати немило.
А все лиш про тебе, Вкраїно моя,
про тебе, заплакана мати;
все думав, де взяти тобі хустинок,
щоб мала чим сльози втирати.
Не плач, а радій, що не маєш ти ще
своїх редакторів з чорнилом,
а то як списали б тебе ті пани,
не вмитись тобі уже милом...
Не плач, Україно, і в горі-журбі,
не плач над Дніпром і над Доном,
бо ми як зачуєм твій плач, то й собі
ревем, як воли, за кордоном.
[1897]
НІЧ
Зчорнілі гори небозвід підперли,
підніжжя гір у хмарах застрягли,
у пахощах вогких ліси завмерли,
і сонні мари дебрі налягли.
І сниться горам сторона далека,
де вічним сном страшні пустині сплять,
без гір, без вод, кругом смертельна спека,-
ліси стряслись, збудились, знов шумлять..
1899
Я рад би все забути,
що трапилось мені,
і знову хлопцем бути
у рідній стороні.
Нехай би жив і бідно,
та знав уже свій шлях
і вік провів свобідно
при плузі на полях.
А так я загубився
і плакати дарма:
від роду вже відбився,
і вороття нема.
1900
ОБРАЗОК
Маленька хата, як коробка,
загата з листя під вікном,
кошниця, наче солі товпка,—
усе вже спить осіннім сном.
У хмарі сонця і не знати,
в тумані тихе поле спить,
собачка вилізла з загати,
раз гавкнула — і вже мовчить.
Причулося! Се вітер гонить,
а листя хоче утечи,—
і сон собачку знову клонять:
нема чого і стеречи.
1900
БРАТИ
В темних горах, при окопах, у болоті,
там зійшлися два вояки по роботі.
Не зійшлися, тільки впали край дороги,
поранені — сей у плечі, той — у ноги.
Один стогне: «Тату милий, мамо рідна!»
Другий плаче: «Діти любі, жінко бідна!»
Подивився сей на того довго, тихо,—
здивувала рідна мова, спільне лихо.
«Поможіть мені, земляче, рідний брате!
Не по волі я загнався у Карпати...»
«Я поможу, милий гостю з України!
Чей по волі не бажав ти нам руїни!..»
Б'ють гармати на добраніч, стогнуть гори,
Звір лісами утікає в темні звори.
Два вояки завивають свої рани,
споминають і родину, і кайдани:
«От звела нас люта доля раз докупи,
не у гості, тільки в полі, тут, де трупи...
Виріс, брате, я далеко — у Полтаві,
а загину у Карпатах на мураві...»
Другий каже: «Горе, брате, нам, нещасним,
нашим людям, нашим нивам, горам красним,
та найтяжче наше горе — люта сила,
що з братів та воріженьків поробила.
Та не плачмо, бо віджити ми ще годні;
вилічимо свої рани і народні;
кров пролита не пропаде, зродить нива —
буде, буде Україна ще щаслива!»
1914
Налетіла куля з поля,
забриніла, як пчола,—
дійся, дійся, божа воля,
як така козацька доля,—
куля в груди застрягла.
Впав козак, не може встати,
ще раз глянув навкруги:
«Ах, прегарні сі Карпата!
Тут би жити, не вмирати,
та убили вороги.
Тільки й щастя, що вмираю
на землі моїх братів;
тільки й смутку, що не знаю:
може, й з рук їх тут конаю
за провини ще дідів.
Вже готова є могила,
не могила, а гора;
буде душенька тужила,
де є Україна мила,—
так далеко до Дніпра!»
Без китайки, без калини
поховали козака,
тільки вітер Верховини
поніс вістку до родини...
Що за доленька гірка...
1915
МОГИЛА В ПОЛІ
Маленький хрест у полі
чорніє на снігу.
Ім'я дощі вже змили,
не видно і могили,—
забули всі поволі
за вірного слугу.
І не спитають люди,
хто в бою тут поляг.
Хто згадує одного,
коли могил так много
і хрестики є всюди
по горах і полях!
Ти поклонись покірно
йому, бо він страдав!
Чи свій, чи ворог лютий,
все ж вояк то забутий,—
служив своїм так вірно,
що душу й тіло дав...
1916
ПОЛЕТІВ БИ Я НА УКРАЇНУ
Полетів би я на Україну
не конем, а бистрим самоходом,
щоб натішитись своїм народом,
щоб поглянути на ту країну,
що так довго у неволі
дожидала щастя й долі
і діждалася спасення,
свого воскресення.
Не пропустять чати самохода
напоперек вченої Європи,
скрізь плоти із дроту, і опоки,
і жива з вояків загорода,—
смерть пильнує всі поля й дороги,
всюди повно смутку і тривоги....
Сів би я на самолет крилатий
і злетів би ген понад Карпати,
як орел, буяв би у просторах
і осів би на дніпрових горах
між своїми, у старій столиці:
«Ах, здорові, браття і сестриці!
Не гадаз я і не сподівався,
щоб такого свята дочекався...»
Не дадуть!
І там, під небом, зловлять,
самолети наздогін затровлять,
із землі гарматами підстрілять,
із повітря кулями поцілять,
і, як пташка, що летіла в вирій,
за мою любов і намір щирий,
поранений, впаду в долину
і загину...
Маю в полі іскрові станиці,—
ні чим пташка, ні чим вітер скорий,
понесли би вістку поза гори,
за окопи, поза всі границі,
і за хвильку мали би вже браття
мій привіт із Закарпаття.
Як же радо я б до них промовив
і з великим святом поздоровив:
«Помагай вам боже, земляченьки,
у тяжких трудах для неньки,
щоб до решти скинули кайдани,
прогонили ворогів із дому
і як вольні в світі громадяни
раз зажили по-свойому».
Годі! Всі станиці приготовлять,
невидимого посланця зловлять,
ще й мене, як зрадника, осудять
та за щирість до братів огудять:
«От найшов собі кого любити.
Се наш ворог. Помагай нам бити»,
І нема мені потіхи, ні поради
за Карпатами в чужині,
без своєї щирої громади —
наче на пустині.
Тільки втіхи, що і ворог лютий
не підслухає і не підгляне,
як нетяга, на війні забутий,
десь над Тисою у лузі стане
і летить думками на свободу
до воскреслого народу:
«Полетіть, мої думки крилаті,
поза гори наші за Карпати.
Розстеліться цвітом за кордоном,
поклоніться всім низьким поклоном,
розкажіть, як ми вмивались кров'ю,
як горіли до братів любов'ю,
що її не спинять ні кордони,
ні прокльони, ні всі заборони,
що її не можуть побороти
ні окопи, ні колючі дроти,
що її не вб'ють і всі гармати,
бо нам всім одна лиш рідна мати —
Україна!»
22 серпня 1917 р.