Трагедія С. Гулака-Артемовського

До 1935 року навіть точної дати народження корифея української музики не знали. Більше того — і місце його вічного спочинку аж до 1952 року було невідоме. Лише, коли після війни в Москві відновили декади української літератури та мистецтва, згадали і про Гулака-Артемовського. Артисти музичного театру ім. Станіславського і Немировича-Данченка разом з режисером Камерницьким за підказкою упорядника Ваганькового кладовища Івана Лепехи серед хащ бузку відшукали скромний надгробний камінь з написом: «Семен Степанович Артемовський-Гулак. Скончался 6 апреля 1873 года, 58 лєт». Тоді ж на могилі митця встановили чорну лабрадоритову колону з мармуровою вазою угорі.

Уточню, що митець відійшов у вічність 5(17) квітня 1873 року на 61-му році життя в стані глибокої депресії, всіма забутий.

На останньому твердженні ніхто ніколи не акцентував уваги.

А починалася його творча кар’єра просто блискуче! Після навчання за кордоном з тріумфом виступає на петербурзькій сцені, якій віддав понад два десятиліття. У ті часи публіка йшла саме «на Артемовського», щоб насолоджуватися неповторним, надзвичайно широким за діапазоном голосом.

Так, сьогодні почути його не можемо, бо в часи співака звукозапису ще не було, але довіримося свідченням сучасників, які зналися в музиці і були від нього просто в захопленні. Ось твердження великого Глінки: «Красивішого голосу, ніж у Артемовського, мені не доводилося чути». «Баритон, якого ми ще не чули», — твердить поет Н.Кукольник. Найвища, «генеральська» похвала генерала Моллера: «Яка то гармата вчора ревіла?». Висока мистецька оцінка редактора «Літературної газети» Ф.Коні: «Артемовський має дуже приємний basso cantanto». Оцінка друга і земляка Тараса Шевченка, який сам був неабияким співаком: «...А надто як Артемовський Руслана співа, то так, що аж потилицю почухаєш — далебі правда! Добрий співака, нічого сказать».

У 1863 році в Маріїнському оперному театрі відбулася грандіозна вистава «Запорожця за Дунаєм». С. Артемовський блискуче виконав головну оперну партію Карася.

Тоді співак і композитор перебував на вершині слави, на самому олімпі мистецької сцени, у повному розквіті творчих сил і енергії.

В ті часи артист імператорських театрів, який прослужив на сцені 20 років, отримував право на пожиттєву пенсію. С.Гулаку-Артемовському, як і іншим талановитим артистам, було надано право продовжити свою сценічну діяльність дворічною «службою вдячності». Протягом цього часу він отримував і пенсію, і зарплату.

Проте дуже заслуженим співакам, особливо талановитим митцям, дозволялося виступати на сцені скільки вони хотіли.

Тож, коли у нашого земляка термін дволітньої «служби вдячності» закінчувався, маючи небувалу сценічну славу, він звернувся у дирекцію імператорських театрів з проханням: «По закінченню 20-літньої моєї служби у дирекції імператорських театрів, я маю службу вдячності, яка закінчується у травні наступного 1864 року, відчуваючи в собі творчі сили для роботи на сцені, маю честь покірно просити дати мені можливість продовжувати службу на сцені імператорських театрів.

Артист Артемовський. 1863 року, грудень 8 дня».

Митець мав величезну надію, що йому дозволять нести службу вдячності пожиттєво, як, наприклад, його колезі Осипу Петрову. Але прохання не було задоволено, артиста звільнили з відомства театральної дирекції, а адміністрація російської імператорської опери розірвала з ним контракт.

Востаннє в Петербурзі Семен співав на сцені Александринського театру 29 травня 1864 року. Того вечора йшла тринадцята вистава опери «Запорожець за Дунаєм», в якій він виконував партію Карася. Прихильники його таланту прийшли попрощатися з улюбленим артистом.

Ось тут і розпочинається особиста трагедія Семена Гулака-Артемовського.

Йому надзвичайно боляче залишатися в Петербурзі — без сцени.

Ще вчора — бурхливий світ, театр, оплески, сотні людей, вдячне «браво!», а сьогодні — мертва квартирна тиша, яка для артиста рівнозначна смерті.

Він розгублений, пригнічений, спустошений. Його енергійна натура, кипуча енергія нестримно протестують проти бездіяльності, вимушеного спокою...

Не може збагнути, зрозуміти, звикнути.

Тому й не мириться — тікає від невимовного душевного болю, рятується переїздом до Москви, на батьківщину дружини Олександри Іванівни Іванової. Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою декоратора московських театрів і балерини, разом з чоловіком брала участь у концертах, її портрет часто був поруч з його на афішах, але до наших днів не зберігся.

У Москві йому доля начебто знову посміхнулася. Зв’язки родичів дружини та гучна слава артиста, яка догнала його й тут, допомогли повернутися на сцену. Але в московському Великому театрі Артемовський проспівав лише один сезон...

У грудні 1865 року в газетах з’явилося повідомлення: «Співак Московської опери Артемовський залишив службу при московських театрах. Він прослужив на оперній сцені майже 25 років».

І до сьогодні офіційною причиною відставки вважається втрата голосу. У цьому є частка правди. У ті часи під час співу відбувалося величезне навантаження на голосові зв’язки, адже мікрофонів не було. Оксамитовий голос Семена і справді давав збій. Він важко брав високі ноти.

Але ж на сцені були не лише головні ролі, не обходилося й без епізодичних, другорядних, де співалося зовсім небагато, або й не співалося. С.Гулак-Артемовський мав величезний сценічний досвід, і там, де не міг зачаровувати голосом, зачаровував артистизмом, адже, до всього, був ще й надзвичайно талановитим актором.

Підтвердженням цієї думки є вище наведені рядки його листа: «... відчуваю ще в собі творчі сили для роботи на сцені...».

Одним словом — такими самородками, як С.Гулак-Артемовський — не розкидаються. Бо справжньому таланту завжди знайдеться місце.

Але ті, хто так високо підняли його на Олімп Слави, безжально й кинули на самий низ.

То яка ж тоді істинна причина відставки Гулака-Артемовського?

І саме тут доречно сказати про зв’язок часів: минулого і теперішнього. У Російській імперії тодішній і сьогоднішній тільки роки різні, а порядки одні: нетерпимість до «чужорідного тіла», до «інородця», який затисався у «рускій мір», проте так і не став його часткою, бо не захотів, що для шовініста-великороса є найбільшим «злом».

Тодішня система, використавши великий талант, своєрідно помстилася йому за небажання стати «їхнім».

Справді, Семен Гулак-Артемовський завжди пам’ятав своє славне козацьке походження, чудово знав історію України, не цурався на чужині рідної мови. Так, він співав французькою, італійською, російською. А на самому дні душі його лежала вона — рідна, золотаво-жовтим колоссям пропахнена, блакитним барвінком повита.

Сучасники свідчать, що він так і не позбувся українського акценту, йому були притаманні суто український гумор, гострий розум, дипломатична хитрість. Знаємо його багатолітню дружбу з відомими людьми того часу (зокрема і з Тарасом Шевченком), які мали власну, відмінну від владної, думку про суспільний розвиток, тодішні порядки тощо.

Нарешті, композитор написав оперу «Запорожець за Дунаєм, що стала окрасою не російського, а українського музичного мистецтва. А цього вже російське театральне чиновництво йому не тільки не забуло, а й не пробачило.

Щирий, наївний, довірливий, як дитина, Семен, напевне, так і не збагнув, що не став за свого чужим людям. Яким кілька десятиліть дарував велику радість — свою неперевершену пісенну творчість, навзамін прагнучи тільки одного: залишитися самим собою і сином рідної землі. Що так природно і нормально, але лише не в Росії.

Саме до таких висновків доходиш після опрацювання документів та листів Семена Гулака-Артемовського того періоду. Хай це звучить як гірка іронія, але якби наш земляк носив різвище Сідоров, то служив би в театрі до кінця своїх днів. А через те, що був українцем не лише за прізвищем, а й по духу, то йому показали, де в імперії таким місце.

Він дуже хворобливо переживав відставку. Свідченням депресивного стану композитора, глибокого душевного переживання є лист, написаний артистом майже через рік після звільнення, до колеги Павла Васильєва у Вільно з проханням поставити там «Запорожця». Це була остання надія. Але запрошення у Вільно так і не отримав.

На той час він квартирував на околиці Москви у Підновинському – жив з дружиною у невеличкому будиночку, який належав Кудринській церкві Різдва Христового. Семен Степанович зазнав немало горя — поховав дочок Олександру й Варвару та сина Василя. Гасив невигойні рани улюбленою роботою, але її відібрали.

Митець намагається захопитися читанням, новинами науки, але глибокий депресивний стан не покидає. Артист, людина сцени, яка звикла до живого спілкування з людьми, лишається хоч і з коханою людиною, але без того, що стало суттю і змістом існування.

За спогадами сучасників, був людинолюбом, виступав у благодійних концертах, завжди допомагав нужденним, жертвував гроші пораненим, сім’ям полеглих у війні. Ніколи не мріяв про багатство…

Семен Гулак-Артемовський, як і його великий приятель Тарас Шевченко, по суті, став жертвою «руського міра». Через те, що не захотів його прийняти. Бо належав до іншого світу, якому і через століття зізнається у вічній любові вустами нескореної Одарки в безсмертному «Запорожці» :

Україно, рідний краю,

Серцем я тебе кохаю...

Ольга Осипенко( incognita.day