МОЇ СУСІДИ ДОБРЕ ЗНАЛИ ВИШНЮ

Із Вишневою Грунню я вперше зустрілася в 1973 році, коли по закінченню Сумського державного педінституту прибула сюди вчителювати.

Справді, зразу впали в очі та полюбилися мені вишні, яких і досі в Груні багато-багато. Ніжні вони й у своєму весільному білому вбранні, і в китицях соковитих пурпурових ягід.

Твори Остапа Вишні полюбляла давно. Та в Груні його творчість для мене засіяла новими гранями. До того ж тут мешкало ще багато старожилів, які знали Губенків, Павла Михайловича.

Недалечко від мого помешкання жили Трохим і Настя Палатови. Діда Трохима в Груні знали як гарного пасічника. Так і завітала я до цих привітних людей у старезну приземкувату хату з кованою скринею, дерев’яними ослонами, вишитими рушниками та чудово виконаним невідомим художником портретом Т.Г. Шевченка.

Високий, похилений роками, худорлявий Трохим Петрович і на диво струнка, сива та світлоока Настя Митрофанівна радо зустріли молоду вчительку української мови та літератури, бо любили поспілкуватися. Та й розповісти їм було про що. Я вже чула, що в селі позаочі їх звуть артистами, а чому - не знала.

Сіли Трохим і Настя на лавці проти мене близенько одне до одного та й повідали про минуле, дороге й незабутнє.

Добре знали вони Губенків. Настя Митрофанівна пам’ятала Чечву, панську економію з хорошим садочком, ставком . Батько Павлуші управляв цим господарством поміщиці фон Рот.

Малі Губенки зростали серед грунян і вміли виконувати селянську роботу: управлялись на полі, по господарству, пасли худобу. Можливості для освіти мали кращі, ніж більшість сільських дітей, і вчилися.

А саме в ту пору Грунь стала “театральною”. Драмгуртком керував пан-ліберал Іван Носуля. Жив він на другій сотні (Грунь - село козацьке).

Губенки були до самозабуття закохані в сцену. У містах, де вчилися, опановували акторську майстерність і приносили її землякам.

Трохиму Палатову було дванадцять років, коли він вперше побачив виставу з участю Павла Губенка і його братів. Сталося це в 1906 році. Грав майбутній гуморист Стецька у “Сватанні на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка. Грав так, що й стіни сміялися. Ходив у “коміках”.

Відтоді Трохим Палатов грунського “театру ” не полишав. Став він режисером самодіяльного театру і тридцять п’ять років не розлучався з ним. А потім ще й у школі гурток вів. Театральне життя Палатових зафіксоване в унікальних знімках 20-х і 30-х років.

Одну з фотографій вони й подарували мені для шкільної кімнати-музею Остапа Вишні, якою я в той час завідувала. На фото Остап Вишня з сестрою Катериною серед учасників художньої самодіяльності с. Грунь.

З того часу заполонив мене Вишневий цвіт.

А нещодавно з нагоди 100-річчя з дня народження Остапа Вишні одержала вітальну листівку від родини Губенків такого змісту: ”Шановній Валентині Яківні Лавриненко - сценаристу, пропагандисту творчості Остапа Вишні серед учнів, населення. Завжди вдячна Вам родина Губенків. Київ. 13.11.89 р.”

В. Лавриненко, 1989 р.

ВАСИЛЬКИ

Ця оповідь про давні дні. Він ще не був прославленим Остапом Вишнею, а кругловидим, по-дівочому усміхненим Павлушею. Його любили в Груні, називали коміком.

У Груні існував драматичний гурток. На підмостках ветхої сцени, що розмістилась у невеличкому приміщенні волосної управи, гуртківці поставили “Безталанну” І.К. Карпенка-Карого, “Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка”, “Крути та не перекручуй” М.П. Старицького, “По ревізії” М. Кропивницького.

П’єси ставились здебільшого взимку. Літньої пори роботи по вуха, не до веселощів. Поміщиця фон Рот не з добрих. Спуску не жди!

Павлуша Губенко, як правило, грав старих дідів, хоч сам був зовсім юним. Природна обдарованість допомагала перевтілюватися в образи мудрих, дотепної вдачі літніх селян.

Сестра Остапа Вишні Катерина Губенко-Даценко писала: “...від гри брата сміху було такого, що не тільки наша дерев’яна будівля, а й Грунь вся гриміла. Навіть нашій мамі на базарі говорили, який вже вдалий її син.” Вже тоді прорізувався його могутній талант.

Одного вечора після вистави грунські дівчата подарували Павлуші вишиту українську краватку. Самі вишивали. По ній зеленіли васильки, улюблені Павлушині квіти... Спливло з того часу багато води, багато цвіту зів’яло, а вишиті васильки, наче зачаровані...

Дружина Остапа Вишні вберегла дарунок грунських дівчат. А коли Анатолій Паламаренко вперше виходив на велику сцену з “Вишневими усмішками”, благословила його нев’янучими грунськими васильками.

З вуст журналіста Анатолія Журавського

записала В. Лавриненко

ДУХОВИЙ ОРКЕСТР ДЛЯ ЗЕМЛЯКІВ

У 1948р. працював я першим секретарем райкому комсомолу колишнього Грунського району. Незнайомий літній чоловік переступив поріг кабінету:

- А знаєте, молодий чоловіче, давайте познайомимось. Я Остап Вишня.

І відразу попросив:

- Покажіть мені село.

Ходили по Груні довго. Все розпитував мене, говорив з людьми, жартував.

Коли письменник прощався, запрошував у гості, обіцяв допомогти, чим зможе.

Пропозицією невдовзі довелося скористатись. Селу вкрай був необхідний духовий оркестр. Куди тільки не зверталися, нічого не виходило. Тоді й спорядили мене земляки в Київ.

У редакції “Перця” зустрівся з Остапом Вишнею, розповів про нашу біду. Обмовився, що побував у заступника міністра культури, котрий на моє прохання сказав, що “справа – глина”.

- Так і сказав?! – від душі засміявся Павло Михайлович.

Уранці він телефонував міністру і просив “глину розбавити”.

Так з допомогою Остапа Вишні груняни одержали оркестр для Будинку культури. Користуються ним і досі та згадують земляка.

Д.А. Рябченко, директор Грунської

середньої школи, 1975 р.

ЦЕГЛИНА, ЩО ЗІГРІВАЛА ДИТИНСТВО

У деяких дослідженнях про життя і творчість Остапа Вишні можна знайти, що у 1947 році, коли письменник передостанній раз перебував у Груні, він відвідав Чечву, знайшов там цеглину, загорнув її й повіз до Києва, сказавши:

- Може, ця цеглина колись обігрівала моє дитинство.

У деяких споминах ця подія датується 1952 або 1954 роками.

Прошу вибачення, але мушу ці дані заперечити.

Я запитував багатьох селян на околиці Груні, чи пам’ятають вони старі часи, панську економію. Багато цікавого розповіла мені старенька Софія Єрофіївна Баран.

Не довго жив керуючий помістям фон Рот на Чечві. Згодом звів собі будинок у центрі Груні. Великий і добротний. У 30-х роках він послужив грунянам – тут працювала районна бібліотека. На превеликий жаль, у роки Великої Вітчизняної війни будинок згорів від ворожої бомби. Це звідси в 1947 році Остап Вишня взяв на спогад цеглину.

Я добре пам’ятав цей будинок і з пам’яті намалював його в 1973 році для Івана Зуба, який збирав у Груні матеріал для майбутньої книги про Остапа Вишню. Книга справді побачила світ, але малюнок будинку Остапа Вишні у неї поміщений не був. Так і загубився.

М.М. Івах,

учитель образотворчого мистецтва

Грунської середньої школи, 1978 р.

“ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ”

У гуморесці Остап Вишня змалював життєву школу, всі етапи освіти сільських дітей.

“Гуси – це був перший обов’язковий етап нашої освіти. Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого “технікуму”, першого, сказати б, курсу... Коли ви цього іспиту не складете, вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс – це свині. Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штати. Володарями над свинями були до 10 – 11 років. Потім ішли такі “курси” вищої освіти: телята, вівці, корови, коні”...

Моя мати, земля їй пухом, розповідала, що школи на хуторі Чечві не було. Тому бігав Павлусь Губенко у Грунь. Чоботи були одні на двох із старшою сестрою Палазею. Й ті благенькі, перешиті з бабусиних шкарбунів. Школа була чотирикласна, і не проста, а Міністерства народної освіти.

Перший учитель Остапа Вишні – Іван Максимович Мовчан, доброї душі старикан, білий-білий, як бувають білими перед весняними святами хати. Пам’ятали учні і його, і його лінійку. Вчила Павлушу ще й вчителька Марія Андріївна (про це пише Остап Вишня в гуморесці “Перший диктант”), старенька-престаренька... Вчили вони добросовісно, так, як самі були ходячою совістю людською.

М. А. Бутко, вчитель української мови

та літератури Грунської середньої школи, 1969 рік

.

КОЛИ ВІН ЩЕ НЕ БУВ ОСТАПОМ ВИШНЕЮ

Театр розпалив у серці Павлуся Губенка “божу іскру”. Вона зачала яскравішати, освітлюючи сірий побут тринадцятирічного учня військово-фельдшерської школи. Приходив з театру, лягав на ліжко, а серце стугоніло. Надто опісля того, коли Садовський покаже прем’єру. Хіба заснеш?! А вранці уроки. І що ж? У Павлуші Губенка завжди дванадцять балів за відповідь. Найкраща оцінка з граматики, історії, географії, навіть караульної служби. Ніяк не виходив у нього єлейний речитатив. Шкільне начальство часто бачило Павла Губенка в новенькій краватці, що стягувала комір потертої сорочки. Та не знало, що її вишили і подарували улюбленому “комікові” грунські дівчата після вистави “Безталанна”. Подарували на талант! Не думав учитель закону божого, що цей “бездарний декламатор” назавжди зачарував рідну Грунь соковитою грою.

“Як далеко ще до Києва! Швидше б, швидше! Павло лічив удари коліс, і це трохи заспокоювало. Тепер ти, хлопче, без батька. Так гостро відчував на долонях ще тепле батькове тіло. Найрідніша людина померла на його руках, зумівши усміхнутись за кілька хвилин до смерті...

Як далі вчитися? Намір остаточний – екстерном скласти іспит до приватної гімназії Стельмашенка. А потім, як обухом по голові: плата.

У лікарню привозять із фронту калік. Робота виснажує. Терпнуть ноги, паморочиться голова. Самому доводиться робити складні операції.

- Дивуюся твоїй працездатності, Павлушо, - казав йому не раз Коломійченко. – Скрізь встигаєш. Невже й оті книги, з якими щодня тебе бачу, перечитуєш?

- На добру книжку завжди час знайдеться.

У Києві володарює театральна халтура. У театри мініатюр він не ходив. Лише глузував біля афіш, що заліпили весь Київ. Але ось афіша: “Л. В. Собінов – на користь хворих і поранених воїнів”.

Арія Ленського витала тоді в залі оперного театру, мов жар-птиця. Коли долинуло “Куда, куда вы удалились…”, біля Павла голосно, на весь принишклий зал, заридала незнайома жінка. Тільки тепер він розглядів, що вона одягнена в чорне. Народ оплакував близьких і рідних , загиблих на безглуздій війні. Де зараз його брат Василь?

Закрилася завіса, і Павло прожогом кинувся за куліси. Соромливе юнацьке благоговіння перед кумирами, коли “ткнеш букета й тікать”, переросло у свідоме, обгрунтоване розуміння мистецтва. Він стояв перед Собіновим розпашіло-рожевий. Не знаходив слів, якими можна було б скласти сердечно подяку за чудовий концерт.

Наближалася революція, що зробить бідняцького хлопця із Груні Павла Губенка – Остапом Вишнею, великим майстром сміху.

А. Журавський, мистецтвознавець.

Написав у Груні в 1979 р.

ПАМ’ЯТНА МЕДАЛЬ

Зберігається в музеї Остапа Вишні у Груні настільна пам’ятна медаль до 100-річчя з дня народження Остапа Вишні.

Має вона форму круга з білого алюмінію діаметром 70 і товщиною 6 міліметрів. На лицевому боці – барельєф усміхненого Остапа Вишні, поруч на фоні очерету том “Вишневих усмішок”. Вгорі зображені дикі качки в польоті, а внизу – лаврова гілка. На звороті по колу у мереживі квітів цифри “1889 - 1989” і слова “с. Грунь – м. Охтирка”, а в центрі напис: “Остап Вишня. 100 років”.

Виготовив медаль гравірувальник-інструментальник цеху № 8 Охтирського “Нафтопроммашу” Ю.Колесник. Сам створив композицію, працював над ескізом, власноручно виготовив штамп і розмножив медаль.

Остап Вишня – його улюблений письменник, і тому, мабуть, замовлення вийшло особливо вдалим.

В.Є. Лишенко, завідуюча

бібліотекою. с. Грунь, 1989 р.

ЧЕЧВЯНСЬКІ СОКИРКИ

Пригадую далекий 1973-й, кінець вересня. Напередодні одержала листа з Києва від Варвари Олексіївни: “Приїхати я мушу в Грунь. Для того, щоб написати книгу спогадів про Павла Михайловича, треба побачити своїми очима всю місцевість і околиці. Може, хто живий залишився з тих людей, котрі пам’ятають хутір Чечву. Треба походити своїми ногами по тій землі, що народила Остапа Вишню”...

І ось ми йдемо гунським полем. Зернові зібрано. Шелестить стигла кукурудза, зеленіють цукрові буряки. Вдалині гуркоче трактор, що готує землю до нових посівів.

Наближаємося до того місця, що колись називалося хутором Чечва. Нічого не нагадує про нього, хіба що зарості вишень. Золотава осінь покропила їх яскравими фарбами.

Мимоволі Варвара Олексіївна затисла мою руку, злегка дрижать її пальці. Зблідла і дихає, дихає цілющим польовим повітрям. “Яка ж то, думаю собі, - велика сила кохання в цій жінці, що і в такі роки пробивається в ній в благоговійному ставленні до землі цієї, землі, що дала їй чоловіка і друга”.

...Розповідаю, де стояв будинок поміщиці, де були господарські будівлі економії, панський ставок, невеличка хата Губенків.

Обійшли вишник. Жінка раз по раз нахилялась і зривала яскраво-фіолетові сокирки. На моє німе запитання з сумом відповіла:

- Улюблені квіти Павла Михайловича. Він шанував усе просте.

Згодом Варвара Олексіївна написала: “...А перед очима стоїть той сонячний день на Чечві і якийсь особливий, світлий в душі моїй бринить голос. Ох, як його передати на папір, коли ти не Олесь Гончар і не Володимир Сосюра, а проста собі людина, що поклала “солодкий тягар” на плечі: написати книгу про Остапа Вишню”...

... А сокирки, зібрані нею на Чечві, стоять і нині в майоліковій вазі, прикрашають київський кабінет гумориста на Червоноармійській, № 6/16.

Л. Лебединець, заслужений учитель

України, 1989 р., с. Грунь

У БУДИНКУ НА ЧЕРВОНОАРМІЙСЬКІЙ

Часто бувала на гостинах на Червоноармійській вулиці, в будинку № 6, де жив і працював Остап Вишня. Попробую з пам’яті описати квартиру-кабінет.

У кімнаті посередині стіни бачимо великий портрет Остапа Вишні. Понад двадцять малюнків різних за жанрами прикрашають кімнату. Є портрети, шаржі художників Жаскара, Толкачова на теми “Усмішок” письменника. Створюється враження, що це меморіальний зал, в якому друзі письменника, художники прагнули якнайповніше засвідчити, що Остап Вишня був загальним народним улюбленцем.

Робочий стіл письменника обладнаний подібно до того, що знаходиться у нашому музеї.

Варвара Олексіївна люб’язно познайомила мене з сімейною поштою. Цінність її в тому, що в кожному листі висловлена виключна повага до письменника. Наприкінці зустрічі Варвара Олексіївна передала щире вітання землякам Павла Михайловича – грунянам, гаряче дякувала їм за сердечну увагу – створення в Гунському Будинку культури кімнати-музею Остапа Вишні.

Л. Лебединець, учитель української мови

та літератури, 1989 р.

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Добрі стосунки підтримував Павло Михайлович Губенко з моєю матір’ю Палажкою Федорівною. До війни, коли приїздив у Грунь, навідувався і до неї. Подовгу згадували разом минуле.

Коли вже у нас вдома були книги письменника, я читала матері гуморески, усмішки, ліричні замальовки. Та слухала уважно, всміхалася, а іноді в задумі хитала головою. У написаному було їй багато знайомого.

Якось читала я усмішку про те, як хлопець зустрічався під вербою з дівчиною, а мати раптом: “Пам’ятаю я, де та верба була, і дівчину Галю знала. Кохались вони з Павлом. Це про себе пише. ”

Перше грунське кохання Павла Михайловича Губенка – Ганна Кисіль, мати вчителя школи-інтернату Кривоколіска Ю.Д. Остап Вишня став хрещеним батьком її дочки Тетяни, кумом коханої.

Павлина Іллівна Кияшко,

мешканка с. Грунь, 1991 рік.

Почуття гумору взяв від батька

Моя мати, Палажка Федорівна, добре знала багатодітну сім’ю Губенків. Протягом багатьох років вона допомагала їм –прала білизну, пекла хліб, доглядала малюків. Адже лише дітей у сім’ї було сімнадцятеро. Батько був у Михайла Губенка за кучера. Бувало старших- Павла і Василя- після вихідних та канікул відвозив у Зіньків на навчання.

Остап Вишня багато чого в характері та поведінці взяв від батька. Адже і той був добрим, справедливим, мав почуття гумору.

Уважно і чуйно ставився Павло до менших братів і сестер. Його любили в сім’ї і дуже чекали, коли приїде в гості.

Павлина Іллівна Кияшко,

мешканка с. Грунь, 1991 рік

ЖИВИЙ У ПАМ’ЯТІ НАРОДНІЙ

Я дуже добре знала Павла Губенка, хоч він старший набагато від нас був. А з сестрою його Наташею в школу ходила. Пам’ятаю, як допомагав Павло нам задачі роз’язувати. Сидимо, мучимось і нічого не виходить. А він якось так, ніби жартома, перехиляється через наші голови до задачника, прочитає умову і перекладе все в дохідливу форму . То зайців та лисиць рахуємо, або гусей, курей. І зрозуміло стає. Все, було, наказував, щоб старались вчитись.

Наташі він пізніше дуже допоміг у житті. Закінчила вона курси, а потім педтехнікум. А я не мала такої можливості.

Словом, своєю людиною був, привітною, веселою і доброю. От якби всі такі. Чула його виступи. Вмів говорити, як і писав. До війни ще, коли став письменником, подарував мені свою книгу. Напис зробив. Але під час окупації, на жаль, десь загубилась вона. Так жалію ту пам’ять про Павла Михайловича.

Агрипина Іванівна Іванова,

с. Грунь, 1991 р.

ДЯКУЮ ДОЛІ...

Дякую долі, що подарувала мені щастя бути близьким другом

дружини Остапа Вишні В.О.Губенко-Маслюченко. Саме від Варвари Олексіївни я багато цікавого почула про Остапа Вишню, життя їхньої родини.

Зокрема, що першою дружиною Павла Михайловича була Смірнова Олена Петрівна. У її матері на квартирі в місті Харкові жив Володимир Гжицький. Він їх і познайомив. Брали церковний шлюб, а через чотири роки (1925р.) розлучилися. Від того шлюбу П.М.Губенко має сина В’ячеслава.

До 1928 року хлопчик жив з матір’ю. Невдовзі вона померла, і Павло Михайлович після одруження з Варварою Олексіївною забрав В’ячека, як називали його Губенки, до себе. У Варвари Олексіївни теж від першого шлюбу була дочка Машенька. Маша і В’ячеслав були одного віку з різницею в один день.

До 1933 року В’ячеслав жив у цій сім’ї.

Та в 1934 році Варвара Олексіївна змушена була віддати бабусі (матері Олени Петрівни Смірнової), мотивуючи, що не хоче ризикувати життям нерідної дитини. У табір поїхала тільки з Машенькою.

Л. Лебединець, заслужений

учитель України, 1995 р.

ЙОГО ІМ’Я НОСИТЬ ШКОЛА

Народний літературно-меморіальний музей Остапа Вишні на його батьківщині часто відвідують вихованці вчителя-методиста української мови та літератури Лідії Матвіївни Лебідь з м. Охтирки.

Під час однієї із зустрічей з молоддю Груні вона розповіла про щиру дружбу багатьох поколінь її вихованців з дружиною Остапа Вишні Варварою Олексіївною Губенко-Маслюченко.

1969 рік. У середній школі №4 м. Охтирки свято. До неї завітали гості з Києва: дружина Остапа Вишні, брат його Кость Михайлович та артист Анатолій Сапєгін. Спогади про письменника, задушевна розмова з учнями і майстерне виконання Сапєгіним гуморесок Вишні зворушили всіх присутніх.

Незабутнім для учнів залишився і 1975 рік, коли Варвара Олексіївна знову завітала в Охтирку. На честь 90-річчя з дня народження письменника школа порушила клопотання про присвоєння їй імені Остапа Вишні. З цієї нагоди і завітала Варвара Олексіївна до школи. Надовго запам’яталася учням ця тепла зустріч із людиною, для якої Охтирщина така рідна, як і незабутньому гумористові. З того часу школа носить ім’я Остапа Вишні.

Л.О. Ле6единець

директор Гунського народного літературно-

меморіального музею Остапа Вишні, 1998 р.

.

У СКЕЛЬЦІ НА ОБЖИНКАХ

Моя бабуся Рубан Марина Петрівна прожила 91 рік. Багато чого в житті бачила. Любила розповідати про минуле, про пережите.

Пригадує вона зустріч з Остапом Вишнею.

Із Груні, В’язового, Рибальського, Буд, Гнилиці, Малої Павлівки, Першотравневого, Довжика, Карпилівки, Шенгеріївки з’їжджалися люди на обжинки – барвисте свято хліборобської праці, радості й гордості.

Голова колгоспу “Жовтень” О.Г. Косовський запросив на свято письменника-земляка Остапа Вишню.

На прохання колгоспників Остап Вишня взяв косу і пройшов одну ручку. За хвилину гривка ярої пшениці покірно лягла рівним покосом. Зв’язати за косарем сніп і вручити його зі словами вдячності односельці доручили моїй бабусі, М.П. Рубан, Герою Соціалістичної Праці.

Вона перев’язала сніп червоною стрічкою і подала косареві.

- Хай на вашому письменницькому полі отак щедро врожаяться вишневі усмішки! – побажала колгоспниця землякові.

Остап Вишня подякував. Мабуть, приємно й легко було в нього на

серці.

А потім частували земляка польовою кашею з полив’яної миски. Сидів він перед трактористами.

З вуст мешканки Груні

Усової Тетяни Василівни

записала Лавриненко В.Я.

РОСТІТЬ, КАШТАНИ

У 1989 році вся Україна готувалася зустріти 100-річчя від дня народження свого славного сина Остапа Вишні.

Чи могло населення Груні, шкільна молодь стояти осторонь цієї справи ?

Я не здивувався, коли до мене звернулися випускники з пропозицією посадити, як данину любові і пам’яті, на батьківщині Остапа Вишні алею зі ста каштанів.

Грунське лісництво забезпечило нас саджанцями. Одного суботнього дня закипіла робота. Молодь працювала з охотою, можна сказати, якимось особливим натхненням.

Прийшов час, і вилетіли пташенята з батьківських осель. Тоді за деревцями стали доглядати молодші школярі.

Стільки ж було радості, коли каштани вперше облилися білим цвітом !

Якщо ви завітаєте на батьківщину Остапа Вишні, з центральної дороги до літературно-меморіального музею видатного гумориста вас супроводжуватимуть каштани.

В.М. Шевченко, колишній директор

Грунської середньої школи

ВІН ЛЮБИВ РІДНУ ОХТИРЩИНУ

Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина Остапа Вишні, втретє побувала на землі Охтирщини, прибувши сюди з групою працівників Українського телебачення, які проводили зйомки документального фільму, присвяченого 90-річчю з дня народження письменника.

Мені пощастило познайомитися з нею і запитати, які враження привозив Остап Вишня до Києва після відвідин Охтирщини.

Варвара Олексіївна розповіла, що не завжди повертався він веселим. Чому? Зустрічали земляки його добре. Тільки спогади напливали на його душу і будили далекі почуття дитинства. Згадував він важкі роки життя на Чечві, свого батька, сестер, братів.

Батьківщину Остап Вишня любив. Про земляків писав з теплим гумором і ніжністю.

Прочитайте твори письменника “Якби моя бабуся встали”, “Моя автобіографія”або “Отакі колись були на селі клуби”. Вслухайтеся в мову людей з Олешні або Груні. Чи не вони або їхні батьки і діди були головними героями “Вишневих усмішок”?

М. Глива, учитель української мови

та літератури, М-Павлівка, 1982 р.

У БУДИНКУ КУЛЬТУРИ ІМЕНІ ОСТАПА ВИШНІ ВИСТУПАВ КОСТЬ ГУБЕНКО

У 1972 році радісна звістка облетіла Грунь: буде виступати у Будинку культури Кость Губенко, рідний брат Остапа Вишні.

Як на велике свято, все село зібралося того дня в Будинок культури на виставку п’єси Марка Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. Зал був переповнений.

Артисти грали з великим натхненням. А коли вперше на сцені з’явився Кость Михайлович у ролі Антона Завади, батька Оксани, було в усій його поставі щось таке урочисте й величне, що вся публіка встала. У полотняних штанях, сірій свиті, підперезаній поясом, солом’яному брилі – таким я його побачила і запам’ятала назавжди.

Востаннє бачили земляки свого талановитого сина з театром

М. Заньковецької на сцені Будинку культури, що тоді вже носив ім’я Остапа Вишні.

І довго ще “рецензували” спектакль. Оцінка, звичайно ж, була позитивна.

Н.О. Осмоловська, вчителька-пенсіонерка

НЕВМИРУЩЕ ДЖЕРЕЛО

1952 рік у моєму житті був дуже пам’ятним. По-перше, закінчила десятирічку і вся була сповнена мрії про майбутнє, по-друге, цього літа доля подарувала зустріч із визначним земляком, творцем сміху Остапом Вишнею. Школу закінчила на його батьківщині, у Груні, а родом із Скельки, де й був присутнім Павло Михайлович на обжинках.

У нашій Скельці й досі живуть перекази про перебування тут такого визначного письменника-земляка. Всім відома Остапова криниця. Чиясь добра рука посадила над нею кущ калини. Весною обливається він білим цвітом, а восени горить червоними кетягами.

Переповідають, що з неї пив воду Павло Михайлович. Якісь дівчина і парубок обнімалися біля криниці, коли туди підійшов гість і попросив водиці. Дівчина зачерпнула кухоль води і подала:

- Пийте на здоров’я.

- Дякую, - відповів. – Ніде не пив такої смачної, солодкої води. Для чого ті курорти в Криму, якщо у нас є такі Скельки...

Хто був тим парубком і дівчиною, вже не знають. А криниця відтоді – Остапова.

У.В. Верходуб, голова Грунського ССТ

ГРУНЯНИ СЛУХАЛИ “ЗЕНІТКУ” У ВИКОНАННІ ОСТАПА ВИШНІ

У Груні в сільському Будинку культури яблукові ніде впасти. Культурний заклад переповнений. З’їхалися люди з усієї округи. Автомобілями, підводами, велосипедами. І прийшли пішки. Сидять на лавах, стоять у проходах. Вони прибули на зустріч з Остапом Вишнею і Платоном Вороньком – знаменитими земляками.

Першому слово надали молодому талановитому поетові. Він читав свої нові твори. Останнім виступав Остап Вишня.

Зал ахав і охав, то стогнав, то гримів від реготу. Остап Вишня залишався незворушним. Терпляче перечікував вибухи сміху, час від часу кумедно якось посмикував плечем і продовжував. Читав просто, щиро, з властивою йому ліричною усмішкою. І не сміявся.

Після закінчення хтось задав із залу питання:

- Чому вас не чути було так довго ?

- Відбував свою десятирічку, - задумливо відповів Павло Михайлович. І додав :

- Мені дуже приємно виступати перед земляками. Я вас усіх дуже, дуже люблю...

Ілько Лавриненко, мешканець Груні

ВЕЛИКИЙ ЖИТТЄЛЮБ

Узимку 1933 року доля закинула мене, зеленого юнака, до Груні, в рідне село Павла Михайловича Губенка. У ту пору Грунь належала до Зіньківського району, і мені судилося стати секретарем комсомольського осередку в цьому знаменитому селі, а заодно працювати бригадиром колгоспу “Більшовик”, контора якого знаходилася на Чечві, в будинку поміщиці фон Рот. Саме в неї працював батько Остапа Вишні. Ось тоді я наслухався про письменника-сміхотворця чимало всяких бувальщин і легенд.

Вже коли я працював редактором журналу “Україна”, з Остапом Вишнею ми зустрічалися досить часто. За дружніми розмовами згадували свій рідний край: Зіньків, Бірки, Грунь, Охтирку, села В’язове, Шенгеріївку, Комиші, Ясенове. Павло Михайлович мріяв відвідати ці місця, наслухавшись від мене, як невпізнанно змінилися Мала Павлівка, Качанівка та й сама Грунь – колиска славнозвісного письменника.

Згодом таки він вирушив у мандрівку в рідний край. Про подорожі письменника ходили дивовижні перекази. І були то не просто легенди, а справжнісінькі бувальщини. Одну з них мені розповіли в Шенгеріївці.

Погожого літнього дня легкова машина по дорозі в Грунь заїхала в село. Молодий водій гнав вулицею машину, не збавляючи швидкості і налетів на курей, задавив зозулясту. З двору вибігла жінка і сипонула добірною лайкою.

- А бодай ваш ахтомобіль перекинувся, щоб вас родимець побив, як ви, окаянні, задавили мою курочку...

Машина зупинилась, з неї вийшов збентежений Павло Михайлович, сказав лагідно:

- Заспокойтесь, тіточко, я вам заплачу...

- Он ба який багатій знайшовся! Та ти не знаєш, яка то було курка, за неї в Зінькові на базарі десятку давали.

- Я вам тридцятку дам, - заспокоював Павло Михайлович.

- Так ти й даси! Та вона ціни не має. Щороку по сто яєць несла. От мені халепа! Катаються тут всякі пани на ахтомобілях.

- Та ми не пани. Я родом з цих країв, у гості їду...

- Чий же ти будеш? – доскіпувалася жінка.

- Та не знаю, як вам сказати. Губенко я. А зовусь Остапом Вишнею...

- Остап Вишня! – сплеснула жінка руками. – Свят – свят!

Та чого ти відразу не сказав. Ви вже звиняйте за лайку мене, сварливу бабу.

- Ви нам звиняйте, і прийміть гроші за зозулясту.

- Та навіщо вони мені. Та хіба то курка! Казна-що. Вона й не неслася. Збиралася не сьогодні-завтра зарізати. Ви заходьте до моєї хати. Гостем дорогим будете. Я вам ще пару курочок заріжу.

З вуст письменника І. Цюпи у

м. Зінькові записала В. Лавриненко

СУВЕНІРНА ЧАШКА

Гостям традиційних літературних читань “Вишневі усмішки” груняни вручили сувеніри. Усі дарунки – книжечки про великого гумориста, пам’ятну медаль, значок – прийняті були з глибокою вдячністю. Та особливо приємно кожному було одержати чашку з портретом Остапа Вишні , адже досі ніхто не мав ні на Охтирщині, ні на Україні взагалі подібної речі.

Задовго до свята почав роботу над ескізом малюнка охтирський художник І.А.Лозовський. Кілька варіантів ескіза запропонував Іван Андрійович організаційному комітету по підготовці 100-літнього ювілею земляка. І кожен був виконаний старанно, з глибокою повагою до майстра сатири і гумору. Тож непросто було вибрати кращий.

Втіленню задуму художника в життя посприяли умільці з Сумського фарфорового заводу. Однак виготовлено всього 320 сувенірних чашок, що відразу стали рідкістю.

Н. Розторгуєва,

журналістка

ВАРЕНИЧКИ З КАПУСТОЮ

Ніколи б не здогадалася, що улюбленою стравою Остапа Вишні були вареники з капустою, якби не почула цього з його вуст.

Під час останньої подорожі письменника на батьківщину вдячні земляки хотіли зробити йому щось приємне. Під час зустрічі з гуртом грунян, в супроводі яких Остап Вишня прямував провулочком, що вів до Чечви, одна бідова молодиця запитала:

- Чим нам земляка пошанувати ?

- Хотів би скуштувати вареничків ... з капустою. Дуже ж

вони у Груні смачні виходять...

Усі були здивовані. Думали, що вареники Павлу Михайловичу повинні подобатися з вишнями, бо змалку смакував ними на вишневій Чечві.

Г.О. Стешенко, мешканка с. Грунь