Сонети Д. Павличка

ЛЮБОВ

Час на буйдужість обертає муку,

А тіло й кров — на камінь чи на мідь;

Ненависна ж мені одноманіть,

Де не буває світла ані звуку.

Не простягну ніколи доброхіть

Безжальній костомасі дружби руку.

Люблю життя, де повно сонця й грюку,

І ця любов моя на сто століть!

Я син землі, що родить хліб і мрію.

Вона безсмертя кожному дала —

Поету, космонавту, гречкосію.

Збагну безмежжя неба і числа,

Добра відвертість і дволиччя зла,

Лиш смерті я повік не зрозумію!