Іван Багряний. Цікаві факти

111 років тому народився Іван Багряний: 10 цікавих фактів про нього

02 жовтня 2017 о 12:20

2 жовтня народився Іван Багряний (псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна; 1906—1963), український поет, прозаїк, публіцист й громадського-політичний діяч, що належав до покоління Знищеного (згубленого) українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний.

Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів в якійсь із тюрем ДПУ чи в сандармоському урочищі, як того «сподобився» багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення.

Зрештою, він опинився на вигнанні, так само, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Анатолій Лисий, Мар’ян Коць та багато хто інший.

На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози. Юрій Шерех назвав цей роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці». А ще звернув увагу на те, що «Сад Гетсиманський» з’явився задовго до «Архіпелагу Гулагу» Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними.

Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році, в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон». Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють.

У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи «в проведенні контрреволюційної агітації». 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад.

Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Знову була Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, багатогодинні допити, тортури. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації.

Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити. Під час німецько-радянської війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці.

1944 року, за надзвичайно короткий проміжок часу написав пригодницький роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»; написав у Моршині де переховувався від німців).

1945 року письменник емігрував до Німеччини. Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків.

У період 1952—1963 рр. був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.

10 цікавих фактів про Івана Багряного

1. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа», у 1925-му працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».

2. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір). Втік з заслання і два роки жив в Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).

3. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». В конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

«Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...

Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, — спецешелон ОГПУ — НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч». (Уривок з роману «Тигролови»)

4. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.

5. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?»(перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.

«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.

Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною». (Уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»)

6. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.

7. У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.

«Але апетит приходить під час їди. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…

Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвейєр» і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні ні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно». (Уривок з роману «Сад Гетсиманський»).

8. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній через деякий час перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» у США.

9. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи. Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».

«Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам'яті і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший і сильніший, і спритніший — він післав до бою, волею й неволею, все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післаті на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця, — розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли на «зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед, у першій лінії, гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, необмундированого й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», будівниками «Нової Європи» була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…» (Уривок з роману «Огненне коло»).

10. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».