П’єр-Жуль Етцель

Аби покласти край матеріальній скруті, один із її нових коханців, знаний паризький видавець і літератор П’єр-Жуль Етцель (Pierre-Jules Hetzel; 1814-1886), із яким письменницю необережно познайомив Іван Тургенєв, – запропонував у 1865 р. Марко Вовчок перекладати твори… Жуля Верна (Jules Gabriel Verne; 1828-1905). Розумні речі, взагалі-то, говорив чолов’яга.

Начитавшись соціалістів-утопістів – Анрі де Сен-Сімона і Шарля Фур’є, замолоду майбутній класик пригодницькою літератури мріяв про державу, засновану на принципах свободи, рівності та братерства. Утім, на людське життя коштів він не мав. Як не старався затятий республіканець Жуль Верн писати вірші, водевілі, лібрето комічних опер, статків на три яхти не накопичив. Одкровення сталося 17 січня 1863 р., коли у власному місячнику для юнацтва – “Журналі освіти та розваг” (“Magasin d'Education et de Recreation”), аполітичний пригодницький роман “П'ять тижнів на повітряній кулі” (“Cinq semaines en ballon”) надрукував справжній ловець талантів П'єр-Жуль Етцель. Видавець не стільки розгледів талант, скільки збагнув, що з ним робити. Книжку швидко видали в Англії, а незабаром – по цілій Європі. Новачка, до речі, особисто привів у бюро на вулицю Жакоб і відрекомендував видавцеві Александр Дюма-батько (Alexandre Dumas, père; 1802-1870).

Ясна річ, що “П'ять тижнів на повітряній кулі” започаткували у творчості Жуля Верна величезну серію науково-фантастичних і пригодницьких романів “Незвичайні подорожі” (“Voyages extraordinaires”) – 68 книг. Було укладено комерційну угоду, за якою колишній біржевий маклер мав щороку подавати видавцеві по два романи, попервах отримуючи 1900 франків за рукопис. Із жорсткого літературного конвеєра почався тріумфальний шлях Жуля Верна, гонорари якого зросли до 6000 франків за твір: “Подорож і пригоди капітана Ґаттераса” (1864-1866; два томи), “Подорож до центру Землі” (1864), “Із Землі на Місяць навпрямки за 97 годин 20 хвилин” (1865), “Діти капітана Ґранта” (1867-1868; три томи), “Робур-завойовник” (1868), “Двадцять тисяч льє під водою” (1869-1870; два томи), “Навколо Місяця” (1869), “Плаваюче місто” та “Ті, хто прорвав блокаду” (обидва: 1871) і так далі.

В останні роки життя письменник писав, так би мовити, наперед. Оскільки масову літературу в Парижі навчилися робити індустріально, нові романи Жуля Верна видавалися навіть… після його смерті. Не скажу, чи був Жуль Верн коханцем Марко Вовчок. 10 січня 1857 р. він пошлюбив колишню вдовицю із двома дочками – Онорину (із грецької “Сумна”) Анну де Віан, котра лише через чотири роки, 3 серпня 1861 р., народила йому сина Мішеля, їхню єдину спільну дитину. Утім, навіть при народженні спадкоємця 34-річний батько не був присутній, бо саме… подорожував Скандинавією і від важливої справи відірватися не зміг.

Цікаво, що новий закоханий, досвідчений паризький видавець, допомагав не лише слово, а й ділом. Саме він адаптував до розуміння національного читача її повість “Маруся”, яка за кілька років у Франції перевидавалася понад 20 разів. Яку-не-яку, але з того авторка мала певну копійку… у франках.

* * *

Після комерційної пропозиції П’єра-Жуля Етцеля і перекладацька справа швидко зрушила з місця – й за вісім років Марія Олександрівна Маркович переклала 15 романів Жуля Верна. Під час особистого знайомства класик пригодницької літератури розповів Марко Вовчок про його письменників-негрів, які на чолі із сином Мішелем готували потрібні архівні та довідкові матеріали, якщо того вимагав сюжет, замовляли вченим потрібні розрахунки, розписувати визначений у загальних рисах сюжет, у деталях розробляли образи та оживляли колоритні персонажі.

Новітньому принципу – використання доброго десятка “мокрих спин” у літературі – самого Жуля Верна, у свою чергу, навчив його успішний патрон Александр Дюма-батько. Із майже готових частин твору та індивідуалізованих характерів обидва метри ліпили захопливі романи.

Не хочу аби склалося враження, що у Франції україномовна панночка виключно фліртувала із представниками паризької богеми і як приз переходила з рук у руки. Насправді на батьківщині Вольтера М.О.Маркович багато чому навчилася. Як допитлива студентка, у Латинському кварталі вона відвідувала цікаві лекції, зокрема прослухала курс професора порівняльного правознавства “Collège de France” Едуара де Лабуле (Édouard René Lefebvre de Laboulaye; 1811-1883), котрий не приховував власної неприязні до режиму Наполеона III.

* * *

З інтересом Марко Вовчок читала не лише політичні памфлети чи “Блакитні казки”, а й наукові праці – того ж самого мсьє Лабуле, монографію якого – “Ліберальна партія” (“Le Parti libéral”) – Марія палко рекомендувала невиліковно хворому професору історії Московського університету Степану Єшевському (1829-1865), для якого вона стала останнім коханням і який разом із Олександром Пассеком, поки обидва не померли, став її другим вірним супутником життя.

Не без гордощів її чоловік писав у листі з Парижа до знайомих в Україну:

- Вона працює багато, бере уроки англійської та італійської мов, жах скільки читає й пише. Днями Марія скінчила чарівну повість “Лихой человек”, яку надсилає до “Русского вестника”. Вважаю, що це чи не найкраще з усього, що вона написала. Малоросійського мовою створені вже п’ять оповідань та надіслані до нового малоросійського часопису “Основа”. Боюся, що вона докопає себе… Не можна протягти довго, коли спиш по дві години на добу і обідаєш часом раз на два-три дні.

Один за одним із її життя (з різних причин) йшли чоловіки: Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Владислав Олевінський, Микола Добролюбов, Степан Єшевський, Олександр Пассек… Життя буває немилосердним, бо доля полюбляє концентрацію випробувань в одній, окремо взятій особистості. Без надійного чоловічого плеча, самій із 13-річним сином, у столиці Франції прожити було неможливо, нехай всіляко і допомагав паризький видавець П’єр-Жуль Етцель.

Поховавши за шість останніх років трьох коханих чоловіків, зчорніла 34-річна Марія Олександрівна Маркович у 1867 р. повернулася до Санкт-Петербурга, де просто на вокзалі зустріла свого брата у третіх, відомого критика Дмитра Писарєва (1840-1868). І нове кохання бурхливо спалахнуло у двох серцях... Новий партнер її переінакшив. На деякий час полишивши пригодницьку літературу, Марко Вовчок переклала російською фундаментальну монографію “Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі́ за життя” (1859) Чарльза Дарвіна і багатотомну енциклопедію “Життя тварин” Альфреда Брема. На жаль, і цей роман урвався трагічно. Відпочиваючи в дачному селищі Дуббельн під Ригою 4 (16) липня 1868 р. Дмитро Писарєв потонув на очах Марії Олександрівни та її сина, купаючись у Ризькій затоці.

* * *

Хто не знає, що таке самотність, – хай іде здрейми… У Санкт-Петербурзі Марко Вовчок взялася вибудовувати власну комерційну систему здобуття зиску з літератури. Відколи 20 серпня (1 вересня) 1867 р. у земському шпиталі Чернігова від сухот у 45 років помер її чоловік, Опанас Васильович Маркович, їй самій доводилося дбати про благополуччя власної родини, що складалася з неї та 14-річного Богдана.

У Парижі вони з тодішнім чоловіком, який знайшов можливість і поїхав за нею, холодною “мовчазною богинею”, восени 1860 р. бурхливо з’ясували стосунки, що закінчилося важким для обох розривом. Довгих вісім років подружжя жило нарізно. Кожен мав власне приватне життя, з дивними романами, численними адюльтерами і гарантованими трагедіями.

Ясна річ, титуловані колеги прийняли її бік. Зокрема Іван Тургенєв, котрий на той час уже перебував, як сам зізнавався, щодо літераторки “на становищі дядька чи наставника”, бо безтями Марко Вовчок закохалася у 23-річного кандидата права Московського університету Олександра Пассека, – повідомив листом Олександра Ґерцена про важкий душевний стан Марії Олександрівни:

- Чоловік її людина не лиха і навіть чесна, та гірша від будь-якого лиходія своїм дрібним, дражливим, самозакоханим і нестерпно тяжким егоїзмом.

Довгих вісім років Опанас Васильович Маркович благав Марію Олександрівну про зустріч. Після Парижа більше він дружину та сина не побачив, навіть написавши кілька передсмертних листів.

* * *

Годувати їх із Богданом могла тільки література, і неговірка у світських салонах Марія Олександрівна сіла за письменницький стіл, аби літературно виговоритися. Цензурні заборони українського слова спонукали письменницю писати російською. Друкувалися ж її російськомовні твори у найкращих тоді петербурзьких часописах “Отечественные записки” та “Русское слово”. У той період письменниця створила низку російськомовних повістей “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869-1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876-1899). Цього явно бракувало, довелося на добачу багато перекладати з французької мови.

Уклавши у травні 1870 р. контракт із 2-ї гільдії купцем, знаним книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою.

Йшлося про видання щомісячного ілюстрованого журналу обсягом 15-20 друкарських аркушів, який би системно подавав читачеві перекладні романи, повісті, новели, а також оповідав би про захопливі подорожі та пропонував твори для дитячого читання. Перше число “Перекладів кращих іноземних письменників” побачило світ на початку 1871 р. До справи наповнення редакційного портфеля долучилися всі без винятку співробітниці, зокрема Марія Олександрівна Маркович вмістила початок власної повісті “Маруся”, перекладеної російською мовою.

Доволі швидко на шпальтах альманаху з’явилися імена талановитих перекладачок – Надії Білозерської, Анни Буткевич, Олександри Кутузової, Зінаїди Ґен, Аделаїди Піґе, Юлії Корнільєвої, Віри й Надії Єракових, Олени Лихачової, Катерини Щигльової та інших.

* * *

За півтора року читач отримав сімнадцять грубих книжок “Переклади кращих іноземних письменників”. Обсяг робіт, виконаних літераторкою, настільки вражав, що давній друг Марко Вовчок, учитель гімназії Петро Гаврилович Барщевський у листі допитувався:

- Скажіть мені, Бога ради, як ви встигаєте? Видання ростуть, як гриби.

Попри те, що наклади перших трьох книжок альманаху були повністю розпродані, підлеглим Марія Олександрівна малювала картину… економічної скрути. Буцімто, продажі кепські, тому гонорари доводиться платити вполовину менші від тих, які озвучувались на початку співробітництва. Більшість емансипованого жіноцтва злидні терпіли мовчки, принаймні вони трудилися задля великої справи просвіти.

Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен, кузина за материнською лінією. Пробним її перекладом для альманаху стали новітні оповідання… П’єра-Жуля де Сталя, під псевдонімом якого оригінальні твори друкував сам паризький видавець П’єр-Жуль Етцель.

Редакторці вони сподобалися, бо, мабуть, зринули спогади про швидкоплинний французький роман із книгоробом. Розчулена, на сентиментальній хвилі Марія Олександрівна доручила Катрін Керстен перекладати термінове замовлення – “Казки” Ґ.Х.Андерсена, на видання повного зібрання творів якого М.О.Маркович уклала угоду із С.В.Звонарьовим. У свою чергу, із власними наймичками-перекладачками письмово Марко Вовчок ніколи договорів не укладала.

* * *

Важко нині стверджувати, що саме спонукало Катерину Керстен до винахідливої підступності: жіноча помста за двоюрідного брата-рогоносця чи матеріальна скрута, помста підлеглої чи лукавство молодшої заздрісниці.

Одначе, за знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена, у 1863 р. виконаний дочкою декабриста В.П.Івашова – Марією Василівною Трубніковою (1835-1897) і старшою сестрою знаменитого літературного критика Володимира Стасова – Надією Володимирівною Стасовою (1822-1895). Його було надруковано в жіночій видавничій артілі. Й – майже дослівно… переписала всю збірку.

Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову… Коли перший том відвертого плагіату з’явився друком, анонімно Катерина Керстен надіслала по одному примірнику видання працьовитим колежанкам – М.В.Трубніковій та Н.В.Стасовій. Прочитавши з десяток сторінок “Казок” Ґ.Х.Андерсена у перекладі… Марко Вовчок, кожна з них була спантеличена: до коми текст копіював їхній оригінал!

Подвоював глибоке розчарування і факт, що на той час Марія Олександрівна Маркович була знаною демократичною письменницею, котра не лише обстоювала права жінок, а й брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Олександра Ґерцена, організовувала для часопису “Дзвін” (“Колокол”) матеріали політично-викривального характеру.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко