"Не любити тебе — не можна" - поезії Василя Стуса про кохання (любов)

ПОЕЗІЇ, ПРИСВЯЧЕНІ КОХАННЮ ТА КОХАНІЙ

***

Любов як самозречення легка,

і самовтрата — це принада світу.

Чого ж тебе, чужу і гордовиту,

відчув я щедрим серцем кріпака.

Припав очима до твоїх очей,

устами — уст шукав — та задаремно!

О, як твоє обридження пече,

о, як гнітить, аж у зіницях темно.

А чи любив? Мабуть, любив, бо знав,

що в цілім світі — тільки Ти і Вічність.

Крутоберега в'юниться Борзна,

і образ твій лежить в її потіччі.

Він гордовитий і чужий. Він мій

(а я себе за тим видінням бачу).

Надії трачу, сподівання трачу,

вже обрій ледь тріпнувся голубий —

лечу за ним. Лечу за ним — твої

видіння, сни невиспані, розлука.

Розлучена ріка стріляє з лука,

бо серпня відридали солов'ї.

***

Ти прийшла ясновида.

Ти вся — і любов, і жага...

Я дивлюсь в твої очі

І повнюсь любов'ю.

Але в коси

Конвалію ти заплела.

Будь же чистою,

Квітко цнотлива!

***

Щоб я не знеміг од щастя.

В руйнівному ритмі,

Щоб радість мене виповнювала —

а не втоляла жагу,

скажи, що прологом ночі

буває вечір. І потім

ще ж день пригаса!..

Додам я:

— Хай буде це наша ніч.

***

В понеділок зустрівся з дівчиною.

У вівторок — поцілував.

За першим разом — образилась.

За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.

Доводив довго-предовго,

коли четвер пропливав,

як козацький байрак — порогами.

В п'ятницю не прийшов на побачення.

У суботу згадав,

але

не прийшов і в неділю.

***

Гарноброва, пожежностанна,

снами вимріяна і трачена,

зголоднілим поглядом спалена,

непокірна, нічна і лячна.

Як твоє розпросторилось тіло!

Як прозріло мені в імлі!

Десь на всій на великій землі —

тільки й того: довічне диво

твого голосу, губ, очей,

губ твоїх голубливе гудиння.

В небі місяць стоїть, як шельвах,

стереже нам святешні будні.

Криво усмішка гасне десь,

сновигаючи, як сновида.

Вже заходить на ранок в день,

в заціловане підборіддя,

в хаос ліній твоїх німих,

ув осліплений сполох пальців.

Хлюпостаємося у щасті,

загубивши годинам лік.

П'єм як з корця. Ненатла ніч

проминає зачадним щемом,

лиш не щезни — благаю. Ще нам

сон-трава зацвіте в вікні.

VII. 1964

* * *

В.П.

І не те, щоб жити — більше:

споконвіку б — без розлуки.

До віків і після віку —

це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — "з Богом!"

І не те, щоб — "чорту в зуби!"

Ні. Не те. А тихо-тихо:

ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,

в ріст Великої Дзвіниці

(велич гнітиться доземно,

ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,

а відвідувач, закоха-

ний. Не говори — по вуха:

геть поверх людських голів...

Це — любов. Вона, як жінка

крутостегна. Це — початок

твій. Це вечір. Смерк ласкавий.

Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)

І не те, щоб жити — (більше!)

... до віків і після віку —

перемрієш — тільки й того.

18. VIII. 1965

*********

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих фантасмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайти і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе — не можна,

та й любитись з тобою — жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

* * *

Вимріяна і близька донині,

Незнайома, але й знана теж,

Заховавшись в довгій самотині,

Вже мене не кличеш, не зовеш.

Спогадами не повернеш хвилі,

В сумі сновидіння не відкинь,

Не скорись непам'яті в знесиллі

І фантазувати не покинь.

Не зрони кохання в теплім гніві —

Ти мені дорогу перейшла,

Опустивши очі мовчазливі,

Лиш на серці легкий сплеск весла.

Може, ти нічого не забула,

Може, ти і досі зберегла

Серце, розтривожене і чуле, —

Тільки все припорошила мла.

* * *

Ти освідчувалась очима,

ти освідчувалась плечима,

ти освідчувалась устами

і мовчала.

Ти мовчала, як ніч зав'южна,

ти мовчала, як піч, натужно,

ти мовчала, як м'яч, безпам'ятне,

ти кричала,

ти кричала — і сосни сохли,

і зволожені горла грілись,

ти кричала — світи струміли

кучеряво-сполохано,

і гойдалося сонце в небі,

на землі дерева гойдались,

ти безстидницею услід мені

завстидалась.

* * * * * * *

Вимріяна і жива донині,

незнайома, але й знана теж,

заховавшись в довгій самотині,

вже мене не кличеш, не зовеш.

Сто доріг, мов змії, розплатались

в тисячі незвіданих розлук.

Все життя жилось, немов прощалось,

як прощається з стрілою лук.

Я тебе не відлюбив, не випив,

навіть ти казала — недопив.

Сумовитий вечір десь захлипав

і фіранки чорні опустив.

Ти єдина в самоті розрада,

просвіток смеркальної пори.

Не кажи — тебе чекала зрада,

і любов ждала — не говори.

Як, скажи, до тебе я вернуся?

Сном? Явою? Мертвим чи живцем?

І до кого словом обронюся

зболеним? Перед чиїм лицем

я тоді повідаю про долю —

ту, що, ніби зашпори, зайшла

в душу. Але кожну — славословлю.

Ти страждала? Отже, ти жила.

* * * * * * *

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт,

запарувала духом твоїм рілля,

тільки тобою тішиться немовля,

спів калиновий піниться над водою —

тільки тобою, тільки тобою!

Тільки тобою серце кричить моє.

Тільки тобою сили мені стає

далі брести хугою світовою,

тільки Тобою, тільки Тобою.