Старшокласникам! Читай і так кохай!

Через віки з любов’ю

(10 - 11 класи)

В одній годині кохання — усе життя

О. Бальзак

Кохати - це означає дивитися не одне на одного,

а дивитися разом в одному напрямі

А. Сент-Екзюпері

Серце знає докази, яких не знає розум

Б. Паскаль

Любов - над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії.

Це - зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії

В. Шекспір

На фоні музики Мішеля Леґрана звучить запис «Я тебе кохаю» різними мовами.

Ведуча: Наші вітання вам, шановні добродії! Сьогодні ми поведемо вас у світ найпрекраснішого почуття – кохання. Кохання - це модель Всесвіту. Всесвіт такий великий, що одному в ньому стає якось не по собі. Саме тому кожен прагне знайти своє Кохання. (на фоні пісні Джо Дассена)

Читець 1: Воно - вогонь і лід, поезія і проза,

воно, як пісня, без кінця та краю,

що лине над безкраїми степами,

як біг струмка, як грім і блискавиця,

як зірка, квітка, що вража сміливця

красою й простотою водночас.

Кохання - все, що було, є і буде.

Воно зігріє Вас у свята й будні.

Ведучий:

Від створення світу всім правила любов. Скільки бурхливих пристрастей, потрясінь, вулканічних вибухів почуттів бачив світ. Відколи існує людина, існує кохання — чисте, благородне почуття. Ця вічна тема в літературі завжди мала найширший резонанс. Кохання - одне з найкращих і найглибших почуттів людини, воно невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки.

Кохання - одна з найважливіших тем світової літератури, загалом, і української літератури, зокрема.

Ми дивуємося глибині проникнення і відображення людських почуттів у творчості видатних поетів, віддаємо належне віртуозності любовної поезії митців минулого і пишаємося сучасниками, які попри всі катаклізми і негаразди віддають у своїй творчості належне вічній темі кохання.

Кажуть, що про любов сказано все, але не всіма. Тобто, кожен поет чи прозаїк, драматург чи людина зовсім не причетна до літератури у своєму житті обов’язково «пише» свою неповторну історію кохання, з тією лише відмінністю, що про особисті почуття більшості ми ніколи не дізнаємося.

Надворі весна - пора кохання, тому давайте поговоримо сьогодні про це величне почуття. А допоможуть нам у цьому - Поет і Філософ, люди, які, на нашу думку, є найбільшими « спеціалістами» в цьому питанні.

Філософ:

Душа питає серця: «Що за сила

Наш розум потрясає до основ,

Втішає біль і потрясає знов

Йому жадань і мрій могутні крила?»

А серце - їй: «Задумана душе,

Сюди приходить дух Кохання,

Що молодість нам вічну береже.

Він тій завдячує своє життя,

Що наші скарги всі, жалі й страждання

Перейняла в пориві співчуття!» (Данте)

Поет:

Щось, філософе, ти заговорив віршами. Це зовсім не схоже на тебе. Певно, кохання і тебе хвилює не менше, ніж інших. Та на твій вірш славетного Данте, я прочитаю рядки відомого українського поета:

З кохання плакав я, ридав.

(Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став –

( Мармуровим муром…)

Пливуть молитви угорі.

(Вернися з сміхом - дзвоном!)

Спадає лист на вівтарі –

(Кучерявим дзвоном…)

Самотня ти, самотній я,

(Весна! - світанок! - вишня!)

Обсипалась душа твоя –

(Вранішня вишня...) (Павло Тичина)

Філософ:

Так, ти правий. Іноді мене вражає велич цього людського почуття. Елоїза, яку кохав французький поет і філософ П'єр Абеляр, першою в історії людських почуттів переконала навіки. Сказати: « Я тебе люблю - означає сказати: « Ти не вмреш».

(сценка Франко і дві богині)

У сні мені явились дві богині.

Лице одної – блиски променисті,

Безмірним щастям сіяли очі сині,

І кучері вилися золотисті.

Лице другої чорний крив серпанок,

І чорні очі, наче перун з тучі,

Блищали коси чорні та блискучі –

Була, немов літній, бурливий ранок.

(говорить перша богиня)

Я – любов,

Життя людського сонце невичерпне,

Як соняшник за сонцем, так за мною

Най раз на все твоє ся серце зверне. Оберне

Мій дар до тебе щирих серць багато.

(дарує Франкові соняшник)

Тож бережи сей дар мій свято!

Любов людей, мов хліб той до засіка,

Громадь і степенуй в любов безмежну.

(говорить друга богиня)

Я – ненависть,

Любові сестра й товариш невідступний.

Ненавиджу я всю неправість,

Що чоловіка пха на путь непутний,

Що плодить в душах підлість, зависть.

А зла основа – се глупота,

Що здвигнена людьми і їх же губить.

(дарує Франкові гілку терна)

Се зло, як терен, й тобі пройме до кості тіло,

Щоб ти зненавидів його і бився сміло.

Тому, хто з злом не бореться, любити не дано.

Поет:

Саме тому ім’я коханих назавжди залишалися в літературі: Данте і Беатріче, Елоїза та Абеляр. Кохання і поезія... Поезія є дзеркалом людської душі, того, що її переповнює... Згадай, наприклад, Івана Франка та Ольгу Рошкевич.

Уперше стежка кохання Івана Франка переплелася зі стежкою Ольги Рошкевич. Ольга – донька священика Михайла Рошкевича, досить освічена, знала німецьку і французьку мови. Перший раз Франко побачив Ольгу, коли їй було 20 років, і закохався в неї. Ольга стала першим і найсильнішим коханням Івана Франка.

(кліп О.Пономарьова «Нікому тебе не віддам..»)

Їм не судилося одружитися через непевні, на думку батька Ольги, соціалістичні погляди Франка.

Арешт майбутнього зятя, обшуки, допити зробили своє діло.. Батько забороняє навіть підходити до доньки. Та хіба кохання підвладне заборонам?

Заради справжнього кохання люди вдаються до різних відчайдушних кроків. Саме таким кроком стало одруження Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем. Ольга була сповнена планів на майбутнє: вона, нарешті, вийде з-під опіки батька, нарешті в неї буде воля. Вона зможе вільно листуватися з Франком.

Франко передчував це одруження. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. Пізніше він напише…

Франко: «Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибирати між мужчинами чесними і розумними. Але мені нема вибору ніякого: стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, котра могла б зв’язати свою долю з моєю…».

Юний Франко:

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій увіткана, з обнов.

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла.

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Ще в гімназії я влюбився у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич. Наша любов тяглася десять літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878-1879 років, заборонили мені бувати у своїм домі, а в 1880 році присилували панну вийти заміж за іншого... Се був для мене важкий удар і сліди його знайдете в « На дні» і в віршах « Картка любові».

Ольга: Здрастуй, Іванку...

Франко: Здрастуй, Олю... Ніби ти, ніби й не ти. Дуже змінилася. А в чому, не можу сказати. Трохи поблідла...

Ольга: І ти поблід.

Франко: А в очах ніби страх перед тим, кого ти назвала своїм мужем.

Ольга: Я названа своїм мужем тебе. Вийшла за іншого, а мріяла про зустріч з тобою, як в’язень мріє про волю.

Франко: І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

І ти лукавила зо мною!

Ольга: Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Франко: Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

Ольга: Ти ж думаєш, я не терпіла,

В нові зв'язки я радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю -

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашого кохання не убило.

Я не лукавила з тобою, Іванку мій!

Я вірила в майбутнє, мною керувала щира любов до тебе. Ти думаєш, що я не мучилася, не плакала ночами, поки не зважилась вийти за другого?

Не я лукавила з тобою, все лукавство в жорстоких умовах нашого життя. Вони розлучили нас, через них ми пішли дорогами різними. Але любов, нашу любов - хто може у нас відібрати? Хто?

Ольга — Івану Франку

Франко: Кохана Олю! Не можу не писати Тобі хоч кілька слів. Не знаю, чи дійде до тебе мій лист, та все одно пишу. Ти сама знаєш, що правильніше і ліпше живеться хоч і не разом, коли знаєш, що не з чиїхось рук їси і маєш власну волю в усьому. При щирій нашій любові наше щастя повинно рости, не зменшуватися! Нічого тужити за минулим! Ми молоді, світ ще усміхнеться нам, - і жити хороше, любити хороше! Прощай, моє серце. Цілую Тебе з щирою душею. Твій Іван.

Франко — Ользі Рошкевич

Ведуча: Це кохання залишилося в серці Франка на все життя. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Ольга назавжди залишиться для нього еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок. Обірвалася нитка великої любові, та не згасла сама любов.

Гойдає вітер сонні ліхтарі,

І у вікні горить свіча в чеканні,

По небу прокотились дві зорі –

Кохання перше і останнє…

(кліп В.Козловського «Чого являєшся мені у сні?»)

Протягом виступу і після нього звучить мелодія Бетховена «Місячна соната».

Читець 2: Це не чудо, це чад,

мені страшно такого кохання.

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік –

ця тривога, ця ніжність,

незатьмарений рай без вагання,

заворожене щастя, - чи буває таке навік?

Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?

Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік. (Ліна Костенко)

Філософ: Кожний закоханий відкриває в коханому щось особливе, єдине, що відповідає потребам його душі. Що не любов, то нова істина. Овідій, Ронсар, Шекспір і Шеллі - залишили нам назавжди своє одкровення. Любов таємнича і загадкова, стояла і стоятиме біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських народжується щось незбагненно животворяще, викликає подив і захоплення, які вилилися на папері віршованим рядком, що пережив творців і тих, кому був присвячений. Згадаймо Петрарка і Лауру, Байрона і Терезу.

(кліп «Зима» на пісню Б. Пастернака «Свеча горела»)

Поет: У нас теж були і є свої Петрарки і Лаури. Найкращими словами, що притаїлися в найпотаємніших глибинах серця, передають закохані один одному свої почуття. І ось в даному випадку гімн вічній любові заспівала та, яку ми називаємо Терезою.

Леся Українка: Сергію! Душа моя була не зі мною, а з тобою! Навіть і тепер, якщо вона не з тобою, то її нема ніде. Справді, без тебе моя душа просто не може існувати. Але, благаю, зроби так, щоб їй було з тобою добре...

Читець 3: Любов - кошмар, любов - наруга,

Любов - знущання над собою...

Я знаю - кров останню вип’є,

Коли до серця припаде.

Я знаю - нерви стануть дротом,

Коли очима поведе.

Але я кличу, кличу, кличу...

- Відчуй... Прийди і близько стань

На мене глянь. Так просто-просто:

Без поцілунків, без зітхань –

Я твій тринадцятий апостол

Від димарів з вогня повстань... (Д. Загул)

Леся Українка: Навіщо ця глибока жура перед неминущим? Хіба кохання може бути без жертв, без самозречення, хіба ти можеш зробити так, щоб я цілком належала тобі, ти мені, боже мій! Кохання вимагає всього і має на те право...

Сергій Маржинський: Я бачу як ти мучишся і маєшся і не можеш звільнитися, і - киньмо вогонь до порохового складу - ніколи не звільнишся, а я бачу це і не можу сказати: будь там, де ти є. я стою перед тобою і дивлюся в любі нещасні очі - я не кажу і протилежного.

(Сергій Маржинський - Лесі Косач)

Читець 4: вірш В. Симоненка «Не вір мені, бо я брехати не вмію»

Поет: Філософе, а чи знаєш ти, де зародилося кохання?

Філософ: Нехай відповідь дасть тобі твоя література.

На фоні музики читці виконують у ролях фрагменти « Лісової пісні» Лесі Українки. У сцені беруть участь Мавка і Русалка.

Русалка: Ти плачеш, Мавко?

Мавка: Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?

Русалка: О, я! Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось сміятися до смерті!

Мавка: Русалко, ти ніколи не кохала...

Русалка: Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру –

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Мавка: Ти кажеш каятися? Спитай березу,

Чи кається вона за тії ночі,

Коли весняний вітер розплітав їй довгу косу?

Русалка: А чого ж сумує?

Мавка: Що милого не може обійняти,

Навіки пригорнути довгим віттям.

Русалка: Чому ?

Мавка: Бо милий той - весняний вітер.

Русалка: Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка: Бо він був ніжний той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так, він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Русалка: Ну то, нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможе - він уже пролинув.

Мавка: Так... він уже пролинув...

Звучить мелодія «Одинокий пастух» Джеймса Ласта.

Читець 4 : Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни (Ліна Костенко)

Філософ: Світ кохання живий, він вічно живий і сьогоднішній. У ньому і тепер насолоджуються тишею Дафніс і Хлоя, шукав Ізольду Трістан і пам’ятає мить чудову Пушкін. Іноді цей світ шле нам посланців. Це ті, що нас любить. У Мішеля де Монтеля є одна нехитра історія. Він розповідає про країну, де цар у новорічну ніч посилає підданим у дарунок вогонь з власного вогнища, і коли з'являється з факелом царський гонець, усі вогні, що досі горіли в долі, гасять. І це так невимовно людяно і будинок стоїть у непроглядній темряві, відчинений, сповнений довіри до світу, який обдарував його милосердним вогнем.

Поет: Коли це не любов, то що ж це бути може?

Коли ж любов, тоді скажіть, яка вона?

Чи добра? Звідки ж мук навала нищівна?

Лиха? - чому ж той біль такий солодкий? Боже?

З чиї волі так все скоїлось – хто зна?

Як самохіть горю, то й скаржитись негоже,

А як нехотячи, то й плач не допоможе.

Це - животворна смерть, - це - втіха навісна!

Страшного безладу я осягнув мету:

Так, ніби в море я, у просторінь безкраю

В хисткому човнику пустився без керма.

Безглуздя? Мудрість це? - І думати дарма!

Чого бажаю я - і сам уже не знаю:

Палаю взимку я , у спеку - весь дрижу.

В. Сосюра: Єдина моя навіки! Всю силу любові до тебе, всю глибину волі твоєї до життя хочу я вкласти в ці рядки. Ти все - для мене, знову кажу тобі це у величну цю хвилину мого життя. Все юнацтво моє було сподіванням тебе, єдина моя: потім життя моє було сповнене коханням до тебе. Любов'ю твоєю було воно прекрасне - дякую тобі, рідна!

Володимир Сосюра — Марії.

Читець 5: Не прошу любові ані ласки,

Бо любові випрохать не мож —

Будь мені як королева з казки,

Що заснула серед срібних рож.

Будь мені як тая біла дама,

Що по замку в тиху північ йде,

Будь мені неначе скарб Сезама —

Ключ пропав... Ніхто не віднайде. (Богдан Лепкий)

Марія: Думка про те, що я зможу дати тобі радість, подарувати спокійні чарівні хвилини, окрилює мою душу.

Марія - Володеві.

Ти приходив до мене щоночі

В ту хвилину, як я ніжно сплю

Зазираєш в заплющені очі

І шепочеш: "Не плач, я люблю"

Я слова твої чую душею

І крізь сон усміхаюсь тобі.

Твої очі горять наді мною

В невимовній глибокій журбі.

Ти жагуче мене обіймаєш,

Вириваєш ти серце мені,

Відкриваю заплакані очі

Навкруги мене тиша німа.

І цієї темної ночі.

Мого щастя нема як нема.

(пісня А. Пугачової «Мне нравится»)

Поет: Перше кохання, кажуть, найсильніше... Мабуть тому, що приходить рожевим серпанком юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки в солодкі мрії, що несуть у вир романтики....

Думаю про суть любові. У чому вона? Напевне в тому, що із стану «для себе» людина повинна перейти до стану «для тебе», перенести центр особистого буття з «я» на «ти».

Звучить мелодія Бетховена «На пам'ять Елізі».

Філософ: На це я можу лише навести слова відомого англійського письменника Льюїса, який, досліджуючи любов, пише , що колись поділяли її на любов - дар, любов - потребу. Любов - дар - це почуття, яке відчуває мати до дитини, любов - потреба це, що почуває дитина, яка, злякавшись, біжить до матері, Але не треба поділяти на вищу і нижчу. Любов - потреба безмежно людяна, це і робить її не менш високою, ніж любов - дар. Всі ми маємо її обдарувати і обдаровуємо тим, що не можемо без неї жити...

Читець 6: Я руці, що била,— не пробачу —

Не для мене переможний бич!

Знай одно: не каюсь я, не плачу,

Ні зітхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,

Що тобою дихало й цвіло,

А її тверда й холодна сила

Придушила тепле джерело.

Але навіть за твою шпіцруту

Стріл затрутих я тобі не шлю,

Во не вмію замінять в отруту

Відгоріле сонячне «люблю». (Олена Теліга)

Ліна Костенко: Коханий, ти коли - небудь читав Трістана та Ізольду в оригіналі? Найаморальніша і найправдивіша річ без винних, з суціль невинними, з обдуренним королем Марком, який любить Трістана, з лжеклятвою Ізольди, з постійним порушенням найсвятіших обіцянок, з - нарешті! - одруженням Трістана з іншою Ізольдою (ніби є інша!) через легкодухість, безнадійність, із , коли хочеш, душевного розрахунку. І як з нього нічого не вийшло, і як з усього кохання нічого не вийшло, тому що померли нарізно... Історію нічим не відрізняється від історії Кая та Герди...

Ліна Костенко — коханому.

Читець7: Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та як мені не написати їх?

Я в них прийду до тихої друкарні

І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені,

Твої нечутні кроки впізнавати

В морозній монотонній тишині.

І цілуватися в провулку до безтями…

Чого б тепер я тільки не віддав,

Щоб тільки знову все було так само,

Як я у вірші цьому пригадав.

Щоб знов були ті суперечки марні,

Щоб від кохання знову я дурів…

Нехай слова ці скучні і бездарні,

Та я їх кров'ю власною зігрів. (Василь Симоненко)

Він: Люба Ліно, нам треба порозумітись. Раніше я від тебе одної жадав і втіхи, і твердості, так і тепер жадаю твердості у добрі. Нам треба знати і здійснити те, на що ми наважилися. Йдеться не тільки про те, щоб бути разом, але і про те, щоб бути цього гідними... Чого я бажав? Бути щасливим з тобою. З цього тепер повинен викинути тільки одне слово, щоб усе змінити. Хай буду щасливим тобою!

Ліні від Коханого.

Філософ: Життя - це чаша, наповнена краплинами радощів і страждань, злетів і подінь, надій і розчарувань. Розбити її - значить навіки зранити гострими осколками душу, зламати нічну квітку, напоєну п'янким вином щастя.

Поет: Пелюстки таких квітів, свіжі та прив'ялі, вранішні і вечірні, весняні й осінні, торкнувшись поетичного таланту, впали безцінними перлами на палітру літератури. Ось одна з низок цих перл.

На піаніно виконується уривок з безсмертного твору Бетховена «Місячна соната»

Постановка уривків з історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай»

Маруся: ...Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

А якось каже:

Гриць: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу.

Маруся:

...А нащо я це згадую? Достоту —

як той німий, що в камені кричить.

Душа і тут знайшла собі роботу,

нема того, щоб сісти й відпочить.

А як згадаю, боже, як згадаю,

таку печаль у серці розгойдаю! —

ту нашу ніч, ту ніжність, той порив,

все, що тоді мені він говорив,

ті поцілунки наші вогняні,—

вони горять, як тавра, на мені.

Які тоді були ми безтурботні!

Який він був ласкавий і палкий!

Любились ми, не крились.

І мене душа, було, піснями аж бринить.

Гриць: У цій любові щось було священне,

таке, чого не можна осквернить.

Одне одному світ як зав’язали,

в осокорах стояли до зорі.

Все бачили, ні слова не сказали

враз посмутнілі наші матері.

Маруся: Нестерпний біль пекучого прозріння!

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

Вже й Гриць мені повторював:

Гриць: Затям, любов любов'ю, а життя - життям.

Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша і остання,

що не знесе ніяка течія мене убік...

Маруся: Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?

Гриць: Коли я там і говорив, і клявся,

Я знав одне: збрешу - не помилюсь.

Як хочеш знати, - так, я їм продався, але в душі на тебе я молюсь!

І пізнє літо... стожики на нивці... гукає мати... бігає хлоп'я...

А там, у гробі... Чи усі убивці Так тяжко задихаються, як я?

Маруся: Я завтра, сонце, буду умирати,

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти пройшло скрізь ґрати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб'є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

Він випив сам. Воно було моє.

Гриць: Отак і сталось. Вийшов я із хати.

Дядьків своїх узяв у старости.

І сам не знаю, - щоб одну кохати,

а другу в церкву до вінця вести!

Які я муки пережив пекельні!

Од крику серця, як я не оглух!

Шкварчала совість, наче на пательні,

і одганялась од зелених мук.

Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше?

Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка

і хтось когось в мені не впізнає,

І що найважче, мука ж моя марне,

бо зрада - зло темне і брудне.

А ти - це ти. Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Маруся: Красива я була, правда?

Схожа на свою матір

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

А тепер моє обличчя зведене судомою болю.

Вмираю від сухот.

Сама від себе вже вмерла....

... Моє життя - руйновище любові,

це вже ніякий цвіт не процвіте.

А найстрашніше, що пече, як жага,

перевертає душу від жалю: невірного,

брехливого, чужого, огидного, - а я ж його люблю!

«У неділю рано зілля копала...

А у понеділок переполоскала...»

Порятуй від болю, смертонько ласкава.

Тріо виконує українську народну пісню «Ой не ходи, Грицю...»

Поет: Любов... Солодка мов мед, і гірка, мов полин - трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтись стежки, що тільки-но з'єднались, навіки розімкнуться руки, що так і не встигли переплестися.

Він: Ти знаєш - я люблю тебе без тями.

Тебе Одну. Ти чуєш, а чи ні !?

Тобою марю довгими ночами,

З тобою в кожнім кольоровім сні.

Твій біль - мій біль,

І радість наша спільна,

Та навпіл ти не ділиш почуття.

Жорстока ти, і в той же час ти сильна,

І незбагненна, як моє життя.

То на душі твоїй давно вже сніг,

Забуть тебе і викинуть із серця...

Якби я міг, якби я тільки міг.

Вона: Я не люблю тебе й ніколи не любила,

Ти просто жив в полоні своїх снів.

Життя - театр, любить когось несила,

Коли й для себе бракне почуттів.

Ти віриш в щастя? А його немає!

Кохання прагнеш? - я його не дам!

Остання мить любові догорає –

І ти правий - не бути разом нам! (Р. Слободян)

Філософ: Є люди, які страшенно втішаються тим, що ні в що не вірять. Вони не вірять у те, що справді була Троя, вважають її вигадав Гомер, не вірять у живу реальність Беатріче і Лаури. Їх, мовляв, вигадали, як ідеальні образи Данте і Петрарка.

Поет: та кохання і любов - категорії вічні. Попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі владарює чистота, честь, гідність і любов.

Любов не помирає, не розвіюється попелом, вона живе скрипкою, словом, подихом вітру.

Читець 8: Любий мій, коханий! Як розповісти тобі про моє щастя? В усі часи щастя було поняттям абстрактним. Це неправильно. Нічого немає більш і матеріального, ніж щастя. Три дні я бачила його, відчувала, дихала ним, тримала його в руках. Це зробив ти... Може, я й справді можу ще бути молодою і щасливою, може, ще здійсняться мої бажання - з яких найголовніше - бути любою і потрібного тобі!

Невідома - невідомому.

Поет: У кожного з нас в житті має бути такий лист, може не написаний, а лише виміряний, але обов'язково свій.

До того, як любов у світ прийшла

І теплим сяйвом хаос освітила

У нім плавала планет незрима сила

Без ладу, і без форм, й без числа.