Дата: 06.03.2019/Рубрика: Аудіокниги/Автор: Живи українською
Все життя Тараса Шевченка схоже на продирання крізь чагарники покрученою вибоїстою стежкою то зі стрімкими нерівними сходами-скелями, якими він довго і важко дерся нагору, то з несподіваними прірвами, де він зривався й летів донизу.
Народився 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року. Тяжке вбоге дитинство, рання смерть батьків, до того ще й кріпацька неволя – здавалося б, ніякої надії на бодай яке краще життя. Але дитина мала хист до малювання, й немов би відчуваючи, що це хоч трохи піднесе її над страшною буденністю, шукала, де б його навчитися справжнього малярства. Та хлопчині не щастило: то його ставили до підсобної праці замість малювати, то взагалі визнавали нездарою… А коли врешті-решт він знайшов справді доброго вчителя, той попрохав дозвіл від його пана, Енгельгардта, а пан… пан захотів саме цього кріпака мати за свого кімнатного козачка (щось на кшталт лакея-прислужника). А що з волелюбного підлітка козачок вийшов такий собі, то пан подумав-подумав, і звелів перевчити того на кухаря. Та кухар був із хлопця ще гірший. Тоді панові вже не залишалося нічого іншого, як спробувати віддати його до малярської науки. Перший, такий важкезний щабель, подолано.
1831 року заманулося Енгельгардтові до Петербурга, і його кріпак Тарас Шевченко мусив їхати з ним. Тут пан віддав його навчатися малярського ремесла до цехового майстра Ширяєва, що розписував будинки. І хоч це був перший справжній Шевченків учитель, що дав йому непогану науку, була то невдячна праця, та й сам наставник чуйністю чи делікатністю не відзначався. І ось якось про талановитого маляра дізнався його земляк Іван Сошенко, що був тоді студентом Петербурзької Академії мистецтв, і вмовив Ширяєва відпускати хлопця до нього хоча б на вихідні. Той погодився. Ще один щабель. Хух….
А Сошенко знався з найосвіченішими та найталановитішими людьми того часу: Брюлловим, Жуковським тощо, тож Шевченко зазнайомився з ними теж. Лиш тут вповні оцінили його малярський хист – хлопцеві треба найкраща художня освіта! Але щоб вступити до Академії, він мав бути вільним. Буде! Зібрана неймовірна на той час сума – 2500 рублів, і ось 22 квітня 1838 року – нарешті! – воля. Така буденна для більшості людей, і така дорогоцінна для колишнього кріпака.
Далі – Петербурзька Академія мистецтв, і потроху – вірші, які він почав складати ще за рік до волі. Скоро всі заговорили про Тараса Шевченка вже як про великого поета – його письменницька слава затьмарила художницьку. Тепер його запрошували до найвишуканіших товариств, він був бажаним гостем в місцевих аристократичних колах. Але… там, в Україні, та ж сама кріпацька неволя, ті ж самі свавільні пани, та ж убогість і безнадія. І все це тугою виливалось у Тарасових віршах. Щойно скінчивши навчання в Академії, поет повертається до України. І саме тут, наприкінці грудня 1845 року він і напише:
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
А далі – пророче:
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі.
Наступного, 1846 року Тарас Шевченко познайомився у Києві з Миколою Костомаровим, і той залучив його до таємної організації «Кирило-Мефодіївського товариства», що мала меті реорганізувати устрій слов’янських держав, поставивши на чільне місце Україну. А Тарас собі ще й вірші пописував, та й в одному і покепкував із царської сім’ї*. За рік, навесні 1847-го, товариство розігнали, Костомарова кинули до Петропавлівської фортеці, а Шевченка заслали до Оренбурга рядовим солдатом. Без права писати й малювати – не так, може, за вільнодумство, як за глузливий віршик. Прірва.
Довго й тяжко він з неї вибирався, та падав у ще глибше провалля. Поетичну душу не впиниш, і вірші він тихцем записував на шматках обгорткового паперу. А от малювати… Дуже мучився він цією забороною, бо ж не існує гірших тортур для великого таланту, як не могти його застосувати. Та за рік виряджається експедиція досліджувати Аральське море, де добросерде начальство призначає рядового Тараса Шевченка художником, що мав змальовувати береги й довколишні краєвиди. Важкий, фізично виснажливий похід, ще й хвороби на додачу, але ожилий і збадьорілий дух, продухвина у вільне життя.
Після цієї експедиції й інші начальники вже дивилися крізь пальці на Тарасове малювання, і, здавалося, ще один крихітний щаблик нагору. Але 1850 р. в поета стався конфлікт з одним високим офіцерським чином, і той написав цареві донос. А цар розлютився – де ж це бачено, політичному злочинцеві таку вільність?! І звелів покарати недбалих воєначальників, а опального поета вислати аж ген у казахські степи. Там налякана військова влада (щоб такий же грім не впав і на їхні голови!) вже ретельно стежила, щоб поет ні писав, ні малював, ні носив навіть цивільний одяг вдома і жив лиш у казармі. Навіть більше – вони приставили до Шевченка наглядача, щоб той невідступно за ним ходив, та ще й мордували його постійною муштрою. І так тривало майже 7 років.
У 1855 р. поетів кат Микола І помер, та знадобилося ще два довгих роки прохань від найвищих аристократичних кіл, щоб новий цар змилостивився і звільнив Тараса Шевченка. Понад десять років страшної неволі, ще гіршої за кріпацьку. Неволі, що вкрала його молодість і занапастила здоров’я. Але це знову був лише один щабель, і знову – лиш маленький. Поета не пускають не те що до України, а й навіть до Москви та Петербурга. Він мав жити в Оренбурзі, до того ж під пильним наглядом поліції. Ото насолив царській владі!
Та йому вдалося затриматись на півдорозі до цивілізації – у Нижньому Новгороді. Ще рік благань його високопоставлених друзів – і поетові дозволяють переїхати до Петербурга продовжити навчання в Академії мистецтв. Ще через рік Тараса Шевченка нарешті відпускають до України. Але поліційного нагляду не знімають. І варто було впасти одній іскринці – посперечатися з одним пихатим панком – цього разу вже польським, і знову арешт, хай тимчасовий, і знову він має їхати до Петербурга.
А звідти все дивився в Україну, все шукав, як повернутися. Ще два щаблі: поет прагне купити собі ґрунт десь над Дніпром та знайти серце до пари, щоб одружитися. Але цих здолати йому вже не судилося. Він тяжко захворів і 10 березня (чи 26 лютого за старим стилем) 1861 року, на другий день своїх 47-ми років, помер.
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
Цей відеофайл можна завантажувати й вільно розповсюджувати. Якщо не знаєте, як завантажити відео, перегляньте нашу інструкцію. А вірш у форматі аудіо можна завантажити звідси.